3.Романтизм у Німеччині, його етапи.

Теоретична концепція романтичного мистецтва сформувалась у колі німецьких

естетів і письменників, які були також авторами перших у Німеччині романтичних

творів.

Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку:

1 етап — ранній (ієнський) — з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена

естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса.

Засновниками школи сієнського романтизму були брати Шлегелі — Фрідріх і Ав-

густ Вільгельм. Їх будинок на межі 18-19 ст. став осередком молодих невизнаних

талантів. До кола ієзуїтських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драма-

тург Людвіг Тік, філософ Фіхте.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант,

художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував

реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва сієнських роман-

тиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співстави-

ти із сучасним суспільним розвитком.

Естетична система сієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти

від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього

світу людини.

Саме ієнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії ро-

ману і зі своїх суб’єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий роз-

квіт у літературі ХІХ ст.

2 етап — гейдельбергський — з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху

в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали

К.Брентано і Л.А.Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на дру-

гому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню

німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття,

що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.

В гурток гейдельбергських романтиків входили відомі збирачі німецьких казок

брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е.Т.А.Гофман.

3 етап — пізній романтизм — з 1815 до 1848 р. Центр романтичного руху пе-

рейшов до столиці Прусії — Берліна. З Берліном пов’язаний самий плідний період

у творчості Е.Т.А.Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г.Гейне. Однак

у подальшому через широке розповсюдження романтизму по всій Німеччині і за її

межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі, оскільки виникає

ряд локальних шкіл, а головне — проявляються такі яскраві індивідуальності, як

Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.

Сорілья

творчість

В 1840-х гг. в романтизме усилились консервативные тенденции. Наиболее значительный представитель романтической литературы на этом этапе поэт и драматург Х. Соррилья-и-Мораль (1817-1893) в пьесе "Дон Хуан Тенорьо" (1844) дал оригинальное истолкование легенды о Дон Хуане. Во 2-й половине XIX в. романтизм приобретает эпигонские черты; выделяется лишь поэт Г. А. Беккер (1836-1870

Хосе Соррилья и Мораль (исп. JoséZorrilla y Moral; 21 февраля 1817, Вальядолид — 23 января 1893, Мадрид) — испанский поэт и драматург, «испанский Виктор Гюго».

Его сборник легенд и многочисленные драматические произведения окончательно упрочили его славу. Беспокойный и жаждавший приключений, Соррилья уехал сначала в Париж, потом в Мексику, где жил при дворе императора Максимилиана, который назначил его своим чтецом. В 1860-66 Соррилья — директор Национального театра в Мехико. После казни императора Соррилья вернулся в Испанию.

Соррилья написал очень много. Все его произведения носят яркий национальный отпечаток. В самом начале занятий поэзией Соррилья объявил, что родившись испанцем и будучи христианином он намерен воспевать славу Испании и христианства. Он остался верен этому решению в течение всей своей жизни. Соррилья — певец верований, учреждений и чувств старой Испании, его крупный талант ушёл на воскрешение мотивов старого испанского романцеро.

Из поэм Соррилья ценится особенно высоко его «LegendariodelCid», апофеоз трёх основных элементов испанского характера: религиозности, патриотизма и чувства равенства. Остальныесборникиегостихотворений: «Cantos delTrovador» (1840—1841); «Poesias» (1840—1848); «Flores Perdidas», «Granada» (1853); «Album de un Loco» (1867); «Composicionesvarias» (1877); «Recuerdos del tempo viejo» (1880—1883).

Среди драм Соррилья (он написал их более двадцати) первое место занимает «Дон Хуан Тенорио», которая всегда ставилась в день Всех Святых; смотреть её стекались со всех концов Испании громадные толпы.

Из других драматических произведений Соррилья особенно популярны «Elzapatero у elrey», «SanchoGarcia», «A buenjuezmejortestigo», «Traidoinconfeso y martir». Большая часть его пьес — сценическое переложение легенд.

Романтическое движение торопится к своей кульминации. В течение нескольких лет создаются все лучшие произведения Ларры, Эспронседы, Сааведры. В 1844 г. после нескольких несовершенных драматургических опытов молодой поэт Хосе Соррилья (1817—1893) выводит на сцену своего «Дон Хуана Тенорио». Также в 1844 г. печатается один из лучших исторических романов — «Сеньор Бембибре» Э. Хиля-и-Карраско (1815—1846).

Дон Хуан Теноріо

«Национальное предание в испанском романтизме предстает, однако, лишь в качестве объекта романтического восприятия и истолкования; само же это восприятие глубоко современно...» (З. Плавскин). Идейное ядро испанского романтизма — это особое видение взаимоотношений человека и мира, особое противостояние человека и мира. Фактически все протагонисты произведений испанских романтиков варьируют один и тот же образ. Все они состоят в кровном родстве с Дон Хуаном. Романтический Дон Хуан, однако, не похож ни на фольклорного, ни на «севильского озорника» Тирсо де Молины, ни на мольеровского Дон Жуана. Это не аристократ, уверенный в своем праве губить чужие жизни, не вольнодумец-либертин и вовсе не беззаботный гуляка, откладывающий в долгий ящик помышления о душе и вечности. Иногда романтический Дон Хуан действует в традиционных фабульных ситуациях соблазнения и воздаяния, но нередко и в совершенно иных, не совпадающих с легендой. Главное, что его отличает, — неспособность почувствовать себя счастливым, неудовлетворенность, переходящая в дерзкий бунт против социального и космического порядка.

Соблазнение женщин привлекает романтического Дон Хуана только опасностью предприятия; честь женщины охраняется обществом, невинность — богом. Именно разрушение, даже надругательство над этой двойной оградой — цель персонажа. Дон Хуан Тенорио из драмы Соррильи хладнокровно намечает себе жертвы. Женщина, собирающаяся стать женой друга, и девушка, готовящаяся принять пострижение, — их честь надежнее всего ограждена законом и моралью, а значит, поругание их чести — самый дерзкий вызов, какой можно бросить в лицо обществу. При этом риск, игра со смертью — обязательная черта романтического бунта: в каждом из Дон Хуанов есть нечто, напоминающее о матадоре, тореро. Нередко это сходство подчеркнуто: персонажи Сааведры Дон Альваро и граф Вильямедиана знамениты как тореро-любители.

Важнейшее свойство этого характера — абсолютный и неукротимый максимализм. Ларра, разбирая «Трубадура» и «Теруэльских влюбленных», подчеркивает всегдашнюю готовность героя перейти любую границу: «...преступление кажется ему единственным выходом — и он его совершит; люди стали препятствием на его пути — и он их победит...» Титанизм — вот отличительное свойство романтического героя. Но это свойство его мятежа — всеохватность и окончательность. Нанести удар быку — и самому погибнуть от ответного смертельного удара.

В той или иной форме — детально или эскизно — в романтических произведениях всегда изображено столкновение героя с обществом. В «Теруэльских влюбленных» донья Маргарита скорбит о том, что «тирания законов чести» вынуждает ее настаивать на браке дочери с нелюбимым человеком. Леонор в «Трубадуре» восклицает: «О наша несчастная юность, загубленная тиранами!» В «Доне Хуане Тенорио» Соррильи последовательность стадий несколько смещена. Поначалу дерзкое попрание всяких общественных установлений кажется вызванным только жаждой самоутверждения и бунтарским характером героя. Однако наступает момент (и такой момент есть в каждом романтическом произведении), когда герой оказывается лицом к лицу с обществом. В драме Соррильи — это объяснение с Комендадором доном Гонсало. Дон Хуан говорит ему о том, что красота и любовь Инес сулят спасение от зла. «А какое мне дело до твоего спасения?» — эта фраза Комендадора является ключевой в конфликте драмы. Каменно неподвижному испанскому обществу нет дела до человека с его жаждой гармонии и красоты, с манящим его идеалом. За несправедливостью общественной, человеческой стоит еще более могущественная несправедливость — божественная. «Я воззвал к небу, но оно меня не слышит», — дважды повторяет Дон Хуан Тенорио.

Так бунт героя разрастается и приобретает уже не только социальный — космический размах. Отчаявшись получить «обещанную радость», герой попирает могилы, тревожит сон мертвых, оскорбляет святыни, дьявольским хохотом отвечает на увещевания, призывы и небесные угрозы. Во всех без исключения произведениях испанских романтиков этого периода различные узы, наложенные церковью, воспринимаются героем как незаконно сковывающие его стремление к счастью. Профанация обета — один из наиболее часто повторяющихся мотивов испанского романтизма. В «Трубадуре» Гарсии Гутьерреса Леонор бежит с Манрике уже после того, как приняла монашеский постриг. В «Теруэльских влюбленных» Диего Марсилья в ответ на убеждения, что брак его возлюбленной заключен в церкви и, значит, освящен богом, богохульственно заявляет: «Мое присутствие его разрушает». Ларра восхищался этим ответом Марсильи, именуя его «возвышенным». Церковные узы дважды препятствуют счастью Беатрис и Альваро в «Сеньоре Бембибре» Хиля-и-Карраско: сначала брак Беатрис, затем монашеский обет Альваро. При этом брак Беатрис вызван религиозным шантажом: умирая, мать Беатрис во имя своего загробного спасения заклинает дочь выйти замуж за графа Лемуса. Точно таким же обманом и злосчастным стечением обстоятельств вынужден обет целомудрия, данный сеньором Бембибре.

Обрабатывая многократно легенду о Дон Хуане, никто из писателей этой эпохи не воспользовался финалом одного из известных вариантов этой легенды — севильского предания о Мигеле де Маньяре (хотя Эспронседа в «Саламанкском студенте» безусловно отталкивается именно от этого варианта). Никто не изобразил Дон Хуана обращенным, раскаявшимся, замаливающим свои преступления. Только Соррилья показал Дон Хуана Тенорио прощенным. Все остальные — герои Сааведры, Эспронседы, Гарсии Гутьерреса — гибнут нераскаявшимися, зачастую с кощунственными словами на устах. Да и прощение Дон Хуана Тенорио получено не покаянием — до последней минуты он сохраняет позу бравады и ведет тяжбу с богом. Он отказывается воззвать к богу до того самого мига, когда Комендадор накладывает на него каменную десницу, чтобы увлечь в ад. Кажется, что Дон Хуан и тут протягивает руку к небу только для того, чтобы не дать восторжествовать Комендадору, чтобы утвердить свою, а не подчиниться чужой воле. И призрак Инес вещает, что не покаяние Дон Хуана, а ее, Инес, любовь вырвала у бога прощение преступнику.

     Роман "Червоне і Чорне" ( 1831 ) народився від газетної хроніки про карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що скоїв Жюльєн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці ( збереглися імена Берте, Лаффарга ) заради кар'єри і місця у суспільстві йшли на вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості.       Суди на злочинцями широко висвітлювала преса і часто інтепретувала їх як типовий приклад низької моралі плебеїв, які, мовляв, народжуються із прихильністю до злочинної діяльності. Республіканця і наполеонівського солдата, який писав під псевдонімом "барон де Стендаль, кавалерійський офіцер", глибоко обурювали подібні тлумачення, і він створив роман, в центр якого поставив простолюдина із гарячою кров'ю  (Червоне), який народився в епоху, коли старі форми життя знову повернулися на арену, в мертвий сезон епохи Реставрації ( Чорне ). Згідно з думкою Горького, Стендаль підняв "досить буденний карний злочин на рівень історико-філософського дослідження суспільного устрою на початку ХІХ ст."       Судову хроніку Стендаль перетворив на "хроніку ХІХ ст.", показав провінційні Вер'єр і Безансон, аристократичний Париж через їхніх типових представників, а ланкою, яка пов'язує між собою окремі картини суспільства став Жюл'єн Сорель та його доля. Вся суть Франції епохи Реставрації втілюється в його короткому житті. Трагедія життя Сореля полягає в тому, що він народився не в свій час. І тут можна згадати концепцію людини, яка існувала в творчості Ж. - Ж. Руссо і відобразилась в його "Сповіді". Згідно із поглядами Руссо ( а для республіканця Стендаля Руссо був величезним авторитетом ) людина народжується із певним духовним ядром, яке надається від Бога і складає безсмертну душу.       Ядро не змінюється, ані за життя однієї людини, ані за життя всіх тих людей, які стають його носіями на протязі розвитку історії. А от оболонка ядра змінюється постійно, в залежності від обставин, в яких опиняються люди. Концепція Руссо яскраво підтверджується романом Стендаля. Якби Жюл'єн народися в епоху Наполеону, він міг би стати генералом або пером Франції, завдяки природному таланту і безпримірній хоробрості. Але він народився в епоху Реставрації, яка перехрещує усі його природні здібності і прирікає його на залежне існування через плебейське походження. Тому і кипить кров Сореля, тому і ховає він під матрацом портрет Наполеону, за який його можуть вигнати із роялістського дому Реналів. Схильність Сореля до ризику, взагалі, не може не викликати поваги. Ця людина не знає страху. Але на що є спрямованою сила його характеру? На те, щоб вабити і зачаровувати жінок. І якщо роман з мадам де Реналь виникає спочатку через честолюбство хлопця-простолюдина, якому приємно закохати в себе даму із суспільства, перед яким його родичі повинні ламати капелюхи, то роман з Матільдою де Реналь є вже справжньою грою із долею. Шлюб з Матільдою міг би надати Сорелю усе: можливість увійти у вище середовище, кар'єру, гроші. І читача захоплює ця смертельна гра двох сильних і талановитих особистостей, які не люблять одне одного, але голови згодні віддати за перемогу одне над іншим.       З початку Сорель може здаватися справжнім кар'єристом: він прагне грошей, слави,  страждає він прихованого, але розриваючого його із середини гонору. Але ми, знаючи, завдяки Стендалю, про все що відбувається в його душі, чомусь поважаємо його. Чому? Тому що у Жюл'єні не має холодного розрахунку, тому що всі його вчинки говорять про гарячу душу, тому що він людина пристрасті. Він бажав закохати у себе мадам де Реналь, то й сам закохався, він мріяв використати Матільду, але їхні відносини переросли у справжній двобій двох гордих душ, двобій двох індивідуальностей. Саме пристрасть і жива кров згубили Жюл'єна, тому що народився він в епоху, яку автор оцінює як епоху, коли добре може існувати тільки труп на кладовищі. Промова Сореля під час суду є одночасно і кульмінацією і розв'язкою роману. Він в цей час схожий на рицаря, який тривалий час штурмував фортецю, а коли перемогу було вже майже досягнуто, повернувся і пішов із думкою: " а навіщо мені ця фортеця потрібна?"       Коротке життя Сореля пройшло в полюванні за щастям, яке він розумів як реалізацію своїх честолюбних комплексів. Але коли Матільда зробила усе, щоб врятувати його, коли "такому принадному юнаку", портрети якого продають на вулицях у вигляді вітанок, потрібно просто сидіти, мовчати і чекати оплесків і ридання експансивних жінок під час його звільнення у залі суду ( який не випадково відбувається у театрі ), він неочікувано просить слова і говорить правду. Про те, що він є сином теслі із села, про те, що сільський священик із благодійних цілей допоміг йому отримати гарну освіту, про те, як він зрозумів, що якою б не була освіта, без зв'язків і післяреволюційної Франції ніяк не пробитися. Він не виправдовується. Йому смішно те, що його збираються помилувати. "Я посягнув на життя жінки, яка заслуговує тільки поваги. Я заздалегідь обдумав мій злочин і намагався вчинити його", - кидає Сорель у зал, і тим самим сам собі підписує смертний вирок. Він сміливо йде назустріч долі, іронізує на лавці підсудних над суспільством, до якого належать присяжні ( "суспільство, яке називають вищим" ), він знімає маску, повертається до своєї природи. Він сам відправив себе на гільотину, розірвавши зв'язки із суспільством, яке намагається його судити. Епіграф, який письменник надав роману про долю Сореля ( "Правда, гірка правда" ) узято із останньої промови республіканця Дантона у Конвенті, після якої його було засуджено на смерть. Але Сореля не слід повністю ототожнювати із  діячами Великої Французької революції, так само, як маркіза де ля Моля не слід ототожнювати із силами реакції. Кожен із них: І Жюл'єн, і маркіз, і мадам де Реналь, і старий янсеніст абат Пірар, виступають неповторними, сповненими протиріч особистостями. Особливо цікавим є характер Матільди де ля Моль, який називають "італійським" і порівнюють із цілою низкою "італійських характерів", яка існує в творчості Стендаля. Тут можна згадати героїню новели "Ваніна Ваніні" ( 1829 ), а також героїв "Скрині й привиду"  (1830 ), "Любовного напою" ( 1830 ) та ін. "Італійський характер" не можна вважати моральним. Його носії мають бурхливий, нерозсудливий характер, який може штовхнути, навіть, і на злочин. Але "італійський характер" є саме характером, який цікаво сприймати, і який протистоїть облудництву ті анемії почуттів.

Стендаль (1783-1842) «Красное и черное»

псевдоним. классич. реализм. увлекался математикой в юности. был на военной службе. его манифест «Расин и Шекспир»-обозн свою программу. Необх правдивое и точн изобр чел-ка. «Красное и черное» (1830): фабула осн на событиях судебн дела.Мелк честолюбец-гувернер потерял место из-за люб связей. В романе героич. и трагич. личность Жюльена Сореля. Документальной основа: судьба двух молодых людей, приговорённых к смертной казни: один, Берте, молодой честолюбец, но личнность крайне ничтожная, стрелял в мать девушки, гувернёром которых он был. Второй, Лаффарг, рабочий-краснодеревщик, увлекающийся философией и литературой, был скромен и горд. Влюбивашаяся в него и отвергнутая девица обвинила его в попытке насилия. “ Красное и чёрное” - социально -политический роман, черты романа-воспитания: в 1 ч. перед нами не знающий жизни юноша, который удивляется всему увиденному и постепенно начинает его оценивать, во 2 ч. –человек с жизненным опытом, решающийся действ самост, но в финале приходящий ко тому, что ему, умному, деятельному, честному в основе своей – нет места в этом мире. Стендаля интересует история самосознания человека, а Бальзак интересуется внешней стороной человека, его взаимодействием с миром;

За часовими межами американський романтизм розвивався трохи пізніше від західноєвропейського. Він охоплює період з кінця 10-х і до початку 60-х років 19 ст.

Періодизація :

1. – 20 – 30рр. Творчість Ірвінга і Купера.

2. – 30-ті роки. Творчість Едгара По, Готорна та Мелвілла.

3. – Пізній (пост) романтизм. Припадає на період громадянської війни між Півднем і Північчю. Творчість Вітменна. (літ-ра аболіціонізму(рабство), літ-ра Сходу)

Завд.

1) ств. оригінальну національну літ-ру

ствердж. нац.. самобутності

2) створити образ своєї країни

До класичного етапу романтизму (2 етап) відносять трансценденталізм. Трансценденталізм – філософсько – літературна течія, осереддя американського світовідчуття. Вся філософія трансценденталістів на чолі з найбільшим мислителем того часу в Новому Світі Радольфом Волдо Емерсоном була пов’язана з комплексом ідей революційної Франції і Просвітництвом. Він вважав, що в людській особистості закладено Божественне начало. Головним гаслом трансценденталістів було гасло «довіри до себе» - тобто незалежності індивіда, віри в свої сили,свою волю. Американський індивідуалізм, чиїми адептами стали послідовники Емерсона, був породженням революційних ідей свободи і рівних прав особистості. Трансценденталісти виступали суспільними утопістами.

Особливості американського романтизму:

1. – Віра в демократію.

2. – Переконаність у праві кожної людини на свободу і щастя, на незалежно обраний життєвий шлях.

3. – Переконаність у рівності всіх – багатих і бідних, білих і чорних, - щодо їхніх людських і громадянських прав та інші схожі прогресивні думки, які розкривалися у творах і виступах трансценденталістів, не могли не вплинути на американську творчу інтелігенцію.

4. – На відміну від англійського американський романтизм уславився прозою.

5. – Американські письменники були схильні до романтичної символік, повчальної алегоричності.

6. - Американський романтизм мав за мету створити образ своєї країни, розповісти про її історичний шлях, становлення, здобутки. Висвітлити свою природу, звичаї, людські типи і характер Нового Світу. Створити оригінальну національну літературу.

7. – Історичні твори романтиків про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив’язаності до своєї землі, гордості за неї, землі, за яку так мужньо билися їхні пращури, на якій вони так невтомно трудилися.

8. – Ще одним завданням, яке виконував американський романтизм, було об’єднання творчих сил різних регіонів у єдину культурну спільноту – національне красне письменство.

9. – Популярності набули твори про подорожі (освоєння, оволодіння американською «цілиною», постійний рух на Захід континенту)

Франція

• починається рано

• розвивається розірвано

• перед романтик ЖЖ Руссо сильно вплинув на романтизм.

• 1 етап: перші романтики – Ж.Сталь і Шатобріан (виникло 2 школи Сталь і Ш.)

в основу своєї еститики поклали антитезу, як здатність бачити дві сторони. Поєднували протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке.

Поділ мистецтва на класичне і романтичне (запропон. Ж.Сталь у трактаті «Про Німеччину»). Шатобріан «Про внесок» (інтерес до християнства)., ввів поняття «меланхолія». деякі з ранніх романістів змушені залишити Францію.

• 2 етап: час виникнення широкого романтичного руху, формув. течій, шкіл, угрупувань, гуртків. романт. поезія Гюго, Ламартін,; іст.романт.роман (Гюго).

• 3 етап: 30-ті рр.. романтизм набуває рис напряму. головний естетичний маніфест «Передмова до Кромвеля» Гюго.

• 4 етап: 30-40 рр. від романтизму виокремилась течія реалістичної орієнтації на чолі зі Стендалем. панування 2 напрямів.

• 5 етап: 40-50-ті рр.. криза романтизму.

• *

• «Громадянин світу» Гете (концепт)

• романтиків цікавить дух іншої нації, форм. орієнтаристика

• узагальнений образ Сходу, без вад Заходу

• Ж.де Сталь виявела і довела, що існує не лише поділ на Зх. і Сх.

• Триває досить довго (романт.), трансф. у пізній, переростає у символізм та модернізм. Гюго пише до 80 р.

• *

• не набула розвитку фольклорна течія

• живописний романтизм (суто фр. течія, романт. який передає пластику зовн. світу)

• утопічна течія (Ж. де Сталь).

• інтенсивно розвивалась «байронічна течія»

• активний розвиток соціально-утопічних тенденцій

• розвиток реалістичних тенденцій

• найраніше проник у прозові твори, потім у поезію, особливий успіх мала балада.

• провідний жанр не трагедія, а драма (в театрі)

• розвивався історичний роман