Інформаційна економіка

Нова економіка (економіка інформаційної ери) підпорядковується іншим законам виробництва, обміну та споживання продуктів, які надають людству значні переваги в порівнянні з індустріальною економікою. Про це свідчать дискусії щодо актуальної проблеми: чи справді економічна система світу стоїть на початку нової ери, чи, можливо, це чергова утопічна теорія? Якщо інформаційна економіка існує реально, то чи всі країни беруть однакову участь у глобальних інформаційних процесах? Розвинуті країни вже увійшли в еру інформаційної економіки, а слаборозвинуті не отримають такої можливості, принаймні, у найближчому майбутньому.

Інформаційна економіка має декілька синонімічних назв, кожна з яких сприяє виявленню певних ознак цього явища: інтелектуальна економіка, економіка знань (knowledge based economy), нематеріальна економіка, нова інформаційна економіка. В основу поняття інформацій­ної економіки покладено твердження, що в сучасному економічному житті значно зростає роль нових благ, використання яких не обмежене географічне та фізично, таких, як комп'ютерне програмне забезпечення або засоби інтелектуальної власності. Новою цю економіку називають з метою протиставлення її традиційній індустріальній економіці, що виникла в результаті індустріальної революції. Основною характеристи­кою індустріальної економіки є домінування^виробництва матеріальних цінностей, що мають фізичне вираження, можуть використовуватися в певному обмеженому просторі; під час використання вони зношуються, а їх виробництво підпадає під проблему обмеженості ресурсів. Інформаційна економіка називається нематеріальною, оскільки основна вага припадає на сектор нематеріального виробництва (причому, бурхливо зростає тільки певна його частина, саме та, на яку впливають нові методи обробки і передачі інформації).

Отже, поява поняття інформаційної економіки обумовлюється розвитком нових технологічних досягнень, до яких відносять цифрову обробку різних видів інформації (у вигляді тексту, чисел, звуку і зображення), та інтеграцію їх в єдиний продукт під назвою «мультимедіа»; штучний інтелект і його впровадження в інформаційну продукцію та послуги інтерактивних інтерфейсів, що враховують потреби користувача; техніку цифрового ущільнення і комутації, яка забезпечує передачу дедалі більшого обсягу інформації; зростання потужності комп'ютерів та супутникового зв'язку; впровадження оптично-волоконних кабелів та прискорення зростання комп'ютерних мереж, зокрема Internet. Концепція інформаційної економіки виявляє залежність економічного зростання і стабільності від розвитку і впровадження нових інформаційних технологій, їх впливу на продуктивність різних секторів економіки, поширення інформаційного бізнесу на міжнародну економіку і світове господарство.

Наукові дослідження і практика застосування нових технологій дають змогу виокремити чотири компоненти інформаційної економіки: перший - інформаційні і комунікаційні технології та Internet; другий - інформаційна інтелектуальна власність, яка включає не тільки патенти на захист прав на видання, а й права на рекламні, консультаційні, інформаційні та інші послуги, торгові марки, назви фірм, фінансовий обмін, страхування, інформаційні послуги і дистанційне навчання за мережею Internet; третій - включає електронні інформаційні центри, бази та банки даних, відеопродукцію, багатомовні перекладні програмні продукти, нові засоби зображення; четвертий - спільну інформаційну спадщину, систему управління виробництвом, біотехнології, фармацевтичну продукцію. Ці компоненти виявляються в дедалі ширших сферах економіки, і вплив таких складових зростає зі швидкою еволюцією інформаційних і комунікаційних процесів.

За зростанням обсягів робіт та кількості зайнятих ці сектори займають дедалі більше місце у світовому виробництві, зокрема, оборот 50 провідних фірм аудіовізуальної сфери в 1997 році зріс на 45% порівняно з 1992 роком і становив 157,5 млн. дол. А кількість станцій Internet за період 1994-97 pp. зросла в 16 разів і становила 16 млн. дол. У 1994 році сукупний продаж трьох секторів галузі комунікацій (телекомунікацій, інформаційних технологій та аудіовізуальних продуктів та послуг) дорівнював 1,43 млрд. дол. і становив 5,9% від світового валового продукту.

У 1995 році світова електронна торгівля дорівнювала 0,5 млрд, дол., а на 2000 рік передбачено зростання показника до 7 млрд, дол., тобто в 14 разів.

2000р. вона досягла рівня 34,3%, а у 2001 р. і 37,3%. Економічне зростан­ня зумовлюється розвитком Internet і тенденцією переходу до мобільних комунікацій і мобільних розрахунків. Найважливіші пріоритети на 2002-2007 pp. - встановлення правого регламенту для електронного бізнесу, що надасть реальні можливості переходу до інформаційної економіки XXI століття. Головними чинниками, що визначають прискорений розвиток інформаційних технологій і зумовлюють динаміку їх онов­лення, є новий геополітичний порядок, нове інформаційно-економічне середовище і новий споживач, який потребує більш високоінтелектуальнх послуг. Дослідники інформаційної економіки відзначають абсолют­не зростання ринку інформаційних технологій Internet (1990-2000 pp.) до 100 млрд, дол., пов'язуючи очікуваний бурхливий стрибок із поширен­ням передачі мультимедійної інформації та електронної комерції (контрактингу, консалтингу, маркетингу), а також розвитку Internet-телефонії.

Необхідно відзначити, що сфера ІКТ переживає стадію еволюцій­ного розвитку, орієнтованого на створення нової економіки, Internet і електронну комерцію. Світова індустрія ІКТ продовжувала значно зрос­тати, незважаючи на потрясіння на ринку високих технологій у США та інших країнах (2000 p.), які не позначилися на макроекономічних показ­никах розвитку ринку та на темпах зростання й обсягу основних секто­рів. Так, сервіс комунікаційних технологій зріс на 38%, обладнання ІКТ-на 33%, інформаційні послуги - на 19%, програмне забезпечення - на 10%, а загальний обсяг світового ринку становив понад 2000 млрд. дол.

У галузі інтелектуальної власності (авторського права, патентування, ліцензування) найвищий економічний ефект мають країни Великої Сімки, серед яких на першому місці США, де ця галузь за щорічним зростанням темпів (5%) обумовила прибуток без експорту 60,8 млрд. дол. (1998 p.). Основні галузі індустрії інтелектуальної власності - індустрія кіно, звукозапису, програмного забезпечення - випередили таких традиційних провідних експортерів, як сільське господарство, автотранспортні послуги та автомобільна промисловість. Друге місце посідає Японія, де спостерігається висока інтенсифікація науково-інформаційної політики, а фундаментальні наукові й технологічно-прикладні розробки відіграють пріоритетно-стратегічну роль. Японія здійснює політику міжнародної науково-технічної інтеграції, яка забезпечує країні доступ до зарубіжних інформаційних банків наукових відкриттів і технологічних винаходів. Обмін інформацією (патентами, описами винаходів, виключними правами на використання знань, ноу-хау, ліцензіями) здійснюється на комерційній основі. За обсягами ліцензійної торгівлі й прибутками Японія вийшла у світові лідери інтелектуальної власності. Зросли темпи патентування у ФРН, Франції, Великій Британії, Італії та в регіональній організації «Європейська патентна служба», натомість країни Центральної та Східної Європи, колишнього Радянського Союзу втратили свої позиції на світовому ринку інтелектуальної власності (табл. 6.2). ,

Цю динаміку можна пояснити і як звичайне явище зростання обсягів виробництва в результаті підвищення продуктивності в певних галузях, як наслідок нових наукових відкриттів,,що спостерігалося й в індустрі­альну епоху, але йдеться про виникнення принципово нової глобальної економічної системи, що базуватиметься на інших правилах і законах, в основі функціонування котрих - як специфіка продуктів, що виробля­ються нематеріальною економікою, так і методи їх поширення.

Продукти інформаційної економіки ототожнюються з ідеями та знаннями, оскільки всі вони, чи рекламне зображення, чи фінансові консультації, існують у формі інформації. Через те економіку називають ще й економікою знань, а результати її функціонування - продуктами знань. Існують декілька особливостей продуктів знань, що відрізняють їх від матеріальних речей та продуктів сфери послуг, що не відносяться до нової економіки за своєю специфікою і відсутністю інформаційної складової:

• продуктами знання одночасно може користуватися безмежна кількість споживачів, і при цьому, на відміну від матеріальних благ, продукт знання і його корисність не тільки не зменшуються, а навіть збільшуються. Наприклад, вплив рекламного образу не зменшується від збільшення кількості людей, що його бачать, а навіть зростає;

• зникають просторові межі на шляху споживання продукту, оскіль­ ки продукт знання має тенденцію до поширення і заповнення всього наявного простору. Так, декілька користувачів у різних частинах земної кулі завдяки супутниковому зв'язку можуть одночасно використовувати одну й ту саму частину програмного забезпечення, розміщеного на певному сервері;

• продукти знання завдяки новим технологіям можуть бути нескін­ ченно розмножені, що характеризує інформаційну економіку як економіку достатку, тобто людство частково звільниться від проб­ леми дефіцитності ресурсів. Це пояснюється тим, що сам продукт знання не можна відокремити від його ідеї, через те всі копії пер­ винного продукту знання мають нульову ціну, хоч і не втрачають своєї вартості. У той же час для подальшого використання ідеї в матеріальному виробництві необхідне застосування певних ресурсів;

• процес виробництва продуктів знання не є чітко визначеним, і через те на прискорення чи розширення виробництва не впливає кількість початкове зайнятих осіб. Наприклад, проект не стане кращим від збільшення кількості програмістів, які над ним працюють; рекламне зображення чи фінансова консультація також не потребує великої кількості виконавців.

Під час розгляду особливостей інформаційної економіки слід також відзначити роль Internet, що поєднує світ в єдину інформаційну систему. «Глобальна інформаційна мережа Internet, - зазначав президент США Б. Клінтон у посланні до Конгресу (1997 р.), - нова перспектива світової економіки, технологія активізації життя, всесвіт знань. Переваги інформаційної революції мають стати сучасним невід'ємним правом кожної людини» (діагр. 6.3, 6.4).

Internet визнаний рушійною силою сучасного комунікаційного та інформаційного середовища, яка забезпечує ефективне поширення технологій через кордони держав для використання в різних сферах міжнародної діяльності. Історичне значення нових технологій полягає в широкому використанні можливостей Internet у світовому господарстві й усіх сферах суспільного життя, глобальна мережа комунікацій надає безпрецедентну можливість брати безпосередню участь в інформаційній трансформації й користуватися результатами взаємодії технологій. Internet впливає на зміну урядової політики й економічної конкуренції на світових ринках, користується величезним попитом, оскільки забезпе­чує такі потреби суб'єктів економічного життя, як дешевший і легший товарний та інформаційний обміни, зменшення оборотних фондів, розширення мережі пропозиції та попиту. Але, на відміну від матеріаль­них товарів, методи транспортування яких не змінюються, нематеріальні продукти Internet може доставляти до споживача безпосередньо, що знижує їх собівартість і долає просторові межі. Наприклад, консультації у сфері освіти та охорони здоров'я, новини, програмне забезпечення, музика, відеорозваги, цінні папери, банківська справа та інші фінансові послуги, доступ до банків даних і консультативні послуги можуть бути цілком забезпечені через мережу Internet. Наслідком підвищення продуктивності праці в даних галузях є значне зниження ринкових цін.

Феноменальний розвиток Internet у 2000-2001 pp. та пов'язаної з ним мережі Word Wide Web є найсучаснішим вираженням прогресу в цій сфері. У 1990р. налічувалося менше 1 млн. користувачів, у 1998 р. - 147 млн. користувачів, у 2002 р. прогнозується понад 350 млн. користувачів. Таким чином, Internet та WWW виступають інформаційною основою глобальної економіки (обсяг трансакцій, здійснених за допомогою WWW з 0 дол. (1994 р.) до 7,5 млрд. дол. (1997 р.); до 2003 р. лише у США передбачається зростання обсягу трансакцій до 300 млрд. дол.

На основі визначених особливостей продуктів знань та способів їх поширення формулюються (К. Келлі. Нові правила для нової економіки. 1997) декілька законів, що характерні для нової економіки інформаційної ери:

• Закон зв'язку: ера окремих комп'ютерів минула, розпочалася ера міжкомп'ютерних комунікацій.

• Закон переміщення: матеріали переміщуються інформацією, маса

переміщується бітами, давні економічні динаміки - поведінкою мереж.

• Закон достатку: у традиційній економіці дорожнеча походила від нестачі. У новій економіці становище діаметрально протилежне - що більше речей, то вони цінніші.

• Закон збільшення прибутків: вартість товару зростає з кількістю його споживачів, а бурхливе зростання вартості трансформується в більшу кількість споживачів.

• Закон протилежності цін: у традиційній економіці просування в якості призводить до зростання ціни. Нині найкращі вироби дешевшають щороку.

Геополітичні чинники функціонування інформаційної економіки поділяють світ на інформаційно багаті (індустріальне розвинуті країни) та інформаційно бідні країни (країни, що розвиваються). Розвинуті країни домінують у кожному з чотирьох основних секторів економіки знань. На них припадає понад 70% світового ринку інформаційних технологій. Провідну роль відіграють США та Канада (43,5%), хоча темпи зростання ринку в цьому регіоні найнижчі, що можна пояснити відносною насиченістю суспільства інформаційними і комунікаційними технологіями. Якщо розглянути географічний оборот 50 провідних аудіовізуальних фірм, то побачимо, що 91% припадає на розвинуті країни, з них домінують США (37%), трохи меншою є доля європейських країн (35%) і 19% - на японські фірми (діагр. 6.5, 6.6).

Інформаційна економіка та її політичні особливості ґрунтуються на принципово нових законах і правилах, вона почала формуватись у розвинутих країнах і приховує в собі як нові можливості, так і нові проблеми. Інформаційна економіка вирішує проблему дефіцитності ресурсів у сферах нематеріального і традиційного виробництва, оскільки на основі нових методів обробки, зберігання і поширення інформації може відбуватись їх нескінченне множення. Споживачі отримують вигоду від зниження цін, що супроводжує процес зростання якості продукції, а виробники - від дешевої мережі поширення та передачі інформаційної продукції. Інформаційній економіці властивий глобаль­ний характер (за своєю природою вона охоплює всю планету) та віртуальність, що простежується на прикладі фондового ринку і банківських розрахунків. Найбільші вигоди від інформаційної еконо­міки, вважають фахівці, отримають розвинуті держави, що перейшли до побудови інформаційного суспільства. У свою чергу, країни, що розвиваються, мають можливість "перестрибнути" через індустріальний період розвитку і одразу ввійти в еру інформаційної економіки. Для цього необхідна низка умов, таких, як розробка державних програм із розвитку інформаційних і комунікаційних технологій, що включають стимулю­вання розвитку електронної та комп'ютерної промисловості, систем зв'язку, залучення іноземних інвесторів та підготовку спеціалістів у цій сфері; також необхідно об'єднати зусилля людства через мережу міжнародних організацій для недопущення інформаційної ізоляції економічно відсталих країн.

Основні поняття міжнародної інформації

До основних понять МІ відносять такі складові, як міжнародна інформація, міжнародний інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційний потенціал, національний інформаційний продукт і джерела інформації.

Міжнародна інформація (МІ) визначається як сукупність відомостей, що характеризують структуру, загальні властивості інформації. а також питання, пов'язані з їх пошуком, аналізом та розповсюдженням в системі міжнародних відносин (МВ).

МІ є складовою глобальної комунікації, мета якої – з'ясування закономірностей взаємодії суспільства та інформації і формування інформаційного суспільства. МІ орієнтована на інформаційне забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики, економічного курсу країн, національної безпеки, на розвиток міжнародних зв'язків і входження держави у міжнародні організації та інституції. В кожній країні є концепція державної інформаційної політики, в якій визначаються різні аспекти інформаційного забезпечення міжнародних відносин. Так, наприклад федеральна інформаційна політика США спрямована на забезпечення доступу до інформації для кожного індивіда, детальних зв'язків у своєму суспільстві і міжнародному співтоваристві. Інформаційна політика України спрямована на захист власного інформаційного простору, збереження інформаційного суверенітету і забезпечення інформаційної безпеки держави.

Функції МІ полягають в узагальненій та професійній оцінці інформації, прогнозуванні міжнародно-правових та економічних наслідків прийнятих рішень, у створенні обгрунтованих пропозицій та рекомендацій щодо їх реалізації.

Інформація належить до глобальних проблем світу, тому одним із понять МІ є поняття міжнародний інформаційний простір (МІП). Міжнародна інформація функціонує в МІП, який характеризується такими показниками:

територія розповсюдження інформації за допомогою компонентів міжнародних та національних систем зв'язку;

інфраструктура, тобто технологічні засоби і можливості зберігання, обробки і розповсюдження інформації по вертикалі і горизонталі;

наявність міждержавної і національної комунікаційної політики, як комплексу принципів і норм, що регулюють функціонування та використання міжнародної інформації світовим співтовариством;

наявність міжнародних і регіональних угод у галузі комунікацій, що базуються на розумінні міжнародної ролі інформаційних процесів (ці міжнародні угоди складають окрему галузь міжнародного права – інформаційного права, яка зараз проходить фазу становлення і кодифікації норм, становлення інститутів, що контролюють виконання цих норм. З питань міжнародного інформаційного права можна подивитися книгу Колосова "Міжнародне право", особлива частина);

можливості доступу до інформації для громадськості та участь міжнародного співтовариства у загальній системі зв'язку.

Кожна країна своїм законодавством визначає кордони своєї території і звичайно, кордони своєї інформаційної території. Звичайно термін "інформаційна територія держави" – це дещо умовний термін, тому що держава не в силах припинити прийом інформації, що передається через численні канали штучних супутників Землі її громадянами. Вона може лише контролювати транслювання цих каналів на своїй території. Але за прийнятою конвенцією "Про використання сигналів, що передаються через штучні супутники Землі", країна має заплатити за право транслювання таких каналів, при порушенні цієї умови на країну накладаються штрафні санкції до кількох млрд. доларів.

Декотрі країни в основі своєї інформаційної політики мають певні ідеологічні засади, які забороняють населенню використовувати певну інформацію.

Інформаційний простір має кілька визначень:

Інформаційний простір – це система середовища буття людини, яка забезпечує життєдіяльність будь-якої системи, зокрема – системи міжнародних відносин. (Паньшин В.Н. "Концепция формирования информационного пространства стран-участниц СНГ"*. Минск, 1996)

Інформаційний простір – це система спільного використання національних інформаційних ресурсів за узгодженими сферами і напрямками діяльності. (О.Коган, "Теорія інформаційної взаємодії", 1996 рік).

Інформаційний простір – це сума складних інформаційних технологій, які є основою і визначальним компонентом промислово-економічного комплексу транснаціональних спільнот, які впливають на формування світоглядних процесів у суспільстві (Шрейдер "Теорія комунікацій").

МІП визначається конституційними нормами окремих держав, міжнародними угодами та технічним забезпеченням процесу інформації. Він складається із державних (національних) інформаційних просторів, регіональних просторів а також просторів окремих територій.

На сьогодні окремі регіони і країни визначають квоти на присутність у своєму інформаційному просторі транснаціональних монополій, інших держав та приватних осіб. Наприклад, Європейське співтовариство визначило таке співвідношення: 14% відводиться для вищезгаданих суб'єктів неєвропейського походження, 86% – для європейських суб'єктів. Окремі країни, наприклад Франція (яка проводить політику збереження франкофонії), виробляють спеціальне законодавство на присутність в своєму інформаційному просторі іншомовних (в даному випадку англомовних) представників.

Велике значення для формування і збереження національного інформаційного простору має законодавство про рекламу. Європейська конвенція про транскордонне телебачення від 1989 року має спеціальний додаток і протокол про розповсюдження реклами у Європейському інформаційному просторі, особливо якщо виробниками і розповсюдниками є неєвропейські суб'єкти. Він встановлює максимум, що дорівнює 17%, тобто 83% прибутку від реклами має залишатися в Європі.

Інформаційні ресурси – це засоби, запаси, можливості і джерела інформації, які визначають роль і місце держави в світі і виступають стратегічним показником національного багатства країни.

Визначення інформаційних ресурсів є як в Конституції держави, так і в загальних законам про інформацію і доступі до інформації.

"До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення". (Закон України "Про інформацію)

Інформаційний потенціал – це сукупність інформаційних засобів країни, що включають комп'ютерні мережі, національну систему інформації (національну інфраструктуру), сукупність самої інформації а також різновиди інформації. Сюди входять також інформаційно-аналітичні служби, видавництва, кіно, засоби масової комунікації і електронні видання.

Національний інформаційний продукт – матеріальний або нематеріальний результат інформаційної діяльності, що створюється за допомогою поєднання інтелектуальної діяльності людини та синтезованих засобів зв'язку.

Національний інформаційний потік включає в себе технічні можливості інформації, компонентами яких є первісні засоби зв'язку (радіо, телефон, телеграф, телебачення, аудіо-, відеокасети).

Інфраструктура національного інформаційного потоку на базі сучасних комунікаційних технологій має такий вигляд: телеграф, телефон, факс, персональний комп'ютер, сканер, супутник, оптичні волокна зв'язку, кабелі, аудіо-відеоматеріали, бази даних. На сьогодні на території України в інформаційному просторі працює 300 ретрансляторів, які передають міжнародну і національну інформацію безпосередньо у пам'ять комп'ютерів, а потім – у локальні системи.

Конвергенція засобів зв'язку – це поєднання різних засобів зв'язку у світових інформаційних мережах.

Джерела інформації

Джерела інформації – це передбачені, або встановлені законом, носії інформації, до яких входять документи, інші носії, що зберігають інформацію, повідомлення засобів масової комунікації, фундаментальну інформацію або публічні виступи.

Серед характеристик джерел інформації найважливішими є такі: статус джерела, надійність, кваліфікація, довіра до джерела, цінність і вага інформації. Усі джерела інформації поділяються на три типа: відкриті, закриті і конфіденційні. Є також поділ на особистісні джерела і опосередковані джерела. До особистісних джерел відносять безпосередньо осіб: дипломати, офіційні представники уряду, співробітники дипломатичних представництв а також інші офіційні особи, які висловлюють офіційну точку зору.

Міжособистісні

Міжособистісні – це джерела, до яких належать особисті контакти із щироким типом предстаництва: суспільні, політичні, ділові, культурні, військові, соціальні економічні. Вони найчастіше використовуються у дипломатичній практиці, у діяльності міжнародних організацій, у посередництві між країнами, у врегулюванні міжнародних конфліктів та для передачі особистісної інформації. Тобто це зустрічі президентів 1 на 1, зутрічі дипломатів; До цих дхерел також можна віднести контакти, які відбуваються на рівні міністрів відповідних відомств для вирішення поточниз, конфліктих та кризовиз проблем. Міжособистісні джерела, часто використовуються також у стратегічних напрямках діяльності, тобто розвідкою, а особливо промисловою розвідкою.

За інформацією ЦРУ 80% -- відкриті джерела, 9% -- конфіденційні джерела, 1% -- спецегенти (тобто міжособистісні джерела).

Опосередковані

Опосередковані – це джерела, які виступають посередниками між конкретним джерелом інформації і суспільством (громадською думкою). До них відносять: засоби массової комунікації (газети, радіо, телебачення, реклама), інформаційно аналітичні установи, електронні засоби комунікації, архіви і бібліотеки та ін. джерела зберігання інформації. Тобто фактично опосередковні джерела інформації – джерела із 2-х або третіх рук.

Опосередковані джерела поділяються на:

Офіційні

Офіційні – органи держ. викон. влади, спеціалізовані нуково-дослідні інституції та установи, відомчі установи, силові структури та ін. держ. органи, які виступають з офіцйною точкою зору. Крім того органи статистики, інформаційно аналітичну економічну інформацію (тобто аналіз економіки повсіх галузях діяльності держави), інформацію,яка подається установами соц політики і працці, інститутом демографії (да інші установи, що вивчають демографії), інформацію статистики промисловості (доходи, валовий збір, кредити та ін.), інформацію силових структур. Є офіційна точка зору, якоїсь установи (заява, нота) і є особиста точка зору представника цієї організації це дві великі різниці.

Неофіційні

Неофіційні – це джерела, які використовують суб'єктивні оціночні прогнози та аналізи соціально-економічної та політичної ситуації, політичні партії і рухи, громадські організації та структури (політична артія, якщо вона не є домінуючою в державі не може виступати від імені держави з офіційної точки зору), соціологічні дослідження, аналітичні прогнози, повідомлення засобів массової комунікації, якщо вони не є офіційними представниками виконавчої влади (зараз в Україні офіційна точка зору виконавчої влади висловлюється через газету «Урядовий кур'єр»), незалежні соціологізні дослідження, джерела які стосуються певних релігійних концессій та національних меншин.

Крім того офіційні та неофіційні д жерела поділяються на:

Відкриті, закриті і конфіденційні.

Відкриті – інформація, яка публікуєтсья в офіційних дослідженнях, відомостях (ВР, кабмін), повідомлення про наукові розробки, діяльність помисловості, банківської системи.

Поділяються на:

Інформація загального характеру: політична, економічна, військова для оцінки економічного та політичного потенціалу держави Така інформація використовуються для складання прогнозів на довготривалий період а також для прийняття рішеннб політичними, економічними та воєнними органами. Ця інформація потрібна для політичної економічної стратегії, для дипломатії під час переговорів і для планування політичних кроків у майбутньому.

Спеціальна інформація, яка стосується конкретної галузі. Віна може мати відношення до економіки, науни, сировинних ресурсів, віійськової справи. Ця інформація – частина загального стратегічного платування а також призначена для аналізу і прогнозування вузьким колом спеціалістів

Інформація про окремих осіб. Цей розділ присутній в аналітичних центрах майже всіх міністерств, відомств, розвідки. Цю інформацію збирають підслуховуванням, стежкою, та ін. неконституційними методами. Інформація про конкретних осіб лягає в основу діяльності дипломатичних представництв, осільки робота з окремими особами дає велики результати на міжнародному рівні.

Закриті: до них належать: розвідувальні, дипломатичні, стртегічні, статистичні джерела (наприклад статистика про продукцією військового комплксу, інформація про кількість народжених і померлих), інформація про новітні технології, які становлять держ. таємницю, а також всю інформація, яка вважається таємною. До закритої інформації (джерела) відносять: інформацію, що міститься у диррективіх і вкаівках посадовим особам, які представляють державу на переговорах, консультаціях та нарадах з політичних питаннь; інформацію про стратегію і планування зовнішньої політики; відомості про номенклатуру, обсяги фінансування оперцій експорту та імпорту озброєння. Кожна країна має закон «про держ. таємницю і національну безпеку», і додаток «звіт відомостей, що становлять державну таємницю» (!ознайомитисть!). Цей додаток встановлюється кабміном, публікується у офіційних виданнях і змінюється відповідно змінам приоритетів держави.

Кофіденційні – джерела, які захищаються законом і які володіють інформацією спеціального призначення з точки зору зацікавлених країн. Під конфіденційнми джерелами розуміють документи публікації, технічні носії інформації, технічні засоби обробки інформації, інформаційні продукти промислової, інтелектуальної політичної сфери, а також інформація, яку відносять до розвідувальної інформації. До них відносять джерела розвідки, закриті джерела міністерств і відомств (є 3 ступіні секретності 5, 10, 15 років, після закіняення цього стоку інформацію можуть розсекретити – оприлюднити). Конфіденційні джерела інформації, на які посилаються проивирішенні тих чи інших питаннь (оприлюднені) завжди не називаються. Конфіденційне джерело розкриваєтсья тільки у випадку проведення судового слідства із санкцій прокурора, або коли інформація має характер, що стосується життєдіяльності всієї цівілізації, життєдіяльності і існування людства (наприклад, розробка бактеоріологічної зброї в Іраку, аварія на ЧАЕС).

Джерела інформації про фірми