II. Берлінська криза (1958—1961 рр.)

Виникнення кризової ситуації

Статус Берліна від 1945 р., а особливо Потсдамська угода передбачали поділ давньої німецької столиці на три західні окупаційні зони і одну радянську. Три західні зони вляли собою капіталістичний осередок у самому серці Німецької Демократичної Республіки, наслідком чого була постійна демонстрація контрасту між високим рівнем життя країн вільної економіки і злиднями в комуністичних країнах. Можливість такого порівняння не була чисто теоретична; вона спонукала багатьох громадян НДР скористатися з вільного проходу через кордон у Берліні для втечі до Західного Берліна. Звідти можливо було літаком податись на Захід і, зокрема, до Федеративної Республіки Німеччини. З 1953 р. по 1961 р. включно 2245000 біженців покинули НДР, виїхавши на Захід. Населення цієї країни з 18292000 чоловік у 1949 р. зменшилось до 17 298 000 у 1958 р. Значна кількість емігрантів були працездатні молоді чоловіки та жінки, потрібні промисловості Західної Німеччини; вони покинули НДР, приваблені політичною свободою та вищим життєвим рівнем. Ця обставина, звичайно, дратувала Вальтера Ульбріхта, головного керівника НДР.

27 жовтня 1958 р. Ульбріхт заявив, що західні держави порушили Потсдамську угоду, переозброївши Федеративну Республіку Німеччину і, отже, не мають права залишитись у Берліні, який належить об'єднати, зробивши столицею комуністичної Німеччини.

То була лише увертюра до кризи. Справжні події почали розгортатися, коли 10 листопада у Москві Хрущов став на бк східнонімецької доктрини. За його словами, час покласти край окупаційному статусові Берліна: «СРСР передасть суверенній Німецькій Демократичній Республіці функції, що нині виконуються у Берліні радянськими органами». Відтоді США, Великобританія та Франція мусили б вести переговорї безпосередньо з НДР. Але ж вони не визнали цієї держави. Якщо ж вони відмовляться вступити в переговори з представниками Східної Німеччини і силою ввійдуть до Берліна, «ми розцінюватимемо такі дії, як напад на СРСР та на членів Варшавського договору». Радянська нота від 27 листопада уточнювала нову позицію Москви. СРСР повідомляв про свій намір розпочати переговори з НДР щодо передачі влади в Берліні. СРСР вважав, що повернення Західного Берліна НДР було б найкращим вирішенням проблеми; але, оскільки залишалось можливий неприйняття такого плану Заходом, СРСР допускав, щоб Західний Берлін став «політичне незалежним утвором». Демілітаризоване нейтральне вільне місто перебувало б під контролем 00Н. Спеціальна угода з НДР відкрила б вільний зв'язок Західного Берліна з зовнішнім світом. На завершення, нота застерігала — і ця обставина надала кризі загрозливого характеру, — що ш випадок невирішення у шестимісячний термін питання про створення вільного міста Західного Берліна, СРСР пдпише сепаратний мир із Східною Німеччиною. Хрущов говорив про «ракову пухлину», яку нібито являв собою Західний Берлін, і обстоював необхідність «хірургічного втручання».

Фаза ультиматуму

Західні держави, зокрема США, Великобританія, Франція і Західна Німеччина, зразу поставились до цієї кризи дуже серйозно. Якщо після закінчення шестимісячного терміну СРСР підпише сепаратний мир з НДР і довірить їй контроль над шляхами до Західного Берліна, тоді західні держави змушені будуть обговорювати свій доступ до Берліна з НДР, що фактично дорівнювало б її визнанню, або використати силу для забезпечення собі проїзду, але в такому разі СРСР пообіцяв військову допомогу НДР, отже виникала загроза атомної війни. Західна Німеччина вважала себе повноправною спадкоємницею всієї Німеччини і, напевне, вийшла б з Атлантичного пакту, членом-засновником якого була, якби союзники з НАТО поступились Радянському Союзові в питанні визнання НДР. Тож таке визнання було неможливе.

Але ж як реагувати? Фактично склалися дві лінії поведінки: Великобританія вважала за можливе зробити низку дрібних поступок, які привели б Хрущова до пом'якшення ультиматуму.

Генерал де Голль і канцлер Аденауер, навпаки, вважали, що треба залишатись твердими і рішуче відмовитись від будь-яких компромісів щодо Західного Берліна. В одній фр.й ноті сказано, що не можна вести переговори під загрозою ультиматуму. А США, роль яких була вирішальна, вагалися між м'яким британським підходом і жорстким франко-німецьким. Конкретно питання полягало в тому, чи американці візьмуть на себе ризик атомної війни і, відповідно, втрату ста млн.ів населення заради захисту невеликої, далекої від них території Західного Берліна. Йшлося, звичайно, про символ. Населення Західного Берліна становило 2500000 жителів, які бажали зберегти наявний статус. На муніципальних виборах 5 грудня 1958 р. єдина партія, прихильна до ідей Хрущова — прокомуністична Об'єднана соціалістична партія (ОСП) — дістала лише 1,9% голосів.

Скасування ультиматуму

Коли перед західними державами постало питання атомної війни, то так само ця проблема постала і перед СРСР. Якщо західні держави залишаться на своїх твердих позиціях, то СРСР змушений буде наступати, ризикуючи війною, або відступити. На початку 1959 р., 4 січня, один із членів політбюро, Анастас Мікоян, вирушив до США, де зустрівся з Фостером Даллесом і заявив йому, що висловлений Хрущовим шестимісячний термін не був ультиматумом, а мав лише рекомендаційний характер. Своєю чергою, британський прем'єр-міністр Макміллан відвідав Москву, щоб там прозондувати грунт. Що ж до генерала де Голля, то він залишався непохитним. Коли радянський посол заявив йому, що в зв'язку з берлінською проблемою Франції загрожує атомна війна, фр. президент відповів йому: «Ну й добре! Мосьє посол, помремо разом». Фостер Даллес, хворий на рак, змушений був передати свої функції — спочатку тимчасово, а згодом і назовсім — заступникові державного секретаря Крісченові Гертерові. Той досяг згоди з радянською стороною і західними союзниками на обговорення проблеми на нараді чотирьох міністрів закордонних справ у Женеві (Громико від СРСР, Кув де Мюрвіль від Франції, Гертер від США і Селвін Ллойд від Об'єднаного Королівства). Від Федеративної Республіки Німеччини та Німецької Демократичної Республіки повинні були приїхати спостерігачі. Фостер Даллес помер 24 травня 1959 р. під час проведення цієї конференції, тож її перервали, аби всі чотири міністри могли взяти участь у похоронах у Вашингтоні. Конференція не дала сподіваних наслідків, бо два табори тільки зайвий раз підтвердили своє протистояння. Західна сторона пропонувала об'єднання Німеччини шляхом вільних виборів, а радянська сторона домагалася здійснення такого об'єднання шляхом міжн. переговорів між двома Німеччинами. І все ж, хоча й не було досягнуто суттєвого результату, сталися значні формальні зміни. Радянська сторона, здавалося, забула про шестимісячний термін і в заяві від 9 червня уже не згадувала про сепаратний мир із Східною Німеччиною. Конференція відновила свою роботу 13 липня, знову без надії на успіх, але в дебати було внесено новий елемент з ініціативи амер. уряду, який запросив Хрущова до США. Радянський лідер запрошення прийняв.

Візит Хрущова до США

Хрущов виїхав до США у вересні 1959 р. Момент було вибрано слушний, оскільки за два дні до його приїзду радянська ракета вперше досягла Місяця й залишила там прапор і герб СРСР. В одному з тостів під час бенкету в Білому домі Хрущов проголосив: «Ми вважаємо, що наша система найкраща, а ви думаєте, що ваша найкраща; але, звичайно, ми не повинні перетворювати нашу суперечку у відкриту боротьбу... кщо ми посваримось, то не тільки наші держави зазнають колосальних утрат, але й інші країни будуть втягнуті в знищення світу».

Для Хрущова організували турне через усі Сполучені Штати. В цьому турне він показав свою імпульсивну вдачу, переходячи від жартів до погроз, напосівся на профспілкових керівників, засудив виставу «Френч-Канкан», показану йому в Голлівуді, а оглядаючи плантації кукурудзи, висловив бажання повсюдно сіяти її в СРСР, і заявив у Піттсбурзі після візиту на сталеливарні заводи: «Я приїхав подивитися, як живуть раби капіталізму. Ну що ж! Мушу визнати, що живуть вони непогано». Найважливішою стала дводенна зустріч з Ейзенхауером у Кемп-Девіді. Ейзенхауер необережно мовив, що статус Західного Берліна не можна назвати досконалим. Цілком імовірно, що Хрущов сприйняв ці слова, як щиру правду, і побачив у них привід для сподівання, що нові переговори можуть привести до здійснення щонайменше коїсь частини радянських планів. Повернувшись до Москви, він заявив 28 вересня, що президент Ейзенхауер — це великий президент і вигукнув: «Хай живе радянсько-американська дружба!»

Конференція в Парижі та її провал

Однією з ухвал, на кі погодились Хрущов з Ейзенхауером, було скликання ще однієї конференції на найвищому рівні в 1960 р., на яку вони запросили британця Макміллана і генерала де Голля. Цей останній спочатку вагався, вважаючи, що така конференція не буде достатньо результативною, але врешті прийняв запрошення, оскільки місцем зустрічі обрали Париж. Попередньо Хрущов мав відвідати фр. президента. Візит цей відбувся в середині березня, а конференція на найвищому рівні призначалася на 20 травня 1960 р. Конференція в Парижі зазнала повного провалу. Приземлившись в аеропорту Орлі 14 травня, Хрущов сказав: «Радянський уряд докладе всіх зусиль для успіху конференції». «Але наступного дня, 15 травня, він повідомив генерала де Голля в особистій розмові, що для того, аби конференція відбулася, амер. уряд мусить передовсім перепросити за випадок шпіонажу. Справді, американці час від часу посилали шпигунські літаки, так звані У-2, які на великій висоті пролітали над радянською територією. 1 травня два такі літаки не повер­нулись на базу; один з них був збитий радянською ракетою. Пілота Френсіса Гаррі Пауерса захопили росіяни і мали змогу оглянути літак, з усією очевидністю призначений для шпигунської діяльності. 16 травня, під час зустрічі чотирьох керівників у Єлисейському палаці, Хрущов згадав свою вимогу про перепросини з боку США, покарання винуватців і обіцянку, що такі польоти не повторюватимуться в майбутньому. При цьому вія звертався до Ейзенхауера в образливій формі та запропонував відкласти конференцію на 6—8 місяців. Ейзенхауер обмежився обіцянкою, що польоти припиняться на час його президентства, яке закінчувалось у січні 1961 р., але далі цього не пішов. Незважаючи на зусилля генерала де Голля, конференцію було перервано, і четверо великих керівників роз'їхались.

Спитаймо: чому Хрущов так поводився? Можливо, що історія з У-2 була тільки зручним приводом. Повіривши на зустрічі у Кемп-Девіді, що американці зроблять якісь поступки, він згодом усвідомив, що нічого з цього не буде. За таких умов конференція в його очах втрачала будь-яке значення. Розумніше було зірвати її ще до початку, знайшовши для цього слушний привід. Таку роль і відіграв У-2.

Берлінський мир

Відтоді, як у травні 1960 р. провалилася Паризька конференція, становище знову стало напруженим. Хрущов час від часу розпочинав розмови про можливість сепаратної угоди СРСР з НДР, але потім вирушив до Нью-Йорка, щоб узяти участь у вересні 1960 р. в Генеральній Асамблеї 00Н, і там висловив украй грубі звинувачення проти США, кі, на його думку, підмінювали міжнародне право бандитизмом та підступністю. 12 жовтня, коли амер. та філіппінський представники, говорячи про необхідність визволення всіх народів, включили до їх числа й тих, Що перебувають з внутрішнього боку «залізної завіси», Хрущов висловив свій протест у незвичайний спосіб. Він скинув черевика, почав бити ним по кафедрі, неабияк спантеличивши тим учасників Генеральної Асамблеї. А проте заявив, що не хоче війни. На його думку, йшлося про економічне змагання, з якого СРСР вийде переможцем. «Згідно з нашими підрахунками, — сказав він 22 жовтня, — ми випередимо США за основними показниками виробництва на душу населення у 1970 р., тобто через 10 років. Згідно з підрахунками наших економістів, у 1980 р., ми вироблятимемо продукції на душу населення набагато більше, ніж Сполучені Штати Америки. У 1965 р. ми вироблятимемо на душу населення стільки ж і навіть більше видів продуктів споживання, ніж європейські країни». Хрущов не передбачав гігантського економічного піднесення, яке чекало на США та Західну Європу в шістдесяті роки. Тим часом атмосфера ставала тяжкою.

Розв'язання берлінської проблеми, однак, стало можливим під тиском східнонімецького лідера Вальтера Ульбріхта. Вночі з 12 на 13 серпня 1961 р. обмежений перехід з радянського сектора до трьох західних секторів Берліна перекрито, і східнонімецьке керівництво розпочало будувати мур, оснащений колючим дротом. Ініціатива виглядала досить показовою. Звичайно, у таких діях комуністичної пропаганди таїлася й велика для неї небезпека. Замах на особисту свободу з розділенням багатьох родин відвертав значну частину світової громадськості від НДР. Говорили про «мур ганьби». Але в практичному плані Берлінський мур, унеможливлюючи втечу східних берлінців до Західного Берліна, припиняв згаданий вище дренаж населення, такий шкідливий для східнонімецької економіки. Звісно, багато хто намагався будь-якими способами перейти мур; хтось досяг своєї мети, інші заплатили власним життям. Але фактично еміграцію зупинено. 13 серпня країни—члени Варшавського договору схвалили постанову НДР. Відтоді радянська сторона поклала під сукно свої пропозиції з 1958 р. про заміну статусу Західного Берліна, і більше про сепаратний мир з НДР не йшлося — хіба що епізодично. Незважаючи на випадкові ускладнення, які створювали іноді східно­німецькі офіційні особи на шляхах проїзду до Західного Берліна, незважаючи на небезпеку, ка виникла від великих маневрів східнонімецької авіації на шляхах авіасполучень, можна вважати, що берлінську кризу було подолано в серпні 1961 р.

Кубинські кризи 1961—1962 рр. і кінець «холодної війни»

Кризи, що так погіршили відносини між двома супердержавами наприкінці 1950 р., розгорталися поблизу зони впливу СРСР. Події на Кубі показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася незалежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні амер. впливу «соціалістичну державу», відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин, які навіть не він створив, і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту.

Кубинська революція

Острів Куба, давня іспанська колонія, незалежна з 1898 р., зазнала упродовж своєї історії політичного та економічного впливу Америки. США зберегли там свою військову базу в Гуантанамо. Великий острів був справжнісіньким їхнім протекторатом з 1903 по 1934 рр. Особливо відчутна була економічна залежність від США. Куба лишалась однією з найбідніших країн Латинської Америки, принаймні за середнім прибутком на душу населення. Сільськогосподарський сектор, що об'єднував 43% населення, давав середній прибуток украй низький, а безробіття в цьому секторі було дуже поширене. На 1959 р. інвестовано мільярд доларів амер. капіталу. США контролювали 40% виробництва цукру, що становив 80% кубинського експорту. Вони були власниками більш ніж половини акцій залізничних, енергетичних та телефонних компаній. Перевага цукру в кубинському експорті ставила цю країну в цілковиту залежність від США. Якби ці останні припинили свій імпорт кубинського цукру, це означало б катастрофу. Один амер. дипломат, не вагаючись, заявив у 1960 р., що в цій країні посол США впливовіший за самого президента Куби.

Політичне життя на Кубі з 1934 по 1958 рр. проходило під особистим диктатом полковника Батісти. Консерватор, президент з 1940 по 1944 рр., він, знову здобувши владу в 1952 р. завдяки державному переворотові, встановив справжню диктатуру, яку утримував до 1958 р., використовуючи силу, ціною життя багатьох тис. жертв. Велика частина населення була вкрай невдоволена Батістою, і це невдоволення поширювалось також на вашингтонський уряд, який звинувачували в підтримці диктатора.

У 1952 р., безпосередньо після державного перевороту Батісти, один молодий адвокат, доктор Фідель Кастро, розпочав збройну боротьбу проти режиму. 26 липня 1953 р. з сотнею своїх прихильників, переважно студентів, він атакував казарми Монкада. Атаку було відбито. Почались жорстокі репресії. Кастро, якого амністували у травні 1955 р., втік до Мексики і там набрав собі нових бійців, серед яких був і Ернесто Че Гевара. Організацію свою вони назвали «Рух 26 липня» — від дати невдалого нападу на казарми Монкада. 2 грудня 1956 р. з 80 бійцями, навченими методів ведення партизанської війни, Кастро висадився на Кубі. Майже зразу зазнав поразки і з 11 бійцями, що лишилися живі, втік у гори Сьєрра-Маестра. Протягом двох наступних років під його проводом, починаючи з цього району, розгорнувся партизанський рух. На початку 1958 р. Державний департамент припинив постачання Батісти зброєю, розміркувавши, що для США краще не компрометувати себе співпрацею з диктаторськими режимами в Латинській Америці. Але посол США в Гавані Ерл Сміт залишався прихильником Батісти і домігся залишення військових інструкторів США в його армії. Багато хто з американських інвесторів схвалював політику посла. В останні місяці 1958 р. Кастро з бійцями рушили зі своїх гір у наступ, який закінчився вдало. Армія Батісти розпалась. Уночі з 31 грудня 1958 р. на 1 січня 1959 р. Батіста втік з Гавани; Кастро проголосив президентом старого суддю Мануеля Уррутіа, прийняв ухвалу про загальний страйк і подальшу збройну боротьбу. Через тиждень він вступив до Гавани на чолі моторизованої колони. Новий режим негайно визнали США. 10 січня 1959 р. Ерл Сміт подав у відставку, і його замінив на посаді посла професійний дипломат Філіп Бонсал. На початку правління режиму Кастро громадська думка і уряд Сполучених Штатів Америки здавались прихильними до нього.

Розрив між Кубою та США

Кастро не збирався поривати з могутнім північним сусідом, але одним з пунктів його програми було звільнитися від американських економічних підприємств. Хоч би що говорили пізніше, а на початку своєї діяльності Кастро, здається, не був марксистом. За своїми почуттями він був полум'яний націоналіст, а його соціальна ідеологія залишилась невизначеною. Американська громадськість відвернулася від Кастро, тільки-но він легалізував кубинську комуністичну партію, а також після його жорстокої розправи з прихильниками Батісти. Ліва диктатура, яку встановив Кастро, в очах американців видавалася ще ненависнішою, ніж реакційна диктатура його попередника. У США взагалі схильні вважати комуністами всіх, хто виступає проти вільного підприємництва, а оскільки чимала частина амер. капіталу за нового режиму опинилася під загрозою, на президента Ейзенхауера почався сильний тиск з метою змусити його вжити відповідних репресивних заходів проти Кастро. У квітні 1959 р. Кастро прибув до Вашингтона, але президент Ейзенхауер не прийняв його. Взаємини між ними залишались поки що задовільними. Кастро заявив, що буде дотримуватися свобод, включаючи свободу слова, і що американським інвестиціям буде надано гарантії. Але воднораз він повідомив, що ніяких виборів не відбудеться, поки не втілиться в життя революційна програма. Можливо, Кастро тоді сподівався на амер. фінансову допомогу; можливо, його розчарувало те, що він не одержить її. Крім того, йому доводилось вибирати між поміркованими й революціонерами. Якийсь час Кастро схилявся більше до поміркованих, але дуже швидко переорієнтувався на радикальнішу поведінку. 17 травня він проголосив аграрну реформу, яка передбачила розподіл земель, включаючи й ті, які належали кільком великим американським кампаніям, таким як «Юнайтед фрут компані», що володіла близько 136000 гектарів. У липні 1959 р. поліція викрила змову, яку організував майор Діас Лане, командувач кубинської армії. Він завдяки допомозі ФБР утік до США і викривав там засилля комуністів у збройних силах Куби. Діас Лане доводив у американському Сенаті, що Куба перебуває на шляху до орбіти радянських сателітів.

Влітку 1959 р. напруження між Вашингтоном та Гаваною досягло краю. Кубинські біженці, зокрема Діас Лане, організовували авіаційні нальоти з аеродромів у Флоріді. 31 жовтня результатом одного з таких повітряних нальотів були численні жертви в Гавані. В організації цих нападів Кастро звинуватив США. Він зблизився з СРСР, підписав з цією країною першу комерційну угоду. Свою орієнтацію на марксизм Фідель Кастро почав виявляти з жовтня 1959 р. Він усунув усіх поміркованих з найважливіших посад, посилив владу свого брата Рауля та фахівця з партизанської війни Че Гевари. У своїх гнівних промовах Кастро запальне критикував США. Підписаною з Мікояном 13 лютого 1959 р. комерційною угодою передбачалося, що СРСР закупить 5 млн. тонн кубинського цукру протягом п'яти років і надасть кредит у 100 млн.ів доларів. Згодом, з березня 1960 р., Кастро почав конфіскувати амер. підприємства. США вжили репресивних заходів, блокували надходження кубинської продукції, а 17 березня 1960 р. Ейзенхауер дозволив військову підготовку кубинських біженців, які обіцяли боротися проти режиму Фіделя Кастро. Ця політика мала підтримку віце-президента Річарда Ніксона та шефа ФБР Дж. Е. Гувера, так само як і колишнього посла Ерла Сміта. Уряд США припинив будь-яку фінансову допомогу Кубі. 8 травня 1960 р. Куба встановила дипломатичні відносини з Радянським Союзом. З липня того самого року Конгрес США заборонив імпорт кубинського цукру. Коротше кажучи, як з одного, так і з іншого боку економічні й політичні заходи безупинно посилювали протистояння. Американці тішили себе надією, що економічний тиск призведе до падіння Кастро. Нічого такого не сталося. Навпаки, цей тиск призвів тільки до гірких наслідків, посилив рух до націоналізації американських підприємств. СРСР проголосив дружбу з Кубою і заявив у найтуманнішій формі, що на випадок загрози Кубі Москва Розгляне можливість використання атомних боєголовок для її захисту. З липня 1960 р. Че Гевара заявив, що Куба віднині посяде своє місце у соціалістичному таборі на боці СРСР і комуністичного Китаю, з якими буде підписано відповідну угоду. Фінальним пунктом у перебігу цих подій стала постанова Кастро вважати себе комуністом. Він почав сприяти розвиткові партизанського руху в Латинській Америці. «Ми обіцяємо, — сказав Кастро, — зробити з нашої країни приклад, завдяки якому пощастить перетворити Кордільєри на Сьєрра-Маестру амер. континенту».

Готування інтервенції на Кубу

Як ми вже знаємо, президент Ейзенхауер дозволив підготовку кубинських біженців до майбутньої висадки на острів. Така була політика ФБР. Від 21 січня 1961 р., коли новий президент-демократ Джон Ф. Кеннеді прийшов до влади, не всі були впевнені в його позиції щодо Куби. Під час виборчої кампанії, аби здобути голоси антикомуністів, Кеннеді запевняв, що не виступає проти можливого нападу на Кубу. Він не збирався перешкоджати зусиллям ФБР та ЦРУ у готуванні кубинських біженців до воєнної експедиції. Під керівництвом заможних біженців-лібералів був створений «Революційний демократичний фронт». До них ЦРУ, не вагаючись, прилучило прихильників Батісти; гроші на утримання цих майбутніх бойовиків найімовірніше виділяли певні великі амер. компанії. Аллен Даллес, директор ЦРУ, повідомив президента Кеннеді про свої плани. Кеннеді був ліберал, але його тривожила думка, що відмову від планів ЦРУ можуть сприйняти в Латинській Америці як згоду США з тим, що одна з латиноамериканських країн переходить у комуністичний табір. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси в сільській місцевості настроєні вороже до Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. Експедиція кубинців-біженців здавалася вдалою ідеєю, бо офіційно виключала США з подій. Але, звісно, все могло бути можливим тільки завдяки амер.й зброї, американським інструкторам, різного роду участі американських урядовців. Серед осіб, знайомих із цим планом, було кілька опозиційних лібералів, таких як сенатор Фулбрайт. Проте 5 квітня 1961 р. президент Кеннеді дав свою остаточну згоду на план ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кардони була утворена «Революційна кубинська рада», її метою, на випадок успіху операції, передбачалося встановити ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Кеннеді дав зрозуміти цій раді, що амер. збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події; але рада не вірила в правдивість слів Кеннеді й була переконана, що американці повинні втрутитись. В остаточному плані замість висадки поблизу району Ескамбрай, де перебувало декілька загонів партизанів-антикастрівців, було вирішено висадитись у затоці Свиней, відмежо­ваній від Ескамбраю 80 км болота.

Події у затоці Свиней

Операція почалась 15 квітня 1961 р. бомбардуванням острова американськими літаками Б-26, замаскованими під кубинські машини, — з пілотами-біженцями. Метою було знищити кубинську авіацію, але її тільки ледве зачепили. Через два дні, 17 квітня, відбулася висадка у затоці Свиней. Це стало справжньою катастрофою. За кілька днів групу розгромили вщент. Усіх бойовиків затримали ще на узбережжі Плайя-Хірон. Попри запевнення ЦРУ, сільське населення поставилось до них вороже. 19 квітня керівництво кубинських біженців звернулося до США з вимогою прямої інтервенції; Кеннеді відмовився. Лише декілька літаків амер. флоту прикривали нападників від авіації Кастро, а амер. військові кораблі намагалися забрати тих, хто лишився живий. Проте більшість нападників полонили збройні сили Куби. Звичайно, про пряму амер. інтервенцію не могло бути й мови, однак в очах світової громадськості відповідальність Америки, особливо її президента, стала очевидною. Для Кеннеді це був тяжкий провал. Головну провину склали на шефа ЦРУ, Аллена Даллеса, якого негайно замінили. Престиж Сполучених Штатів зазнав болючого удару. Стала очевидною широка народна підтримка Кастро. Латиноамер. держави, які завжди вороже сприймали втручання США у їхні справи, цю операцію гостро засудили. А для Кастро це була нагода посилити свої позиції.

1 травня він оголосив, що Куба скоро ухвалить соціалістичну конституцію. 26 липня він створив єдину партію, в яку влилися комуністи, «Рух 26 липня» і деякі інші революційні угруповання.

2 грудня 1961 р. Кастро заявив у одній з промов про свій нерозривний зв'язок з марксизмом-ленінізмом.

Союз за прогрес

Після подій у затоці Свиней Кеннеді вирішив бути обережнішим У своїй політиці. Головним завданням він поклав перешкодити Розповсюдженню комунізму кастрівського зразка в Західній півкулі. Для цього треба було передусім ізолювати Кубу і зміцнити антикомуністичний режим в інших латиноамериканських країнах. про це йшлося на двох панамериканських конференціях, які відбулись у Пунта-дель-Есте в Уругваї. На першій конференції США пообіцяли надати значну допомогу Латинській Америці. Один мільярд доларів щороку з громадських фондів, до якого, на їх думку, мав додаватися ще один мільярд доларів приватних інвестицій. Цю систему колективної допомоги назвали «Союзом за прогрес». Союз цей од самого початку наразився на величезні труднощі: скорочення громадських кредитів Конгресом, відкликання приватного капіталу, інвестованого в Латинській Америці. На другій конференції, у січні 1962 р., новий державний секретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними принципами. Пропозицію Діна Раска схвалили 14 голосами з 21. Більшість виключила «нинішній марксистсько-ленінський уряд Куби». Провідні держави Латинської Америки — Аргентина, Бразилія, Чілі та Мексика — проголосували проти американської пропозиції. Кастро відповів закликом до всієї Латинської Америки встати на боротьбу з американським імперіалізмом (лютий 1962 р.). А проте, незважаючи на зростання закупівель і поставок СРСР, Куба виявилась ізольованою від решти світу.

Початок радянського втручання

Після подій у затоці Свиней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід узагалі покінчити з режимом Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР. Не схоже було, щоб президент Кеннеді почав готувати вторгнення на Кубу. Хіба що на випадок — малоймовірний — народної антикастрівської революції, якби при цьому СРСР став допомагати режимові придушити повстання. Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 р., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, лишалося ще ембарго, тобто амер. продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. До того ж, блокада передбачала воєнні дії, і загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення.

Сам Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстежування території Куби шпигунськими літаками У-2, призов 150 000 резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до американської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 р., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вірними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втручання неамериканських країн в амер. справи. Конгрес передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. Щодня американська преса публікувала вкрай ворожі статті про Кубу. Кастро звернувся до СРСР за наданням йому ефективного захисту. Влітку 1962 р. Рауль Кастро і Че Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб СРСР ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для «американської агресії». Хрущов погодився. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали, розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз.

Постанова президента Кеннеді

Через день після розвідки, проведеної 14 жовтня літаком У-2, Кеннеді дістав інформацію про роботи, розпочаті на Кубі радянськими фахівцями. На фото було чітко видно будівництво на кубинській території устаткування для запуску ракет. У радянсько-кубинському комюніке від 2 березня 1962 р. сказано, що СРСР постачатиме зброю та надсилатиме військових інструкторів на Кубу, але всі надіялися, що тут не йдеться про озброєння наступального характеру. Особисто Хрущов заявив 6 вересня 1962 р.: «Ніякі дії, що могли б ускладнити міжн. обстановку і посилити напруження між нашими двома країнами, не розпочнуться до виборів у США». Ці слова скидалися на більш-менш тверду обіцянку не вдаватися до ворожих дій.

Президент Кеннеді опинився перед вибором, найскладнішим за весь термін його повноважень. Постанову цю він ухвалив між 16 і 22 жовтня, а в цей останній день публічно оголосив її. В тісному оточенні небагатьох радників та експертів, наради з кими старанно приховувались від журналістів, Кеннеді, незважаючи на свою заклопотаність, з'являвся перед публікою завжди зі сліпучою посмішкою на обличчі, все ще б'ючись над розв'язанням питання, від якого залежав мир, а, може, й існування світу. Що на меті в СРСР? Змусити американців виступити проти Куби, де для них приготовлено пастку, і в такий спосіб настроїти проти них світову громадську думку? Втягнути США у «планетарні торги» або змусити їх, в обмін на виведення ракет з Куби, зробити більші поступки в берлінському питанні, або забрати ракети з Туреччини? Чи, нарешті, це лише спроба перевірити готовність американців до адекватної відповіді? Та як би то не було, а президент Кеннеді вирішив застосувати тверду політику; зазнавши поразки У затоці Свиней, він не міг дозволити собі нового відступу. Але тверда постанова несла в собі загрозу розв'язування атомної війни. Вперше у післявоєнній історії світу виникла ситуація обложеної Фортеці. Ні американці, ні радянці досі не допускали аж до такого загострення, коли тверда постанова передбачала б можливий штурм бастіонів супротивника.

Залишалось вірити, в чому полягатиме ця тверда політика. Можна було ввести на Кубу збройні сили, що дозволило б усунути ракети і радянських фахівців, а то й уряд Кастро, що його багато хто в Америці сприймав як пряму загрозу. Та чи не потягне така інтервенція за собою радянську атомну відповідь, якою нахвалявся Хрущов? Другий спосіб розв'язання проблеми вляв собою не вторгнення на Кубу, а зруйнування пускових установок бомбардуванням з повітря. Одначе складність такого бомбардування була в його неповній ефективності і не набагато менше, ніж інтервенція, загрожувала відповідною радянською реакцією, оскільки йшлося все одно про військове втручання. Ідея бомбардування, схвалена спочатку більшістю радників Кеннеді, була відкинута його братом, Робертом Кеннеді, та заступником державного секретаря Джорджем Боллом. Останній наводив додатковий контраргумент, що таке несподіване бомбардування недоречно нагадувало б японський напад на Перл-Гарбор і справило б прикре враження в Латинській Америці. Третім способом розв'язання проблеми могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надходженню на Кубу радянської атомної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будівництва пускових установок. Саме тоді до Вашингтона і надійшла інформація, що радянські морські вантажі, можливо, в супроводі підводних човнів, перебувають в дорозі до Куби. Але ж у місцевих масштабах флот США в Карибському басейні мав незаперечну перевагу. Зручність такого перебігу подій грунтувалася на тій обставині, що ініціатива розв'язання конфлікту, якби такий стався, належала б СРСР. Коли амер. військові кораблі перестрінуть радянські судна в морі, радянське командування або накаже своїм суднам іти далі, ризикуючи, відтак, що їх потоплять, або накаже підводним човнам атакувати амер. кораблі. Ймовірніше, що радянська сторона, опинившись перед необхідністю такого драматичного вирішення, радше дозволить обстежити свої кораблі чи, може, навіть перерве свій шлях до Куби. Так чи так, а поведінка американців мала б вигляд оборонної. Єдина вимога США була — щоб СРСР вивіз назад наступальну зброю. Нарешті, члени Ради національної безпеки при президенті (державний секретар Дін Раск, заступник державного секретаря Джордж Болл, міністр оборони Макнамара, помічник міністра оборони Пол Нітце, голова об'єднаного головного штабу генерал Максвелл Тейлор, директор ЦРУ Джордж Маккон, міністр юстиції Роберт Кеннеді, секретар скарбниці Дуглас Діллон, радники Білого дому Теодор Соренсен і Макджордж Банді та інші особи, такі як Дін Ачесон і Едлай Стівенсон) обрали цей третій варіант. У понеділок, 22 жовтня, Кеннеді проконсультувався ще з деякими особами, серед яких, звичайно, були колишні президенти Гувер, Трумен та Ейзенхауер.

Оголошення постанови

22 жовтня о 9-й годині вечора Кеннеді виголосив по телебаченню коротке звернення надзвичайної ваги: «Уряд, як ми і обіцяли, найпильніше спостерігав за радянськими військовими приготуваннями на острові Куба. За неспростовними даними, протягом останнього тижня виявлено, що на цьому острові неволі встановлюється серія ракет наступального характеру. Метою створення такої бази є не що інше, як протиставлення військової сили Західній півкулі... Швидке перетворення Куби на важливу стратегічну базу з присутністю там важкого озброєння далекої дії та відверто наступального характеру, призначеної для масованого знищення, являє недвозначну загрозу для миру і безпеки обох Америк... Ця раптова таємна ухвала встановити стратегічну зброю поза радянською територією є умисною провокаційною і невиправданою зміною статус-кво, яку наша країна не може прийняти, коли ми хочемо, щоб наша мужність і наші зобов'язання могли в майбутньому сприйматись як гідні довіри нашими друзями чи нашими ворогами. Ми не станемо передчасно без необхідності йти на ризик світової війни, наслідком перемоги в якій стане попіл в наших устах, але ми не відступимо перед її загрозою у хвилину, коли це буде необхідне».

Президент Кеннеді сповістив деталі своєї ухвали, яка включала блокаду і ультиматум спершу головним союзникам, потім радянському урядові. Він дістав цілковиту підтримку Макміллана від Об'єднаного Королівства, генерала де Голля від Франції, поінформував також Організацію американських держав та Організацію Об'єднаних Націй. Фото, одержані з борту літаків У-2, було опубліковано у цілому світі. Статистичне опитування показало, що 80% американців виступають за політику блокади і схвалюють постанову Кеннеді, і лише 4% її не схвалили.

Ухвала Хрущова

Незадовго до згаданих подій Китай заявив, що «амер. тигр — це паперовий тигр». Хрущов, який ліпше знав своїх супротивників, заперечив у відповідь: «У цього паперового тигра атомні зуби». Що й було тепер показано. Хрущов цілком усвідомлював жахливу небезпеку, яку могла принести атомна війна, і страшенно схвилювався від ухвали амер. президента. Негайно відбувся обмін листами між Кеннеді і Хрущовим. Радянські судна, перебуваючи вже в Атлантичному океані, дістали наказ розвернутися на сто вісімдесят градусів. Вони так і не зустрілися з американським флотом. 26 жовтня Хрущов запропонував через посередників урегулювати конфлікт на таких умовах: СРСР виводить з Куби ракетне обладнання під контролем спостерігачів ООН і зобов'язується не поновлювати його встановлення на кубинській території. В обмін на це американці зобов'язуються ніколи не вторгатися на Кубу. За таких обставин СРСР уникав ганьби, оскільки, принаймні офіційно, встановлення пускових установок на Кубі мало на меті лише захист цієї маленької країни від можливого вторгнення могутнього сусіда. Того самого дня, 26 жовтня, Хрущов написав Кеннеді схвильованого листа, в якому підкреслював, що єдиною метою встановлення радянських ракет було забезпечення оборони Куби. Кеннеді схвалив урегулювання конфлікту на основі радянських пропозицій. Зразу ж і Хрущов повідомив, що приймає контрпропозиції Кеннеді.

Врегулювання конфлікту

Так було збережено мир. 28 жовтня Хрущов заявив, що завдяки зобов'язанню американців не вторгатися на Кубу «причини, які наштовхнули нас на надання цієї допомоги, тепер усунено». Віднині всі ускладнення залежали від Кастро. Перед лицем загрози, яка нависала над світом, Сполучені Штати і СРСР вважали природним обговорити справи безпосередньо між собою, не збираючись консультуватися з Кастро. А той різко запротестував: знову, говорив він, супердержави уклали угоду щодо маленької країни, з нею самою не рахуючись. Кастро гадав, що Хрущов зневажив його. Він категорично відмовився допустити спостерігачів на кубинську територію, розцінивши це як приниження. Умовою своєї співпраці висунув п'ять попередніх вимог:

1. Припинити економічну блокаду.

2. Припинити провокаційні парашутні десанти, завезення зброї, підсилання шпигунів та провокаторів-саботажників.

3. Припинити піратські повітряні напади з використанням американських баз.

4. Припинити порушення кордонів кубинського повітряного простору американськими літаками.

5. Вивести американців з морської бази Гуантанамо.

США відмовились виконати вимоги Кастро, і Хрущов опинився у складній ситуації через надзвичайний опір свого союзника. Справа зайшла в глухий кут. Тільки 19 листопада, після одинадцятиденних переговорів з радянським лідером Мікояном, що прибув на Кубу, Кастро дозволив переконати себе в необхідності демонтажу 42 радянських пускових установок і злітних S=док для літаків Іл-28. Але він, як і перше, опирався приїздові спостерігачів ООН. За таких обставин амер. уряд заявив, що й далі спостерігатиме з повітря за кубинською територією і відмовляється од свого зобов'язання не вторгатися на острів. Нарешті, в день від'їзду Мікояна, Кастро погодився на прибуття спостерігачів ООН. Американці все-таки не збиралися порушувати обіцянку невторгнення, і режим Кастро врешті-решт відчув себе впевненіше. Але поміж СРСР і Кубою виникло напруження, яке час від часу посилювалось.

В цілому США виграли найістотніші позиції, тож їх престиж, особисто в Латинській Америці, значно зріс. Але це був другорядний аспект проблеми. Ракетний конфлікт на Кубі став, можливо, найважливішою датою від 1945 р. в історії світової дипломатії. Президент Кеннеді засвідчив силу свого характеру, свої здібності і водночас свою миролюбну волю. Він був єдиним державним діячем після другої світової війни, що взяв на себе найвищий ризик перед загрозою, що нависла над його країною. Надзвичайна популярність, якою він тішився в цілому світі і яка виявилась навіть у комуністичних країнах та комуністичних колах у хвилину його трагічної смерті 26 листопада 1963 р., суттю своєю походить з його енергійної і водночас гнучкої поведінки в ку­бинській справі. З іншого боку, теорія залякування збереглась у політиці США, була її доктриною. І тут її випробувано на ділі. Після 22 жовтня 1962 р. в світі більш не сталося жодного конфлікту, що загрожував би можливістю ядерної сутички.

Події з ракетами на Кубі переконали американських керівників у ефективності їхньої нової ядерної стратегії. Стратегія ця, вироблена 1961 р. міністром оборони Робертом Макнамарою, дістала назву «градуйованого залякування». На відміну від принципу «масованої відплати», який схвалено під час республіканського правління і який передбачає абсурдний наслідок, коли навіть мінімальна агресія вимагала єдиної відповіді, тобто атомної атаки, ідея Макнамари та його радників мала на увазі можливість вимірювання, «градуювання» сили удару відповіді. Це означало, що напад із застосуванням звичайної зброї належало відбивати за допомогою такої самої звичайної зброї; кщо супротивник використовував тактичну атомну зброю, належало відповісти застосуванням подібної зброї; при використанні стратегічних атомних зарядів слід застосовувати у відповідь зброю такого самого характеру. На кожній стадії конфлікту передбачалися спроби зупинити активні дії супротивника. Отже, коли здавалося нерівнозначним ставити під загрозу життя ста млн.ів населення у відповідь на вторгнення противника в один із кварталів Західного Берліна, то віднині ставала можливою реакція більш пропорційна. Головна проблема полягала в тому, щоб знати, чи ескалація напруги може бути припинена. Здається, у СРСР дуже довго не вірили в таку можливість. Однак установлення прямого засобу комунікації між Вашингтоном та Москвою — «червоного телефону» показало, що така можливість не виключена. «Градуйоване» залякування передбачало набагато більші видатки, і амер. військовий бюджет, що впав майже до 40 мільярдів доларів у 1956 р., відчутно виріс у час президентства Кеннеді, а особливо його наступника Джонсона, перевищивши 75 мільярдів доларів на рік (та ще з забезпеченням золотом).

Початок погіршення радянсько-китайських взаємин

Завоювання комуністами влади в Китаї 1949 р. стало значною подією в історії протистояння капіталістичних і комуністичних країн. Держава з 600-млн.ним населенням несподівано перекинулася з одного табору до іншого. Якщо вірити марксистсько-ленінській доктрині, згідно з якою між соціалістичними країнами не може бути суперечностей, то світовий комунізм відтак дуже зміцнив свої позиції. І справді, як ми знаємо, візит Мао Цзедуна до Москви у 1950 р., китайсько-радянська угода 14 лютого 1950 р. могли видаватись ознаками приєднання Китаю до радянського табору. Постійна недовіра Сталіна до китайських комуністів начебто зникла. Та й після смерті Сталіна перший візит Хрущова до Китаю у жовтні 1954 р. і угода від 12 жовтня того самого року, за якою передбачалося передати Китаєві спільні китайсько-радянські компанії, створені у 1950 і 1951 рр., здавалося, свідчили про блискуче взаєморозуміння між двома соціалістичними країнами. У 1956 р. китайці не були в захваті від засудження Сталіна, що його проголосив Хрущов на XX з'їзді компартії СРСР. Воно було проголошено без попередньої консультації з «братніми партіями». Мао Цзедун дав зрозуміти радянським керівникам, що «заслуги Сталіна перевищують його помилки». Але ці деталі не розголошувались. Тільки 5 квітня 1956 р., незабаром після закінчення XX з'їзду, пекінська «Народна газета» опублікувала статтю, в якій особа Сталіна оцінювалась набагато вище, ніж у промові Хрущова. Суперечка не видавалася надто серйозною. У жовтні — листопаді 1956 р. китайська партія схвалила поведінку СРСР перед лицем «угорської контрреволюції». Під час свого візиту до Москви, розмовляючи з китайськими студентами, 17 листопада 1957 р., Мао Цзедун сказав: «У міжн. сил імперіалізму є голова — це Америка, нашому соціалістичному таборові теж потрібна голова, і ця голова — СРСР... Прибуття представників комуністичних та робітничих партій до Москви на святкування 40-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції є подією великого значення, яка демонструє єдність усіх соціалістичних держав, з Радянським Союзом на чолі, і єдність усіх соціалістичних партій всього світу з Комуністичною партією СРСР, як їх осереддям».

Прихована криза

В усіх конфліктах між соціалістичними країнами завжди спостерігались дві площини: однією була доктрина, а іншою — реальні факти. Після певної паузи від 1953 до початку 1958 р. Мао Цзедун штовхнув Китай у круговерть величезного експерименту «перманентної революції», ознаками якої стали створення «народних комун» та «великий стрибок», про який ми вже згадували. На ті починання чекав повний провал, і їх перестали згадувати з 1960 р. після поганих урожаїв 1959 і 1960 років. Так чи так, а радянські ідеологи дуже критично поставилися до згаданої практики. Китай наважився стати на шлях побудови соціалізму, цілком відмінний від обраного Радянським Союзом. Чи не означало це, що китайська комуністична партія дедалі сміливіше відкидає опіку радянської компартії?

З 1958 р. Хрущов та інші радянські керівники почали в завуальованій формі засуджувати систему китайських «народних комун» та «великого стрибка». Справді, Китай, щоб прискорити подолання перехідного етапу, ступив на шлях реакції. В листопаді 1957 р. на черговій нараді комуністичних партій у Москві, невдовзі після тріумфу «супутника», у спільній заяві було сказано, що «амер. імперіалізм — ворог народів усього світу». Але після конфліктів 1958 р. у Лівані та в Тайванській протоці Хрущов начебто став схилятися до ідеї можливого порозуміння з Вашингтоном. Китай же, навпаки, підкреслив свою рішучість бути непримиренним у стосунках з капіталістичними країнами. Мао Цзедун у грудні 1958 р. полишив керівництво державою і взявся лише до справ партії. У квітні 1959 р. Лю Шаоці став президентом республіки. Прихильників СРСР потроху усунуто. Таким чином і міністра оборони Пин Дехуея замінив на цьому посту генерал Лінь Бяо, стратег партизанської війни, противник «мирного співіснування» з американським імперіалізмом.

Саме влітку 1959 р. напруження раптово зросло. Ми вже знаємо, що в жовтні 1957 р. СРСР зобов'язався допомогти Китаєві оволодіти виготовленням ядерної зброї. Але 20 червня 1959 р. дав зрозуміти, що не передасть креслень атомної бомби. 9 вересня 1959 р. ТАРС опублікувало повідомлення про збройні конфлікти на кордоні між Китаєм та Індією. Китай реанексував і окупував Тібет у 1950 р., а Індія поставилась до такої розв'язки питання без особливого захоплення. У Тібеті було встановлено комуністичний режим, який викликав дедалі більший опір буддистського населення, особливо серед монахів. Далай-лама, релігійний проводир Тібету, очолив цей опір, тоді як його традиційний суперник панчен-лама, релігійний проводир Ташілумбо, підтримав китайську сторону. 17 березня 1959 р. в Тібеті почалося збройне повстання. Китайці спромоглися придушити його. Далай-лама втік до Індії.

Неру звинуватив Китай у порушенні китайсько-індійських угод, і протягом літа на кордоні сталися численні зіткнення між китайцями та індійцями. І ось, на велике невдоволення китайців, СРСР рішуче став на бік Індії і 12 вересня підписав з цією країною угоду про надання кредиту в 1,5 мільярда карбованців для здійснення п'ятої індійської п'ятирічки. З одного боку, Китай мав підставу нарікати, що він, соціалістична держава, ніколи не одержував такої значної допомоги від СРСР; з іншого боку, підтримка Індії видавалася ворожим актом. Приїзд Хрущова до Пекіна восени 1959 р. на святкування 10-ї річниці Китайської Народно-Демократичної Республіки не послабив конфлікту. У липні 1960 р. нова ухвала Москви поглибила кризу. СРСР відкликав численних фахівців, яких надіслав раніше до Китаю, щоб допомогти створити сучасну промисловість у рамках 2-ї п'ятирічки (1958—1962 рр.). Чи ці заходи мали на меті змусити комуністичну партію Китаю до більшої покори КПРС? Чи, може, їх ужито через те, що радянська сторона дедалі більше боялась надмірного зростання військової могутності Китаю? Тут важко дати відповідь. А втім, суперечки поки що залишилися прихованими, і в листопаді 1960 р. зроблено спробу зміцнити зв'язки комуністичних партій усього світу. Представники 81 ко­муністичної партії зібралися у Москві на нараду, яка тривала цілий місяць. Безперечно, дискусії були запальні. Представники Китаю опинились у меншості. Однак заключний акт наради ухвалено одностайно. А одностайності можна було досягти тільки завдяки урочистому засудженню «амер. імперіалізму», «головної твердині світової реакції... ворога народів усього світу». Декларація 81 партії стверджувала, що в міжн. комуністичному русі є дві основні загрози: «ревізіонізму», в якому звинувачено югославських комуністів, і «догматизму», який жертвує реальністю заради хибно інтерпретованої доктрини.

Але ця компромісна резолюція призвела тільки до одного наслідку. Китай дедалі більше розцінював радянських комуністів як ревізіоністів, а СРСР китайців — як догматиків. До того ж не було єдності в тому, яку позицію слід зайняти щодо амер. імперіалізму. Хрущов, як ми бачили, відмовився від тотальної війни як засобу перемоги «соціалістичного табору» над «табором імперіалістичним». Китай, навпаки, не бажаючи цієї війни, вважав її, проте, цілком можливою. Деякі китайські керівники висловлювали таку думку, що Китай, з його тодішнім населенням близько 700 млн.ів осіб, є єдиною країною в світі, яка змогла б пережити атомну війну, зберігши достатньо сил для подальшого завоювання спустошеного світу.

Албанська справа

Суперечка, яка зачепила найменшу з європейських комуністичних країн, суперечка, яку до того ж тримали в таємниці, випливла на денне світло. Албанський комуністичний лідер Енвер Ходжа, побоюючись, що сусідня Югославія може захопити частину його країни, завзято підтримав Сталіна в протистоянні Тіто у червні 1948 р. А от зближення з Югославією (травень 1955 р.) видалося йому катастрофою. Зусилля Хрущова замирити Албанію з Югославією виявилися марними. Енвер Ходжа не переставав звинувачувати Югославію у «шовінізмі» та «антимарксизмі». У травні 1958 р. він визначив Югославію як «зрадника марксизму-ленінізму» та «лакея імперіалізму». Хрущов пробув одинадцять днів в Албанії у травні 1959 р., але не зумів налагодити прийнятні взаємини.

Недовіра СРСР до Албанії набрала найгостріших форм. У травні 1960 р. 8 радянських підводних човнів з надводним ескортом покинули базу у Балоні в Албанії і повернулися через Гібралтар та Балтійське море до СРСР. У січні 1961 р. СРСР припинив поставки обладнання до Албанії. За кілька днів радянське посольство заявило, що російські фахівці-нафтовики повертаються на батьківщину. Це означало розрив. Албанія відчула себе самотньою; цілком природно в такому разі шукати підтримки, і таку підтримку надав їй Китай

Оголошення розриву на XXII з'їзді

XXII з'їзд Комуністичної партії СРСР відбувся в Москві у жовтні 1961 р. Він мав велике значення не тільки для внутрішньої, але й для зовнішньої радянської політики. Ніколи ще зарубіжні комуністичні партії не були представлені серед гостей з'їзду в такій кількості. В офіційному списку першими стояли десять комуністичних партій комуністичного табору, з китайською партією на чолі, проте Албанії не запросили. Далі йшли 45 великих партій з французькою комуністичною на чолі, за нею — італійська, а на третьому місці — компартія Куби, за якою стояла індонезійська. В кінці списку просто називались 22 інші партії в визначеному Хрущовим порядку, що відповідав їхній малочисельності або незначності країни, в якій діяли, або нижчому статусові. Помітний був прогрес у кількості делегацій з «третього світу». 24 прибули з Латинської Америки проти 11 у 1956 р., 7 — з Азії проти 3 у 1956 р., 8 — з арабських країн проти 2 в 1956 р. Чорну Африку, зовсім відсутню на XX з'їзді, представляли дві партії (Південне-Африканський Союз та острів Реюньйон),

Хоча китайська компартія стояла в списку першою, два аспекти в доповіді Хрущова викликали невдоволення китайців: по-перше, поновлення, на цей раз привселюдно, нападок на Сталіна. Колишнього диктатора звинуватили не тільки в утвердженні культу особи, а й у відході від принципів ленінізму, а надто вчиненні жорстоких злочинів під час знаменитих «чисток», що їх він сам і організовував. З'їзд ухвалив винести з мавзолею на Красній площі набальзамоване тіло Сталіна, залишивши там тільки Леніна. Водночас Хрущов вступив у боротьбу з «антипартійною групою» на чолі з Молотовим, Кагановичем, Маленковим і Ворошиловим. Ця група складалася із сталіністів, прихильників жорсткої політики у відносинах зі США. Тож їхня позиція цілком відповідала поглядам китайських комуністів — ті, як ми вже бачили, ніколи не схвалювали засудження Сталіна.

Другий аспект у доповіді Хрущова, неприємний для китайців, — це засудження Албанії. 17 жовтня він, звинувачуючи албанських комуністів у «хибних поглядах», вимагав від них «повернутися на шлях єдності й тісної співпраці з братерською сім'єю соціалістичної співдружності». Критикуючи Албанію, Хрущов мав на увазі також Китай. І 19 жовтня керівник китайської делегації Чжоу Еньлай виступив з відповіддю, засудивши використаний Хрущовим підхід: замість того, щоб привселюдно відцуратись від албанських керівників, — пояснив китайський ідеолог, — Хрущов повинен був би докласти зусиль для проведення переговорів заради досягнення згоди. 27 жовтня Хрущов відповів, натякаючи між рядків на згоду між Китаєм та Албанією: «Якщо китайські товариші схильні виявити зусилля для нормалізації стосунків Албанської робітничої партії з іншими братніми партіями, то навряд чи можна знайти когось іншого, хто міг би краше за них допомогти у розв'язанні цього завдання». Але 31 жовтня 1961 р. пекінська «Народна газета» повністю передрукувала передову статтю албанської комуністичної газети, названу «Зовнішня політика, завжди вірна марксизмові-ленінізмові, — політика Албанської робітничої партії». Так Китай показав, що, на його думку, в конфлікті між радянськими та албанськими комуністами саме албанці зберегли чистоту марксистсько-ленінської ідеї. Іншими словами, Китай виступив проти радянської комуністичної доктрини. Крім того, 17 січня 1962 р. у Пекіні підписано угоду між Китаєм та Албанією про надання останній значної економічної допомоги: поставки зерна, кредити, забезпечення технічними експертами.

Криза поглиблюється

У квітні і травні 1962 р. сталися сутички на кордоні між СРСР і Китаєм. Китайсько-радянський кордон простягнувся в Центральній та Східній Азії більш як на 7000 км; це найдовший у світі кордон між двома державами. А якщо ці держави ворогують, такий кордон стає районом, найсприятливішим для інцидентів. У жовтні 1962 р. Китай несхвальне поставився до відступу радянської сторони у справі з ракетними установками на Кубі. Саме тоді відновилися воєнні операції Китаю в Індії. Кордон між цими двома країнами був визначений уздовж лінії гімалайських хребтів ще за часів Британської Індії під назвою «лінія Мак-Магона». Тепер Китай не погоджувався з таким розділенням; він був переконаний у своїх правах на певну частину населення південного схилу Гімалаїв, яке, на відміну від населення долин, належало до жовтої раси й переважно до буддійської релігії. Китайці спромоглися перекинути за Гімалаї значну частину військ і досягли очевидного воєнного успіху. Вони швидко погодились підписати перемир'я, оскільки основною їх метою, здавалося, було змусити Індію розпочати переговори про спільний кордон. Але в цих подіях СРСР забезпечив Індію військовим спорядженням. Саме у відповідь на китайські звинувачення щодо радянського відступу на Кубі Хрущов заявив у грудні 1962 р. у Верховній Раді, за присутності Тіто, що в амер. «паперового тигра» «атомні зуби». Він звинуватив Китай, що той терпить «іноземну окупацію певних своїх територій» (Гонконг). «Події на Кубі, — сказав Хрущов, — показали, що догматизм становить нині основну небезпеку». Мовою комуністів це означало, що небезпека тепер уже не в югославському ревізіонізмі, а в негнучкій поведінці китайських керівників.

Сварка, тепер уже відверта, набирала дедалі більшого розгону. Наприкінці лютого і на початку березня 1963 р. пекінська «Народна газета» опублікувала чотири статті, відверто ворожі до Хрущова. 15 червня посол Китаю у Москві передав радянським керівникам листа, де в 25 пунктах перелічувались питання, в яких комуністична партія Китаю відмовлялася стати на позицію КПРС. У листі підкреслювалося, що в соціалістичному таборі немає ані вищих партій, ані вищих націй. СРСР, мовляв, перейшов на політику зради світової революції. Він відмовився від багатьох марксистсько-ленінських принципів, і що найгірше — від самого принципу всесвітньої революції. Оскільки більшість комуністичних партій Заходу і «третього світу» залишалися вірними Москві, Китай закликав до справжнього розколу між комуністами. Отож, поряд з прорадянськими комуністичними партіями, з'явилися прокитайські, які мали стати відданими охоронцями чистоти марксизму-ленінізму. У статті, опублікованій 14 липня 1964 р. в Пекіні під заголовком «Псевдокомунізм Хрущова та історичний урок, який він дає світові», китайські комуністи звинувачували Хрущова в ревізіонізмові: «Комунізм Хрущова своєю суттю є варіантом буржуазного соціалізму».

Так у світовій історії з'явився феномен — розрив між двома найбільшими соціалістичними державами. Одна з них, СРСР, малавеличезну військову могутність. Китаєві було до цього ще далеко. А проте вже у жовтні 1964 р. вибухнула його експериментальна атомна бомба, а в 1967 р. відбувся перший термоядерний вибух. У радянсько-китайському конфлікті передусім впадає в очі глибока ідеологічна розбіжність з приводу інтерпретації марксизму-ленінізму, а саме щодо засобів, які має застосувати комунізм для свого дальшого розвитку. Ідеологічні чвари поширилися й на питання можливості мирного співіснування із Заходом, яке схвалив СРСР і відкинув Китай, на питання світової революції, що її СРСР розумів як мирну форму економічного змагання, а Китай бачив її в жорстокій боротьбі, висловлюючи навіть ідею тотальної війни. На ідеологічну незгоду наклалися конфлікти між різними силами в середині соціалістичного табору. Хто відіграватиме керівну роль у світовому комунізмі? Мао Цзедун згоджувався з тим, що цю роль відіграв СРСР за часів Сталіна. Після смерті Сталіна він став вважати себе найбільшим теоретиком марксизму-ленінізму і не бачив більше рації залишати за КПРС привілей на роль лідера. Кінець кінцем конфлікт між двома державами набув найдраматичнішої форми прикордонних інцидентів, збройних сутичок і, як побачимо далі, китайських територіальних претензій.

Деколонізація Африки та кінець алжирської війни

До 1957 р. в Африці було ще зовсім мало незалежних країн. Крім Ефіопії та Ліберії, про які ми вже згадували, так само як і про Південну Африку — британський домініон, який, до речі, незабаром вийшов зі Співдружності через розгул у ньому «апартгейду» (расової сегрегації), незалежність здобули у Північній Африці тільки Єгипет, Лівія, Марокко і Туніс. Однак з 1957 по 1962 рр., за цей п'ятирічний період, майже вся Африка позбулася колоніального статусу. Це явище, безперечно, пов'язане з бажанням кожної нової держави пришвидшити проголошення незалежності власних територій, ще підлеглих колоніальному пануванню. Символом визвольного руху стала конференція у Бандунгу 1955 р., яку ми розглянули вище. Крім того, 1955 р. дві найсильніші держави світу з різних причин посилили свою діяльність на користь деколонізації. Щоб краще зрозуміти сутність цього руху, який є одним з найважливіших феноменів у міжн. відносинах після другої світової війни, ми розглянемо деколонізацію Англійської Чорної Африки, Французької Чорної Африки, Бельгійського Конго та Алжиру.

Деколонізація Англійської Чорної Африки

Англійці, які ніколи не провадили асиміляційної політики, здійснили деколонізацію своїх територій по черзі, але щоразу повторюючи в цілому той самий процес. Від статусу колоній корони, якими англійці правили безпосередньо, переходили до статусу колоній з власним відповідальним урядом, законодавством і власними фінансами; потім перетворювали їх на ще автономніші колонії «з самоврядуванням». Отож, Великобританія дотримувалась поетапного порядку, максимально використовуючи переговори під контролем лондонського Міністерства колоній і через посередництво королівських комісій, уповноважених вивчати волю місцевого населення.

Першим з британських колоній у Африці здобув незалежність Золотий Берег, де в 1947 р. почався активний націоналістичний рух: була створена «Об'єднана спілка Золотого Берега», генеральним секретарем якої став католицький учитель Кваме Нкрума. Його згодом заарештували, що неабияк посилило престиж цього лідера, а судовий процес над ним набрав світового розголосу. Після звільнення Нкрума заснував у 1949 р. Об'єднану народну партію, яка провадила ефективну пропаганду незалежності. У 1950 р. проголошено нову конституцію і практично надано Золотому Берегові самоврядування. На загальних виборах 1951 р. партія Нкруми перемогла, він став першим головою уряду. Незважаючи на опір різних місцевих угруповань мусульманської традиціоналістської партії, багатьох племен і деяких представників великої буржуазії, незадоволених марксистськими тенденціями Об'єднаної народної партії, Міністерство колоній 6 березня 1957 р. надало незалежність Золотому Берегові, який обрав собі назву Гана. До цієї країни негайно приєднали і британську частину Того.

Нігерія, найбільша африканська колонія після Конго, була ще більше розділена за расовою й мовною (248 діалектів) ознаками та за релігією. У 1944 р. виникла націоналістична партія під керівництвом Нанді Азіківе. Стан самоврядування, наданий у 1951 р., став пізніше основою конституції федерального типу 1954 року. 1 жовтня 1960 р. Нігерія здобула незалежність у системі Британської співдружності. Азіківе став першим генеральним губернатором від Англії. Сьєрра-Леоне, ще одна британська колонія, дістала незалежність 27 квітня 1961 р.

У Східній Африці британські колонії поділялися на чотири території, менш розвинуті, ніж західноафриканські: Танганьїка, Кенія, Уганда, Занзібар. Поруч із чорною більшістю, тут були також поселення європейців, громади арабських та індійських торгівців, особливо вздовж узбережжя Індійського океану. Танганьїка, колишня німецька колонія, потім підмандатна, а згодом під британською опікою, також пережила у 1944 р. народження народної націоналістичної партії «Національна африканська спілка Танганьїки» (НАСТ) під керівництвом Джуліуса Ньєрере. Відповідальний уряд створено там у 1960 р. Того ж року відбулися загальні вибори, що завдяки НАСТ перетворилися у справжній плебісцит за повний розвиток державності. Незалежність у рамках Співдружності проголошено 28 грудня 1961 р., Ньєрере став прем'єр-міністром.

Складніше проходила деколонізація Кенії. П'ять шостих її території — пустеля. А за придатну до життя частину змагалися 6 млн.ів африканців, 150 000 індійців, 50 000 арабів та десятки тис. британських колоністів, власників найкращих земель. Лідер націоналістів Кенії Джомо Кеніата, досвідчений службовець, який навчався в лондонській економічній школі та в Московському університеті, заснував у 1947 р. народну партію «Спілка африканської Кенії», що одразу здобула чимало прихильників. Одночасно з цією партією, а часом у взаємодії з нею, поширився рух «мау-мау». Це була релігійно-політична таємна організація, яка прагнула незалежності, а також повернення захоплених білими земель та усунення християнства. За метод боротьби вони обрали тероризм. У жовтні 1952 р. британський уряд ухвалив постанову про арешт головних керівників «мау-мау», а так само й Кеніати та членів його «Спілки африканців Кенії». Вибухнуло повстання, що тривало до 1955 року. В 1958 р. узгоджено з англійцями нову конституцію. У 1960 р. утворилася нова партія, «Національна спілка африканців Кенії» (НСАК), головою якої заочно обрали Кеніату. На виборах у лютому 1961 р. НСАК перемогла інші партії, підтримувані англійцями. У січні 1962 р. вийшов на волю Кеніата. У Лондоні зібралась установча конференція. На виборах у травні 1963 р., де НСАК дістала 75% місць, Кенії було надано незалежність з 12 грудня.

На острові Занзібар склалась особлива ситуація. Трохи більше 75% населення становили африканці, решта — араби, індійці, вихідці з Коморських островів, португальці з Гоа, європейці та сомалійці. У 1960 р., в умовах хаосу, англійці організували на Занзібарі відповідальний уряд. Після виборів, у січні 1961 р., місця розділилися нарівно між націоналістичною партією Занзібару, в якій переважали араби, а підтримував її Єгипет, лівими британськими силами, комуністами, за якими стояла Гана, та набагато поміркованішою «Афро-Ш'єразі парті», в якій переважали африканці і яка мала підтримку Танганьїки та її прем'єр-міністра Ньєрери. Незважаючи на це розмежування, установча конференція визначила, що Занзібар одержить внутрішню автономію У середині 1963 р. і незалежність наприкінці того ж року. Вже через місяць після отримання незалежності, 12 січня 1964 р., революція, здійснена крайніми лівими силами, згуртованими в основному на Кубі, скинула підтриманий індійцями арабський уряд на користь африканців. Тис.і арабів загинули. Вождь революції, угандієць Джон Окелло, організував Революційну раду, яку підтримували прокитайські ліві. Новий режим негайно визнали країни Сходу, надіслали своїх викладачів, лікарів, побудували на Занзібарі радіостанцію, порт, лікарню. 22 квітня 1964 р. засновано Республіку Танганьїки й Занзібару, яка 29 вересня прибрала назву Об'єднаної Республіки Танзанії. Президентом став Джуліус Ньєрере з двома віце-президентами — один у Танганьїці, інший на Занзібарі; своєрідна подвійна держава, стосунки між обома частинами якої до того ж не завжди були блискучими. Занзібар став одним з теренів у Африці, де комуністичний вплив набрав значної ваги, і де, однак, не могли дійти згоди китайський, радянський та кубинський напрямки його. Залишалася також нерозв'язаною проблема арабів та індійців, які тримали в своїх руках головні важелі торгівлі і яких крайньо ліві африканці вважали головною перешкодою на шляху прогресу.

У Південно-Східній Африці, серед територій Південно-Африкан-ського Союзу, незалежного в рамках Британської співдружності з 1910 року, а з 1961 р. більше не члена Співдружності, і в 1961 р. Британії належали три території: Південна Родезія, Північна Родезія і Ньясаленд. Населення Південної Родезії у 1952 р. складалося з 1 720 000 африканців і 157 000 європейців (близько 10% — становище, схоже на алжирське). Північна Родезія та Ньясаленд вважалися протекторатами; там частка білого населення була менша. Британці намагалися зберегти єдність цих трьох територій і заснували в 1953 р. Федерацію Центральної Африки. Міністерство колоній ставило за мету зменшити вплив прихильників влади білих та «апартгейду», що орієнтувалися в цьому на Південно-Африканський Союз. Але в зазначеній федерації чорні мали всього 6 представників з-поміж депутатів Федеральної асамблеї. Націоналісти подумували про посилення африканського впливу в політиці. У 1957 р. вони розпочали боротьбу не тільки проти білих, але й проти федерації, і в цій боротьбі пролилося чимало крові. Британський уряд почав сумніватися в життєздатності федерації, але прем'єр-міністр сер Рой Веленскі намагався зберегти зв язки між територіями. Першою покинув федерацію Ньясаленд, керований націоналістичною партією на чолі з Гастінгсом Бандою. Той створив уряд із самих африканців, і в лютому 1963 р. Ньясаленд став незалежним. Тяжчим було відокремлення Північ­ної Родезії, багатої на поклади міді. Націоналістична партія Кеннета Каунди розгорнула жваву агітацію проти федерації. У вересні 1962 р. Міністерство колоній було змушене піти на компроміс, а вибори забезпечили підтримку більшості африканським партіям. Каунда негайно домігся від Законодавчої ради голосування на користь виходу Північної Родезії з федерації. Південна

Родезія перебувала під більшим впливом білих. Конституція 1901 року дозволила чорним увійти до Асамблеї, але в меншості. Організовано референдум, на якому до голосування допускалися практично тільки білі, і ухвалено конституцію, яка зберігала за ними основну владу. На виборах у грудні 1962 р. крайню правий «Родезійський фронт» переміг поміркованіших супротивників. Новий уряд видав репресивні закони і взяв гідписку про невиїзд у головних африканських лідерів. З квітня 1)64 р. владу в Південній Родезії прибрав до своїх рук Ян Сміт, що в односторонньому порядку, не питаючи згоди Великобританії, декретував незалежність країни. Виник гострий конфлікт міх Південною Родезією, з одного боку, а з іншого — Об'єднаним ІСоролівством і всіма членами Співдружності, котрих підтримала більшість африканських країн. Так розвалилася Федерація Центральної Африки, а Південна Родезія приєдналася до системи влади білих і сегрегації Південно-Африканського Союзу. Ньясалеад став повністю незалежним 1 липня 1964 р., прибравши назву Малаві. Північна Родезія перетворилася на Республіку Замйя. Блокада, встановлена Великобританією та багатьма африканськими країнами навколо Південної Родезії, не перешкодила цій країні зберегти панування білих, і вона проголосила республіку на почат­ку 1970 р.

Деколонізація Французької Чорної Африки до 1958 р.

Тут цей процес відбувався у спосіб, цілком відміниш од британського. Замість того, щоб діяти емпірично в кожному окремому випадку, французи, виявляючи більш-менш добру волю, забезпечили просування африканських територій до незалежності згідно з загальними нормами.

Відповідно до жовтневої конституції 1946 р. всі колишні колонії Чорної Африки і Мадагаскар стали заморськими територіями. Підмандатні Камерун і Того потрапили під опіку, передовірену Франції під контролем Ради з опіки 00Н. В усіх заморських територіях африканці стали громадянами Франції. Вони вибирали представників до Національних зборів та Республіканської ради Франції. Однак насправді число цих представників у співвідношенні з кількістю населення було набагато нижчі порівняно з числом депутатів власне фр.. Тож не мислиме було забезпечення пропорціональності, яка, з урахуванням французької багатопартійності, допустила б африканське населення до реальної участі в справах фр. уряду. Відтак, ішлося лише про дуже неповну асиміляцію.

З 1946 по 1958 р. треба розрізняти три групи територій: Мадагаскар, заморські території у Західній та Екваторіальній Африці і, нарешті, колишні мандати Того і Камерун.

У 1947 р. Мадагаскар сколихнуло широке повстання. Його придушили вкрай жорстоко. Відтоді переважав там вплив поміркованих партій, але й вони прагнули незалежності. У ФЗА і ФЕА активісти спочатку приєднувалися як до партій, так і до профспілок метрополії. Проте, свідомі своєї самобутності, вони скоро заходилися створювати власні політичні організації. Основну з них, «Демократичну спілку Африки» (ДСА), засновано в жовтні 1946 р. під президентством У фу е Буані з Берега Слонової Кістки. Спочатку він співпрацював з комуністами, набагато прихильнішими до автономії колоній, ніж інші партії. Пізніше, зрозумівши, що цей альянс швидше компрометує, ніж дає користь, він у жовтні 1950 р. порвав з комуністами і приєднався до партії центристів УДСР, якою керував Рене Плевен. Інші африканці, члени соціалістичної партії, зокрема Ламін Гей і Леопольд Сенгор, приєдналися до соціалістичної партії СФІО. Вони вийшли з неї у 1948 р., і Сенгор, нарешті, пристав до іншої групи африканських депутатів, яку заснував дагомеєць Апіті: «Незалежні заморські» (НЗ), що їх друкованим органом був часопис «Ргезепсе Аггісаше» («Африканська присутність»). У 1953 р. вони проголосили ідею «Федеративної Африканської республіки» в рамках Фр. союзу. Отже, у Фр.й Африці визначилися два найвпли-вовіші напрямки: НЗ схилялася до федеральної системи та великих об'єднань, а ДСА була далека від федералізму, ворожа відчуженню Дакара. Хоч які розбіжні були ці напрямки, а все ж обидва мали тенденцію до більшої автономії. Після виборів 1956 р. фр. уряд, на пропозицію міністра Заморської Франції, соціаліста Гастона Дефера, подав до парламенту «принциповий закон», який ухвалили 23 червня 1956 р. Французька Республіка залишилася єдиною і неподільною, тобто незалежність інших ставала неможливою; але відкривався шлях до певної децентралізації. Повноваження місцевих виборних зборів кожної з територій розширювалися. Вони визначали бюджет і адміністративні плани, користуючись реальною законодавчою владою. У 1957 р. вирішено, що місцеві збори виберуть Урядову раду, членами якої стануть міністри і яка здійснюватиме виконавчу владу, але під головуванням представника Французької Республіки. Федерації АОФ і АЕФ збережуться під назвою «групи територій» з верховними комісарами, з представниками республіки на чолі. З ними співпрацюватиме Велика рада делегатів, обраних місцевими парламентами територій, вони визначатимуть і федеральний бюджет. Для африканських керівників цей принциповий закон був лише відправною точкою. А французи, навпаки, надавши вже проти своєї волі незалежність Тунісові й Марокко, та ще й утягнені у воєнні дії в Алжирі, були не дуже схильні до нових поступок.

Що ж до колишніх мандатів Того і Камеруну, які дістали у грудні 1945 р. статус підопічних територій, то вони також вибрали депутатів до фр. Національних зборів. Приклад Великобританії у Гані в 1957 р. змусив фр. уряд зробити нові кроки. Він запропонував створити автономну республіку Того в рамках Фр. союзу. Так Того, що не була членом Фр. союзу, а вважалася підопічною територією, дістала змогу вступити в цей союз; одначе Рада з опіки 00Н відхилила такий проект. І все-таки його згодом схвалено, і 1 вересня 1956 р. проголошено Республіку Того. У 1957 і 1958 рр. вона дістала повну внутрішню автономію. Законодавчі вибори у квітні 1959 р. під контролем 00Н привели до влади Сільвануса Олімпіо, який негайно проголосив скасування міжнародної опіки. Республіка мала стати зовсім незалежною 24 квітня 1960 р. Та одна з її претензій не була задоволена: об'єднання народності еве, що населяла північ країни — колишні фр. та британський мандати. У Камеруні діяла екстремістська партія «Об'єднання камерунських народів» (ОКН), спершу пов'язана з ДСА, а згодом з комуністичною партією, після того як ДСА з нею порвала. Вибухнуло повстання, що скоро переросло в партизанську війну, але після смерті головного свого проводиря припинилося у вересні 1958 р. У травні 1957 р. Камерун дістав статус автономної республіки, добився скасування опіки 00Н і 1 січня 1960 р. став незалежним. На відміну від Того, британська частина Камеруну вирішила приєднатися до колишнього Фр. Камеруну на федеральній основі.

Діяльність генерала де Голля у Чорній Африці

Повернувшись до влади 1 червня 1958 р., генерал де Голль, який трохи змінив свої погляди на зв'язки заморських територій з колишньою імперією, запропонував проект конституції V Республіки. Він схилявся до думки про перевагу незалежності територій і серйозної співпраці між ними та Францією над підтриманням суверенності коштом підвищення військових витрат проти волі місцевого населення. Отож, де Голль урахував уроки війни в Індокитаї та Алжирі. Для розробки конституції він звернувся до багатьох африканських лідерів, таких як Ламін Гей, Сенгор та мальгаш Ціранана, цікавлячись їхніми міркуваннями. Здійснив також турне Чорною Африкою в серпні 1958 р., оминувши тільки Гвінею та Дакар, і скрізь його приймали захоплено. З цього турне де Голль виніс переконання, що конституція повинна надати африканським територіям право вільного самовизначення. Тобто передбачалося, що на референдумі, запланованому на вересень 1958 р., відповідь «так» у кожній із заморських територій означатиме прийняття нового режиму так званої співдружності, а відповідь «ні» — незгоду з ним, право на незалежність. 28 вересня тільки одна територія, Гвінея, під впливом профспілкового діяча з прогресистськими поглядами Секу Туре, проголосувала «ні» на 95%. Вона негайно отримала незалежність, і фр. уряд майже повністю розірвав зв'язки з цією країною, одразу вивівши свої війська і відкликавши адміністративні служби. В усіх інших територіях переважна більшість — від 78% в Нігерії до 99,9% у Березі Слонової Кістки — проголосувала «так». Коли малі віддалені тери­торії: Фр. Берег Сомалі, Коморські острови, Нова Каледонія і Полінезія зберегли статус заморських територій, то території Чорної Африки і Мадагаскар стали державами — членами співдружності: 4 — у Фр.й Екваторіальній Африці, 7 — у Фр.й Західній Африці та Мадагаскар. Співдружність надала кожній державі-членові широку внутрішню автономію, можливість економічних стосунків, залишивши за Францією тільки питання національної оборони, зовнішньої та монетарної політики, спільних економічних взаємин, а питання стратегічної сировини загалом передавались усім державам. Крім того, кожна з них зберігала право на відокремлення.

Цій «Конституційній співдружності» не випало довге життя, оскільки декотрі керівники держав-членів негайно зажадали повної незалежності. Вони побачили, що лідера Гвінеї Секу Туре сприймали як керівника держави, тоді як голів урядів держав — членів співдружності допускали до 00Н лише в складі французької делегації. Більшість цих держав, особливо Сенегал та Мадагаскар, розцінювали співдружність як організацію перехідного типу. Ідеал незалежності надихав усю африканську еліту. У квітні 1958 р. в Аккрі зібралася конференція африканських народів, на якій були представники 8 незалежних держав: 4 з Північної Африки, Ефіопії, Гани, Ліберії та Судану. Тут-таки, у грудні 1958 р., зібралася ще одна конференція, що об'єднала елементи лівого крила: профспілки й студентів, які виступали за африканську незалежність, не даровану метрополією, а здобуту силою. Зустрівшись з такими настроями, генерал де Голль не завагавсь піти ще далі. Тільки один африканський лідер, Уфуе Буані, залишався прихильником зміцнення співдружності і противником федерацій, які об'єднували більшість колишніх заморських територій: ФЗА (Французька Західна Африка) і ФЕА (Французька Екваторіальна Африка). Його країна, Берег Слонової Кістки, була багатою, і він не хотів приєднуватись до великої федерації, побоюючись, що природні ресурси власної держави більше використовуватимуться в цілях федерації, ніж у місцевих інтересах. Саме така була ситуація в ФЕА для Габону. Тільки Сенегал і Судан змогли об'єднатись у Федерацію Малі, яку очолив Сенгор та суданець Модібо Кейта. Протрималась вона менше двох років. У вересні 1959 р. керівники Малі звернулись до Франції з вимогою передати їхній країні всі повноваження, необхідні для здобуття незалежності. Генерал де Голль, відвідавши Дакар, дав на це свою згоду. На початку 1960 р. відбулися переговори про передачу Республіці Малі — таку назву зберіг для себе Судан, відтоді як відокремився од Сенегалу, — повноважень співдружності. Ця остання й далі існувала номінальне у формі «Договірної співдружності», на той час уже незалежної від французької конституції. Малі стала цілком незалежною державою, з кою Франція співпрацювала, надаючи їй військову, економічну і технічну допомогу. За прикладом Малі інші держави також звернулися з вимогою передати їм повноваження, що й було, врешті, виконано. Так, 26 червня 1960 р. незалежним став Мадагаскар, потім чотири держави Екваторіальної Африки (Конго, Габон, Центральноафриканська Республіка і Чад). Що ж до групи країн на чолі з Уфуе Буані, в яку входили Берег Слонової Кістки, Дагомея, Верхня Вольта й Нігерія, знаних під назвою «країни Угоди», то вони почали протестувати проти розпаду «Конституційної співдружності», а згодом вирішили прийняти незалежність для кожної з чотирьох держав окремо, відмовившись брати участь у «Договірній співдружності».

Мавританія стала незалежною 19 жовтня 1960 р., ніколи не бувши учасницею співдружності. Випадок з цією країною особливий: лідер марокканського «Істіклялю» Аляль Фасі висував широкі претензії марокканської сторони на Мавританію і значну частину Алжирської Сахари, аргументуючи їх історичними доказами, які, щоправда, заперечували його супротивники. Отож, коли всіх інших членів колишнього Фр. союзу прийняли до 00Н, Марокко, підтримуване СРСР, виступило проти прийняття Мавританії. Згодом позиція Марокко змінилася: його претензії пом'якшились, хоч і не зникли цілком, і Мавританію прийняли до 00Н. Так, завдяки генералові де Голлю, Франція деколонізувала Чорну Африку цілком мирно і, за винятком Гвінеї, збереглася тісна співпраця метрополії з усією сукупністю колишніх заморських чи підопічних територій.

Незалежність Бельгійського Конго

Бельгії з 1908 р. належало в Африці Конго, колишня незалежна держава, яку створив король Леопольд II, і вона лишилася Бельгії як його спадщина. З 1919 р. Бельгія також мала мандати Руанду та Урунді, в районі Великих озер. Бельгійське Конго було найбільшою колонією в Африці і, до того ж, завдяки окраїнній провінції Катанга, найбагатшою, особливо на мідні та уранові копальні, що їх експлуатувало потужне бельгійське об'єднання «Союз копалень Верхньої Катанги». На території в 2 340 000 км2 у 1958 р. мешкало 13 млн.ів чоловік, у тому числі 100 000 білих, з них 80 000 бельгійців. Етнічний склад корінного населення був дуже строкатим. Соціальне переважну частину його складали селяни, проте у 15 великих містах мешкало в середньому понад 20 000 жителів у кожному, а населення столиці Лео-польдвіль досягало 350 000.

Колоніальна політика Бельгії в Конго грунтувалася в основному на економіці. Оскільки місцева цивілізація, на думку бельгійців, відставала від європейської десь так на 2000 років, то контроль з боку метрополії мав тривати ще довго. Вважалося також зайвим штучно стимулювати національні рухи, а про незалежність навіть і думки не з'являлося ні у брюссельських керівників, ні в місцевих службовців. Відповідно не докладалося жодних зусиль до готування африканців на відповідальні посади, їм відводилася роль підлеглих як в армії, так і в с/г та в міській адміністрації. Тобто йшлося тут про патерналістську систему, що без будь-яких ускладнень практикувалась аж до другої світової війни. Але з 1945 р. чимало бельгійців зрозуміли, що такий спосіб життя не може тривати вічно і що реформи неминучі. Націоналістичні рухи, щоправда, були слабкі. В 1950 р. засновано АБАКО (Асоціація народів баконго), метою якої було сприяти об'єднанню народностей баконго з Фр. Конго, Бельгійського Конго та Португальської Анголи. Засновник АБАКО Жозеф Касавубу став її керівником. Одночасно з'явилися ліві екстремісти, лідер яких Патріс Лумумба взяв участь у Аккрській конференції і, своєю чергою, палко виступив за незалежність.

Від дня, коли у 1957 р. стала незалежною Гана, тис.і бельгійців, особливо католики й соціалісти, почали підштовхувати уряд до відмови од патерналізму. У червні 1957 р. сталося заворушення в Леопольдвілі. Бельгія погодилась на першу поступку: дозволили муніципальні вибори в трьох містах — Леопольдвілі, Елізабетвілі та Жадовілі. У Леопольдвілі АБАКО здобула переважну більшість, і її керівник Касавубу поставив вимогу про загальні вибори. Надання незалежності Гвінеї в 1958 р. та Конго-Браззавілю в 1959 р. різко посилило націоналістичний рух. У січні 1959 р., після заборони з'їзду АБАКО, в Леопольдвілі вибухнуло повстання. Втручання поліції призвело до численних жертв із боку конголезців. Касавубу ув'язнили, АБАКО розпустили. Бельгійський уряд зреагував дуже швидко. 13 січня 1959 р., після консультації з парламентською комісією, король Бодуен заявив про необхідність «без згубного зволікання і нерозважного поспіху підвести конголезьке населення до незалежності». Після такої заяви на першу роль висунувся Лумумба, який, користуючись із тимчасового ослаблення АБАКО, створив нову партію «Національний рух Конго». Виникли й інші партії. На початку 1960 р. в Брюсселі зібрався «круглий стіл» із бельгійських представників, представників конголезьких партій та вождів племен. Конголезці вимагали негайної незалежності. Бельгійці воліли б дати країні спершу основне законодавство. Це мав бути парламент із двох палат, одна з яких обиралась би за загальним виборчим правом. Передбачалась угода про бельгійсько-конголезьку співпрацю. Вибори до парламенту в травні 1960 р. призвели до перемоги етнічних партій, а подекуди — руху Лумумби. Лумумба сформував Кабінет міністрів, Касавубу став головою держави. ЗО червня 1960 р. в Леопольдвілі, в присутності короля Бодуена, проголошено незалежність. Так, утримавши народ Конго тривалий час у підлеглості, бельгійці раптом дали йому повну самостійність.

Конголезька криза і ООН

Погано підготовлені до такої великої переміни, конголезці не зразу змогли зорієнтуватися в ситуації. Держава Конго опинилася в руках дрібних торгівців та дрібних службовців без університетських дипломів (дипломованих набралося б не більше двох десятків у всьому Конго), їм бракувало політичного досвіду, і чвари між партіями та народностями почастішали. 5 липня 1960 р. повстали солдати з гарнізону в Леопольдвілі, вимагаючи відіслати геть бельгійських офіцерів. Нападали на бельгійців. У відповідь бельгійська морська піхота відкрила вогонь по конголезцях. 11 липня найбагатша з провінцій, Катанга, відокремилась і проголосила свою незалежність, її президентом став Моїз Чомбе, чорношкірий бізнесмен. Ішлося про маневр бельгійських промисловців, зокрема «Гірничої компанії Верхньої Катанги». Тому 13 липня Касавубу та Лумумба направили в ООН протест проти бельгійського втручання з проханням підтримати конголезців. Лумумба поїхав до Нью-Йорка. ООН постановила направити свої збройні сили до Конго на заміну бельгійських. Командування покладалось на одного з високих службовців ООН, походженням американця з кольорових, Ральфа Банча. У Раді Безпеки 14 липня 1960 р. США та СРСР проголосували за втручання «блакитних касок». Однак Секретаріат не призначив жодного радянського представника, що викликало обурення в Москві. Франція та Великобританія утримались. За відокремленням Катанги настало відокремлення Касаї, що визнало владу короля Калонджі; між Касавубу і Лумумбою почався конфлікт. 5 вересня Касавубу увільнив Лумумбу з посади, 7 вересня Лумумба увільнив Касавубу. 14 вересня генерал Мобуту, новий головнокомандувач збройних сил Конго, усунув Касавубу й Лумумбу і припинив діяльність обох палат парламенту; СРСР, домагаючись впливу на Конго, Д° кінця підтримував Лумумбу. Коли Мобуту усунув його, то одночасно було вислано з країни радянських дипломатів і технічних фахівців. СРСР скористався з цієї нагоди, щоб повести наступ на генерального секретаря ООН Дага Гаммаршельда. Наприкінці вересня 1960 р. СРСР запропонував замінити генерального секретаря на секретаріат із трьох осіб —представника західних країн, представника соціалістичного табору і одного представника нейтралітету; проте афро-азійські країни, побоюючись розпаду Конго на кілька держав, підтримали Гаммаршельда, він відмовився подавати у відставку і залишився на своїй посаді. Та врешті він 18 вересня 1961 р. загинув у катастрофі в Конго, і це дозволило знайти вирішення, що задовольнило СРСР: генеральним секретарем було обрано азіата, громадянина нейтралістської країни Бірми — У Тана. Він призначив 8 помічників секретаря: одного американця, одного радниця, індійця, француза, бразильця і єгиптянина, а також представника Чехословаччини та нігерійця.

Лумумба став головною жертвою заворушень у Конго. Його заарештували й передали катангійцям, які й забили його в січні 1961 р. Він перетворився на символ африканської незалежності. В СРСР його іменем було названо навчальний центр — університет ім. Патріса Лумумби, де африканці здобували вищу освіту. Касавубу повернувся до влади і правив країною аж до остаточної відставки у 1965 р., коли його замінив генерал Мобуту. Помер на початку 1969 р. Прихильники Лумумби, під проводом Пзенги, оволоділи східною провінцією Стенлівіль. На початку 1961 р. у Конго було з п'ятнадцять самостійних урядів.

Тоді 21 лютого 1961 р. ООН вирішила запропонувати свій план відбудови, узгоджений з Касавубу. Дві палати парламенту надали повноваження урядові, який очолив Адула. ООН у вересні 1961 р. розпочала першу атаку на Катангу. Друга атака, в грудні 1962 р., поклала край катангійському розколові. До того ж лівого Гізенгу й Калонджі, короля Південної Касаї, заарештували й ув'язнили. Відтак, втручання ООН відновило єдність Конго, але безладдя у країні було цілковите. Центральний уряд безсилий. Населення повтікало до міст. Населення Леопольдвіля, перейменованого на Кіншасу, сягнуло 1 млн.а. Збройні сили ООН залишили Конго в 1964 р. Касавубу покликав Чомбе, що перебував як біженець за кордоном, на пост прем'єр-міністра центрального уряду. Підтриманий бельгійськими парашутистами, той зумів заволодіти Стенлі-вілем. У жовтні 1965 р. Касавубу усунув Чомбе з посади, а в листопаді Мобуту організував своє обрання на президента республіки. Чомбе заарештували і ув'язнили в Алжирі, де він помер У червні 1969 р. В цілому операцію ООН у Конго можна вважати успішною, оскільки було відновлено єдність країни.

Підопічні території Руанда і Урунді не були приєднані до Конго, їх насолювали три народності: гуту — хлібороби-банту (85%), тутсі (10—15%, в основному — скотарі ефіопо-нільського походження), і, нарешті, тва (1%, пігмеї, підлеглі тутсі). Розвиток подій на обох територіях характеризувався боротьбою між гуту і національною меншістю тутсі. Наприкінці 1959 р. гуту повстали, вирізали багатьох тутсі, а ті відповіли вбивством вождя гуту, яке здійснили руками тва. Після виборів у вересні 1961 р., які забезпечили млн. голосів на користь республіки, Руанда проголосила 1 липня 1962 р. незалежність під керівництвом гуту. А Урунді перетворилася на королівство Бурунді, в якому пізніше спалахнула національна ворожнеча (1972 р.). Незалежність тут проголошено також 1 липня 1962 р.

Португальські провінції

На 1962 р. в Африці єдиними територіями, які ще не стали незалежними, залишались: Іспанська Сахара (Ріо-де-Оро), іспанська група прибережних містечок Західного Середземномор'я з марокканського боку і Фр. Берег Сомалі, перетворений на Територію афарів та іса, а передовсім португальські колонії. Крім островів Зеленого Мису, Прінсіпі та Сан-Томе, Португалія володіла територією Португальської Гвінеї (520 000 жителів на 36000 км2) в конфлікті з Сенегалом, а також Кабіндою й Анголою (1246000 км2, 4200000 жителів), а на півдні — сходом Мозамбіку (780000 км2, 6600000 жителів). Португальська колонізація ніколи не була особливо пов'язана з расизмом. Президент Салазар вирішив, що португальським колоніям не варто надавати незалежності, їх краще лишити португальськими провінціями. Він був прихильником політики повної асиміляції, тож уперто дотримувався цього погляду навіть тоді, коли всю Африку охопив рух за незалежність. З 1951 р. португальські колонії стали називатися заморськими провінціями. Всі жителі стали громадянами Португалії і взяли участь у виборах президента республіки. Серед депутатів португальських Національних зборів з'явилися 3 представники від Анголи, 3 — від Мозамбіку, 1 — від Гвінеї, 1 — від Сан-Томе та островів Прінсіпі. На місцях Рада міністрів призначала на 4 роки генерального губернатора як представника виконавчої та законодавчої влади. Іншим африканським країнам це видавалось анахронізмом, і вони підбурювали провінції до бунту. У більш-менш прихованій формі такі бунти відбувались в Анголі після 1961 р. і в Мозамбіку. Португалія перевела численних солдатів на постійну службу в заморські провінції. Залишалось вирішити, чи може такий стан тривати довго.

Генерал де Голль повертається до влади (1 червня 1958 р.)

Однією з причин того, що генерал де Голль повернувся до влади 1 січня 1958 р., була впевненість армії та колоністів в Алжирі, що тільки він здатен утримати фр. панування в цій країні. З 1957 р. напруженість ситуації зросла. Ми вже згадували про арешт національного лідера бен Белли та чотирьох його сподвижників 22 жовтня 1956 р.. А 8 лютого 1958 р. стався новий інцидент. Французька авіація бомбардувала Сак'єт-Сіді-Юсеф — прикордонне містечко в Тунісі. Ця операція була пов'язана з присутністю з'єднань алжирської «Армії національного визволення» вздовж алжиро-туніського кордону. Військові частини не могли увійти до Алжиру через побудовані з алжирського боку укріплення під електричним струмом. Бомбардування, дуже мало виправдане з погляду міжн. права, призвело до жертв серед мирного населення і викликало обурення в усьому світі, к і в певних колах Франції. Уряд Фелікса Гайяра, що впав 15 квітня 1958 р., більше начебто орієнтувався на амер. чи британську до­помогу. Колоністи вбачали в цьому серйозну загрозу, враховуючи антиколоніальний дух Вашингтонаі. Розвинулась тривала міністерська криза, якій випало скінчитись у ніч з 13 на 14 травня обранням члена МРП П'єра Пфлімлена.

В європейському середовищі Алжиру з 1957 р. зростало почуття непокори. Численні колоністи об'єдналися у змовницький «Комітет громадського порятунку», прихильний до ідеї «фр. Алжиру». Лідерами комітету виступили комерсант Жозеф Ортіс, проводир алжирських студентів П'єр Лагайярд, лікар Лефевр, виноградар Робер Мартель. Вони ставили собі за мету переконати армію в необхідності виступати проти будь-якого паризького уряду, схильного до капітуляції. Звиклі до дисципліни, армійські офіцери вагались, але командувач алжирської армії генерал Салан та начальник штабу генерал Елі дали зрозуміти президентові республіки Рене Коті, що армія не прийме'ще однієї капітуляції. Поряд з алжирською змовою, виникла змова голлістська. Генерал де Голль заявив на початку 50-х років, що Алжир завжди залишатиметься під суверенітетом Франції. Дехто з його най-палкіших прихильників, як-от сенатор Мішель Дебре або Жак Сустель, проголосили своє власне кредо «фр. Алжиру». Наприкінці 1957 р. голліст Леон Делебек перетяг на свій бік деяких алжирських лідерів — полковника Томазо, Алена де Серіньї, директора «Ехо Алжиру» та інших.

13 травня, під кінець затяжної міністерської кризи у Франції, в Алжирі відбувався похорон фр. солдатів, забитих НФВ; на цвинтарі тоді з'юрмився великий натовп. Наприкінці жалобної церемонії Мартель та Лагайярд, беручи слово, підбурили натовп не розходитись і захопити резиденцію генерального губернаторст-Парашутисти не опирались нападникам, і ті о сьомій годині заволоділи палацом. За згодою генерала Салана, генерал погодився очолити «Комітет громадського порятунку», у який увійшли також Лагайярд, Мартель, голліст Делебек та троє полковників. Марно опирався новий фр. уряд Пфлімлена. У Парижі почали побоюватись військового перевороту силами алжирських парашутистів. Визначні політичні діячі, зокрема президент республіки Рене Коті та голова уряду Пфлімлен, також вважали, що тільки генерал де Голль може допомогти уникнути громадянської війни і відновити національну єдність. Генерал публічно заявив, що прийме владу, якщо вона йому буде надана з дотриманням усіх вимог закону, і виставив свої умови. За допомогою колишнього голови Ради міністрів, соціаліста Гі Молле пощастило здійснити всю процедуру. Інвеститура відбулася 1 червня 1958 р. Такий перебіг подій викликав неабияке піднесення в Алжирі. Видавався цілком спонтанним раптовий рух за братання між колоністами-європейцями та мусульманами, хоча ілюзорність такого явища була цілком очевидна. Відбулись надзвичайно велелюдні мітинги, у яких значну роль відіграли колишні бійці французької армії в Алжирі. Мусульмани та французи перемішалися навколо триколірного прапора, вигукуючи: «Фр. Алжир!» їхнім сподіванням була ідея «великої Франції рівних громадян» (що позначило суттєву поступку колоністів) «від Дюнкерка до Таманрассета».

Генерал де Голль в Алжирі

Та чи погоджувався сам генерал на таке вирішення проблеми? Прибувши до Алжиру 4 червня, він виголосив перед величезним натовпом промову, яка могла викликати швидше вельми серйозні побоювання у прихильників «фр. Алжиру». Почав генерал зі слів «Я вас зрозумів», вислову місткого, але неоднозначного. Він наполягав на рівності мусульман і колоністів: «Від сьогодні в усьому Алжирі є тільки одна категорія жителів, є тільки французи з однаковими правами і обов'язками». Генерал запропонував вибори на основі рівного виборчого права і звернувся з відозвою до самовідданих бійців, що вели безнадійну братовбивчу війну: «Я, де Голль, їм відчиняю двері до замирення». І жодного разу не вимовив слів «фр. Алжир», за винятком промови 7 червня в Мостаганемі. Тож виникли пересуди, які поширювались дедалі більше. Цілком імовірно, що відтоді генерал де Голль, хоч він особисто віддав би перевагу такому вирішенню, ке зберегло б Алжир невіддільною частиною Франції, будучи все-таки реалістом, мав дуже мало надії на таке вирішення проблеми. Для нього найважливішим було розв'язати Франції руки для активної зовнішньої політики. А колоніальні війни, як, наприклад, алжирська, шкодили престижеві і впливові Франції в цілому світі. Корисніше було погодитись на незалежність колонії по-дружньому, заклавши основи співпраці. Проте, з іншого боку, підтвердити зразу свою прихильність до ідеї незалежності Алжиру, означало б викликати шок в армії та серед колоністів, з можливим потім відокремленням та громадянською війною. Тож генерал де Голль обережно проводив свою лінію, і потрібно було близько чотирьох років, щоб установити мир в Алжирі.

Алжирська війна з 1958 по 1962р.

У конституційному референдумі 28 вересня 1958 року, незважаючи на заклики НФВ бойкотувати вибори, в Алжирі голосували 80% виборців, і 97% проголосували «так». Уперше взяли участь у виборах алжирські жінки. НФВ відмовився від пропозиції замирення на основі асиміляції. 18 вересня він створив «Тимчасовий уряд Алжирської Республіки» (ТУАР) під керівництвом Ферхата Аббаса і двох його помічників — Белькасема Кріма та Ахмеда бен Белли, ще інтернованого у Франції. З жовтня генерал де Голль висунув широкомасштабний економічний проект — «план Константани», метою якого було повернути мусульманам 250000 гектарів землі, побудувати 20 000 одиниць житла, створити 400000 робочих місць, провести індустріалізацію Алжиру. 23 жовтня він запропонував НФВ «мир хоробрих». На виборах ЗО листопада 1958 р. Алжир обрав 71 депутата — 48 мусульман і 23 європейців. Перемогли на виборах поборники «фр. Алжиру», особливо з боку мусульман. Башага Буалем став віце-президентом фр. Національних зборів. Наприкінці 1958 р. і на початку 1959 р. французька армія подвоїла зусилля, провела прочісування територій, і партизани опинились у скрутному становищі. Однак цілком їх розгромити виявилось неможливим.

Поведінка де Голля залишалась невизначеною ще один рік. Під час подорожі через Алжир улітку 1959 р. перед офіцерами він пообіцяв, що прапор ФНВ ніколи не майорітиме над Алжиром. Але 16 вересня роз'яснив свою програму виразніше. Спочатку слід відновити мир, тоді алжирський народ зможе вільно визначити своє майбутнє. Генерал де Голль убачав три можливі розв'язки проблеми: повна незалежність і відокремлення або повна асиміляція з Францією; а між цими двома крайніми варіантами — третій, що був, мабуть, найбільше до вподоби генералові, — автономія і спілка з метрополією, де «алжирський уряд з алжирців спиратиметься на допомогу Франції і матиме тісний зв'язок з нею в економіці, освіті, обороні, зовнішніх відносинах».

Від цієї хвилини популярність де Голля серед алжирських колоністів та деяких кіл в армії підупала. Визнання ним незалежності, як можливого розв'язку проблеми, глибоко вразило їх. Що ж до НФВ, то тут відмовилися від переговорів, які автоматично передбачали попереднє припинення вогню. Своє основне призначення НФВ бачив у боротьбі; якби підписати перемир’я, а переговори врешті не привели до досягнення його прагнень, тоді нелегко було б відновити війну, від якої тяжко потерпало населення. Водночас претензії НФВ поширилися не тільки на Алжир, але й на всю Алжирську Сахару, яка, власне, залежала від Алжиру лише частково, на території, адміністративне прирізаній до нього ще на початку XX ст. А Франція відокремила Сахару від Алжиру задля створення «Спільної організації району Сахари», в якій планувалось об'єднати Алжирську Сахару, частину, залежну від Нігеру, і третю частину, залежну від Чаду. Воєнні події збіглися з відкриттям значних запасів нафти в Алжирі. Чимало французів звинувачували американців у тому, що вони потурають алжирській незалежності, аби накласти лапу на «французьку нафту».

У відповідь на дедалі виразнішу політику генерала де Голля алжирські колоністи зорганізувались у рух непокори і опору. У січні 1959 р. «Фр. національний фронт», під проводом Ортіса і проводиря студентів Алжиру Жака Сюзіні, вчинив спробу повстання. Упродовж тижня в центрі міста Алжира стояли барикади, а армія вагалась, чи виступити проти бунтівників. Однак 24 січня мобільна жандармерія відкрила вогонь, жертвами кого стали 26 цивільних алжирців. Генерал де Голль, розгніваний таким опором центральній владі й державі, яку він особисто репрезентував, тільки зміцнився у своїй позиції. Сустеля усунули з уряду; генерал Гамб'єз замінив генерала Шаля на посту командувача алжирської армії. «Тиждень барикад» завершився поразкою повстанців.

Розпочалися переговори з ТУАР. У червні 1960 р. генерал де Голль запропонував створити «алжирський Алжир» — розв'язок, проміжний між «французьким Алжиром», який видавався йому чимраз менше можливим, та «мусульманським Алжиром», що призвів би до повного розриву з Францією. Однак через п'ять днів дебатів з 25 по 29 червня переговори зайшли в глухий кут. Тож генерал де Голль улаштував 8 січня 1961 р. референдум з метою отримати від фр. народу право на власний спосіб покласти край алжирській війні. Він дістав 75% «так» у Франції і 65% «так» в Алжирі. Майже всі алжирські «так» належали виборцям-мусульманам, європейці голосували «ні». Тоді повстали поборники «фр. Алжиру». Але на відміну од «барикадних днів» 1960 р., коли діяли цивільні, цього разу йшлося про змову генералів. У ніч з 21 на 22 квітня 1961 р. «Директорія» з чотирьох відставних генералів: Салана, Шаля, Зеллера, Жуо, за підтримкою кількох загонів парашутистів та Іноземного легіону, вчинила спробу захопити владу. На них чекав повний провал. В цілому армія залишалась вірною дисципліні, і солдати постійного контингенту, яких була більшість, не дуже співчували путчистам. Підтримка уряду флотом, більшою частиною наземних військ та

авіацією забезпечила йому тріумф. 25 квітня генерали програли справу; Шаль та Зеллер здалися. Салан, Жуо та декілька полковників пішли у підпілля і створили організацію опору «Організація таємної армії» (ОАС), підтриману такими політиками, як Жак Сустель та Жорж Бідо.

Евіанська угода

Після провалу генеральської змови між Францією та НФВ почалися переговори в Евіані 18 травня 1961 р. Французьку делегацію очолив міністр у справах Алжиру Луї Жокс, алжирську — віце-президент ТУАР Белькасем Крім. Переговори ці ні до чого не привели, і їх відклали на невизначений термін. Саме тоді ОАС, керована з підпілля генералом Саланом, розв'язала громадянську війну, цього разу проти армії та уряду, скориставшись із співчуття, нібито одностайного, народу Франції. 80 депутатів фр. Національних зборів висловились на користь ОАС. А та згрупувала бойовиків, перешкоджала діям адміністрації, примножувала акти насильства проти арабського населення й нечисленних колоністів — прихильників алжирської незалежності. Але французька громадськість усе більше протиставляла себе ОАС і схилялася до ідей незалежності Алжиру. Армія беззаперечно підкорялась урядові, і ОАС була змушена висловитись за поділ Алжиру, щоб зосередити колоністів уздовж прибережної смуги Мітіджа в долині Оран. Таку ситуацію можна було порівняти зі становищем у Палестині, поділеній між ізраїльською державою та мусульманською частиною населення.

Звичайно, ОАС непокоїла ТУАР і, нарешті, довела можливість вирішальних переговорів з Францією. Завдяки вмілому втручанню швейцарського діяча Олів'є Лонга в Евіані відновилися переговори у найтаємнішій обстановці, і 18 березня 1962 р. підписано угоду. Евіанська угода передбачала референдум в Алжирі 1 липня. Сказавши «так», виборці висловилися б за створення незалежного Алжиру, зв'язаного з Францією Евіанською угодою про співпрацю. Передбачалися також поступки на користь французів Алжиру — недоторканність особи та майна, що гарантувалися твердо. Протягом трьох років алжирці зберігають перевагу подвійного громадянства і можуть вибирати фр. або алжирське. Франція утримує в Алжирі упродовж цих трьох років армію чисельністю 90000, зберігає за собою аеродроми та бази в Сахарі на п'ять років і базу повітряних сил у Мерс-ель-Кебірі на п'ятнадцять років. Франція зобов'язується й далі фінансувати «план Константний». Нафтові родовища Сахари експлуатуються спільно. Алжир залишається у франковій зоні. У проміжку часу від підписання Евіанської угоди до референдуму 1 липня 1962 р. ОАС розгорнула відчайдушний опір, єдиним результатом якого стала неможливість дальшого збереження занадто численної французької колонії в незалежному Алжирі. Це була свого роду тактика випаленої землі. Як наслідок, від травня по липень 1962 р. з 1 100000 усіх колоністів понад 800 000 покинули країну. Багато хто з них, будучи нефр. походження, ніколи й у вічі не бачили метрополії, а проте, змушені були туди тікати. Новий референдум у Франції 8 квітня 1962 р. за схвалення чи несхвалення Бвіанської угоди виявив 90% прихильників алжирської незалежності. Навіть комуністи дали позитивну відповідь, у цілому відкидаючи голлістську політику. На референдумі 1 липня в Алжирі переважна більшість також проголосувала за незалежність. Так настав кінець алжирської війни та 132-років французької колонізації.