33. A külpolitika terén az első években Ázsia vonta magára M. figyelmét. A Persiával folytatott háboru (1826-28) Paskievics diadalával, illetőleg az 1828 febr. 10. (22.) aláirt turkmancsai békével ért véget. Bár Metternichnek szavát adta, hogy az új életre ébredt helléneket nem fogja támogatni, a török és az egyiptomi hadvezérek által elkövetett mészárlások hirére mégis elégtételt kért az ortodox egyház nevében. 1820. (márc.) ultimátumot küldött a divánhoz, mely némi ellentállás után a föltételeket elfogadta. Ezen (akkermani) szerződés szerint a porta elismerte a bukaresti békét, szintugy Oláh- és Moldvaország autonomiáját, megigérte a orosz hitelezők kielégítését és azt is, hogy az orosz hajók szabadon járhassanak a Dardanellékon keresztül. Mindamellett a görög kérdés miatt újabb viszály támadt, melynek folyamán Heiden orosz admirál az angol és francia tengernagyok közreműködésével a török hajóhadat a navarini öbölben megsemmisítette. Ebből nyilt háboru támadt. Paskievics újra ázsiai Törökországba nyomult és bevette Karsz és Erzerum várát; Európában pedig az oroszok a cár jelenlétében keltek át az Al-Dunán és nem törődvén sem a féltékeny Ausztria és Anglia intervenciójával, átkeltek a Balkánon is, sőt Drinápolyba vonultak. A porta végre engedett és átengedte Oroszországnak a drinápolyi békében a dunai delta-szigeteket, Ázsiában több várost, elismerte Görögország függetlenségét és Moldva, Oláhország és Szerbia kiváltságos jogait; megnyitotta a Boszporust és a Dardanellákat minden hatalom előtt és 119 milliót fizetett a hadiköltség fejében. M. alatt a khinai határon is emelkedett az orosz befolyás és 1854. már az Amurig terjedt az orosz gyarmatok hálózata. A Kaukázus déli lejtősét is hatalmába kerítette és ámbár a hegyi várak és szorosokért vívott harcokban az orosz csapatok több ízben kudarcot szenvedtek, egészben véve Samyl hatalma egyre gyöngült. 1841. M. a khivai khán ellen indított hadat és noha az orosz sereget az időjárás és a fáradság csaknem teljesen tönkre tette, a megijedt khán mégis elégtételt adott, 1854. pedig a khán vazallusi viszonyba került a cárral. 1830. Lengyelországban indult meg újabb szabadságmozgalom, mely a párisi és brüsszeli felkelés hirére forradalmi felkelésre vezetett. (L. Lengyelország története, XI. köt., 415. old.) M. visszautasított minden békekisérletet és kijelenttette, hogy fellázadt alattvalókkal nem alkudozik. Diebics és utóda, Paskievics elnyomták a felkelést és véres boszut vettek a felkelőkön. M. erre az 1815. alkotmányt elkobozta, Lengyelországot Oroszországba olvasztotta és vaskézzel nyomta el a polonizmus csiráit. Az 1832. megújuló keleti válság idején, midőn Ibrahim egyiptomi alkirály Konstantinápoly ellen fordult seregével, a szultán felhivására legelőször is M. cár küldötte hajóhadát a Boszporusba és 24 000 katonát a Pruthoz; midőn pedig Anglia és Franciaország ez ellen tiltakozik, Orlov gróf orosz követ arra beszélte rá a szultánt, hogy a cárral védő és támadó szövetséget kössön, mely Törökország függését Oroszországtól szentesíté (1833 jun. 8.). 1833. összehivta a münchengrätzi kongresszust, hol «mesterével», Metternich kancellárral, az orosz, osztrák és porosz szövetséget megújította. 1846-ban részt vett Krakó köztársaság leveretésében az Ausztriához való kapcsolásában. Midőn az 1848. mozgalom még Közép-Európa minárkikus államaiban is megingatta a legitimitás elvét, a «vas cár» egymagában szállott szembe az európai forradalommal. Előbb a forrongásban levő Lengyelországot tartotta féken, azután a porosz királyt és az elűzött Bibesco oláh és Sturdza moldvai hoszpodárt segítette szóval és tettel, végre pedig Varsóban találkozván az ifju osztrák császárral, I. Ferenc Józseffel, ennek kérelmére Paskievicset küldötte összesen több mint 181 000 katonával hazánk ellen, aki kezet fogva az osztrákokkal, honvédeinket végre fegyverletételre avagy menekülésre kényszerítették. Az 50-es évek elején rokonszenvvel kisérte III. Napoleon fellépését, ki előbb a római, majd a francia köztársaságnak vetett véget. 1852 máj. Bécsben tett látogatást, mely alkalommal sokféle kitüntetés érte. Nemsokára azonban Franciaország és Ausztria a «szent helyek» kérdésében és a montenegrói kérdésben ellene fordultak, mi a cárt annyira bántotta, hogy Mesikov (l. o.) által ultimátumot küldött a portához és miután a szultán ezt visszautasította, felvetette a keleti kérdést. Ebből a krimi háboru (l. o.) támadt, melynek folyamában a mindenható cárt szörnyü vereségek érték. A trónon legidősebb fia, II. Sándor (l. o.) követte, ezenkivül még 3 fia és 3 leánya volt; Konstantin, Miklós, Mihály és Mária, Olga, Alexandra. Mária Leuchtenberg hercegnek, ennek halála után pedig Stroganov grófnak volt neje (megh. 1876 febr. 9. [21.]); Olfa Károly württembergi királynak lett a neje (megh. 1892 okt. 30.); Alexandra Frigyes hessencasseli herceghez ment nőül és meghalt közvetlenül a menyegző után (1844 aug. 10.).

Read more: http://www.Kislexikon.Hu/miklos.Html#ixzz2VcwiPf1y 34. Вітте Сергій Юлійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Неперевірена версія

Перейти до: навігація, пошук

Сергій Юлійович Вітте
Народився	29 червня1849Тифліс
Помер	13 березня1915Петроград

Сергі́й Ю́лійович Ві́тте (рос. Сергей Юлиевич Витте; * 29 червня 1849, Тифліс — † 13 березня 1915, Петроград) — керівник Південно-Західних залізниць (1880 — 1889), міністр фінансів і шляхів сполучення, голова Ради міністрів царської Росії з жовтня 1905 по квітень 1906 року, один з ініціаторів Маніфесту 17 жовтня 1905 року; революційне піднесення намагався пригасити політичними заходами, не вдаючись до репресій; з його іменем пов'язаний економічний ривок 1890-х років, водночас виступав прибічником великодержавницьких ідей. Титул графа одержав за вдале виконання дипломатичної місії — укладення влітку 1905 року Портсмутського договору, вигідного для Росії, що зазнала поразки в Російсько-японській війні. Почесний громадянин міста Сарапул, Удмуртія.

Зміст 1Життєпис 2Цікаві факти 3Виноски 4Посилання

Життєпис

Сергій Вітте народився 29 червня 1849 року в Тифлісі в сім'ї директора департаменту державного майна на Кавказі. Предки Вітте по батькові, німці, переселилися до Прибалтики з Голландії в XVII ст. По матері — дочки члена головного управління намісника на Кавказі — родовід Вітте вівся від нащадків князів Долгоруких. Двоюрідною сестрою Сергія Юлійовича по цій лінії була Олена Петрівна Блаватська, засновниця теософського учення.

У 1860-і роках вчився на фізико-математичному факультеті Новоросійського університету в Одесі. Вчився на кошти Кавказького наміснитцтва, оскільки після смерті батька, Юлія Федоровича Вітте, сім'я не могла сплатити його навчання.

Почав відразу ж працювати начальником перевезень на Одеській гілці Південно-Західних залізниць. У роки російсько-турецької війни (1877—1878) відзначився організацією перевезення військ до театру військових дій, за що отримав посаду начальника експлуатаційного відділу Південно-Західних залізниць.

Видана ним 1883 року книга «Принципи залізничних тарифів перевезення вантажів» принесла йому популярність у фінансових колах (у подальшому двічі перевидавалася у доповненому вигляді).

В цей час Вітте також писав для газети «Русь», яку видавав Іван Сергійович Аксаков, співробітничав з Одеським слов'янським добродійним товариством.

У 1889 році Сергій Вітте був призначений директором департаменту залізниць міністерства фінансів.

З лютого 1892 року він стає міністром шляхів сполучень, а з серпня 1892 року, у зв'язку з відставкою міністра фінансів Вишнеградського зайняв його пост.

За ініціативою Вітте були здійснені значні економічні заходи: була введена Винна монополія (1894); споруджена Сибірська залізнична магістраль і розгорнуто залізничне будівництво (1890-і роки); здійснена грошова реформа (1897), за якою був введений золотий обіг і встановлений вільний обмін кредитного рубля на золото.

22 січня 1902 року Вітте заснував «Особливу нараду про потреби сільськогосподарської промисловості», на якому були сформульовані положення, використані згодом Столипіним. Тоді місцеві комітети наради (82 губернських і обласних і 536 повітів і окружних) висловилися за добровільний перехід селян від громадського володіння землею до подвірного. Але Микола II не зважився на проведення реформ, і «Особлива нарада» 30 березня 1905 року була закрита.

У роки російсько-японської війни Вітте прагнув протидіяти політиці Японії на Далекому Сході і, проводячи курс на зближення з Китаєм, виступав проти захоплення Порт-Артура. При його участі були укладені оборонний союз з Китаєм проти Японії і угода про будівництво Китайсько-східної залізниці на території Маньчжурії.

У серпні 1903 року Вітте був призначений на пост голови Комітету міністрів, на цій посаді очолив делегацію, що підписала Портсмутський мирний договір 1905 року з Японією, за що отримав графський титул.

З жовтня 1905 по квітень 1906 року Вітте був головою Ради Міністрів. Під час Жовтневого Всеросійського політичного страйку 1905 року наполіг на ліберальній програмі поступок громадськості, що знайшла свій вираз в Маніфесті 17 жовтня 1905 року.

У той же час Вітте був ініціатором каральних експедицій до Сибіру, Прибалтики, Польщі; ним були направлені війська з Петербургу для придушення Московського збройного повстання.

У 1906 році він добився у французьких банкірів позики в 2,25 млрд. франків, що укріпило позиції уряду в боротьбі з революцією. Проте через зростаючу критику своїх дій, як з боку дворянства, так і з боку буржуазії, Вітте вимушений був подати у відставку. Відставка була прийнята 16 квітня 1906 року.

Останні роки життя Вітте провів в Санкт-Петербурзі (у 1914 році перейменованому на Петроград) і за кордоном. Залишаючись членом Державної ради, він брав участь в роботі Комітету фінансів, головою якого залишався до самої смерті.

У 1907—1912 роках написав біографічну книгу «Спогади».

Сергій Вітте помер 13 березня 1915 року в своєму особняку в Петрограді і був похований на кладовищі Олександро-Невськой лаври.

У 1999 році на фасаді особняка Вітте встановили меморіальну дошку з текстом: «Тут з 1899 по 1915 рік жив видатний діяч Росії Сергій Юлійович Вітте».