5 Роль та місце старості в онтогенезі людини . Переодизація похилого віку

Старіння є неминучим елементом розвитку як окремих особистостей, так і всього суспільства. У онтогенезі людини виділяються періоди дитинства, юності, зрілості і старості. Межі між періодом зрілості і початком старості важковловимий. Один з основоположників радянської геронтології - І.В. Давидовський категорично заявляв, що ніяких точних календарних дат настання старості не існує. Зазвичай, коли говорять про старі людях, керуються віком виходу на пенсію, але останній далеко не однаковий у різних країнах, для різних професійних груп, чоловіків і жінок. На думку ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров'я), більш зручним видається термін «старіючі», що вказує на поступовий і безперервний процес, а не на визначену і завжди довільно встановлюється вікову межу, за якою починається старість.

Існує багато класифікаційних схем, які застосовуються для оцінки віку окремих людей і суспільства в цілому. Зазвичай використовують наступну схему:

допроізводітельний вік 0-17 років продуктивний вік 18-64 роки - чоловіки 18-59 років - жінки послепроізводітельниі вік старше 65 років - чоловіки

старше 60 років - жінки старість 65-79 років – чоловіки 60 - 79 років - жінки глибока старість старше 80 років

У 1963 р. в Києві на семінарі геронтологів і ВООЗ було прийнято таку хронобіологія, тобто вікова періодизація:

молодий вік 18-44 року середній вік 45 - 59 років літній вік 60 - 74 роки старечий вік 75 - 90 років довголіття старше 90 років

У геронтології оперують поняттями календарного і біологічного віку.

Календарний вік - це хронологічний астрономічний вік, який визначається на підставі документально підтвердженої дати народження. Сам по собі календарний вік не придатний для дослідження динаміки і характеру старіння. Для цієї мети в геронтології використовуються тести кількісного вимірювання змін, що відбуваються в результаті інволюційному-атрофічних процесів у всіх періодах онтогенезу. Це тести для визначення функціональних змін в основних системах і для оцінки імунобіологічних та психічних змін в організмі при старінні.

Біологічний вік - це міра старіння організму, його здоров'я, майбутньої тривалості життя. Він визначається набором спеціальних тестів і показників. По суті, це функціональний вік, який залежить від особистих якостей і умов, в яких проходила життя даної людини. На думку одних вчених, це видова тривалість життя, інші вважають його максимальною тривалістю життя окремих індивідів з популяції, треті розглядають його як відповідність між змінами в організмі і календарним віком. Визначення біологічного віку дуже важливо для розмежування фізіологічного і передчасного старіння, розробки профілактичних заходів, соціального захисту людини, проведення пенсійної політики.

6 Загальні закономірності та теорії старіння

Закономірності – це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки у даному явищі.

Старіння пов’язане зі змінами, що проходять на всіх рівнях організації життєвої матерії. Закономірні вікові зміни організму називають гомеорезом. Визначення гомеореза дозволяє прогнозувати темп старіння – природний, прихований чи повільний.

Існує дві традиційні точки зору на причини розвитку старіння (закономірності):

1. Старіння – генетично запрограмований процес, результат закономірної реалізації програми, закладеної у генетичному апараті.

2. Старіння – результат руйнування організму, викликаний різними факторами, дія яких повторюється і накопичується на протязі всього життя.

У даний час існує більш як 200 різних теорій процесу старіння. До прикладу:

1. Вихідною позицією представників так званої теорії зношування є: живі системи старіють під впливом інтенсивних життєвих процесів, а старіння прискорюється чи сповільнюється за законами фізики в залежності від динаміки процесів на рівні клітини, тканин, цілого організму. Вчені цієї теорії доводили, що всі індивіди в популяції мають приблизно однакову тривалість життя, але її межа визначається темпом зношування, при цьому тривалість життя залежить від середньої величини витраченої енергії на 1 кг маси індивіда.

2. Теорія витрачення “життєвої” енергії в клітинах. Представники цієї теорії старіння (М. Бергер) вважають, що кожний організм отримує у спадщину визначену кількість “життєвого фермента”, який з часом витрачається, що наближує організм до смерті.

3. Математична модель старіння і старості дозволила досліджувати старість як закономірні, математичні вимірювані явища, що протікають з поступовим збільшенням захворювань і ймовірності смерті.

4. Інтоксикаційні теорії старіння. В кінці XIX ст. Ч. Бухард висунув положення “Кожен організм є лабораторією для токсинів”. Вчені вважають, що старіння представляє собою процес самоінтоксикації в результаті збільшення рівня токсинів у клітині.

5. Теорію дисгармонії представляє концепція внутрішніх протиріч, згідно якої старіння є результатом порушення можливості оновлення клітини.

6. Існує концепція, яка пояснює старіння впливом біофізичних факторів на генетичний апарат клітин і накопичення радіоактивних речовин. Висока концентрація радіоактивних елементів порушує обмінні процеси і викликає процеси старіння в клітині.

Окрім вище перелічених теорій виділяють ще молекулярні, клітинні та нейрогуморальні механізми старіння.