[Ред.] Хмельниччина
З часом євреї почали використовувати нові можливості в обранні професій і в економіці прикордонних територій України. Коли польські та литовські магнати накопичували все більше землі, євреї прибували служити їх посередниками, забезпечуючи послуги і порядок за відсутності володарів. Багато з них були орендарями великих маєтків, збиральниками податків, керівниками маєтків (з правом відправляти правосуддя, зокрема страчувати винних), діловими агентами, володарями шинків та готелів, маслоробень, млинів, лісопилок, і винокурень. У торгівлі, вони витісняли вірмен і конкурували з місцевими українцями. З цієї причини місцеве населення розглядало євреїв як безпосередніх господарів селян, а в містах ще як і конкурентів православ'ю.[2]
Становище єврейського населення значно погіршилося в 17-му сторіччі. Незадоволеність скрутними умовами життя українського закріпаченого селянства, козаків призвели до повстання 1648 року під керівництвом Богдана Хмельницького. Польські землевласники, католики, і євреї були головними жертвами повстання. У багатьох містах, особливо на Поділлі, Волині і на Лівобережній Україні, єврейське населення було майже винищене. Єврейські літописці — очевидці, (такі як Натан Ганновер) оцінюють кількість загиблих між 100 000 та 120 000. Порівнюючи кількість єврейського населення в Україні в 1648 р. (51,325 чол.) ця цифра, на думку істориків, не відображає фактичних даних.[3] Деякі євреї щоб уникнути переслідування, прийняли християнство.
[Ред.] у складі Російської Імперії
Детальніше: Смуга осілості та Єврейські містечка
Після розподілу Польщі в кінці 18-го сторіччя, присутність 900,000 євреїв на території Російської імперії змусила російський уряд змінити свою попередню політику щодо заборони євреям поселятися в самій Росії. В 1772 р. (і потім в 1791, 1804, 1835 роках) уряд встановив так звану Смугу осілості — територіальний регіон, за межами якого поселення євреїв було заборонене. В Україні ця область включала майже всі колишні польські території Лівобережної Чернігівщини, Полтавщини, Новоросії, Київщини крім міста Києва, та в 1812 р. Бесарабії. Смуга осілості існувала аж до 1915 року і мала деякі особливі обмеження, які дозволяли окремим євреям жити за її межами.
За царювання царя Олександра І (1801—1825) становище євреїв спочатку покращилося, оскільки були послаблені обмеження на їх рух і щодо вступу в навчальні заклади. Економічно, євреї досягли розквіту в південній Україні, де вони грали головну роль в хлібній торгівлі. Вони також мали особливо сильну присутність в таких комерційних центрах як Одеса, Кременчук, та Бердичів. У 1817 р. наприклад, євреї володіли 30 % фабрик в тогочасній Україні.
За царя Миколи І (1825—1855) переслідування євреїв владою значно зросло. Було прийнято 1,200 законів, які впливали на життя євреїв між 1649 і 1881. Серед цих умов були: обов'язкова військова служба для євреїв (1827), виселення з міст (Київ, Херсон, і Севастополь), заборона використання івриту і їдиш в суспільних місцях та подальші обмеження на подорож і місце поселення (1835 р.).
Короткий період лібералізму наступив під час царювання Олександра II (1855—1881). В цей час було послаблено деякі обмеження деяким євреям, зокрема таким як, купцям першої гільдії (1859), випускникам університетів (1861), і різним категоріям ремісників і торговців (1865) була надана свобода руху. Військова повинність євреїв була поставлена на такі самі умови, що і для інших громадян (1856). В 1872 р. євреї активно зайнялися промисловістю в Україні: на їхню частку приходилося до 90 % всіх спиртних заводів і до 32 % в цукровій промисловості. Але з одеським погромом в 1871 р. темп реформ швидко уповільнився, а після вбивства царя були введені нові закони, які знову обмежували господарську діяльність євреїв.
Жертви погрому в Катеринославі. 1905 р.
Царювання Олександра III (1881—1896) та Миколи II (1896—1917), сповістило еру спонсорованих державою погромів (1881—1882, 1903, 1905 рр.), влада також розпочала вигнання євреїв з Києва (1886) і Москви (1891), і запровадила систему сегрегації єврейського населення в Смузі осілості,так звані «тимчасові правила» (1882). Широкого масштабу погроми набули в жовтні 1905 р., коли тільки в одному місяці було здійснено 690 погромів.