13. М. Вебер

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864 – 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).

Перший тип – традиційне панування, що ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні авторитету володаря. Другий тип – раціонально-правове або легальне панування – визначає підкорення не особі, а визначеним у суспільстві законам. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат (раціональна бюрократія). Третій тип легітимного панування – харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості лідера. Структура панування подана так: 1. панівна меншість – еліта; 2. апарат управління – функціонери; 3. підпорядковані пануванню маси.

Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади. Демократична система, на його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин панування/підкорення:

· професійний апарат керівництва (формально-раціональний засіб реалізації влади);

· плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний захопити маси);

· парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу).

Як бачимо, вирішальне значення відведено вождеві й бюрократії, другорядна роль – парламенту, що пояснюється негативною оцінкою їм політичних партій, які, на думку Вебера, були органами партійної ієрархії.

Зокрема, згідно раціональній теорії бюрократії М.Вебера, розрізняється два її типи: традиційна “патрімоніальна” і сучасна раціональна. Переважною сферою впливу патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою – збереження традиційних структур суспільного життя. Вона обмежена традиційними цінностями і несе ознаки ірраціональності. Натомість, доменом раціональної бюрократії, яка формується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарська діяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення суто формальної ефективності виробництва, тому, виходячи з міркувань доцільності, вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями. Раціональна бюрократична організація характеризується: • ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов’язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах; • суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими; • формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін; • безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади. Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, проникають у суміжні області. Так, відбувається часткова раціоналізація державної бюрократії, що підвищує ефективність державного управління. З іншого боку, і приватно-господарська бюрократія частково ірраціоналізується під впливом традиційної. В тій чи іншій мірі в ній проявляються дисфункції, найбільш розповсюдженими з яких є перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засоби, внаслідок чого засоби (ієрархізація влади, сувора дисципліна, неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються у самоціль; або підміна головних цілей побічними та ін.  14. Американська школа політичної науки: основні напрями наукових досліджень.

Організаційне становлення політичної науки в США: 1857 р. – започаткування Френсісом Лібером курсу лекцій з політичної теорії у Колумбійському коледжі;1880 р. – відкриття у Колумбійському коледжі Вищої школи політичної науки, яку очолив Джон Берджесс 1903 р. - створена Американська асоціація політичної науки; заснування проф. журналів (1880 р. - “PoliticalScience”; 1906 р. – “Огляд амер. Пол.. науки”; 1939 р. – “Журнал політичних досліджень”.

У 20-30-і рр. політичні дослідження в США почали користуватися підтримкою приватного бізнесу. На даний момент в США діє близько 1240 кафедр політології.

Вже в перші роки ХХ століття стає зрозумілим, що найвпливовішим напрямком американської політичної науки стане політична соціологія. Саме тоді американські вчені, які почали викладати політологію в університетах, зрозуміли, що традиційні нормативно-юридичні та порівняльно-історичні методи не є достатніми для пояснення політичних процесів Зокрема, недоліки старої метологічної парадигми стали зрозумілим під час аналізу таких феноменів як суперництво різних гілок влади, вплив на політику “груп інтересу”. Саме ці проблеми можна вважати першою проблематикою політичної науки в США. (В. Вільсон, Ч. Бірд, Л. Ловел, Т. Форд)

Найбільш відомим політологом початку ХХ століття є Артур Фішер Бентлі (1870-1957 рр.) – “Процес керівництва. Вивчення громадських рухів” (1908 р.). Цю працю вважають першим політико-соціологічним дослідженням реальних політичних процесів в США через “групи інтересу».

“Позитивістський бум” 20-30-х років ХХ століття

До 20-х рр.. політична наука, яка почала поширюватися в університетах США, викладалася відповідно європейській традиції як поєднання юридичних, філософських та юридичних дисциплін. Першим методологічним підходом до дослідження політики став позитивізм, який був апробований Чикагською школою політології, яка була заснована у 20-х рр. ХХ ст. Ч. Меріамом на базі факультету політичних наук. Йому належить ісвоєрідна “біблія” американської політології міжвоєнного періоду праця “Сучасний стан політичної науки” (1931 р.). Основна заслуга Чикагської школи полягає в тому, що її представники на основі конкретних емпіричних досліджень обґрунтували, що справжній розвиток політичного знання є можливим лише за допомогою використання стратегії міждисциплінарних досліджень із використанням кількісних методів, а також за допомогою організованої підтримки наукових досліджень. Представники Чикагської школи стали також засновниками міждисциплінарних досліджень в політології.

Меріам разом з Г. Госнелом пише працю “Американська партійна система” (1922 р.), в якій закликає розпочатми дослідження особистостей політичних та державних діячів. “Чотири американські політичні лідери” (1926 р.) – порівняльний аналіз політичних біографій А. Лінкольна, Т. Рузвельта, В. Вільсона, В.Дж. Брайна. Можна вважати, що Меріам став засновником теорії політичного лідерства, чому йому немало допомагав учень Г. Госнел.

Іншим представником Чикагської школи був Гарольд Ласуел (1902-1978 рр.)який використав методологію, розроблену Меріамом-Госнелом до політичної психології. У період між 1927 та 1939 роками Ласуел опублікував 6 новаторських книг, присвячених новим аспектам політичного дослідження, ле вперше було запропоновано методику дослідження масових комунікаційних процесів, дослідження “глибинної психології” політики, стислий виклад загальної політичної теорії; основна увага приділена питанню діяльності політичних еліт. Ласуел першим дослідив комплекс фізіологічних та емоційно-мислительних процесів, використовуючи експеримент.

Заснування біхевіоризму в американській політичній науці, як не дивно, сприяла Друга світова війна. У всіх підрозділах цивільної та військової адміністрації виник попит на вчених-суспільствознавців.

“Поведінкову революцію” прийнято датувати 1944 р., коли вчені Колумбійського університету (П. Лазарсфельд) опублікували перше академічне дослідження виборів, у якому основна увага приділялася поведінці окремих виборців.

Не дивлячись на відмінності між різними течіями біхевіоризму, об’єднуючими є такі принципові положення:

1. емпірична теорія – не пов’язані між собою абстрактні твердження, які можна перевірити емпірично;

2. пояснення – причинно-наслідкова оцінка якогось феномену.

Потреби військового часу зумовили інтерес до політичної антропології, яка мала на той час психоаналітичну Після війни однією з провідних сфер в американській політичній науці стає дослідження міжнародних відносин. Однак, домінуючою предметною сферою у політичній науці, все-таки стало дослідження політичної поведінки.

60-70-і рр. в США стали періодом, коли політична наука набула характеру сучасної “професії”. На кінець кількість членів Американської асоціації політичних наук складала близько 10 тисяч членів.

Найбільш відомими вченими, які використали біхевіористський підхід о досілженні різноманітних явищ прийнято вважати:

1. Теорія демократії – Роберт Даль, Арендт Лейпхардт

2. Концепція демократизації – Хуан Лінц, Лері Демонд, Фліп Емітер, Самюель Гантінгтон

Всередині 70-х років інтерес до поведінкового підходу починає спадати – початок постбіхевіоральної ери.

80-і рр. – новий інституціоналізм

90-і рр. – методологічний індивідуалізм

На зламі 70-80-х років біхевіористський підхід піддається критиці за надмірний емпіризм і відсутність нормативності, нової популярності здобуває “традиційний” підхід до дослідження політичних проблем. Однак, побудова нормативних теорій, яка розпочалася у 80-і рр., все рівно вже не відбувалася на тій методологічній основі, що на початку століття.

Представники постбіхевіористськеої ери, особливо плідно працювали у сфері порівняльної політології:

1. Адам Пшеворський, Сідней Верба, Матей Доган – методологія компаративістики

Нормативна політична філософія – Деніс Томпсон, Джеймс Уїлсон.

Основна проблематика американської політичної науки у післявоєнний період:

1. Теорія груп, теорія рівноваги сил – А. Бентлі, Д. Трумен, Д. Істон, Р. Тейлор

2. Теорії демократії – Р. Даль, Дж. Сарторі;

3. Теорія еліт та елітаризму – Г. Ласуел, Р. Мілс;

4. Ідеї влади, контролю та впливу – Дж. Кетлін, Ч. Меріам, Г. Морген тау

5. Теорія політичних соистем – Д. Істон, К. Фрідріх, К. Дойч;

6. Партійно-політичні системи – У. Бернхем, Дж. Сандквіст;

7. Структурно-функціональний аналіз світу політичного – Т. Парсонс, Р. Мер тон;

8. політичні конфлікти – С. Ліпсет, Л. Коузер.