5. Робочий час і час відпочинку.

Робочий час і час відпочинку в трудовому законодавстві України є найважливішими правовими категоріями. Таке положення пояснюється тим, що регламентація робочого часу в чинному законодавстві виступає як одна з гарантій забезпечення права на відпочинок. Так, ст. 50 Кзпп України визначає нормальну тривалість робочого тижня, який не може перевищувати 40 годин в календарний тиждень. Це означає, що із загального тижневого балансу часу (168 годин) тільки 40 годин піддаються певній правовій регламентації і є робочими.

Робочий час в сучасних умовах можна визначити як час, встановлений законом або колективним договором, а також угодою сторін трудового договору на основі закону, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати свою трудову функцію.

Дане визначення поняття робочого часу свідчить про те, що працівник зобов'язаний виконувати свою трудову функцію протягом нормативів робочого часу. Норматив робочого часу є встановленим законом або на його основі норму постійної тривалості робочого часу, що підлягає безпосередньому дотриманню протягом певного календарного періоду. Такими нормативами робочого часу є: робочий день, робочий тиждень і похідні від них - робоча зміна, робочий місяць, робочий рік та інші.

Робочим вдень признається встановлена законом тривалість праці працівника в межах календарної доби. Законом від 7 травня 1960 р. встановлений робочий день тривалістю не більше 7 годин. Від робочого дня, як встановленої законом щоденної тривалості робочого часу, необхідно відрізняти робочу зміну. Робоча зміна - передбачена в порядку локального регулювання відповідно до норми робочого часу облікового періоду тривалість праці працівника протягом доби. Тривалість зміни може бути більше або менше встановленої законом тривалості робочого дня, але в середньому за обліковий період повинна відповідати його нормі.

Робочий тиждень як режим робочого часу виражається в числі робочих і вихідних днів в календарному тижні. Існує два режими робочого тижня: п'ятиденний з двома вихідними днями і шестиденний з одним вихідним вдень.

Під робочим місяцем і робочим роком розуміється нормальне число робочого годинника, що доводиться на даний календарний період.

У законодавстві нерідко замість тривалості робочого дня і робочого тижня скорочено уживається узагальнювальна категорія "тривалість робочого часу". Кзпп України передбачає три види робочого часу:

1. нормальна тривалість робочого часу;

2. скорочена тривалість робочого часу;

3. неповний робочий час.

Нормальна тривалість робочого часу - це загальновстановлена

тривалість робочого часу на конкретному підприємстві для всіх працівників, зайнятих на роботах із звичайними нормальними умовами праці. Такою загальновстановленою тривалістю робочого часу є 7-годинний робочий день і 40-годинний робочий тиждень або інша тривалість робочого часу, визначена в колективному договорі конкретного підприємства.

Скорочена тривалість робочого часу - такий вид робочого часу, тривалість якого через спеціальну норму закону менше встановленої норми тривалості робочого часу і встановлюється законом залежно від суб'єктів трудового правовідношення або від умов праці. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється без зменшення заробітної плати. Так, скорочена тривалість робочого часу для працівників у віці від 16-ти до 18-ти років встановлена в кількості (36 годин в тиждень, для осіб у віці від 15-ти до 16-ти років (для учнів від 14-ти до 15-ти років, що працюють в період канікул) - 24 години в тиждень. Для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу не може перевищувати 36 годин в тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, що дають право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, визначеному законодавством.

Підприємства і організації за рахунок власних засобів можуть встановлювати скорочену тривалість робочого часу для жінок, що мають дітей у віці до 14-ти років або дитини-інваліда (ст.51 Кзпп).

Неповний робочий час - це такий вид робочого часу, тривалість якого в порівнянні зі встановленою законом нормальною і скороченою тривалістю зменшена за угодою працівника і власника або уповноваженого ним органу. Воно виступає як додаткова гарантія реалізації права на працю тієї категорії громадян, які через об'єктивні причини не можуть працювати на умовах нормальної тривалості робочого часу. Домовленість про роботу з неповним робочим вдень або неповним робочим тижнем може бути досягнута як при прийомі на роботу, так і згодом. Проте власник (або уповноважений ним орган) зобов'язаний встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень на прохання вагітної жінки, жінки, що має дитину у віці до 14-ти років або дитини-інваліда, а також жінки, яка має під опікою хворого члена сім'ї (відповідно до медичного висновку) або здійснює за ним відхід. Робота на умовах неповного робочого часу не спричиняє за собою яких-небудь обмежень об'єму трудових прав працівників. Оплата праці в цих випадках проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від вироблення (ст. 56 Кзпп).

У основі правового регулювання робочого часу лежить робочий час встановленої законом тривалості або, в межах закону, встановленою колективним договором тривалості. Проте в деяких випадках законодавство допускає відхилення від нормального робочого часу у бік його збільшення. До таких відхилень, перш за все, відносяться: ненормований робочий день і ненормована робота.

За чинним трудовим законодавством ненормований робочий день не є особливою нормою робочого часу. Це час нормальної тривалості, при якому законодавець допускає для певної категорії працівників здійснювати свою трудову функцію понад загальновстановлені норми. По суб'єктивному складу встановлення

ненормований робочий день пов'язаний з певним переліком, який додається до колективного договору конкретного підприємства. Основною формою компенсації переробки при ненормованому робочому дні виявляєте надання додаткової відпустки (ст.76 Кзпп України). Ненормований робочий день, як правило, встановлюється таким, що служить, окремим категоріям керівників і фахівців, що працюють в умовах, коли час їх праці не піддається точному обліку і лише як виняток може бути встановлений водіям легкових автомобілів (окрім таксі). Водіям легкових автомобілів, що працюють в умовах ненормованого робочого дня окрім додаткової відпустки, встановлюється ще і додаткова грошова винагорода.

Наступним видом відхилень від нормальної тривалості робочого часу є ненормована робота.

Відповідно до статті 62 Кзпп України, ненормована роботи, як правило, не допускаються. Власник або уповноважений їм орган може застосувати ненормовані роботи лише у виняткових випадках, передбачених законодавством:

при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також для запобігання стихійному або суспільному лиху, виробничій аварії і негайному усуненню їх наслідків;

при проведенні суспільно-необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опалюванню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку для усунення випадкових і непередбачених обставин, які порушують правильне їх функціонування;

при необхідності закінчити почату роботу, яка унаслідок непередбачених обставин або випадкової затримки по технічних умови виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може привести до псування або загибелі державного або суспільного майна, а також у разі термінового ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає припинення робіт для значного числа трудящих;

при необхідності виконання навантажувальне-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу і скупчення вантажів в пунктах відправлення і призначення;

для продовження роботи при нез'явленні змінника, коли робота не допускає перерви.

Вирішуючи залучення працівників до ненормованих робіт в деяких виняткових випадках, законодавство разом з тим обмежує їх шляхом:

1 )закріплення вичерпного переліку підстав застосування ненормованих робіт (ст. 62 Кзпп України);

2)обмеження кола працівників, що привертаються до ненормованих робіт.

Ні при яких ситуаціях не можна привертати до ненормованих робіт: вагітних жінок, а також жінок, що мають дітей у віці до 3-х років; облич, молодше за 18-ть років; працівників, що навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять. Жінки, що мають дітей у віці від 3-х до 14-ти років або дитини-інваліда, можуть притягуватися до ненормованих робіт тільки з їх згоди. Інвалідів допускається привертати до ненормованих робіт лише з їх згоди і за умови, що це не суперечити медичним рекомендаціям (ст. 63 Кзпп України).

3)покладання на власника або уповноваженого органу обов'язку

отримання попередньої згоди профспілкового органу на виробництво ненормованих робіт (ст. 64 Кзпп України);

4. встановлення граничної кількості таких робіт (ст. 65 Кзпп України). Понаднормові роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годинників протягом двох днів підряд і 120 годин в рік.

Види часу відпочинку

Конституція України (ст. 45) і Кодекс законів про працю України в числі основних трудових прав працівників передбачають право на відпочинок. Таке право забезпечується, з одного боку, законодавчим обмеженням тривалості робочого часу, з іншою, - чіткою регламентацією видів часу відпочинку і порядку їх надання.

Законодавство про працю розрізняє такі види часу відпочинку:

1. перерви протягом робочого дня;

2. щоденні перерви в роботі;

3. щотижневі вихідні дні;

4. святкові дні;

5. щорічні відпустки.

Перерви протягом робочого дня з урахуванням призначення і правового режиму бувають двох видів: перерви для відпочинку , які не включені в робочий час, і додаткові перерви для деяких категорій працівників, що включені до робочого часу.

Протягом робочого дня працівникам повинна бути надана перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин (ст.66 Кзпп України). Конкретна тривалість перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Перерва повинна надаватися, як правило, через чотири години після початку роботи. Працівники використовують перерву для відпочинку і прийому пищи на свій розсуд. В цей час вони мають право відлучатися з місця виконання роботи.

При роботах, що не допускають перерви (наприклад, ливарні і прокатні цехи), працівники дістають можливість прийому пищи протягом робочого часу.

Окремим категоріям працівників надаються додаткові перерви під час робочого дня, які включаються в робочий час і регулюються спеціальними нормативними актами: перерви для відпочинку при навантажувальне-розвантажувальних роботах; перерви на роботах з шкідливими умовами праці; перерви на фізкультурні паузи або для виробничої гімнастики; перерви для обігріву; перерви на годування дитини; у інших випадках, передбачених законодавством.

Щоденний відпочинок - це перерва в роботі після закінчення робочої зміни і до її початку в наступний робочий день. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочої зміни і режиму роботи. За загальним правилом тривалість щоденного відпочинку повинна бути разом з часом обідньої перерви не менш подвійної тривалості роботи в попередній робочий день (ст. 59 Кзпп України).

При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дня в тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. За загальним правилом щотижневий день відпочинку при шестиденному робочому тижні надається всім працівникам підприємства в один загальний вихідний день - воскресіння. Проте, на підприємствах, що безперервно діють або працюючих в недільні дні, працівникам може надаватися щоденний

день відпочинку і в інші дні тижня.

Тривалість щотижневого відпочинку обчислюється з моменту закінчення роботи напередодні вихідного дня і до початку роботи в наступний день після вихідного дня і повинна бути не меншого 42 годин (ст.70 Кзпп України).

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається у виняткових випадках, перерахованих в ст. 71 Кзпп України. Така робота може бути компенсована за угодою сторін наданням іншого дня відпочинку або в грошовій формі в подвійному розмірі (ст. 72 Кзпп України).

Згідно ст. 73 Кзпп України, робота на підприємствах, установах, організаціях не проводиться в наступні святкові і неробочі дні:

1 січня - Новий рік;

7 січня - Різдво Христово;

8 березня - Міжнародний жіночий день;

1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;

9 травня - День Перемоги;

28 червня - День Конституції;

24 серпня - День незалежності України;

Робота також не проводиться в дні релігійних свят:

7 січня - Різдво Христове;

один день (воскресіння) - Великдень;

один день (воскресіння) - Трійця.

За уявленням релігійних общин інших (не православних) концесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, що сповідають відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Робота в святкові і неробочі дні компенсується відповідно до статті 107 Кзпп України.

Відпустки.

Одним з видів часу відпочинку є відпустка. Державні гарантії і відносини, пов'язані з відпустками, регулюються Конституцією України, Законом про відпустки, Кодексом законів про працю України і іншими законами і нормативно-правовими актами України.

Право на відпустку мають громадяни України, які полягають в трудових правовідносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також що працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на Україні, мають право на відпустку нарівні з громадянами України.

Щорічна відпустка - це встановлена законом кількість календарних днів в році безперервного відпочинку, що надається працівникові із збереженням заробітної плати і місця роботи.

Згідно закону України від 15.11.1996 р. «О відпустках» встановлені наступні види відпусток:

1. щорічні відпустки (основна відпустка; додаткова відпустка за роботу з шкідливими і важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер роботи; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством);

2. додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

3. творчі відпустки - для завершення наукової роботи (дисертації, підручника і т.д.);

4. соціальні відпустки (відпустка по вагітності і пологам; відпустка по догляду за дитиною до досягнення ним трирічного віку; додаткова відпустка працівникам, що мають дітей);

5. відпустки без збереження заробітної плати. Тривалість відпусток обчислюється в календарних днях.

Святкові і неробочі дні (ст. 73 Кзпп України) при визначенні тривалості відпусток не враховуються.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш 24-х календарних (15 робочих) днів за відпрацьований робочий рік, що обчислюється з дня укладення трудового договору. Для деяких категорій працівників законодавством встановлена інша тривалість щорічної основної відпустки: для осіб, молодше 18 років - 31 календарний день;

інвалідам I і І групи - 30 календарних днів, а інвалідам III групи - 26 календарних днів;

керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти і науковцям - 56 календарних днів і т.ін.

Щорічна відпустка за бажанням працівника може бути роздільна на частини за умови, що основна безперервна частина повинна бути не меншого 14 календарних днів.

Право на оплачувану щорічну відпустку за перший рік роботи виникає після закінчення 6 місяців роботи. До закінчення зазначеного терміну відпустка може бути надана у випадках, передбачених законодавством. Наприклад, вагітним жінкам відпустка приурочується до відпустки по вагітності і пологам і т.д. Подальші щорічні відпустки визначаються графіком. Ці графіки встановлює власник або уповноважений ним орган за узгодженням з профспілковим комітетом.

Щорічна відпустка повинна надаватися щорічно у встановлений термін. Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, окрім випадків звільнення працівника, що не використав відпустку. У виняткових випадках, коли надання відпустки працівникові в поточному році може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, допускається з відома працівника і за узгодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації перенесення відпустки на наступний робочий рік.

Разом з щорічною основною відпусткою працівникам може бути наданий і додаткова відпустка.

Щорічна додаткова відпустка за роботу з шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, що виконують роботи, пов'язані з негативною дією на здоров'ї шкідливих виробничих чинників, у відповідність із Списком виробництв, цехів, професій і посад, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Право на щорічну додаткову відпустку мають працівники, трудова діяльність яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним і інтелектуальним навантаженням (тривалістю до 35 календарних днів), а працівникам з ненормованим робочим вдень надається - 7 календарних днів. Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним або трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника на даних роботах.

Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватися одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від

його. Загальна тривалість щорічних основної і додаткової відпусток не повинна перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних роботах, - 69 календарних днів.

Додаткові відпустки надаються працівникам, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці (по багатьом спеціальностям медичних працівників, основна відпустка і відпустка за шкідливі умови праці не повинні перевищувати 35 календарних днів); працівникам з ненормованим робочим вдень; у інших випадках, передбачених законодавством. Для окремих категорій працівників законодавством встановлені подовжені відпустки, наприклад, педагогам.

Чинне законодавство про працю реалізує два види відпусток без збереження заробітної плати, які відрізняються один від одного по правовому режиму їх надання.

Перший вид відпусток без збереження заробітної плати пов'язаний з правом, але не обов'язком власника або уповноваженого ним органу в наданні таких відпусток. До нього відносяться відпустки, що надаються в порядку, передбаченому ст. 84 Кзпп України, коли за сімейними обставинами і іншими поважними причинами працівникові за його заявою може бути наданий власником або уповноваженим ним органом відпустка без збереження заробітної плати. Тривалість такої відпустки повинна бути обумовлена угодою сторін, але не більше 15 календарних днів в рік.

Другий вид відпусток без збереження заробітної плати надається в обов'язковому порядку за бажанням працівника в наступних випадках (ст. 25 Закону України «О відпустках»):

1. матері або батькові, що виховує дітей без матері (у тому числі і у разі тривалого перебування матері в лікувальній установі), що має два і більш за дітей у віці до 15 років або дитини- інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

2. чоловікові, дружина якого знаходиться в післяпологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;

3. особам, вступаючим в брак, - тривалістю до 10 календарних днів;

4. особам, що мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, - тривалістю до 21 календарного дня щорічно;

5. пенсіонерам за віком і інвалідам III групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно і т.д.