142.Конференція у Сан-Франциско 1951 року.

Сан-Франциський договір 1951 - мирний договір 49 держав з Японією, підписаний 8 вересня на конференції в Сан-Франциско. Був заздалегідь підготовлений урядом США до початку роботи конференції з метою не допустити зміни тексту договору на користь СРСР безпосередньо в ході засідань. Китай, Монголія та Демократична Республіка В'єтнам не отримали запрошення на конференцію. Індія та Бірма відмовилися брати в ньому участь.

Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

СРСР знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.

Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї».

Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.

У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угодуу в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».

Сан-Франциський договір 1951 - мирний договір 49 держав з Японією, підписаний 8 вересня на конференції в Сан-Франциско. Був заздалегідь підготовлений урядом США до початку роботи конференції з метою не допустити зміни тексту договору на користь СРСР безпосередньо в ході засідань. Китай, Монголія та Демократична Республіка В'єтнам не отримали запрошення на конференцію. Індія та Бірма відмовилися брати в ньому участь.

Договір складається з 7 розділів (27 статей): світ, територія, безпека, політичні та економічні постанови, претензії і власність, розв'язувати суперечки, заключні постанови. Радянська делегація зазначила на конференції, що американо-англійський проект договору незадовільний, так як не забезпечує миру, безпеки і демократичного розвитку Японії, і запропонувала поправки, а також 8 нових статей.

У радянських пропозиціях передбачалося:

Визнання Японією суверенітету КНР над Маньчжурією, а також Тайванем та низкою інших острівних територій;

Визнання суверенітету СРСР над Південним Сахалін ом і Курильськими островами;

Визнання суверенітету Японії над островами Рюкю, Бонін та іншими островами;

Виведення збройних сил союзних держав з Японії протягом 90 днів після підписання договору;

Справедливе рішення проблеми репарацій;

Демократизація політичного і громадського життя Японії і гарантії проти відродження японського мілітаризму.

Радянські пропозиції були підтримані в цілому Польщею та Чехословаччиною, а по ряду пунктів та іншими учасниками конференції. Однак ці пропозиції не були поставлені на обговорення.

Зважаючи на серйозних недоліків Сан-Францісского договору представники СРСР, Польщі і Чехословаччини відмовилися його підписати. Договір не був також підписаний не представленими на конференції Бірмою, ДРВ, Індією, КНДР, КНР і Монголії. Через кілька годин після офіційної церемонії підписання Сан-Францісского договору був підписаний японо-амер. «Пакт безпеки», який надав США право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії або поблизу неї.

Під час обговорення Договору Сан-Франциско в сенаті США була прийнята резолюція, що містила наступну застереження:

Передбачається, що умови Договору не будуть означати визнання за Росією яких би то не було прав або претензій на території, що належали Японії на 7 грудня 1941 р., які завдавали б шкоди правам і правооснованіям Японії на ці території, так само як не будуть визнаватися які б то не було положення на користь Росії відносно Японії, що містяться в Ялтинському угоді.

145. Організа́ція Північноатланти́чного до́говору, НАТО — міжн. політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

Історія створення НАТО безпосередньо пов’язана з тими подіями, що відбувалися в світі після Другої світової війни. Початок формування європейської безпеки було покладено на Віденському конгресі у 1815 році. У другий період її модель було дещо змінено у Версалі в 1919 році.

Центральну роль в цьому процесі відіграв президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі у будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до Другої світової війни. У 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки. Спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені «доктрина Трумена», «план Маршала», НАТО, атлантичне партнерство і домінуючу роль Америки [9, 19].

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою. У березні 1948 року було підписано Брюссельський договір. П’ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі. Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Незабаром відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Європою та Північною Америкою. 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору та США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Взяти участь у цьому процесі. запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн.

12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.

Сам по собі договір нічого особливого не представляв, він містив 14 доволі загальних статей. Найбільш відомою є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою «ядерна парасолька США») [5, 142].

У листопаді 1991 року на саміті НАТО у Римі приймається розширений документ під назвою «Нова стратегічна концепція НАТО». Його основними принципами є:

1) посилення політичного компоненту НАТО: з військово-політичного блоку організація має перетворитися на політично-військовий; 2) підсилення європейського компоненту у складі НАТО; 3) скорочення збройних сил НАТО на 30-40 % (всі види збройних сил: сухопутні, морські, повітряні та протиповітряні), скорочення ядерних арсеналів на 80 %; 4) спрощення системи військового командування; 5) налагодження прямих контактів партнерства із колишніми соціалістичними країнами (у 1991 році на відміну від 1990 мова йде вже не про «діалог», а про «партнерство»).

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північноатлантичного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й держави, які не є її членами. Ця структура носила консультативний характер. Відзначалося, що членство у Раді північноатлантичного співробітництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Її головна мета – взаємні консультації в разі потреби (кризи). Майже всі країни Східної Європи відразу відгукнулися на ініціативу НАТО. Оскільки 20 грудня 1991 року ще формально існував СРСР, документи про вступ до Ради північноатлантичного співробітництва підписував саме він. Після його формального зникнення 1 січня 1992 року лише Росія унаслідувала членство у цій організації. Інші республіки СРСР були прийняті лише у березні 1992 року.

Однак, через деякий час, більшість країн, які прагнули отримати повноправне членство в НАТО, дещо розчарувалися у Раді північноатлантичного співробітництва.

Між Центральними та Східноєвропейськими країнами та державами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994 року. 10-11 січня 1994 року на Брюссельському саміті НАТО офіційно проголошує програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомогу з боку НАТО у реорганізації збройних сил. Передбачалося, що участь у цій програмі також не забезпечує вступу до НАТО, але цей крок все ж таки був набагато сміливішим .

Україна першою з країн СНД приєдналася до цієї програми (4 лютого 1994 року), підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн.

Цікавою є позиція Росії. До кінця 1993 року її зовнішня політика будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року внаслідок декількох причин (першою з яких була секретна доповідь Примакова), Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.

Росія заявила про те, що не можна ставити її, велику державу, поряд із якоюсь там Македонією чи Литвою. Вона відмовилася підписувати презентаційний договір і вимагала створити спеціальну програму типу «16+1» – країни НАТО + Росія. Відповідь НАТО була негативною. НАТО опинилося у глухому куті.

Запланувавши охопити програмою «Партнерство заради миру» весь Євроатлантичний регіон, вони постали перед відмовою Росії – найбільшою і найпотужнішою державою регіону. Тому претензії Росії вирішили задовольнити. У травні 1995 року НАТО погодилось, що Росія є великою державою і підписало з нею окрему програму «16+1». Щоб зняти ейфорію рос. дипломатів, у вересні 1995 року НАТО підписало аналогічну програму з Україною, поставивши її поряд з Росією у ранг «особливих партнерів». Щоправда ця індивідуальна програма практичного значення майже не має, торкаючись лише питання престижу країни.

Із грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставив перед аналітиками організації завдання розробити «Дослідження про розширення НАТО». Його завершили у вересні 1995 року. У документі не вказувалися потенційні члени, а лише зазначався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під них підходили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави).

5-6 грудня 1995 року документ «Дослідження про розширення НАТО» було схвалено на черговому Брюссельському саміті як «документ практичної дії». У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення «номенклатури» своїх партнерів.

Організаційна складова НАТО

НАТО було створено як союз незалежних держав об’єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності із метою протидії будь-якій формі агресії. Створений у відповідністю з статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід’ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими країнами.

Організація Північноатлантичного договору є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Вона являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації із будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки. Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне товариство, що пов’язує безпеку США з безпекою Європи. У цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Головним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність загальним зобов’язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у вирішенні основних проблем безпеки.

У результаті, незважаючи на різний статус та військовий потенціал членів Північноатлантичного Союзу, у них існує почуття рівної безпеки. Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, яка могла б вільно розвивати свою економічну, соціальну, культурну і політичну сфери.

До засобів, за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься:

а) підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони;

б) попередження криз, які зачіпають безпеку країн учасників НАТО;

в) активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва;

г) контроль над озброєнням та роззброєнням інших держав.

Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки:

- Забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прагнення до мирного вирішення спірних питань.

- Створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати будь-яку із європейських країн та встановлювати свою гегемонію за допомогою сили чи загрози її використання [8, 17].

Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів:

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень.

– входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень;

– збирається і на більш високому рівні;

– надає великого значення інформуванню суспільства та випускає заяви і комюніке, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради;

– являється єдиним органом Союзу, повноваження якого визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи;

– за весь період діяльності нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне.

Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2) Комітет військового планування (КВП) займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. У ньому представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. Він дає вказівки військовому керівництву НАТО і у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3) Група ядерного планування (ГЯП) є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У її роботі беруть участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжн. масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генсек НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв’язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів.

5) Міжн. секретаріат комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6) Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і підготовку спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Він є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї – під керівництвом ГЯП.

7) Політичний контроль та управління Об‘єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об‘єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв‘язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів.

Роль об’єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до:

а) гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена; б) внесення свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі; в) попередження криз; г) забезпечення захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжн. військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми «Партнерство заради миру» є головним робочим органом програми та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжн. секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжн. військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів.