88.Різноманіття трактувань міжнародної моралі.

Присутність етичного лексикона в словнику акторів МВ - факт емпірично очевидний і тому загальновідомий: збройне вторгнення тієї або іншої держави на територію іншої майже завжди аргументується або необхідністю забезпечити власну безпеку шляхом відновлення справедливої рівноваги сил, або прагненням захистити права етнічно споріднених національних меншостей, або відстоюванням загальнозначущих цінностей, або посиланнями на історичні, релігійні міркування. Інакше кажучи, жодний уряд не хоче виглядати агресором в очах як власного народу, так і міжнародної суспільної думки, кожний шукає моральних виправдань своєї поведінки на світовій арені. До моральних мотивів у поясненні своїх дій нерідко прибігають і інші актори: ТНК говорять про те, що вони допомагають екон. і культурному розвитку слаборозвинених країн; міжн. терористи мотивують свої акції необхідністю боротьби проти порушення тих норм, яким вони прихильні і котрі вважають вищими, навіть якщо вони не збігаються з узвичаєними нормами; ісламські фундаменталісти виходять із переконання про наявність на Землі єдиної і єдино легітимної спільності усіх людей у соціальному, політичному, військовому і конфесійному відношенні «умми», яка не обмежена ніякими географічними кордонами і може існувати тільки в безупинній експансії. Не менше різноманітні й етичні уявлення індивідуальних акторів МВ.

Таким чином, признаючи, хоча б на словах, існування моральних норм і необхідність слідувати їм у взаємодії на світовій арені, різні учасники МВ розуміють ці норми по-різному. От чому головним для розуміння міжнародної моралі є питання не про те, яким нормам слідують міжн. актори de facto, а про те, чи існують якійсь моральні цінності, якими вони керуються у своїй поведінці або які впливають на цю поведінку.

Проблема політичної моралі складна сама по собі, що виявляється як у конфлікті (розбіжності) між різноманітними системами цінностей у різних культурах і ідеологіях, так і в конфлікті теоретичних уявлень про політичну мораль. П. де Сенарклен «структуру тієї або іншої політичної системи не може зрозуміти без урахування прийнятих у ній принципів, а пояснення цих принципів неможливе без аналізу їх нормативних і ідеологічних основ». При цьому соціологічне розуміння культури орієнтує на точний, конкретний аналіз політичних систем, що базується на виявленні культурних кодів, або, інакше кажучи, «історично сформованих понятійних систем, що виконують функцію контролю стосовно трансформації соціальних і політичних процесів».

Спільним для різних культурних кодів є питання про легітимність політичної дії і, отже, необхідності відрізняти владу від авторитету. Спільним є також визнання обгрунтованості політичної критики й оцінка її ідеологічного характеру. Проте, якщо, наприклад, звернутися до аналізу світових релігій, то на цьому спільні риси їхніх культурних кодів і закінчуються.

Так, у рамках конфуціанської культури, яка базується на земній моралі, влада й авторитет мають тенденцію до злиття і зосередження в руках Імператора, що володіє «мандатом» Неба, який він, проте, може використовувати лише у виняткових обставинах (політичні катаклізми, загроза руйнації соціальної гармонії). Буддистсько-індуїстський культурний код, для якого характерна спрямованість до потойбічного (що розуміється, правда, вкрай метафізично), орієнтований, на відміну від конфуціанського, на створення могутньої релігійної еліти, що претендує на тільки їй відомий справедливий соціальний порядок, який відповідає божественним велінням. Тим самим політична дія знецінюється, стає вторинною, а роль монарха виявляється десакралізованою: вона обмежена функцією підтримки земного порядку і лише в цій якості признається і легітимізує релігійною елітою. У цих умовах політична дискусія, політичне запереченя, так само як і політична участь обмежені, хоча і з інших причин.

Цілком інший культурний код притаманний монотеїстичним релігіям, у рамках яких порятунок мислиться в тісному поєднанні Земного і Небесного світів, між якими існує постійна напруга, зняття якої потребує безупинних зусиль від людини, що мають ціллю перебудувати земний світ відповідно до божественних законів. Подібне бачення надає політичній дії ту цінність, якої вона не мала в буддистській моделі. Водночас політична дія в даному випадку поміщається в рамки легітимності, зверненої до священного і тому легітимності нескінченно більш примусової, чим у конфуціанській моделі.

Проте зазначене протиріччя між земним і потойбічним і, отже, проблема порятунку, будучи спільною для християнства і мусульманства, вирішується ними істотно різним чином. Так, наприклад, християнству властива ідея інституціональної диференціації: будучи намісником Бога, государ повинний діяти на Землі відповідно до божественних повелінь, але світськими методами. Тим самим політичні еліти й інститути не збігаються з релігійними, а, отже, існує два види відповідальності: відповідальність государя стосовно Бога, підсудна Церкви, і відповідальність государя в управлінні земними справами, у рамках якої він є у стосунках тільки зі своїм народом. Оскільки політична сфера відділена від релігійної, остільки вона відкрита для суперництва між політичними елітами. У культурній моделі ісламу, навпроти, Бог не делегує свій авторитет, і політичний простір може бути лише простором виконання божественного закону. Вирішення протиріччя між земним і позаземним передбачає в цьому випадку прагнення до злиття, до дедиференціації політичної і релігійної сфер. Тим самим у рамках ісламу втрачає всяке значення будь-яка спроба створення легітимної ієрархічної влади: влада легітимна тільки в тому випадку, якщо вона відповідає божественному Закону, вона не допускає ніякого делегування або опосередкування.

Більш того, істотні розходження в розумінні морального обов’язку спостерігаються й у рамках християнської традиції. Так, томістська (Фома Аквінський) школа виходить з існування «природного закону», тобто єдиної для всіх людей моральної свідомості, спільної потреби в справедливості. Мораль у цьому випадку виступає у вигляді якогось кодексу, зводу правил, продиктованих ззовні, що повинні виконуватися в повсякденній дійсності. Ця модель характерна для католицизму, а також для православ’я. Августинська школа, навпроти, спирається на біблійне одкровення про антиномії (суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно доведене в даній системі.) між настановою любові до ближнього і реальністю гріху.

Проявляючись у протестантській традиції, таке розуміння виключає можливість звертання до «природного закону», тому що саме «єство», сама людська природа піддалася, із цього погляду, радикальному перекручуванню під впливом первородного гріху. Тільки прохання, Слово Боже просвіщають людину щодо її обов’язку. Тому поведінка і життєвий уклад християнина тяжіють у даному випадку не до містично-емоціональної культури, а до аскетичної діяльності, спрямовані на перетворення релігійної аскези в чисто мирську, на необхідність знайти підтвердження своїй вірі у світській професійній діяльності.

Розбіжність моральних принципів можна констатувати й у рамках різних ідеологій, де вони виступають свого роду ідеологічною надбудовою над економічною боротьбою і конфліктами інтересів. І майже завжди принципи, використовувані для морального виправдання політичних дій (таких наприклад, як війни, репресії, катування або тероризм) прагненням до загального блага, справедливості, національному звільненню, вступають у протиріччя з принципами індивідуальної моралі.

Нарешті, зазначена розбіжність виявляється й у конфлікті теоретичних шкіл, що резюмується М. Вебером у дилемі соціальної моралі: «.всяке етично орієнтоване діяння, - пише він, - може підпорядковуватися двом фундаментально різноманітним максимам: воно може бути орієнтоване або на «етику переконання», або на «етику відповідальності». Прихильники першої виходять із вічних і незмінних норм абсолютної моралі. При цьому вони «не почувають реально, що вони на себе беруть, але сп’яняють себе романтичними відчуттями», не турбуючись про наслідки своїх дій. Якщо ж такі наслідки виявляться кепськими, то прихильники етики переконання звинувачують у цьому кого завгодно - дурість людей, недосконалість світу, волю Бога - тільки не самих себе, тому що вони завжди керуються чистими помислами і шляхетними спонуканнями, спираючись на загальні цінності. Навпроти ті, що сповідають етику відповідальності головним вважають саме наслідки своїх дій, вважаючи, що не мають права розраховувати на досконалість навколишнього світу і повинні рахуватися з звичайними людськими недоліками. Вони враховують, що політика «оперує за допомогою дуже специфічного засобу - влади, за якою стоїть насильство», тоді як прихильники етики переконання заперечюють його право на існування.

Аналізуючи проблему співвідношення моралі і політики, М. Вебер звертає особливу увагу на необхідність постійно пам’ятати про напругу між метою і засобами з етичної точки зору, підкреслюючи, що «жодна етика у світі не обходить той факт, що досягнення «гарних» цілей у більшості випадків пов’язане з необхідністю упокоритися і з використанням морально сумнівних або щонайменше небезпечних засобів, і з можливістю або навіть ймовірністю кепських побічних наслідків; і жодна етика у світі не може сказати: коли й у якому обсязі етично позитивна мета «освячує» етично небезпечні засоби і побічні наслідки».

Ще більш складною виглядає проблема моралі в МВ. Тут з’являється додаткова і не менше важка дилема: чи зобов’язаний міжн. актор захищати інтереси особливої спільності, до якої він належить (державу, MIIO, НУО, підприємство, соціальну групу), або ж можна (і повинно) пожертвувати ними заради блага більш широкої спільності (етнічної, регіональної, загальнодемократичної, всесвітньої), за долю якої він також несе моральну відповідальність? Дійсно, як спростувати аргумент Н. Макіавеллі, який, допускаючи можливість моральної й освіченої поведінки індивідів і соціальних груп у стабільному і розквітаючому суспільстві, наполягав на тому, що державний діяч, покликаний захищати загальні інтереси даного суспільства, не може виконати свою задачу, не прибігаючи до брехні й обману, насильства і зла?

Проблема загострюється тією обставиною, що можливості морального вибору в сфері міжн. (міждержавних) відносин виглядають обмеженими: по-перше, існуванням тут обов’язку державного егоїзму; по-друге, практично безмежною областю морального конфлікту (на відміну від сфери внутрішньосуспільних відносин, де ця область обмежена легітимною монополією держави на насильство); нарешті, по-третє, постійно присутньою можливістю збройного насильства, війни, яка перетворює питання безпеки і виживання в першорядні для держав і яка відсуває тим самим турботу про мораль і справедливість на задній план.

Драма МВ, підкреслює відомий амер. дослідник Стенлі Гоффманн, полягає в тому, що і сьогодні не існує ніякої загальноприйнятої заміни макіавеллівському розумінню морального обов’язку державного діяча. Більш того: макіавеллівська мораль володіє цілком визначеною притягальною силою. Вона аж ніяк не являє собою якийсь «закон джунглів» і не є повною протилежністю християнської або демократичної моралі. Скоріше, мова йде про те, що інший амер. учений, Арнольд Уолферс, називає «етикою, яка не претендує на надмірну досконалість», моральністю, яка керується принципом «ми проти них», «яка вимагає від людини не слідувати абсолютним етичним правилам., а вибирати найкраще з того, що дозволяють обставини», тобто вибирати те, що допускає можливість якнайменше жертвувати цінностями.

Популярність такого розуміння пояснюється і непривабливістю зарозумілих претензією державного діяча на дотримання принципів християнської або демократичної моралі, і викликаною ними прихованою невдоволеністю різноманітних прошарків, на їхній погляд, занадто м’якою, розпливчастою, неконкурентноздатною зовнішньою політикою. Крім того, підкреслюючи існування обмеженості морального вибору в сфері МВ, зазначене розуміння дозволяє розкрити не тільки теоретичні хиби політичного ідеалізму, але і небезпеку, яку може представляти втілення його в практику міждержавної взаємодії.

Так, представивши у 1916 році свій мирний план, який повинен був установити «верховенство права над будь-якою егоїстичною агресією» шляхом «сумісної угоди про спільні цілі», президент США Вудро Вільсон засновувався «на ясному розумінні того, чого потребує серце і совість людства», і тому виключав необхідність застосування сили для захисту міжн. права, рахуючи, що для цього цілком достатньо світової суспільної думки й осуду з боку Ліги Націй. Агресивна політика нацистського керівництва, яке прийшло до влади в тридцяті роки у Німеччині і її ремілітаризації не викликали з боку європейських демократій і Ліги Націй ніякої практичної реакції, окрім вербальних протестів. А коли Гітлер зажадав анексії частини Чехословаччини, під приводом допомоги судетським німцям, Чемберлен і Далад’є на вересневій конференції 1938 р. у Мюнхені уступили йому, вважаючи, що якщо Судети будуть приєднані до Німеччини, то це допоможе охоронити світ від тотальної війни. На ділі результат виявився прямо протилежним: Мюнхенська конференція стала прологом Другої світової війни, фактично заохотивши Гітлера на подальшу ескалацію агресії.

Політичний ідеалізм виявився, таким чином, дискредитованим як у теорії, так і на практиці і поступився місцем політичному реалізмові. Як уже відзначалося, політичний реалізм аж ніяк не виступає проти міжнародної моралі. З шести сформульованих Гансом Моргентау принципів політичного реалізму три безпосередньо стосуються взаємодії моралі і зовнішньої політики держави. Підкреслюючи існування непримиренних протиріч між універсальними моральними нормами і державними цінностями, Г. Моргентау наполягає на необхідності розгляду моральних принципів у конкретних обставинах місця і часу. Державний керівник не може дозволити собі сказати: «Fiat justitia, pereat mundus» (нехай здійсниться правосуддя, хоч би й світ загинув), а тим більше - діяти, керуючись цією максимою. Інакше він був би або божевільним, або злочинцем. Тому вища моральна чеснота в політиці - це обережність, поміркованість. Про моральні цінності нації-держави не можна судити на основі універсальних моральних норм. Необхідне розуміння національних інтересів. Якщо ми їх знаємо, то можемо захищати свої національні інтереси, шануючи національні інтереси інших держав. Головне при цьому - пам’ятати про існування неминучої напруженості між моральним обов’язком і вимогами плідної політичної діяльності.

З подібним розумінням солідарний, по суті, і Р. Арон, який не поділяє концепції Г. Моргентау щодо національного інтересу. Базуючись на «праксеології» - науці про політичну дію і політичне рішення, Арон дуже скептично ставиться до ролі універсальних цінностей в області політики. В остаточному підсумку він наполягає на тому, що через брак абсолютної впевненості щодо моральності того або іншого політичного рішення варто виходити з урахування його наслідків, керуючись при цьому мудрістю й обережністю. «Бути обережним - значить діяти в залежності від особливостей моменту і конкретних даних, а не виходити із системного підходу або пасивного підпорядкування нормам або псевдонормам. Це значить надати перевагу обмеження насильства покаранню так званого винного, або так званої абсолютної справедливості. Це значить намічати собі конкретні, досяжні цілі, що відповідають віковому закону МВ».

Таким чином, в основі політичного реалізму - веберовське розуміння політичної моралі. Дійсно, за М. Вебером, властива політичній моралі необхідність прибігати до поганих засобів знаходить своє логічне завершення в сфері МВ. Рахуючи, що вищою цінністю державних діячів є сила відповідної держави, він не тільки усуває з цієї сфери моральний вибір із приводу цілей державної зовнішньої політики, але і, фактично, переносить цей вибір в область засобів, де він також достатньо обмежений, оскільки вирішальним засобом політики Вебер називає насильство.

Зазначене розуміння є неминучим для гоббсівської традиції, що розглядає МВ як сферу непримиренних моральних конфліктів, які вирішуються насильницькими засобами. Проте і воно далеко не беззаперечне.

По-перше, якими б тендітними і відносними не були універсальні цінності в сфері міждержавних взаємодій, вони проте існують, як існує і тенденція до збільшення їхньої кількості і зростання їхньої ролі в регулюванні МВ. З’являються нові цінності, пов’язані з імперативами збереження навколишнього середовища, скорочення соціальної нерівності, розв’язання демографічних проблем. У число найбільш пріоритетних цінностей, що набувають усе нових вимірів, висувається дотримання прав людини. Як підкреслює А. Самюэль, сьогодні концепція прав людини наповняється новим змістом, включаючи право журналістів на незалежну інформацію, права особистості на еміграцію і конфесійну свободу, права заарештованих і біженців, права засланих і права дітей. У результаті виникає дійсний «інтернаціонал Прав Людини». Проводяться міжн. конференції, які стоять над міждержавними конфліктами і мобілізують суспільну думку проти насильства, де б воно не відбувалося - у ПАР або в Іраку, у секторі Газа або на площі Тянаньминь. Уряди відчувають зростаючий тиск, покликаний забезпечити дотримання Хельсінкських угод.

По-друге, навіть якщо погодитися з тим, що вищою цінністю для державного керівника є сила (могутність) його держави, важко заперечити те, що різні лідери мають різноманітні уявлення як про пріоритетні елементи її складу (темпи екон. росту, добробут нації, військова могутність, лідируюче положення в альянсах, соціально-політична стабільність, престиж у міжн. співтоваристві ), так і про засоби її досягнення. Достатньо порівняти відповідні уявлення офіційних осіб радянської держави і пострадянської Росії.

Нарешті, по-третє, не задовольняє і те, що політичний реалізм персоніфікує моральний вибір в області МВ, віддаючи його «на відкуп» державним лідерам, що неминуче призводить не тільки до морального релятивізму, коли залишається «тільки давати поради правителям і сподіватися, що вони не будуть божевільними», але і до морального прагматизму, тобто до підпорядкування індивідуальної моралі політичній етиці, настільки знайомому нам у часи радянського режиму.

Намагаючись уникнути нормативних суджень, представники модернізму вважають етику несумісною з експериментальною наукою. Водночас деякі з них думають, що в рамках позитивного дослідження можна (а в якомусь ступені і потрібно) брати до уваги визнані в суспільстві норми, якщо розглядати їх як факти. Можна також задатися питанням про ефективність моральних норм. Так, К. Холсті розрізняє три рівні, на яких моральні норми спроможні впливати на поведінку міжн. актора: рівень цілей, які проголошуються урядом (мир, справедливість); рівень методів дії (задекларована урядом відданість деяким принципам поведінки, наприклад принципу ненасилля); усі рішення, які приймаються «тут і тепер». Саме останній рівень «важніш усього в етичному плані, тому що саме тут виявляється засіб досягнення державою своїх цілей, і етика видається найбільш застосовною до міжнародної політики». У цілому ж представники даного напрямку сходяться з політичними реалістами в позитивістській спокусі встановити чітку різницю між об’єктивними фактами і цінностями, які, на їхню думку, не можуть зробити якого-небудь істотного впливу на МВ, а, навпаки, самі залежать від співвідношення сил між державами.

Проте в дійсності аналіз МВ не може не враховувати нормативних суджень і цінностей, які зачіпають такі істотні явища, як мир і війна, справедливість і свобода, інтереси і цілі Без цього неможливо зрозуміти мотиви поведінки міжн. акторів, а значить і приховані пружини функціонування МВ, що аж ніяк не зводяться до конфлікту національних інтересів або співвідношення сил між державами.

Таким чином, жодна з розглянутих теоретичних шкіл не може претендувати на остаточне розв’язання питання про сутність і роль моралі в МВ. Проте, це зовсім не позбавляє їх значимості: кожна з них звертає увагу на той або інший аспект, розкриває ту або іншу сторону проблеми, збагачуючи її бачення. Крім того, вони взаємно доповнюють одна одну в тому, що підводять до висновку, тривіального лише на перший погляд, - про дійсну наявність етичних норм у МВ.

Всупереч протилежній думці, дефіцит правил зовсім не властивий міжнародним відносинам, пишуть фр. вчені Б. Бади і М.-К. Смуц. Додамо, що значна частка серед цих правил належить моральним нормам, що спонукають, відповідно до Э. Дюркгейму, до добровільного підпорядкування соціальному примусу. У той же час, як ми могли переконатися, ці норми носять суперечливий характер.

92 - 97. Типологія міжн. конфліктів.

Під конфліктом розуміється особливе соціально-політичне положення, яке характеризується загостренням протиріч між двома або декількома учасниками, коли для його дозволу стає недостатнім використання звичайних заходів і процедур. Конфлікт - протиріччя/протидія його учасників.

Стадії розвитку конфлікту :

· латентна (прихована) - характеризується тим, що вже існує об’єкт взаємних домагань, йде ідеологічна і пропагандистська боротьба, сторони апелюють до громадської думки, але не переходять до жорстких конфліктних методів;

· передконфліктна - характеризується тим, що сторони пред’являють жорсткі юридичні вимоги, апелюють до громадської думки, використовують тактику взаємних погроз і конфронтацію, провокацію; · стадія відкритого конфлікту - коли починаються озброєні дії, з’являються перші жертви, домінує орієнтація на фізичне знищення жертви;

Конфліктні групи - добре організовані, здатні очолити великі маси населення на акції озброєної протидії/протистояння, що зв’язують свій прихід до влади і її утримання озброєними методами із збереженням конфлікту.

Основні функції конфліктології ТМО :

· інструментальна - вироблення понять, прийнятних для переговорного процесу, пов’язаного з конфліктами, виробітку процедур і механізмів, поєднання яких може бути використане при рішенні задачі запобігання або врегулювання конфлікту;

· аналітична - збір і обробка поточних даних в процесі зародження і розвитку конфлікту, які свідчать про взаємодію основних чинників і тенденцій, що міняється;

· прогностична - вироблення ефективних прогнозів і моделей можливого розвитку конфліктних ситуацій.

Прогнози бувають:

· пошуковий - визначення шляхів і термінів досягнення майбутніх станів досліджуваного явища за допомогою умовного продовження в майбутньому діючих основних тенденцій і чинників. Відповідає на питання: Що буде при збереженні існуючих тенденцій?

· нормативний - визначення можливих станів досліджуваного міжн. явища, які сприймаються як цілі. Відповідає на питання: Якими шляхами досягти бажаного?

Модель конфлікту - складне системне поєднання основних і другорядних чинників, явних і прихованих взаємозв’язків, протиріч, які визначають розвиток конфлікту, зовнішніх і внутрішніх умов.

У політичній моделі необхідно враховувати реальний і потенційний вплив як жорстко детермінованих компонентів, так і таких, які потрапляють під поняття випадкових.

Ознаки міжн. конфлікту (на думку Р. Маку і Р. Снайдера) :

· наявність як мінімум двох сторін (індивіди, групи, держави, культури);

· конфлікт виникає у зв’язку з наявністю дефіциту 2-х типів: «позиційного» і «дефіциту джерел». Під першим мається на увазі неможливість виконання однієї ролі або функції двома суб’єктами, що ставить їх у відношення суперництва. У другому випадку йдеться про недостатність певних цінностей, тому суб’єкти не в змозі задовольнити свої претензії повною мірою;

· конфлікт виникає тільки за ситуації, коли сторони прагнуть досягти переваг за рахунок один одного. Таким чином успіх однієї сторони означає поразку іншій. А само конфліктна поведінка виглядає як прагнення ліквідовувати або, як мінімум, поставити під контроль супротивника; · дії конфліктуючих сторін мають бути спрямовані на досягнення несумісних і взаємовиключних цілей;

· найважливішим аспектом конфліктних ситуацій є влада і вплив.

Амер. политолог Митчелл. Конфликт не есть что-либо отрицательное, а способ разрешения противоречий. Он так же естественен, как естественный отбор в природе, и имеет приблизительно такой же эффект.

Триединая процедура управления конфликтами:

А) избежание конфликта – предотвращение развития конфликтной ситуации, или же напротив: инициирование конфликта с попыткой направить его развитие по заранее заданной схеме. Б) предупреждение международного конфликта – предотвращение вытекающего из ситуации конфликтного поведения (с нейтрализацией конфликтных групп; или же наоборот: поддержка и организация конфликтных групп при полном контроле над ними В) урегулирование или разрешение конфликта – приостановка нежелательного конфликтного поведения путем устранения его источника или через различные формы соглашений между сторонами конфликта.

Превентивная (предупреждать) дипломатия – представлена на юбилейной сессии ООН – предупреждение конфликтов в зародыше.

Сжатое определение концепции конфликтов Джона Бертона, директора Лондонского колледжа. По мнению Бертона фокус современных конфликтов перемещается сегодня с борьбы за территориальные захваты на борьбу за определение характера внутренней организации того или иного общества. Кроме того, он полагает, что современные региональные конфликты на своих начальных стадиях возникают не между великими державами, а в среде малых и средних по масштабам государств кризисной (или «догоняющей») модели развития. Такие ситуации развиваются чаще всего возникают вследствие внутренних противоречий, и только потом затрагивают стратегические и идеологические интересы великих держав, которые втягивают их в конфликт.

Жоден з міжн. конфліктів не є точною копією іншого, а завжди характеризується притаманними тільки йому особливостями, як щодо причини виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу. Власне тому, будь-які типологізаційні схеми, очевидно, є доволі штучними, що однак зовсім не означає відсутності потреби в них. В.В.Мадісон та В.А.Шахов у «Політологія МВ» пропонують у якості таких критеріїв: суб’єктність, сферу відносин між сторонами, масштабність.

Представлена у цій праці класифікація базується на таких поширених та апробованих критеріях, як: засоби, склад сторін що приймають участь в конфлікті, географічні масштаби, тривалість.

За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбррйні, оскільки власне використання чи не використання збройних сил в розв’язанні міжн. суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.

Збройні конфлікти, тобто війни є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання, максимально можливої шкоди та знищення військового і господарського потенціалу противника. Завдаючи великої руйнівної шкоди воєнні засоби в МВ є найбільш дієвим способом реалізації зовнішньополітичних інтересів держави, що не одноразово призводило до вибуху війн.

Ініціювання війни виправдовується захистом своїх громадян, необхідністю припинення геноциду, боротьбою проти тоталітаризму.

У військовій науці війни класифікуються за критеріями:

- театрів воєнних дій (ТВД) на: сухопутні та морські; - способу ведення воєнних дій на: позиційні та маневренні;

- залучених ресурсів на: обмежені та масові.

Досить оригінальну класифікацію, у праці «Війна та антивійна», пропонують амер. дослідники Елвін та Хейді Тофлери. Вони визначають типи війн за їх відношенням до типів цивілізацій:

1. Війни першої хвилі відповідають сільськогосподарським суспільствам та характеризуються тим, що вони провадяться на примітивному технологічному рівні, в них прийма­ють участь іррегулярні підрозділи, їх масштаби та ресурси залучені з обох сторін є незначними. 2. Війни другої хвилі здійснюються промисловими суспільствами та їм характерні досить високий технологічний рівень, участь в бойових операціях масових регулярних армій, значні ресурси та масштаби використані у воєнному конфлікті.

З. Війни третьої хвилі ведуться постіндустріальними (інформаційними) суспільствами, або принаймі перехідними до них, що характеризуються надвисоким технологічним рівнем.

Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін не пов’язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних МВ, доволі часто, вони виступають самостійно, наприклад у взаємовідносинах двох полюсів біполярної міжнародної системи. Серед незбройних конфліктів найчастіше визначають:

1. Дипломатичні, що виражаються у ворожих демаршах, як наприклад обмін нотами протесту, оголошення персонами нон-грата окремих дипломатичних працівників, розірвання дипломатичних стосунків між конфліктуючими сторонами.

2. Екон., що проявляють себе перед усім у так званих «торгових війнах», які здійснюються за допомогою конфронтативно спрямованої митної політики, щодо імпорту товарів, капіталів, послуг та інформації з протистоячих у ситуації конфлікту країн. Засобами таких конфліктів є також повна або часткова заборона (ембарго) на торгівлю з ворогуючою стороною, яка шляхом політичного тиску може бути поширена також і на треті країни, як це на початку XIX ст. практикувала наполеонівська Франція щодо Великобританії, а в 60-70х роках США – щодо Куби.

3. Інформаційно-пропагандистські пов’язані з активним втручанням в інформаційне «поле» конфліктуючої сторони з метою порушення внутрішньої стабільності, розпалювання національної, соціальної чи релігійної ворожнечі, закликів до різних форм непокори владі. Приблизно таким чином, в часи «холодної війни» працювали радіостанції «Голос Америки», «Вільна Європа» чи закордонна редакція Московського радіо, найрізноманітніші періодичні друковані видання та телевізійні компанії США і СРСР. Сучасний постбіполярний світ, що характеризується вільною циркуляцією інформації, як в рамках інформаційних мереж СNN, ВВС, NВС, СВС та АВС, так і глобальної комп’ютерної мережі Інтернет є тим більше вразливим на використання інформації у так званих інформаційних та ідеологічних війнах, проти яких сучасні держави практично беззахисні. Кожна із сторін у такому конфлікті намагається захистити свій внутрішній інформаційний простір від проникнення в нього небажаної інформації, разом з тим усіма засобами намагаючись втручатись за допомогою інформаційних мереж у внутрішні справи противної сторони.

4. Культурні конфлікти визначаються конфронтативними заходами держав світу пов’язаними з повною або частковоюзабороною поширення у тій чи іншій країні літератури, му­зичної, кіно чи відеопродукції що походить зі сторони ворогуючої країни. Прикладом такого можуть бути заходи Франції спрямовані на обмеження поширення в країні так званої аме­риканської «масової» культури або повна її заборона в цілому ряді арабських країн.

За географічними масштабами міжн. конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.

Локальними є конфліктами для яких характерне поширення:

- в прикордонних районах суміжних держав (як наприклад Індо-Пакистанський конфлікт чи Іраксько-Іранська війна);

- в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності (конфлікт між Великобританією та Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови); - на невеликих територіях конфліктуючих сторін (арабо-ізраїльські війни 50-70х років).

Локальні конфлікти найбільш поширені в біполярних міжн. системах, що випливає з охарактеризованого вище опосередкованого протиборства ініційованого глобальними наддержавами. Характерним прикладом такої прихованої боротьби за перерозподіл сфер впливу між США та СРСР була ціла низка локальних конфліктів в часи «холодної» війни. Локальні конфлікти переважно відзначаються незначним обсягом ресурсів, що залучаються до боротьби та спорадичністю. Якщо такі конфлікти відбуваються в прикордонних районах держав то, як показує досвід, вони мають затяжний характер, але у всіх інших випадках проходять блискавично. Локальні конфлікти, за певних умов, мають тенденцію до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.

Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та як правило, середньою тривалістю. Існує два найбільш поширених варіанти їх виникнення:

- вибух локального конфлікту призводить до поступового втягнення третіх держав до нього, тим самим розширюючи не тільки склад учасників, але й його географічні межі та ресурсні масштаби. Прикладом такого конфлікту є Центральноамер. 1970- 1980х років у який в той чи інший спосіб втягнулись всі держави регіону, а також опосередковано США, СРСР та Куба;

- держави регіону задовго до виникнення конфлікту групуються в протистоячі одна одній коаліції, які в момент вибуху кофлікту одразу вступають в боротьбу згідно наперед розроблених планів, як власне вибухнули обидві світові війни.

Глобальні конфлікти або світові війни охоплюють практично весь світ, оскільки якщо не прямо то прйнаймі опосередковано зачіпають всі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку коли вони не приймають безпосередньої участі у воєнних діях.Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між протистоячими коаліціями. Вони, як правило, також є середньотривалими про що свідчить те, що І світова війна тривала 4 роки, ІІ – 6 років, що пояснюється міжрегіоніальним характером ТВД, які включали в себе сухопутні, морські та океанічні ділянки сумарною площею декілька млн.ів кілометрів квадратних. Світові війни, як правило, виникають в мультиполярній міжн. системі і пов’язані, як було показано вище з дисбалансом могутності провідних держав світу та коаліцій котрі вони очолюють.

Міжн. конфлікти, такого типу, практично завжди виникають шляхом ескалації від локального до глобального рівнів. Так І світова війна розвивалась від локального конфлі­кту між Австро-Угорщиною та Сербією, а - її від такого ж конфлікту між Німеччиною та Польщею.

За складом конфліктуючих сторін міжн. конфлікти досить таки чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні.

Двосторонні конфліктні, як правило випливають 3 територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, власне тому такі вони переважно мають локальний, затяжний характер. В окремих випадках двосторонні конфлікти також можуть відбуватися на міжрегіональному рівні, як наприклад японо-американська «торгова війна» 70-80х років, або війна між Іспанією та США на початку XX ст..

Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими їх угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, екон. та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими, а в окремих випадках вони також можуть бути затяжними, як наприклад - Центральноамер., що пояснюється різним співвідношенням залучених ресурсів та масштабів території на якій відбувається конфлікт. Тут мається на увазі закономірність щодо того, що при великих географічних масштабах використання ресурсів в конфлікті не може бути швидким.

Коаліційні конфлікти, на відміну від попереднього типу, є наперед організованим, одномоментним втягненням держав в протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії згідно так званого casus foederis, на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки. Такі угоди мають конфронтативний характер, оскільки завжди спрямовані проти тої чи іншої держави, або протистоячої коаліції. Так задовго до І світової війни були створені ворогуючі коаліції: Троїстий союз та на основі франко-рос. договору - Антанта. Втягненню держав Європи у II світову війну передувало укладення Німеччиною та Італією, так званого, «Сталевого пакту» та надання англо-фр. гарантій Польщі і Румунії. Коаліційні конфлікти в XX ст., як правило, мали глобальний характер, відзначалися середньою (4-6 років) тривалістю та величезними ресурсами, що залучалися до протиборства.

За тривалістю міжн. конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), середньотривалі та довготривалі (затяжні).

Короткотривалі або блискавичні конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації, їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців. Вони відбуваються переважно на двосторонній основі, а значно рідше-багатосторонній, як наприклад Суецький, де конфліктуючими сторонами були Великобританія, Франція та Ізраїль з одного боку і Арабська Республіка Єгипет – з іншого.

Середньотривалі конфлікти відбуваються на протязі близько 4-6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом. Вони, як правило, відбуваються на коалщшній основі та відзначаються величезними ресурсами, що застосовуються в протиборстві. У XX ст. такими міжнародними конфліктами стали обидві світові війни, які,суттєво змінили МВ, ставши «каталізаторами» процесу трансформації міжнародної системи.

Довготривалі або затяжні конфлікти тривають на протязі від 6-7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються. Такого типу конфліктом є наприклад ірано-іракський, який тривав загалом близько 10 р. Однак, як виняток, можна назвати японо-амер. торгову війну, яка маючи міжрегіональний характер, тривала майже двадцять років.