133.Перемога Німеччини й радянське втручання

У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де перша роль відводилась авіації й танкам. Поляки завдали німцям відчутних втрат. Основний епізод цього етапу війни відбувся 17 вересня, коли радянські війська увійшли в Польщу. З вересня, ще до вступу у війну західних демократій, польського посла Гржибовського прийняв Молотов. Він висловився позитивно щодо економічної допомоги Рад Польщі, але схоже, що в цей час СРСР уже розпочав часткову мобілізацію. 8 вересня, посилаючись на вступ у війну Франції та Великобританії, Молотов заявив Гржибовському, що більше не може форсувати поставки Польщі. 11 вересня рос. посол виїхав з Польщі під приводом консультацій зі своїм урядом. Але річ була в тому, що ще 9 вересня Молотов інформував Ріббентропа про наступне вторгнення радянських військ. Починаючи з 12 серпня преса розв'язала шалену кампанію проти поганого ставлення поляків до білоруської та української меншин — безперечно, щоб виправдати вторгнення. Не виключено, що Росія, перше ніж утрутитись, чекала підписання перемир'я з Японією, укладеного 16 вересня після боїв, що точилися з травня на монгольсько-маньчжурському кордоні. 17 вересня, наводячи як привід внутрішній розпад польської держави, який робив недійсними всі угоди, укладені між Польщею й СРСР, радянський уряд повідомив, що дав наказ своїм військам перетнути кордон, щоб захистити українське й білоруське населення. Ріббентроп попередив по телефону Чіано, що російська інтервенція відповідає заздалегідь наміченому планові. 18 вересня в німецько-радянській заяві підтверджувалася спільність поглядів обох держав і їхнє бажання відновити в Польщі порядок, порушений розпадом польської держави, та допомогти польському народові. Насправді ж навряд чи німці схвалили радянську акцію, тим більше, що росіяни, майже не натрапляючи на опір, просувалися набагато швидше за них і з незначними втратами.

Розділ Польщі

22 вересня, після кількаденних переговорів, була визначена демаркаційна лінія між обома окупаційними зонами по річках Пісі, Нареві, Бугові, Віслі й Сянові. Варшава, яка трималася аж до 29 вересня, була в німецькій зоні, а її передмістя Прага на правому березі Вісли — в радянській. Отже, Сталін відмовився від ідеї зберегти зменшену польську державу. 27 вересня Ріббентроп прибув у Москву, і 28-го був підписаний новий німецько-рос. договір з таємним протоколом. У порівнянні з лінією, визначеною 22 вересня, новий кордон був вигідніший для німців. Він проходив тепер не Віслою, а більше Бугом. Натомість, усупереч постановам 23 серпня, Литва переходила в радянську зону впливу. Так стався четвертий розділ Польщі, вигідніший для Росії, ніж розділ 1785 р., бо вона займала всю Галичину, і вигідніший, ніж «лінія Керзона» 1920 р. На переговорах підкреслювалося, що незалежність Польщі була ілюзією. Тоді ж розпочалися великі економічні переговори. Після затримки, викликаної радянським протестом проти постачання зброї Фінляндії (9 грудня), а також вимогами СРСР щодо поставок озброєнь і сталі, 11 лютого 1940 р. підписано економічну угоду строком на півтора роки.

Після поразки Польщі і аж до травня 1940 р. сухопутна війна на західному фронті велася дуже тихо. До того, як Німеччина перейшла у вирішальний наступ, якийсь неспокій внесла в неї тільки Норвезька операція. За таких умов не дивно, що Гітлер спробував укласти мир, аби закріпити свої завоювання й перетравити їх. Тож кінець 1939 р. був позначений спробами досягти миру. 6 жовтня Гітлер виголосив велику промову в Рейхстазі: «Чому, — сказав він,— війна має тепер іти на заході? Щоб відновити Польщу? Польща, така, як вона вийшла з Версальського договору, ніколи не відродиться. І це гарантують дві з найбільших держав земної кулі». Він заявив, що готовий пояснити свої цілі у війні: за винятком колоніальних територій, він нічого не вимагає ні від Франції, ні від Англії.

Укладення миру означало б визнання всіх уже здійснених силових акцій. Ні Франція, ні Англія не могли з цим погодитися. 10 жовтня Даладьє дав на це свою відповідь по радіо: «Ми взяли в руки зброю проти агресії і складемо її лише тоді, коли матимемо гарантію такої безпеки, яку б не підривали щопівроку». В Англії тільки Ллойд-Джордж і Бернард Шоу прихильно зустріли пропозиції фюрера. Як пише Чіано: «Це доведення від абсурду, що англійці вважають пропозиції Гітлера абсолютно неприйнятними». До того ж 12 жовтня Чемберлен заявив: «Мирні умови, кі починаються з того, що виправдовують агресію, не можуть бути прийняті. Пропозиції, що містяться в промові канцлера Гітлера. невиразні, непевні й не включають у себе жодного натяку на виправлення шкоди, завданої Чехословаччині й Польщі». Мирний наступ Німеччини зазнав поразки, і німецький уряд 13 жовтня оприлюднив заяву, в якій говорилося: «Тоді як фюрер висловив конструктивні пропозиції для побудови мирної та захищеної Європи, Чемберлен і його кліка вибрали війну».

Ініціатива малих нейтральних держав

Ще одна спроба відновити мир була зроблена в листопаді з іншого боку. Якийсь час Сполучені Штати думали запропонувати свої посередницькі послуги, але, порадившись зі своїми співпраців­никами, 8 жовтня державний секретар Кордел Гал дійшов висновку, що це нічого не дасть, 11 жовтня президент Рузвельт оприлюднив цю думку. Гітлер тим часом, попри поради своїх генералів, збирався наблизити початок дій на західному фронті, призначити їх, як це випливає з його директиви від 9 жовтня 1939 р., на 12 листопада. Вздовж бельгійського й голландського кордонів було сконцентровано дев'яносто німецьких дивізій. Ці дві країни були нейтральні й не хотіли звертатися по допомогу до Франції чи до Англії. Ясна річ, що вони відхилили ще у вересні франко-англійські пропозиції щодо проведення воєнних переговорів. Союзники сповістили тоді Бельгію, що в разі нападу на неї їхні війська не зможуть пройти за річку Шельду. Голландський міністр закордонних справ ван Клефенс 5 листопада запропонував королеві Вільгельміні виступити з ініціативою бельгійсько-голландського посередництва. Така ідея була висловлена ще 28 серпня.

6 листопада бельгійський король Леопольд у супроводі міністра закордонних справ Спаака прибув до Гааги. 7 листопада король Бельгії й королева Нідерландів надіслали королю Великобританії Георгові VI, президентові Франції Лебрснові та Гітлерові телеграму такого змісту: «Ми, правителі двох нейтральних держав, підтримуємо добрі взаємини з усіма нашими сусідами і готові запропонувати їм наші добрі послуги». Цю пропозицію негайно підтримали королі Данії, Норвегії, Швеції, президент Фінської Республіки, її схвалили також король Румунії та папа римський. Гітлер 9 листопада відповів відмовою. Якраз тоді мюнхенську пивницю, в якій він виступав і яку поквапно покинув, було висаджено в повітря. Цілком імовірно, що це був підстроєний замах, щоб показати, як у вирішальні години фюрера захищає божественне провидіння. Своєю чергою, Франція та Англія відхилили запропоноване посередництво. Президент Лебрен заявив: «Тривалим може бути лише мир, заснований на справедливості. Будь-яке вирішення, що закріплюватиме перемогу несправедли­вості, приведе до хисткого миру. Тепер не Франція, а саме Німеччина має висловитися за чи проти миру». Король Георг VI також зауважив, що Німеччина повинна спочатку подати виразні пропозиції. Ця подвійна відповідь клала край сподіванням Гітлера на обмежену війну. Новий сигнал тривоги пролунав, коли 10 січня 1940 р. в німецькому літаку, що зробив вимушену посадку в Бельгії, знайшли плани нападу.

До квітня війна на суходолі мала зводитися до довгого й нудного чекання на західному — єдиному на той час — фронті. Немає сумніву, що і фр., і англійський штаби вірили в затяжну війну, в тривалу оборону, яка дозволить їм надолужити та обійти німецьку перевагу в озброєнні.

Російсько-фінська «зимова війна»

Найбільш напружене було становище в Скандинавських країнах і насамперед у Фінляндії. Росія вважала, що ця країна входить до її зони впливу. Радянсько-фінський договір про ненапад 1932 р. 7 квітня 1934 р. продовжений до кінця 1945 р. Однак, одержавши бази в трьох Прибалтійських країнах, Ради почали 12 жовтня переговори з Фінляндією з метою домогтись аналогічних поступок від неї. Хоча Німеччина й відхилила пропозицію фіннів виступити посередниками, уряд Фінляндії 13 листопада відмовився задовольнити радянські вимоги, а саме: передати їм базу на Ханко й острови Фінської затоки та відсунути кордон на 70 кілометрів від Ленінграда. 28 листопада СРСР денонсував пакт про ненапад 1932 р., 29-го розірвав дипломатичні відносини, і, незважаючи на пропозицію послуг від президента Рузвельта, 30 листопада Червона армія вдерлася на фінську територію. 1 грудня в Теріокі за радянської підтримки був утворений комуністичний фінський уряд на чолі з Отто Куусіненом, кий проголосив «Фінську народну республіку». З грудня новий фінський уряд, очолений Рюті, з Танкером на посту міністра закордонних справ, звернувся до Ліги Націй, і вона 14 грудня виключила СРСР зі свого складу. Це дуже важлива обставина, бо вона пояснює, чому СРСР так наполягав у 1944—1945 рр. на створенні замість першої міжнародної організації зовсім нового інституту. Після того як 25 лютого 1940 р. Скандинавські держави заявили про свій нейтралітет, практично зникла можливість доставляти Фінляндії допомогу союзників. Залишилися тільки транзитні поставки зброї з Італії. А водночас Гітлер погодився постачати пальне російським підводним човнам у Ботнічній затоці. А втім, після радянського протесту транзит військової техніки припинили з 9 грудня 1939 р. Під впливом Герінга Німеччина постачала свого часу зброю Фінляндії, але припинила ці поставки з початку фінської війни. Німеччина суворо дотримувалась пакту Ріббентропа— Молотова. Тим часом ходили настійні чутки про зближення держав—учасниць війни, спрямоване проти СРСР. Зі свого боку, Муссоліні в листі до Гітлера 3 січня 1940 р. заохочував його до такого зближення. «Я глибоко впевнений, що Великобританія та Франція ніколи не зможуть примусити капітулювати вашу Німеччину, якій допомагає Італія. Але зовсім не певен, що пощастить розбити англійців і французів або хоча б розділити їх. Вірити в це — все одно, що піддаватися ілюзіям». Він порадив Гітлерові відновити незалежність Польщі на обмеженій території, на що Гітлер одразу ж відповів відмовою.

На своїх засіданнях Найвищої воєнної ради союзники ніяк не могли домовитися щодо потрібної стратегії. Франція розробляла плани експедицій через Норвегію, в Салоніки або навіть у радянський нафтовидобувний центр Баку, що викликало б пряму війну з СРСР. Англійці нібито висловлювалися за бомбардування Руру. Французи були проти, боячись аналогічних акцій супротивника у відповідь.

Та тяжко здобута перемога Червоної армії над Фінляндією усунула будь-яку нову можливість укладення миру. За Московським договором від 12 березня 1940 р. Фінляндія остаточно віддала СРСР Карельський перешийок з Виборгом (Вііпурі) і надала в оренду на тридцять років півострів Ханко за 8 млн.ів фінських марок. Ці умови були набагато тяжчі, ніж поступки, що їх Ради вимагали в листопаді 1939 р.

Норвезька війна

З російсько-фінської війни, так би мовити, виринула війна в Норвегії. Німеччина закуповувала велику кількість шведської залізної руди, яку вивозили через норвезький порт Нарвік. Захопивши цей порт, можна було перерізати «залізний шлях». Ще 16 лютого 1940 р. британський крейсер «Коссек» («Козак» — прим, перекл.) узяв на абордаж у норвезьких територіальних водах німецьке судно «Альтмарк», щоб визволити полонених англійських моряків. Цей випадок спричинився до протестів, які надіслали норвезькому урядові і Німеччина, і Англія. У Франції ослаблений уряд Даладьє пішов у відставку 22 березня. Новий кабінет, очолений Полем Рейно, заручився в парламенті більшістю всього в один голос (268 голосів проти 156 і 111 утрималися). 28 березня Рейно підписав у Лондоні декларацію, кою обидві держави зобов'язувалися не укладати ні перемир'я, ні сепаратного миру. Можна було сподіватися, що новий уряд діятиме енергійніше. 26 березня він зажадав відкликання з Парижа радянського посла Суриця за телеграму, яка видалась урядові некоректною.

8 квітня обидва союзницькі уряди вручили Норвегії ноту, в якій повідомляли її, що мінуватимуть її територіальні води, аби перешкодити плаванню німецьких вантажних суден. Скориставшись з цього приводу, 9 квітня, після ретельного готування Німеччина вступила в Данію, захопила її, не зіткнувшись з опором, і взяла під свій «збройний захист», і в Норвегію, де одразу ж утворено пронімецький уряд на чолі з відставним офіцером і фашистським лідером Квіслінгом. Це був лише привід. Відомо, що ця кампанія готувалася за наказом Гітлера ще з 1 березня 1940 р. Вона завершилася швидкою перемогою німців. Король Норвегії Гаакон VII виїхав 10 квітня в Лондон. Крім того, 10 квітня Ісландія, яка доти належала Данії, взяла у власні руки керівництво своїми закордонними справами. За згодою Вашингтона англійські війська окупували острів 10 травня. Проте Сполучені Штати заперечили проти окупації канадськими військами Гренландії. Того ж дня німці напали на Бельгію й Голландію, щоб «захистити їхній нейтралітет», а насправді — щоб завдати союзникам вирішального удару. Того ж таки дня Чемберлена, якому ставили за провину поразку в Норвегії, замінив Вінстон Черчілль, утворивши кабінет національної єдності.