136. Стосунки між союзниками з 1942 по 1944 рр.

Ми щойно дослідили політичну ситуацію в окупованій нацистами Європі та в зоні японської експансії в Азії. Перед лицем загрози з боку держав Осі союзники намагалися координувати свої зусилля, і вже були зроблені деякі намітки щодо вирішення післявоєнних проблем. Коли аналізуєш стосунки між союзниками, найперше, що вражає, це контраст між чудовими взаємовідносинами Рузвельта з Черчіллем та постійною недовірою, яка панувала між англосаксами та СРСР.

«Аркадійська», або Вашингтонська, конференція

Японський напад на Перл-Гарбор змусив Рузвельта погодитись на пропозицію Черчілля про зустріч у Вашингтоні. Англійський прем'єр-міністр прибув туди 22 грудня 1941 р. Конференція мала працювати до 14 січня з невеликою перервою в роботі на час подорожей Черчілля до Оттави і на Флоріду. Оскільки Сполучені Штати вже вступили у війну, треба було твердо встановити засади їхньої співпраці та з'ясувати, яким операціям — на Далекому Сході чи в Європі, — надати пріоритет. На деяких засіданнях був присутній посол СРСР у США Литвинов. Перша постанова, яка була ухвалена на конференції, стосувалася декларації про принципи; її мали передати на розгляд усім державам, котрі воювали проти Осі. Ця «Декларація Об'єднаних Націй» була підписана в Білому домі 1 січня 1942 року представниками двадцяти шести держав. У ній нагадувалися принципи Атлантичної хартії, в тому числі й принцип свободи релігії, на який погодився СРСР. Крім того, «Об'єднані Нації» зобов'язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси в боротьбі проти держав Осі і не підписувати з ними ні перемир'я, ні сепаратного миру. Було вирішено, що головні зусилля мають бути спрямовані проти Німеччини, промисловий потенціал якої був більший за японський. Цей принцип «спочатку Німеччина» відстоював не лише Черчілль, але й амер. генерал Маршалл; прихильник «стратегії концентрації», він пропонував завдати найбільшого удару по ворогові на його найміцнішому фронті. Ми не будемо заглиблюватись у деталі ухвал воєнного характеру. Зазначимо лише, що був ухвалений принцип розподілу світу на зони дій, кожна з яких підлягала єдиному міжсоюзницькому командуванню. Американці пропонували здійснити переміщення одного млн.а вояків до Англії (операція «Болеро»), захопити плацдарм у Нормандії в 1942 році («Молот») та висадитись у Європі в 1943 році («Завершення»). Англійці, здавалося, погоджувались на цю програму дій, проте мали в запасі проект висадки у Північній Африці. Були створені установи для розподілу боєприпасів, тоннажу флоту, сировини. І, нарешті, домовилися про те, що верховне командування буде здійснюватися «об'єднаним генштабом», який розмістився у Вашингтоні. Насправді протистояння британців та американців з приводу цього органу було дуже сильне. Амер.й стратегії «концентрації» британці протиставили стратегію «периферійних диверсій», тобто завдання ударів по противнику в його найменш укріплених позиціях.

Англо-радянська спілка

В перші місяці 1942 року союзники зазнали численних поразок. Лише на радянському фронті ситуація була трохи краща завдяки успіхам, яких досягли радянські війська взимку 1941—1942 рр. Сталін весь час вимагав відкриття другого фронту та прискорення поставок зброї до СРСР. Було вирішено відрядити Молотова до Англії та Сполучених Штатів. У Лондоні радянський міністр провів переговори та підписав договір про союз з Англією (26 травня 1942 р.). Цей договір був спрямований проти Німеччини та її союзників. Обидві країни зобов'язалися не вступати в переговори з гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеччини, який продовжуватиме політику агресії, після війни діяти спільно, аби запобігати новій німецькій агресії, здійснювати після війни політичну та економічну співпрацю, не брати участі в жодній коаліції, спрямованій проти однієї з двох сторін. Договір мав чинність протягом 20 років.

До Вашингтона Молотов прибув 29 травня і мав розмови з Рузвельтом, Корделом Галом, Гопкінсом та послом Литвиновим. Президент Сполучених Штатів скористався з цієї зустрічі, щоб заявити про свою переконаність у тому, що мир можна зберегти принаймні протягом 25 років. Основна дискусія знову розгорнулася навколо другого фронту; Молотов вимагав, щоб другий фронт був відкритий у 1942 році, бо, як сам сказав, не був переконаний, що Червона армія зможе протриматися до 1943 року. Президент Рузвельт заявив, що він хотів би зустрітися зі Сталіним. Обговорюючи післявоєнні проблеми, Рузвельт торкнувся питання про «(гизіеекпір», або міжнародне опікунство, над численними островами та колоніальними володіннями, які треба було забрати в занадто слабких держав і в короткий термін підготувати до набуття повної незалежності. На чітке запитання Молотова президент Рузвельт відповів, що другий фронт «може бути відкритий у 1942 році», і це викликало заперечення з боку генерала Маршалла та Гопкінса, а з радянського боку марні сподівання та гострі докори. Загалом, цей візит Молотова справив дуже гарне враження на Сполучені Штати.

Конференції в Білому домі, Москві, Анфі

Черчілль досить вороже ставився до ідеї висадки у Франції навіть незначних збройних сил союзників. Він вважав набагато доцільнішим провести глибоку підготовку до висадки в Північній Аф­риці. У червні 1942 року Черчілль знову прибув до Вашингтона, де він перебував на час падіння Тобрука, захопленого Роммелем. Це справило на нього сильне враження. Попри протест аме­риканських генералів, у липні було вирішено замінити план висадкою на півночі Африки з тим, щоб зменшити ефект від поразки, кої британська армія зазнала в Лівії. 16 липня Гопкінс, генерал Маршалл та адмірал Кінг поїхали до Лондона, Де всупереч їхнім бажанням (бо вони надавали перевагу масованій висадці у Європі) був відпрацьований план майбутньої операції «Смолоскип».

Лишалося змусити Сталіна погодитись на затримку з відкриттям Другого фронту. Черчілль у супроводі амер. посла Гаррімана поїхав до Москви, куди він прибув 12 вересня 1942 року і лишався там протягом трьох днів. Сталін був украй незадоволений ухвалою про затримку з відкриттям другого фронту, і початок конференції був дуже напружений. Сталін відмовився погодитись на те, що йому пропонував Черчілль, тобто на інтенсивні повітряні бомбардування та на операцію у Північній Африці. Він заявив протест і сказав: «Легко зрозуміти, що відмова бри­танського уряду створити другий фронт у Європі в 1942 році завдасть удару по моральному станові всього радянського народу, який розраховував на створення другого фронту, ускладнить ста­новище Червоної армії на фронті й порушить плани радянського уряду». Під час зустрічі двох державних діячів була висловлена думка про можливість зустрічі з президентом Рузвельтом. Проте ця можливість була ще далека від реалізації, і в кінці 1942 року ходили чутки про ймовірність сепаратного миру між СРСР та Німеччиною за посередництвом Японії.

Після висадки в Північній Африці Сталін порушив довгу мовчанку й поздоровив Черчілля з перемогами в Алжирі та Лівії. Обидва керівники англосаксонських урядів вирішили зустрітися в Марокко у січні. Вони хотіли, щоб і Сталін прибув туди, проте він відмовився, посилаючись на важливі воєнні операції, які розгорталися на рос. фронті (Сталінградська битва). Було вирішено, що конференція відбудеться в Анфі, місті, розташованому за 8 км від Касабланки. 9 січня 1943 р. Рузвельт і Гопкінс вирушили з Білого дому до Майамі, звідки вони в декілька етапів дісталися «Боїнгом» до Касабланки. Зустріч мала три головні цілі:

1. Організувати воєнні операції в Середземному морі та захоплення Сицилії.

2. Спробувати примирити лондонських французів з алжирськими.

3. Запевнити росіян у прагненні англосаксів продовжувати боротьбу.

Щодо цього останнього пункту Черчілль погодився на пропозицію Рузвельта, зроблену без погодження з ним, про повне знищення воєнної потуги ворога, що, за словами Гопкінса, «дозволяло звести мету війни до дуже простої формули: цілковита капітуляція Німеччини, Італії та Японії».

Напруження між англосаксами та росіянами

Перша половина 1943 року, певно, є періодом, коли англосакси та росіяни найгірше розуміли одні одних. Росіяни все частіше робили дошкульні зауваження з приводу затримки з відкриттям другого фронту, а також неквапливості розгортання Туніської кампанії. Амер. посол у Москві, Стенлі, 8 травня заявив американським кореспондентам, що Росія отримує величезну матеріальну допомогу від Сполучених Штатів, але радянський народ про це не знає, бо його керівники зуміли примусити його повірити в те, що він сам веде боротьбу. Саме в цій атмосфері проходили три важливі англосаксонські зустрічі.

Перша пов'язана з подорожжю їдена до Вашингтона з 12 по 29 березня. Зустрічі керівника англійського Міністерства закордонних справ з Рузвельтом, Корделем Галом, Самнером Велзом та Гопкінсом були присвячені в основному ситуації у світі після закінчення війни. З дебатів, які відбулися, можна виділити такі моменти:

1. Англосакси погоджувалися з тим, щоб у разі крайньої необхідності Прибалтійські країни були приєднані до СРСР, але хотіли, щоб із цього питання був проведений новий референдум.

2. Вони в принципі були згодні з тим, щоб кордон Польщі на сході був визначений по «лінії Керзона», проте зазначали, що це викличе величезні ускладнення у взаєминах з польським урядом генерала Сікорського. Замість цього вони пропонували віддати Польщі Східну Пруссію, евакуювавши звідти німецьке населення.

3. Було вирішено, що Бессарабія буде приєднана до Росії, оскільки Росія володіла нею до 1917 року.

4. Щодо Німеччини Рузвельт і Іден погодилися з тим, що вона має бути розділена. Рузвельт наголошував на тому, щоб розділ здійснювався не авторитарним шляхом, але відповідав би можливим побажанням сепаратистських рухів у Німеччині. Було також вирішено, що Австрія має знову стати незалежною державою.

5. Стосовно Далекого Сходу Іден запропонував, щоб тихоокеанські острови, які перебували під мандатом Японії, були передані Сполученим Штатам. Він був мало прихильний до ідеї запровадження мандатної системи, висунутої Рузвельтом. На відміну від амер. президента, він не вірив і в те, що Китай може стати після війни великою державою.

6. Щодо майбутніх міжн. організацій було ухвалено небагато постанов. Крім того, англійці та американці не змогли домовитися щодо Франції. Іден висловлювався за об'єднання лондонських «вільних французів» та французів Алжиру під однією сильною владою, в той час як Рузвельт схилявся більше до продовження переговорів з різноманітними «місцевими властями». Рузвельт пропонував також побудувати міжнародні стратегічні бази у Бізерті, Дакарі, .

Загалом приїзд їдена до Вашингтона набагато прояснив проблеми, що виникли після війни, однак англосакси не змогли повною мірою осягнути майбутні вимоги СРСР.

Конференції «Трайдент» і «Квадрант»

Після подорожі їдена до Вашингтона одна за одною відбулися дві зустрічі Рузвельта й Черчілля. Перша (конференція «Трайдент») проходила у Вашингтоні у травні 1943 року, в той самий час, коли була здобута перемога в Тунісі. Зустріч мала характер військової наради, де були присутні більшість командувачів армій, у тому числі генерал Вейвелл, який прибув з Індії, та амер. генерал Стілвелл, що приїхав з Китаю. Головна постанова, ухвалена на конференції, стосувалася висадки в Західній Європі («операція «Оверлорд»), запланованої на 1 травня 1944 р. Було також вирішено доручити Черчіллеві провести переговори з Португалією про розміщення баз союзників на Азорських островах. Ці переговори мали закінчитися 12 жовтня 1943 р. підписанням договору з португальським урядом. Голова цього уряду Салазар заздалегідь одержав значні військові поставки та обіцянку про надання йому підтримки союзників у разі нападу на Португалію генерала Франко. Була відхилена ідея про надання пріоритету війні в Тихому океані, як того вимагав генерал Стілвелл. Було вирішено відмовитися від екстериторіальних прав у Китаї. Було висловлене побажання провести зустрічі зі Сталіним — або за участю одного Рузвельта, або разом з Черчіллем. Сподівань на швидке здійснення цього плану не було ніяких. Без сумніву, Сталін, розпустивши Комінтерн (10 червня 1943 р.), тим самим підтвердив свої більш помірковані настрої. Проте в той самий час він мав досить жвавий обмін листами з Черчіллем, у яких заявляв, що, оскільки англосакси вже не раз відкладали відкриття другого фронту, він більш не йме віри їхнім обіцянкам відкрити фронт у травні 1944 року. На деякий час Литвинов був відкликаний з Вашингтона, а Майський з Лондона. Були побоювання, що СРСР здійснить поворот, подібний до того, що стався в 1939 р., і спробує укласти сепаратний мир з Німеччиною. Крім того, Китай, ситуація в якому була відверто погана (він одержував зброю тільки через «повітряний міст» над Гімалаями) міг також бути змушений укласти сепаратний мир з Японією.

Відставка Муссоліні та утворення уряду Бадольйо (25 липня 1943 р.) підштовхнули Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі. На цей раз конференція проходила в Квебекській цитаделі (конференція «Квадрант»). Вона почалася 17 серпня. Китайський представник Т. В. Сун був присутній при обговоренні всіх головних питань. Саме на Квебекській конференції був відреда­гований проект декларації чотирьох великих держав (Об'єднаного Королівства, Сполучених Штатів, СРСР та Китаю) про заснування міжнародної організації. Незважаючи на вагання Черчілля, мало прихильного до операції «Оверлорд» у Франції і захисника ідеї висадки на Балканах, ухвалено призначити операцію «Оверлорд» на 1 травня 1944 р. і підсилити її висадкою союзників на півдні Франції (операція «Апуіі», тобто «Ковадло»).

Було також створене командування Південно-Східної Азії, очолюване генералом лордом Луїсом Маунтбеттеном, а його помічником призначено амер. генерала Стілвелла. Нарешті, головна подія, яка сталася під кінець конференції,— повідомлення про те, що Сталін приймає пропозицію американців про зустріч у Москві міністрів закордонних справ «великої трійки».

Конференція закінчилася 24 серпня. Черчілль залишився у Вашингтоні ще на три тижні; він перебував там доти, поки війська союзників не висадилися в континентальній Італії, і аж до капітуляції останньої (3 вересня). Одержуючи звання почесного доктора Гарвардського університету, Черчілль виголосив промову, в якій запропонував, щоб у майбутньому, поки ще невизначеному, було запроваджене спільне громадянство для американців та британців. Але ця ідея мала так само слабкий відгук, як і його пропозиція «Франко-Британського союзу» у червні 1940 року.

Невдовзі після конференції у Квебеку, 25 вересня, сталися значні зміни в напрямку зовнішньої політики Сполучених Штатів. Заступник державного секретаря Самнер Велз подав у відставку і був замінений Едвардом Стетгініусом. Довгий час між Корделом Галом та його заступником тривав конфлікт. Самнер Велз вороже ставився до політики компромісів, яку провадив Кордел Гал щодо уряду Віші та уряду Бадольйо. Рузвельт вирішив цей конфлікт на користь Кордела Гала, бо він мав у Сенаті значний авторитет, з якого Рузвельт сподівався скористатися, коли настане час ратифікації мирних договорів, щоб уникнути гучної поразки, якої свого часу зазнав його попередник Вільсон.

Конференція трьох міністрів у Москві

Нарада трьох міністрів закордонних справ, на проведення якої Сталін дав свою згоду 10 серпня, мала стати першою спільною зустріччю представників трьох союзних держав. Черчілль та Рузвельт сподівалися, що після неї можна буде провести зустріч самих керівників цих трьох держав. Ідей та Кордел Гал виїхали до Москви, і 19 жовтня 1943 нараду міністрів закордонних справ відкрито. Дуже швидко англосакси зрозуміли, що їхнього рос. колегу Молотова надзвичайно хвилювало те, щоб операції у Франції, заплановані на весну 1944 року, не були відкладені, і він вимагав гарантій з цього питання. Черчілль, який наполягав на висадці союзників у східній частині Середземного моря та на продовженні операцій в Італії, не хотів давати ніяких зобов'язань. Зате він підтримував пропозицію росіян про втягнення Туреччини у війну. Крім того, Сталін дав свою згоду на зустріч трьох керівників урядів за умови, що вона відбудеться в Тегерані. Три міністри обговорили також післявоєнні проблеми і оголосили про створення Європейської консультативної комісії (Еигореап Ао'уізогу Соттіззіоп, яка мала зібратися в Лондоні в той момент, коли гітлерівський режим наблизиться до свого краху, і опрацювати можливі варіанти розв'язання німецької проблеми. Конференція закінчилася 3 листопада. Вона поклала край напру­женню в стосунках між союзниками і проходила в дружній атмосфері. Проте один істотний момент лишався непроясненим — з'ясування того, який порядок урегулювання європейських проблем буде ухвалено після війни. На пропозицію Кордела Гала поставили на голосування (і схвалили) декларацію, в якій заявлялося, що великі держави «будуть радитися між собою». Молотов відхилив формулу, за кою «вони будуть доходити згоди».

Перша конференція в Каїрі

Дорогою до Тегерана Рузвельт і Черчілль мали зустрітися в Каїрі з Чан Кайші; проїздом Рузвельт заїхав до Орана, щоб зустрітися з генералом Ейзенхауером. Конференція в Каїрі працювала пере­важно над урегулюванням воєнних питань. У політичному плані Черчілль наполягав на необхідності для Британії заволодіти Сінгапуром та Гонконгом. Найбільше говорилося про майбутнє Китаю.

1 грудня 1943 р., після їхнього від'їзду, була опублікована декларація трьох керівників урядів, ка стала основою для подальшого розвитку подій на Далекому Сході. Мета війни, ку вели там три держави, полягала в тому, щоб покарати Японію за агресію.

Японія мусила залишити колишні німецькі архіпелаги, завойовані в 1914 році, та Корею, яка мала знову стати вільною і незалежною. Цією декларацією Китаєві поверталися ті території, котрі у нього були відібрані в різні часи, зокрема Тайвань, Пескадорські острови та Маньчжурія.

Зазначимо, що після підписання радянсько-японського договору про нейтралітет майже повністю припинилися російські військові поставки до Китаю. Але Росія й далі постачала до Китаю «товари цивільного призначення» (вантажні машини, нафту), в Китаї лишалася певна кількість рос. технічних фахівців-радників. Крім того, Сінцзян, керований з 1933 по 1944 р. Шань Шіцаєм, мав дуже тісні економічні та політичні зв'язки з СРСР до 1942 р. На цей час Гоміньданові пощастило відновити свій авторитет, і російські радники були вислані з Китаю. Починаючи з 1943 р. в російській пресі розпочалися нападки на уряд Чан Кайші, кого звинувачували в тому, що він не зміг достатньо мобілізувати ресурси країни.

Конференція а Тегерані

Рузвельт і Гопкінс прибули до Тегерана 27 листопада 1943 року. 28 листопада Сталін зробив візит Рузвельтові. Обидва державні діячі обмежилися загальним оглядом наявної ситуації. Потім до них приєднався Черчілль; перша спільна нарада відбулася під головуванням Рузвельта. Крім трьох керівників глав держав, на ній були присутні Гопкінс, Іден та Молотов. За словами Черчілля, це було «найбільшою концентрацією влади, яку будь-коли бачив світ... Присутні особи тримали в своїх руках майбутнє щастя людства». Переговори мали тривати до 1 грудня. Ми не будемо вдаватися до їхнього хронологічного розгляду, лише спробуємо визначити головні результати конференції.

У воєнному плані багато говорилося про висадку в Нормандії, призначену, як ми вже бачили, на 1 травня 1944 р. Понад 1 млн. англосаксів мали висадитись у Франції з травня по липень. Головним моментом при розгляді цього питання були заперечення Рузвельта, а надто Сталіна проти плану Черчілля, який наполягав на одночасному проведенні операції на Балканах. Сталін вважав, що треба спрямувати сили безпосередньо в саме серце Німеччини, а Балкани — навряд чи найближчий шлях до цієї мети. Безперечно, Сталінові хотілося, щоб російські війська в кінці війни самі окупували слов'янські країни та Балкани. Щодо Далекого Сходу англосакси вимагали від Сталіна надання їм більшої інформації. З приводу Німеччини Сталін заявив, що поляки мають відсунути свій кордон аж до Одеру. Він виявив крайній песимізм щодо можливості перевиховати німецький народ. Як і англосакси, він прихильно ставився до розділу Німеччини. Він боявся, що об'єднана Німеччина за 15—20 років зможе відновити свою колишню могутність. Сталін схвалив ідею створення системи військових баз у Німеччині та поза нею (зокрема в Дакарі), за допомогою яких можна було б контролювати Німеччину. Він запропонував також запровадити подібну систему і в Японії. Рузвельт висунув пропозицію утворити в Німеччині 5 автономних держав: 1 — Малу Пруссію; 2 — Ганновер та Північний Захід; 3 — Саксонію та зону Ляйпціга; 4 — Гессен та південь Рейнської області; 5 — Баварію, Велике князівство Баден та Вюртемберг. Окрім цього, Кільський канал, Гамбург, Рур і Саар віддавалися під міжн. контроль, Що його мала здійснювати Організація Об'єднаних Націй.

Черчілль виступав за утворення трьох держав: Пруссії, Центральної Німеччини, Південної Німеччини. Сталін досить скептично поставився до обох цих планів, і вирішили передати це питання на вивчення Європейській консультативній комісії.

Обговорювалось також питання про міжн. організацію. Рузвельт запропонував, щоб Організація Об'єднаних Націй складалася з трьох органів: Асамблеї, де збиратимуться всі її члени для обговорення світових проблем; Виконавчого комітету для вирішення невоєнних питань, до складу якого входитимуть СРСР, Сполучені Штати, Об'єднане Королівство, Китай, 2 європейські держави, одна південноамериканська, одна з Близького Сходу, одна з Далекого Сходу і один з домініонів; і, нарешті, держав, кі Рузвельт назвав «чотирма полісменами» (СРСР, Сполучені Штати, Об'єднане Королівство і Китай); на них покладався обов'язок уживати рішучих і невідкладних воєнних дій у разі виникнення загрози мирові. Однак не було й згадки про те, що загроза мирові може виникнути з боку одного з «чотирьох полісменів».

Загалом конференція була важлива не стільки своїми конкретними результатами (незначними за винятком воєнних), скільки завдяки новій атмосфері, яка, здавалось, на ній виникла. Протягом багатьох днів три державні діячі проводили пліч-о-пліч довгі години у відвертих дискусіях, часом різкуватих, обідали разом, жартували і, як здавалося, виявляли один до одного велику приязнь. Рузвельт і Черчілль наввипередки вихваляли вирішальну роль Червоної армії, Сталін заявив, що війну не можна було б виграти без американської промисловості; Рузвельт віднині був переконаний у тому, що Сталін, за його словами, «доступний» попри його брутальну тактику та цинічне ставлення до таких питань, як права малих націй. По завершенні конференції було опубліковане офіційне комюніке та декларація щодо Ірану.

Друга нарада в Каїрі

На зворотному шляху Рузвельт і Черчілль знову зупинилися в Каїрі, де 4, 5, 6 грудня 1943 р. у них відбулася нарада з президентом Турецької Республіки Ісметом Іненю та його міністром закордонних справ Менеменджоглу. Ще після конференції в Анфі Черчілль зробив їм візит в Адані. Іден за три тижні до Тегерана зустрівся зі своїм турецьким колегою в Каїрі. Метою всіх цих переговорів було втягти Туреччину у війну. Це сприяло б планові Черчілля здійснити наступ на Балканах. Турки відмовилися, посилаючись на недостатність їхніх сил. Після чого президент Рузвельт поїхав до Тунісу, де повідомив Ейзенхауера, що той призначається головнокомандувачем операції «Оверлорд». Рузвельт довго думав доручити це генералові Маршаллові, бо той був спроможний заво­ювати популярність, потрібну командувачам бойових армій, проте Рузвельт боявся, що цим зашкодить об'єднаному генеральному штабові союзників, де генерал Маршалл відігравав головну роль.

У Каїрі й Тегерані, де Кордел Гал не брав участі, саме Гопкінс фактично відігравав роль державного секретаря.

137. “Холодна війна” і її вплив на розвиток міжн. відносин та зовнішньої політики.

Холодна війна - протиборство, протистояння двох суспільно-політичних і соціально-економічних систем за переважання у світі. Почалася після Другої світової війни і тривала до розпаду СРСР в 1991 році. У СРСР вважали початком "холодної війни" мову Уїнстона Черчіля у Фултоне в березні 1946 року, на заході початковою точкою "холодної війни" вважали блокаду Західного Берліна.

Форми прояву "холодної війни" (суть або зміст "холодної війни") :

1. Створення військово-політичних блоків. У 1949 році був створений Північноатлантичний союз (НАТО - Організація Північноатлантичного договору), що об'єднав США і їх союзників, і в 1955 році Варшавський договір. Ці військові блоки стали головним інструментом протистояння двох наддержав. У Азії пізніше за участю США були створені військові блоки СЕАТО, СЕНТО, АНЗЮС.

2. Гонка озброєнь. Хоча військових дій між супротивниками не велося, вони були упевнені, що суперник готовий почати цю війну у будь-який момент. Тому до війни вони серйозно готувалися, прагнучи при цьому обігнати супротивника в кількості і якості озброєнь. Особливу небезпеку придбала гонка ракетно-ядерних озброєнь. Створюються військово-промислові комплекси.

3. Боротьба за вплив в третіх країнах. Усі роки "холодної війни" СРСР і США прагнули притягнути на свою сторону якомога більше країн, надаючи їм економічну або військову допомогу, сприяючи приходу до влади відповідних політичних сил.

4. Пропагандистська війна. Супротивники прагнули всіляко зганьбити один одного і всіляко звеличували свої достоїнства. Література, кінофільми, засоби масової інформації показують супротивну сторону як скопище вад і зла.

5. Участь в локальних військових конфліктах. Практично усі військові конфлікти другої половини ХХ століття були замаскованим або відкритим зіткненням СРСР і США. Вони підтримували і надавали підтримку тій або іншій стороні, що бере участь в конфлікті. Потрібно відмітити, що цим успішно користувалися національно-визвольні рухи в країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

6. Економічне суперництво і конкуренція.

- Доктрина Трумэна 12 березня 1947 року. Зовнішньополітична доктрина США, відповідно до якої вони зобов'язалися надавати допомогу державам, що чинять опір комуністичній експансії. ("США надаватиме підтримку вільним народам, що чинять опір спробам захоплення влади озброєною меншістю або тиску ззовні"). Доктрина Трумэна - складова частина "доктрини заборони" - нової зовнішньополітичної доктрини США, що прийшла після Другої світової війни на зміну політиці ізоляціонізму. Доктрина заборони повинна була здійснюватися двома способами: перший - оздоровлення економічної ситуації в Європі, з метою зменшення впливу комуністів (реалізована за допомогою Плану Маршалла), і другий - протидія експансіоністським спрямуванням СРСР. Саме ця друга мета і була реалізована за допомогою Доктрини Трумэна. Перші країни, яким США надали допомогу, стали Греція і Туреччина (400 млн. доларів). У Греції загрозу існуючому режиму представляли комуністи, які після вигнання фашистів з Греції за допомогою англійців не були допущені до влади і розв'язали громадянську війну. Комуністичні партизанські загони отримували допомогу з комуністів Югославії, Болгарії і Албанії, що знаходилися під контролем. Туреччина була об'єктом експансії з боку СРСР, що вимагав після закінчення війни надання йому бази на чорноморських протоках і що надавало допомогу курдським і азербайджанським сепаратистам. Хоча в самій доктрині не вказувалося, що вона спрямована проти СРСР, усім було ясно, що було зважаючи на під вираженням "озброєної меншість і тиск ззовні".

Нова "доктрина Трумэна" зобов'язала США негайно давати відповідь на домагання СРСР в будь-якому куточку земної кулі. СРСР оголосив Америку "світовим жандармом", що здійснює "необмежену імперіалістичну експансію" у всьому світі. Одним з результатів доктрини Трумэна стало посилення військової співпраці західних країн і, згодом, створення військових блоків, спрямованих на протистояння Радянському Союзу і комуністичній загрозі.

- План Маршалла 5 червня 1947 року. Економічна допомога США країнам Західної Європи, але без участі СРСР і його союзників ("країн народної демократії"). План Маршалла має офіційну назву - Програма відновлення Європи. Цей план був складовою частиною "доктрини заборони", головним змістом якої було виконання двох цілей :

1. Оздоровити економіку Західної Європи, щоб не допустити в умовах кризи приходу до влади комуністів;

2. Робити жорстку протидію спробам комунізму розширити сфери свого впливу (цей пункт буде реалізований в доктрині Трумэна).

Відповідно до Плану Маршалла протягом 1948 - 1951 рр. 17 європейських країн отримали допомогу у розмірі 13 млрд. доларів. Ця подія практично завершила формування двополюсного світу : Європа розділилася на дві групи країн - що прийняли допомогу (запдно-европейские країни, причому в цій групі не робилося відмінностей між переможцями і переможеними) і що відмовилися від неї (СРСР і його союзники + Фінляндія). США зумовили надання допомоги виконанням двох вимог :

1. Відмова країн, що прийняли допомогу, від націоналізації;

2. США мають право контролювати використання наданої допомоги.

СРСР визнав ці вимоги втручанням у внутрішні справи і відмовився від участі в програмі, змусивши зробити такий же крок країни Східної Європи, що знаходилися під його контролем. Пізніше, вже після відмови СРСР від участі в плані, США висунули ще одну вимогу - країна, що прийняла допомогу за планом Маршалла, повинна вивести із складу уряди комуністів.

Наслідки:

1. Багатомільярдна допомога США дозволила країнам Західної Європи стабілізувати економічну ситуацію і успішно здолати післявоєнну кризу;

2. Завершилося формування двополюсного світу;

3. У країнах Західної Європи комуністи усунені від влади, істотно знизилася можливість їх приходу до влади парламентським шляхом.

Позитивні моменти, які витягали США, надаючи допомогу країнам Європи (Що сприяло успішному проходженню плану Маршалла через Конгрес США?) :

1. У економічно благополучній Європі буде зведена нанівець загроза приходу до влади комуністів, інакше існувала вірогідність, що США доведеться протистояти потужному комуністичному світу, що включає і Європу;

2. Сильна Європа може протистояти Радянському Союзу, США не залишаться наодинці з СРСР;

3. Посилення впливу США на країни Західної Європи (тобто як економічна, так і політична залежність Західної Європи від США);

4. Економічне благополуччя Європи зробить її потенційним покупцем американських товарів (ринок збуту), тобто від реалізації плану Маршалла залежить економічне благополуччя і самих США.

- Блокада Західного Берліна (25 червня 1948 - 12 травня 1949 рр.) Приводом стала сепаратна грошова реформа, що почалася 21 червня 1948 року в західних зонах окупації. У східній зоні нові гроші вводяться на декілька днів пізніше. 24 червня 1948 року грошова реформа поширюється на зони окупації західних країн в Берліні (Західний Берлін), що викликає протест з боку СРСР. Реформа проводиться без попередження, через кордон хлинули грошові знаки, що знецінилися.

Цю реформу західні союзники, провівши у своїх зонах окупації, вирішили розповсюдити і на Західний Берлін. Чинячи опір цьому, СРСР 25 червня 1948 року блокує західні зони окупації в Берліні, перерізаючи тим самим шляхи постачання їх усім необхідним для життєдіяльності. Причини - СРСР не бажає, щоб Західний Берлін став частиною держави, що формується на заході. США і західні союзники встановили "повітряний міст", по якому в блокований Західний Берлін поставлялося усе необхідне для життєдіяльності. 25 червня 1948 - 12 травня 1949 року - триває блокада Західного Берліна. Після закінчення війни це перший випадок прямого зіткнення колишніх союзників, небезпечний непередбачуваністю розвитку подій. Переконавшись в непохитному бажанні США і Західних країн зберегти контроль над Західним Берліном, СРСР вимушений був піти на поступки. Зняття блокади супроводжувалася обіцянкою з боку США, що Західний Берлін стане автономною освітою і не буде включений до складу держави, що формується із західних зон окупації. Блокада Західного Берліна сприяла зростанню антирадянських настроїв на заході.

- Створення військово-політичних блоків. Одна з характерних особливостей "холодної війни" - блокове протистояння. Спочатку був створений Брюссельський пакт, до якого увійшли Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди і Люксембург (березень 1948 року), потім при активній участі США 4 квітня 1949 року NАТО - North Atlantic Treaty Organization - Організація Північноатлантичного договору. Проголошена мета цієї організації - забезпечення безпеки її членів за допомогою проведення політики колективної оборони. Провідну роль в організації грають Сполучені Штати Америки. Ця організація стала головним інструментом в протистоянні з СРСР і його союзниками. У момент створення до NATO увійшло 12 держав (назви цих держав підкреслені).

- Створення СЭВ(січень 1949 року). Економічна організація соціалістичних країн створена в січні 1949 року "для спільного вирішення економічних проблем". Фактично була для СРСР способом економічної прив'язки східно-європейських комуністичних держав. Членами СЭВ стали СРСР, Польща, ГДР, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія, Монголія, Куба, В'єтнам. Організація припинила своє існування в липні 1991 року.

-Створення Організації Варшавського договору - ОВД (травень 1955 року). Військово-політичний блок соціалістичних країн на чолі з СРСР. Заснований у відповідь на прийняття в NATO Федеральної Республіки Німеччини. Мета - організація колективної оборони її членів і протистояння NATO. Членами ОВД окрім СРСР були Польща, ГДР, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія і Румунія. Албанія була членом ОВД до 1968 року. Блок самораспустился в липні 1991 року. Служив не лише для протистояння Заходу, але також був знаряддям "забезпечення" єдності східного блоку. Війська ОВД використовувалися для пригнічення "Празької весни" - спроби реформаторськи налагодженої частини Компартії Чехословаччини здійснити демократичні перетворення в 1968 році.

- Корейська війна (1950 - 1953 рр.) Ще в 1943 році в Каїрській декларації союзники заявили, що Корея, з 1910 року що була колонією Японії, буде звільнена. У 1945 році після вигнання з її території японських військ вона була окупована радянськими і американськими військами. Лінією розділу окупованих зон стала 38 паралель. Не дивлячись на те, що Каїрська декларація і угоди, що знаходяться в Ялті і Потсдамі, передбачали подальше існування Кореї як єдиної держави, боротьба, що починається, між колишніми союзниками перешкодила здійснити цей намір. До моменту виведення американських і радянських військ з Кореї (1949 рік) там сформувалися дві держави - комуністичне на півночі - КНДР - Корейська Народно-демократична Республіка (лідер - Кім Ір Сен) і проамер. південнокорейське - Республіка Корея (на чолі з Ли Син Маном). Як північнокорейське, так і південнокорейське уряди претендували на владу над усією Кореєю, тому восени і зимою 1949 на межі між двома державами відбувалися серйозні інциденти - лідери Півдня і Севера Кореи вважали, що війна це єдиний спосіб возз'єднання країни.

Почалася Корейська війна нападом КНДР на Південну Корею (25 червня 1950 року). Наступ військ КНДР був успішним, і була загроза захоплення території усієї Південної Кореї (у руках у південнокорейців залишалося тільки місто Пусан на півдні півострова). Питання про війну в Кореї розглядалося Організацією Об'єднаних Націй. Рада Безпеки ООН (делегація СРСР на цьому засіданні була відсутня на знак протесту через конфлікт, викликаний вимогою про надання місця в Раді Безпеки ООН комуністичній китайській державі КНР, а не Тайваньському режиму Чан Кайши) визнала Північну Корею агресором і 7 липня запропонував країнам надати свої військові контингенти і передати їх під загальне командування США. У резолюції знаходилося також прохання до США призначити командувача об'єднаними силами і дозволялося використання прапора ООН в операціях проти північнокорейських військ. 8 липня президент Трумэн призначив генерала Д. Макартура командувачем збройними силами ООН в Кореї. У військах ООН переважну більшість складали американці (бажання послати війська виявили 15 держав, але їх участь була досить символічною). Північній Кореї допомогу стали надавати СРСР (військова техніка, радники) і Китай (близько 1 млн. добровольців). Китайські добровольці вступили у військові дії в листопаді 1950 року після того, як виникла загроза повного розгрому північнокорейській армії американськими військами, діючими під прапором ООН. Тепер переваги не мала жодна сторона. За умовами перемир'я від 27 липня 1953 року війна фактично закінчилася там же, де і почалася - на демаркаційній лінії по 38-ій паралелі.

Ця війна стала першим військовим (хоча і опосередкованим) зіткненням "холодної війни" і була війною зовсім не "місцевого" значення. По кількості держав, що безпосередньо брали участь в бойових діях на півострові (3 - з одного боку, 16 - з іншою), числу жертв серед військових і мирного населення (згідно з різними оцінками, від 3 до 4 млн.ів чоловік, включаючи близько 2 млн.ів загиблих цивільних осіб), кількості задіяних в конфлікті військ і військової техніки, скинутих бомб і вилитого напалму цю війну умовно можна умовно зарахувати до категорії світових. У історію ж ця війна увійшла як маловідома, перший великий конфлікт після Другої Світової між великими державами і перше зіткнення "холодної війни" що трохи не привело до "війни гарячої" (у найбільш небезпечний момент в США розглядалося питання про застосування ядерної зброї, війська двох наддержав були готові у разі потреби почати бойові дії один проти одного).

Проблема двох корейських держав не розв'язана досі. Північнокорейська держава сьогодні є однією з небагатьох держав, де існує комуністичний тоталітарний режим.

- Берлінська криза (зведення "Берлінської стіни") Ситуація, що виникла із-за невизначеного статусу Західного Берліна. Його існування усередині соціалістичної ГДР викликало роздратування, як у керівництва ГДР, так і у радянських лідерів. На зустрічі з новим американським президентом Джоном Кенеді в квітні 1961 року у Відні Хрущов зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза блокади Берліна і навіть військового конфлікту. Ситуація була вирішена оригінальним способом - 13 серпня 1961 року навколо Західного Берліна була зведена стіна, але при цьому зв'язок між Західним Берліном і Західною Німеччиною не був перерваний, як це було в 1948 році. Берлінська стіна була зруйнована під час народного повстання 9 листопада 1989 року.

- Кубинська криза (22 жовтня - 20 листопада 1962 рр.) Різке загострення відносин між СРСР і США в жовтні - листопаді 1962 року, викликане таємним розміщенням Радянським Союзом ракет середнього радіусу дії з ядерними боєголовками на Кубі. США оголосив про військово-морську блокаду Куби і в ультимативній формі зажадав вивести з Куби радянські ракети, погрожуючи знищити їх. Війська США і NATO, як і війська країн Варшавського договору, були приведені в бойову готовність. У післявоєнний період світ ще ніколи, ні до, ні після Карибської кризи, не підходив так близько до прірви нової світової війни, причому термоядерної війни. Під тиском світовій громадськості і зважаючи на безпосередню і реальну загрозу військового зіткнення керівники США і СРСР Джон Кенеді і Микита Хрущов пішли на переговори. Криза була дозволена компромісом: СРСР виводив свою ядерну зброю в обмін на обіцянку США не застосовувати силу відносно кубинського режиму. США також брало на себе зобов'язання прибрати ракети зі своїх військових баз в Туреччині. В ході цієї кризи між керівниками США і СРСР був встановлений прямий телефонний зв'язок ("гаряча лінія"), метою якого було запобігання і дозвіл конфліктних ситуацій, які можуть виникнути між наддержавами згодом. Компромісне рішення СРСР викликало критику з боку найбільш радикальних лідерів комуністичних партій, зокрема - Мао Цзэдуна (Китай).

- В'єтнамська війна (1964 - 1973 рр.) Передісторія - у вересні 1945 року в Північному В'єтнамі після капітуляції Японії до влади прийшли комуністи на чолі з Хо Ши Мином, що утворили незалежну державу ДРВ (Демократичну Республіку В'єтнам). До Другої світової війни В'єтнам був колонією Франції. І після війни французи спробували повернути контроль над своєю колишньою колонією. З 1946 року починаються війна між французькими військами, які контролюють Південний В'єтнам, і ДРВ (Індокитайська війна 1946 -1954 рр.). Незважаючи на економічну допомогу США, Франція терпить поразку. Женевські угоди 1954 року по Індокитаю поклали край конфлікту, фр. війська були виведені з В'єтнаму, але домовленість про те, що буде створено єдину в'єтнамську державу, виконана не була. У 1955 році в південній частині В'єтнаму була проголошена Республіка В'єтнам. У південнов'єтнамській державі починається партизанська війна, яку ведуть проти проамер. режиму партизани, одержуючі допомогу з комуністичного Північного В'єтнаму. Незважаючи на величезну матеріальну допомогу з боку США південнов'єтнамська армія терпить одну поразку за іншим. Боячись, що поразка в Південному В'єтнамі сприятиме захопленню прокомуністичними силами влади в усій Південно-східній Азії (принцип "доміно"), Сполучені Штати Америки переходять до безпосередньої участі у війні.

1964 рік - початок прямого втручання США у війну проти ДРВ вважається початком В'єтнамської війни. Приводом послужив інсценований самими США т.з. "Тонкинский інцидент" (атака торпедними катерами ДРВ двох американських есмінців в Тонкинском затоці). До кінця 1960-х років чисельність американських військ, задіяних у військових діях проти Північного В'єтнаму, досягла 0,5 млн. чоловік. Масовані бомбардування з повітря, використання отруйних речовин нанесли гігантський ущерб території В'єтнаму. Але з військової точки зору були малоефективні. Фактично це була війна без лінії фронту. Величезних втрат зазнало мирне населення. Про звірства американців все більше ставало всьому світу. У самих США набирав силу антивоєнний рух. У американському суспільстві стався справжній розкол, значна частина населення розглядала цю війну як несправедливу і ганебну для Америки. Що переміг на виборах 1968 року президент Річард Никсон спробував ослабити дію війни на амер. публіку, почавши "вьетнамизацию" війни, тобто передачу південнов'єтнамської армії основних функцій по боротьбі з партизанами при поступовому виведенні американських військ. До 1973 року там залишилося 30 тис. американських солдатів. У січні 1973 року в Парижі з представниками Північного В'єтнаму було підписано угоду, покликану покласти край війні і що передбачає виведення американських військ. Проте громадянська війна у В'єтнамі тривала (але без прямої американської участі) аж до 1975 року (падіння південнов'єтнамського режиму). У 1976 році сталося офіційне об'єднання Демократичної Республіки В'єтнам і Південного В'єтнаму. Об'єднана держава стала називатися Соціалістичною Республікою В'єтнам із столицею в Ханої.

Наслідки війни для США виявилися серйозними.

1. Майже десятирічна війна привела до величезних людських жертв (54 тис.і загиблих).

2. Багатомільярдні економічні втрати. Відмова від валютної системи Бреттонвудской в 1971 році, світова економічна криза середини 70-х років були викликані, у тому числі, і В'єтнамською війною.

3. Втрата авторитету як демократичної держави (світова громадськість засудила цю війну як несправедливу).

4. Розкол амер. суспільства, масові рухи протесту усередині країни (бурхливі демонстрації, багатолюдні марші і мітинги протесту, публічні антивоєнні виступи зірок масової культури).

5. У наступні роки США переслідуватиме "в'єтнамський синдром" - страх бути втягнутим в який-небудь військовий конфлікт.

6. Розрядка міжнародної напруженості 70-х років - один з логічних наслідків В'єтнамської війни. Сполученим Штатам потрібний був передих в конфронтації з Радянським Союзом.

• Примирення Германій. Пост федерального канцлера ФРН, що зайняв в 1969 році, соціал-демократ Віллі Брандт (1969 - 1976 рр.) заявляє про відмову від доктрини Хальштейна і початку "нової східної політики" Західної Німеччини. Під час його знаходження у влади відбуваються наступні найважливіші події:

• Зустріч глав урядів ФРН і ГДР - 1970 рік;

• Підписуються Східні договори (договори між ФРН і східними сусідами - Чехословаччиною і Польщею), відповідно до яких ФРН визнавало післявоєнні межі - 1970 рік;

• Договір про основи взаємин між ГДР і ФРН - 1972 рік;

• ФРН і ГДР приймаються в ООН - 1973 рік;

• Встановлення дипломатичних стосунків між ФРН і ГДР - 1974 рік.

За свою активну діяльність Віллі Брандт був нагороджений Нобелівською премією світу.

• Нарада по безпеці і співпраці в Європі. У 1973 році починаються переговори, мета яких - зміцнити світ і безпеку в Європі. Вони завершуються в 1975 році підписанням в Хельсінкі Завершального акту наради по безпеці і співпраці в Європі. Цей документ підписаний главами 33 європейських держав, а також США і Канади (від СРСР - Л. Брежнєв, від США - м. форд). Містив 3 "кошики"

1. Домовленості, що стосуються безпеки (найбільш важливе положення - зобов'язання дотримувати недоторканість післявоєнних меж, в якому найбільше були зацікавлені СРСР і його союзники).

2. Блок домовленостей про розвиток співпраці в самих різних областях (економічних, культурних )

3. Гуманітарні питання (права людини - в цьому "кошику" найбільше був зацікавлений Захід).

Підписання підсумкових документів стимулювало активізацію діяльності в країнах Східної Європи і в СРСР дисидентських груп (так звані групи "Хельсінкі), які стежили за дотриманням прав людини в країнах соціалістичного табору і інформували західну громадськість про порушення, що мали місце.

Завершальний акт передбачав періодичні зустрічі представників країн-учасниць для перевірки виконання його рішень. Згодом СБСЕ було реорганізоване в Організацію по безпеці і співпраці в Європі (ОБСЄ), діючу і в наші дні.

• Введення радянських військ в Афганістан (грудень 1979 року). Роком раніше в Афганістані в результаті військового перевороту до влади прийшов уряд, що поставив своєю метою побудувати соціалізм за зразком і подібності СРСР. Перші спроби соціалістичних перетворень викликали масовий опір режиму. Його лідери стали просити військової допомоги у СРСР. Радянське керівництво визнало можливим надати таку "інтернаціональну допомогу". Радянські війська були введені в Афганістан, одночасно з цим при спробі змістити збанкрутіле керівництво Афганістану був убитий президент Хафизулла Амін. Значна частина афганського народу віднеслася до події як до агресії. Почалася партизанська війна. Сусідні з Афганістаном країни - Іран і Пакистан - надали свою територію для повстанських баз, партизани (моджахеди) стали отримувати допомогу від США, ісламських держав. Цей крок СРСР викликав широку хвилю критики у світі. Багато країн на знак протесту бойкотували Олімпійські ігри 1980 року, що проводяться в Москві. Витрати на війну завдали удару по економіці СРСР, що знаходиться в кризовому стані, підірвали його авторитет і, врешті-решт, прискорили падіння комуністичного режиму. Війна закінчилася в 1989 році (останні військові частини виведені з Афганістану 15 лютого 1989 року) і коштувала життя за офіційними даними майже 15 тис.ам радянських солдатів.

• Програма СОЇ (1983 рік). Президент США Рональд Рейган заявляє про початок переозброєння Америки. У Західній Європі починається розміщення ракет середнього радіусу дії. Оголошується про початок роботи над програмою СОЇ - Програмою Стратегічної оборонної ініціативи, метою якої є створення над США "ядерної парасольки", здатної не допустити нанесення Радянським Союзом ядерного удару по США. Радянські ракети повинні, відповідно до цього плану, знищуватися за допомогою системи ПРО (протиракетної оборони). Система включала супутники з лазерами, здатні знищити ракети в космосі. Журналісти назвали її програма "Зоряних воєн". Цей крок США викликав заходи у відповідь з боку СРСР, вимушеного витрачати додаткові кошти на військово-промисловий комплекс. Сьогодні багато хто вважає, що заходи у відповідь, які вимушений був прийняти СРСР, стали непосильною ношею для країни, що знаходиться в кризовому стані економіки, і ця супердержава не витримала нового витка гонки озброєнь.

Перебудова в СРСР і закінчення холодної війни 1985-1991 рр.

У 1985 році Генеральним секретарем ЦК КПРС стає М. С. Горбачов. Новий керівник заявив про перехід до "нового політичного мислення", що свідчило про відмову від традиційного курсу зовнішньої політики, заснованого на конфронтації і боротьбі із Заходом. Конкретні кроки СРСР не залишили сумнівів в серйозності цих намірів

• Договір про знищення ракет середньої дальності (1987 рік). У 1987 році СРСР і США підписали договір про знищення ракет середньої дальності - це була перша угода про реальне скорочення ядерної зброї. Донині усі угоди лише заморожували чисельність ракет і боєголовок, а вже наявні не знищувалися.

• Відмова від доктрини Брежнєва (1987 рік). У 1987 році М. Горбачов заявив про те, що СРСР надалі дотримуватиметься принципу невтручання у внутрішні справи інших держав і шануватиме суверенне право народів на вибір шляху розвитку. Це означало відмову від "доктрини Брежнєва", діючої з 1968 року. Відповідно до цієї доктрини СРСР міг втручатися у внутрішні справи своїх сателітів, обгрунтовувавши це загрозою соціалізму. Важлива подія, що зробила вирішальний вплив на демократичні перетворення в східноєвропейських країнах, сприяла демократичним революціям в цих країнах і розпаду Східного блоку.