Хвильова модель культурного розвитку.

Слід зазначити, що окрім еволюціонізму та циклізму в культурології виділяють хвильову модель історичного розвитку, в основі якої - своєрідне поєднання ідей еволюціонізму та циклізму.

Хвильова модель розвитку культури була розроблена Питиримом Сорокіним (1889-1960). Беручи за основу ціннісний підхід і визначаючи у відповідності з ним культуру як “єдність…, усі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом, виражають одну і головну цінність”, Сорокін виділяє періоди чуттєвого і надчуттєвого світосприйняття, що змінюють один одного. В залежності від того, яка цінність домінує, він поділяє усі культурні надсистеми на три типи: ідеаціональний, чуттєвий та ідеалістичний. Якщо переважає ідеаціональна культура, то вищою цінністю в ній стає Бог і віра, а до чуттєвого світу, його багатства, радощів і цінностей формується байдуже чи негативне ставлення. Прикладами такого типу є середньовічна культура, культура брахманської Індії, буддійська і лаоїстська культури, грецька культура з VIII по кінець VI століття до н.е.

У чуттєвій культурі переважає цінність почуттів: сенс має тільки те, що ми бачимо, чуємо, сприймаємо дотиком. Формування її починається в XVI столітті і досягає свого апогею в середині XX століття. Цінності релігії, моралі, інші цінності ідеаціональної культури витісняються немовби на периферію суспільної свідомості і набувають відносного характеру: вони або заперечуються, або люди до них зовсім байдужі. У такій культурі пізнання стає еквівалентом емпіричного знання, представленого природничими науками, які витісняють релігію, теологію і навіть філософію.

Ідеалістична система культури, на думку П. Сорокіна, займає серединне положення між ідеаціональною і чуттєвою. Її цінності – це цінності розуму, що раціоналізує об’єктивну реальність. Прикладом може служити західноєвропейська культура XIII—XIV сторіч, а також давньогрецька культура V – IV ст. до н.е. Теорія культури П.Сорокіна є однією із самих авторитетних в культурологічній теорії.

Нелінійна схема культурно-історичного розвитку

Останнім часом все більш популярним стає синергетичний підхід. Синергетика – це новий напрямок міждисциплінарних досліджень. Об’єкт синергетики - процеси самоорганізації в різних системах: фізичних, хімічних, біологічних, кліматичних тощо. Засновники синергетики - бельгійський вчений, лауреат Нобелівської премії з хімії І.Р.Пригожин та німецький фізик Г. Гакен. Синергетичний підхід застосовується і в культурології для дослідження історико–культурних реалій. Хоча застосування синергетики до інтерпретації складних феноменів культурного розвитку поки що носить характер гіпотези, проте він дає плідну можливість по-новому розкрити механізми соціокультурних змін. Згідно синергетичному підходу, культура постає перед нами у вигляді нерівноважної відкритої нелінійної самоорганізуючої системи. Нелінійність системи означає множинність шляхів її еволюції. В процесах самоорганізації виявляється амбівалентна природа хаосу, який може виступати як руйнуючим, так і творчим началом. В ситуаціях, коли система досягає певного критичного рівня, вона стає нестійкою - в ній виникає як мінімум два і більше можливих напрямків розвитку, станів-атракторів. Цей стан системи називається точкою біфуркації або поліфуркації. І.Пригожин підкреслював, що поблизу точок біфуркації випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення) можуть відігравати досить суттєву і навіть визначальну роль у визначенні долі системи. Тобто поблизу точок біфуркації, що відкривають поліваріантність розвитку системи, вирішальну роль починає відігравати випадковість. Виходячи з такого розуміння динамічних процесів випливає, що таким складноорганізованим системам як культура, не можна нав’язувати траекторії їх еволюції. Синергетика формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем. Це потенційно дає можливість вибору таких варіантів подальшого розвитку культури, які відповідали б цілям і інтересам людства і не були б згубними для природи.

Таким чином, якщо у ХІХ столітті конструктивною основою світогляду виступала біологічна наука (на її основі, наприклад, сформувався еволюціоністський погляд на культуру), то сьогодні подібну роль виконують математичні моделі, що розробляються в рамках синергетики. Вони вносять нове розуміння у можливості поведінки складноорганізованих систем, в тому числі і культури, і можливих способів управління ними. Синергетичні ідеї при дослідженні історико-культурного процесу застосував Ю. Лотман (у своїй роботі “Культура и взрыв»).

Оригінальна інтерпретація культурної динаміки представлена теоретиками постмодерністської традиції. Постмодерністська модель соціокультурних процесів ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, які за своєю суттю позбавлені напрямку і регулярності: це своєрідний „рух бажання”. Для них динаміка культури не є зростанням або розвитком, а принципово відмінним типом руху, який можна позначити терміном “ризома”, запозиченим з ботаніки, де він означає певний спосіб росту рослин, що відрізняється як від розгалуження стебел з єдиного кореня (метафора системного, впорядкованого розвитку культурних процесів), так і від “пучкоподібного” кореня. Ризома  – це невпорядковане розповсюдження множинності, що не має певного переважаючого напрямку, а йде вбік, вгору, назад, без жодної регулярності, яка б давала можливість передбачити наступний рух.

Представлені схеми історичного процесу не можуть забезпечити пояснення всіх історико-культурних феноменів, проте дають загальне розуміння історії та розглядаються як методологічне підґрунтя для вивчення культурно-історичного розвитку.