2. Предмет, завдання і категорії політики

Політологія, має свої категорії, тобто загальні, фун­даментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання, їхня специфіка полягає в тому, що вони розкри­вають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Досконала теорія передбачає наявність системи катего­рій, у якій останні перебувають у логічному взаємозв'язку й розташовуються в певній послідовності. При цьому одна з категорій виступає базовою, вона імпліцитно, тобто неявно, у зародку, містить інші категорії. У політології базовою є категорія «політична влада».

Влада взагалі — це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим. Засобом здій­снення політичної влади є політика, яка також виступає однією з базових категорій політології. Політика як засно­вана на владі суспільна діяльність реалізується у просторових рамках політичної системи. «Політична система суспільства» є центральною категорією політології. Вона органічно поєднує в собі, з'єднує в систему решту категорій цієї науки. Так, інституціональна підсистема політичної системи об'єднує політичні інститути — державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо.

Комунікативна підсистема політичної системи ґрунтується на політичних відносинах, як тих зв'язках між багатоманітними соціальними спільностями людей та їхніми організаціями, що складаються з приводу влади. «Політичні інститути» та їх конкретні вияви — «держава», «політичні партії», «групи інтересів» тощо, а також «політичні відно­сини» належать до основних категорій політології.

Політична система містить також «політичну культуру», а значить, такі складові, як «політична свідомість», «полі­тична поведінка», «політичні цінності», «політичні норми», «політична соціалізація» тощо, котрі також е категоріями політології. «Політична культура», як і «політична система», також є інтегративною категорією політології, яка поєднує в собі багато інших понять цієї науки.. Формою функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, є «політичний процес» — одна з основних категорій політології. Політичними про­цесами називаються відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями. «Політичне явище» як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики.

3. Теоретико-методологічні засади сучасної полытичної науки.

Серед інших, більш конкретних, однак спільних для багатьох наук (загальнонаукових) методів, прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, ми виділили такі методи:

* інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні інститути, їх структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також політично-правові норми, на основі яких функціонують ці інститути;

* соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на політику всіх соціальних факторів: економіки, культури, релігії, ідеології та соціальної структури суспільства в цілому;

* історичний метод, який розглядає політичні явища, політичні відносини та інститути в безперервному процесі становлення та розвитку, в минулому, в теперішньому стані та у перспективі;

* системний метод, що застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути), при якому об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів та знаходиться у багатогранних зв'язках між собою, а також із зовнішнім середовищем, він особливо плідний при аналізі функціонування політичної сфери суспільства;

* порівняльний або компаративний метод дослідження передбачає співставлений характеристик однотипних об'єктів - політичних систем або їх окремих структурних компонентів, політичних режимів різних країн з метою виявлення подібностей та відмінностей політичного життя;

* антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи універсальних родових якостей людини, якими є потяг до влади, до панування чи підкорення, до агресивності чи пасіонарності тощо; такий метод часто використовують задля характеристики політичної діяльності видатних особистостей. Так, дослідники діяльності головного ідеолога фашистського рейху А. Розенберга вказують, що відчуття необхідності підкорення іншому трансформувалась у нього у „абсолютну залежність від чиєїсь волі".

* нормативно-ціннісний метод дозволяє оцінювати політичні процеси з точки зору пошуку оптимального варіанту функціонування політичних установ для загального блага, для визначеного заздалегідь соціально-політичного ідеалу. Такий метод особливо плідно застосовувався у мусульманській політичній думці Аль Фарабі, Ібн Сіною у ХІІ — XIII століттях для характеристики "добродіяльної держави", що відповідала політично-правовим ідеалам і нормам ісламу.

Поряд з теоретичними в політології застосовуються емпіричні методи збору, аналізу та переробки суспільно значущої інформації, що запозичені з методології природничих наук, кібернетики, науки управління, соціології. До них відносяться:

— анкетування-опитування — один з найпоширеніших методів збору інформації, яке може проводитися у формі цілеспрямованих розмов, інтерв'ю, анкетування і дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого політичного питання;

— цілеспрямованого спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні події, соціально-політичні факти, перебіг політичних конфліктів чи навіть війн, при цьому спостереження буває принаймні двох тилів: не включеним і включеним. У першому випадку події і факти політичного життя відслідковуються начебто зі сторони, у другому виді спостереженням передбачається певна посередня участь спостерігача у реальній події чи у діяльності організації. Цікаво, вказує дослідник політичної та військової діяльності "раннього" И. Сталіна Дмитро Волкогонов, що в революційні роки той здебільшого мовчки спостерігав як "розкриваються" інші представники більшовистської влади - Троцький, Каменев, Бу-харін, П'ятаков;

• статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення певної сукупності соціально-політичних фактів - тобто тих даних, що об'єктивно характеризують різні сторони досліджуваного об'єкта. Так, статистика засвідчила, що лише 2% українців входять до складу політичних партій, тобто ті, як правило, не являються масовими.

• математичні методи відкривають можливість для моделювання політичних процесів, особливо плідним є застосування математичних методів при аналізі варіантів можливих результатів виборів;

* метод моделювання заснований на використанні реальних чи умовних моделей: модель - це схематичний спрощений образ політичного об'єкта, що вивчається, він має ідеально відображати його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити складні політичні явища і процеси.

4. Політична наука в Україні: інституціалізація та основні напрямки наукових досліджень.

Українська політологія - це нова наука і навчальна дисципліна, яка почала свій процес становлення з 90-х років XX ст. Предметом української політології є сутність, форми, закономірності політичного життя українського суспільства, політика й політична система України в їх історичному розвитку. Сучасні дослідники пропонують наступну періодизацію української науки про політику:

1) період Київської Русі та Галицько-Волинської держави; 2) козацьке-гетьманський (кінець XV ст. - до другої половини XVIII ст.); 3) дворянський (кінець XVIII - перша половина XIX ст.); 4) дореволюційний (1848-1917 рр.); 5) міжвоєнний (1918-1939); 6) післявоєнний (1945-1991); 7) новітній (з 1991 р.).

Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім. В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки, ряд суспільно-політичних центрів

В Радянському Союзі політологія як наука не визнавалася. Від 1917 р. до кінця 80-х років на неї було накладено ідеологічне "табу", її називали "лженаукою", "буржуазною наукою" тощо. Тривалий час забороненою і недоступною для читачів була наукова політологічна спадщина визначних українських вчених Михайла Драгоманова, Вячеслава Липинського, Михайла Грушевського та багатьох інших. Тому, здобувши незалежність, Украї­на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

З проголошенням Україною незалежності, політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах, були відкриті кафедри політології. При Київському національному, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються дисертації.

Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум­ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по­літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні по­літологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, на­лежать:

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Науково-дослідницька установа, де досліджу­ється широке коло правових, політичних та міжнарод­них проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової дер­жави. Головні напрями наукових досліджень — теоретичні й прикладні пробле­ми формування України як суверенної і незалежної, де­мократичної, соціальної, правової держави; правова сис­тема України; Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здій­снює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».

Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення реко­мендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і по­літичних рішень державних органів, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіж­них країн і міжнародних організацій.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — науково-дослідницька установа, утворе­на 1991 р. у Києві. Головний напрям діяльності — дослі­дження закономірностей політичного розвитку та етнона­ціональних процесів. У структурі інституту діють відді­ли етнополітологи, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також науко­ві центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціо­нальних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».

Українська академія політичних наук (УАПН). Доб­ровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядуван­ня з метою сприяння розвитку політичної науки, науко­вим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології.

Зокрема, плідно працюють Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) ім. Розумкова, який видає журнал "Національна безпека і оборона"; Український національний центр політичних досліджень (УНЦПД), метою діяльності якого є сприяння формуванню в Україні інститутів громадянського суспільства, партій, профспілок, інших недержавних організацій, а також поглиблення взаємодії держави і цих інституцій. Центром видається журнал "Контекст"; громадська організація "Лабораторія законодавчих ініціатив", головним завданням якої є підготовка методичних матеріалів та проведення експертних оцінок з питань державної політики та законодавства. Центром видається часопис "Парламент". Створені й діють Українська академія політичних наук. Українська асоціація політологів, Асоція молодих політиків і політологів України.

На Україні та в просторі СНД виходять чимало політологічних часописів та тих, що вміщують статті з різних проблем політичної науки: "Віче", "Генеза", "Державність", "Кентавр", "Нова політика", "Політика і час", "Політична думка", "Розбудова держави", "Політичний менеджмент", "Сучасність", "Соціологія: теорія, методи, маркетинг", "Людина і політика", "Політика і культура", "Политические исследования", "Политический маркетинг", "Социологические исследования","Общественньїе науки й современность", "Политая" та багато інших.

Кафедра політології Ужгородського державного університету була створена в 1991 р. До цього часу вона кілька разів змінювала свою назву і статус. В 1964 р. вона носила назву кафедри наукового комунізму, а з 1989 по 1991 рр. іменувалася кафедрою теорії соціалізму. З 1991 по 1994 рр. кафедра політології мала статус загальноуніверситетської, а з вересня 1994 р. вона переведена на історичний факультет. З 1998 р. в УжНУ діє спеціалізація "Політологія.

Особливості української політології. По-перше, особливість української політології полягає в тому, що протягом усієї своєї історії вітчизняна політична думка розвивалась самобутньо, на основі своїх специфічних, національних традицій. По-друге, українська політична наука впродовж тривалого часу розвивалась в єдиному руслі з угорським, польським, чехо­словацьким, російським та радянським державознавством, оскільки українські землі протягом віків перебували у складі різних імперій та держав. Не викликає заперечень також твердження, що чужі політичні системи суттєво впливали на формування поглядів і концепцій українських мислителів. По-третє, Україна практично не мала практики власної державності. Але, незважаючи на це, за досить короткий термін, починаючи з проголошення незалежності в результаті всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., можна констатувати, що вже закладені основи сучасної української політології.

4. Політичні теорії мислителів Ст. Китаю (Конфуцій, Лао Цзи, Шан Ян)

Китайський варіант східної деспотії. Даосизм, конфуціанство і легізм. Конфуціанство. Зароджується на рубежі VI – V ст. до н.е. як етико-політичне вчення. Його родоначальником був китайський мислитель Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Найголовніші пропоновані ним політичні принципи викладені в збірці його висловлювань “Лунь Юй” (“Судження і бесіди”). Конфуцій справедливо вважається великим моралістом, тому що соціально-політична частина його доктрини похідна від моральних максим. Коли учні запитали в нього, як він може коротко передати суть свого вчення, то він відповів, що не треба робити іншому того, чого б він не хотів, щоб робили йому. Конфуцій висунув патріархально-патерналістську (з латинського pater – батько) теорію держави. Він розглядав її як велику родину, владу імператора (“сина неба”), як аналог влади батька, а стосунки правителів і підданих – як родинні стосунки старих і молодих. Основу державного управління Конфуцій бачить у моральному прикладі тих, хто управляє державою, тим, хто їм підпорядкований. Мудрий адміністратор, вважав Конфуцій, повинен завойовувати довіру людей до себе. По-перше, невпинною турботою про людей. По-друге, твердим слідуванням нормам ритуалу, традиціям. По-третє, невпинним самовдосконаленням, тому що той, хто не в змозі вдосконалювати себе, ніколи не зможе виправити поведінку інших. Звідси і розділює Конфуцій населення на мужів благородних, які дотримуються конфуціанських моральних заповідей та простолюдинів. Мораль благородного мужа, вважає він, подібна до вітру, мораль же простолюдина подібна траві. Куди дме вітер, туди має нахилятись трава.

Суспільний ідеал мислителя знаходиться в минулому, тому і створює він вчення “про виправлення імен”, для того щоб привести речі у відповідність з їх минулим значенням. Отже, незважаючи на те, що конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні державою, воно пропагувало громадянський мир і злагоду в суспільстві, стверджувало, що сенс і ціль державної політики полягають у тому, щоб впроваджувати етичні принципи в політичне життя. Поступово конфуціанство стає впливовою політичною течією, а в II ст. до н.е. – офіційною ідеологією і державною релігією Китаю.

Легізм. Школа легістів у Китаї захищала інтереси нової, майнової знаті. Засновником вчення прийнято вважати Шан Яна (390-338 рр. до н.е.) – прем’єр-міністра царства Цінь. Його ідеї викладені ним у трактаті “Книга правителя області Шан”. Суть цієї доктрини, яка і нині користується немалою популярністю на Сході, полягає у відкиданні гуманності й справедливості в політиці за рахунок абсолютизації інтересів держави. “Слабкий народ – означає сильна держава. Ослаблення народу – головне завдання держави” – основний постулат легізму.

Трактат Шан Яна починається полемікою з конфуціанством, яке відмовляє правителя від нововведень (суспільний ідеал конфуціанства в минулому). “Все здавна змінилось, - пише Шан Ян, - якщо раніше люди були прості й чесні, тепер вони хитрі й брехливі. І тому, замість моральних методів, методів переконання в управлінні державою необхідно користуватись методами примусу й покарань”. Шан Ян вводить в царстві Цінь кругову поруку і колективну відповідальність (5 селянських сімей мали старосту, який за них відповідав, п’ять таких п’ятірок утв. общину і т.д.).

В основу управління державою Шан Ян поклав наступні принципи: 1) мати в державі багато покарань і мало нагород, адже там, де панує страх, легше управляти; 2) жорстоко карати за найменшу провину, тоді злочину взагалі не буде звідки взятись; 3) роз’єднувати людей взаємною підозрілістю і всеохоплюючим стеженням та доносами. Головна ціль держави, - вважали легісти, - її цілісність, міць, підкорення інших царств. Заради цього треба знищити в країні інакомислення, а значить мистецтво, філософію, літературу.

Даосизм. Зародження даосизму пов’язують з іменем напівлегендарного мудреця Лао-Цзи (IV ст. до н.е.), якого вважають укладачем канонічного трактату “Дао де цзін” (“Книга про дао і де”). В основі цього вчення лежить поняття “дао”. Дао – джерело всього існуючого, закон, за яким розвивається Всесвіт, і який змінити людина безсила. Основою даної доктрини стає принцип не діяння. Недоліки, що є в суспільстві, є тому що люди, захопившись суєтними устремліннями, відійшли від природного ходу речей. А тому не слід виступати проти існуючих порядків, слід зачекати і загальний закон “дао” сам змінить все на краще. У соціально-етичному плані лейтмотивом даосизму були осуд гордині, проповідь середнього достатку і помірності. Якщо знать і правителі дотримуватимуться дао, то в суспільстві пануватиме злагода і порядок. Розумний правитель, править країною за допомогою не діяння, не нав’язуючи підлеглим своїх уявлень і переконань, не втручаючись у їхні справи. Даосизм захищає в основному інтереси селян общинників.

4. Політичні вчення у Стародавній Греції .

Платон (427-347рр до н.е.) - походив з знатного роду, був учнем Сократа, засн. Академію. Діалоги «Держава», «Закони», «Політик». Його пол. теорія тісно пов’язана з його філософською доктриною. Існує світ ідей, який є вічним, досконалим і незмінним і світ буденних речей. В світі ідей існує також ідея ідеальної держави – це справедливе, засноване на законах, правління кращих, де кожен займається своєю справою. Для якої х-ні наст ознаки:

1.влада Д. має божественний і всеохоплюючий х-тер. Мудрі філософи мають бути правителями; 2.населення ідеальної Д. у Платона жорстко розділено на 3 прошарки, виходячи із 3 поч. людської душі: розумного(правителі-філософи), афективного(воїни), жадання, бажання (ремісники і землероби). Справедливість вимагає ієрархічного підпорядкування початків в ім’я цілого: перші – керують, другі- захищають, і разом керують третім. Всі брати, але домішано золота, срібла, заліза і міді. такі 3 поч. властиві і Д – порадницькі, захисні та ділові.; 3. всеохоплююча регламентація людського життя, де контролюються навіть побутові дрібниці; 4. нетерпимість у Д. зводиться у принцип - за вільнодумство та інші непослухи передбачається покарання; 5.відсутність приватної власності, грошей, сім’ї. 6.суспільство функціонує на засадах солідарності та колективізму. Отже, ідеальною Платон вв. аристократичну Д., якій протистоять 4 інші – тимократія, олігархія, демократія та тиранія(кожна гірша за попередню). Д. має здійснювати 3 необхідні ф-ції: задоволення головних життєвих потреб людей, захист Д і управління нею. Метою Д є гармонія як у внутр. так і зовн. проявах, а суть гармонії – це законослухняність. Пересічного індивіда Платон прагне підкорити Д і у них немає нічого свого. Філософ пропонує план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також положення про спільних жінок для воїнів і державне виховання. Для класифікації реальних режимів Платон застосовує критерій у якому поєднано кількість і якість. Законна влада одного – монархія, незаконна – тиранія, законна влада декількох – аристократія, незаконна – олігархія; законна влада багатьох – демократія, незаконна - охлократія. У діалозі «Політик» Платон, говорить, що політика - це мистецтво, яке вимагає уміння управляти людьми. При наявності таких даних у правителів не є важливим, чи вони керуються законами. В усіх інших Д, на чолі яких немає дійсних керівників, правління має здійснюватися через закони.

Арістотель(384-322 рр.до н.е.) – був учнем Академії, вчителем Олександра Македонського та засн. Ліцей. Він започаткував пол. науку як самост. дисципліну, як мистецтво управління, що передбачає розвинуті уявлення про моральність та знання етики (що є вступом до політики). «Політика», «Афінська політія», «Етика», «Риторика». У центрі політичного вчення А. проблеми походження, сутності та форми Д. вона утв. природно-історичним шляхом – із сімї та поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування. Зумовлено це Тим, що людина за своєю суттю є політичною істотою і її потяг до суспільного життя, до пол. спілкування реалізується в Д. людина – об’єктивне начало всіх політичних явищ., тому Д є організацією лише тих людей, хто може брати участь у законодавч., судовій і військовій д-ності . Отже, Д. – це самодостатня для існування сукупність громадян. Громадяни мають рівні права, але це не стосуєтся рабів, торговців, ремісників. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватися нею повинні спільно (він остерігався глибокої нерівності). Для запобігання переворотів принцип рівності доповнюєтся принципом спарведливості. Спарведливості у А. 2 види: зрівнююча (арифметична –у сфері цивільно-правових угод) і розподілююча (геометрична – за гідністю). Пол. справедливість можлива лише між рівними і вільними людьми; спарведливо є те, що «одні – вільні, а інші - раби», «рівним – рівне, нерівним -нерівне».Арістотель критикує Платона за єдність Д, відсутність сімї, приватної власності, за спільність жінок і дітей. Головне завдання пол. теорії він бачить у обгрунтуванні найкращого державного устрою. Форму Д. А. х-зував як політичну сист., що визначаєтся верховною владою в Д. Конкретні форми він розрізняв залежно від к-кості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За кількісним: одноосібне, небагатьох і більшості. За метою (заг. чи особисте благо): правильні, неправильні. Виходячи з цього 3 правильні: монархія, аристократія, політія та 3 неправильні: тиранія, олігархія та демократія. Найкращою формою є політія (поєднання олігархії та демократії, побудована на принципі цензової демократії, позбавлена багатих чи бідних, а влада належить сер. класу, панування закону ), найгіршою – тиранія. Військову силу вв. за необхідну ознаку Д., що потрібна не для поневолення інших народів, а для того, щоб самим не потрапти в рабство. Право – політичний і-тут, воно може бути писане і неписане. Землю ділив на загальну і приватного користування громадян (ремісники і землероби нею не волдіють). Хоча громадяни забезпечені всім, але фіз. працею вони не займаются. Він висуває принцип почергової участі громадян у керівництві Д. при досягненні певного віку.

4. Політична думка Ст. Риму.

Трактати Марка Тулія Ціцерона. (106-43 рр.до н.е.) «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обовязки» (всього 19 трактатів, 58 промов, 800 листів)– державний діяч, оратор, юрист, письменник. Він вв., що природне право виникло раніше від писаних законів і Д. Сама Д. є втіленням того, що є справедливість і право, тобто він стояв біля витоків ідеї «правової Д.»Його теорія природного права базувалась на дотртманні законів, і пріоритет належав природному закону ( закон вищого Розуму),що звязував людей і богів. Д. він визначав як справу, надбання(res) народу(populi). Звідси і назва – республіка. Осн. причина її виникнення – бажання людей жити разом. Д., які виникають в р-таті сусп. договору, Ціцерон поділяв на монархію(царська вдада), аристократії(Влада оптиматів) та демократії(вл народу), а найкр. є змішана форма, яка врешті-решт приведе до загальної рівності та могутності Д. однак Д. нічого не вартуватиме, якщо нею правтиме бездар. Ціцерон – ідеолог рабовласницької аристократії. Він також закликав до реформування моральності римлян, і віддавав пріоритет мудрості, справедливості, стриманості та поміркованості. «ніхто нікому не мавє шкодити, якщо не буде на це спрвокований несправедливістю», тобто і війна не є необхідністю. Мудрий правитель спірні пит. повинен вирішувати шляхом переговорів. Війни поділяв на справедливі і не справедливі.

Гай Юлій Цезарь (102 або 100-44 рр. До н.е.) (імператорс. період) - римський диктатор, полководець, автор «Записок про гальську війну», «Записок про громадянські війни», провів реформу календаря, був головнокомандуючим армії та зайймав вищі релігійні посади. Прагнув обєднати римлян із завойованими првінціями. Роздаючи римське громадянство. В осн. 2 провідні народності –латинська та елінська. Тут Влада трималася на культі імператора, поєднанні пол. влади з адміністративно-виконавчою та військовою.

Аврелій Августин Блаженний(354-430 рр) – видатний християнський богослов, церковний діяч. Його теорія булла панівною до 13 ст. у своїй праці «Про град Божий» проаналізував погляди церкви на Д та еволюцію людства. Зло – це любов до себе. Благо – любов до Бога і 2 типи любові породжують 2 типи державності – земний і небесний. В історії він вбачав боротьбу 2 Д : «Граду Божого» та «граду земного». Вихід у ств. града земного на засадах християнської моралі (повага бога та людини), на примусі і силі, що є карою за гріхи людей та на праві, поєднаному з утіленою в богові справедливістю. Він вв. прийнятними усі форми правління тоді, коли в Д. зберігаєтся втілена у праві справедливість і повага до релігії. Історія завершится, днем Господа і приходом Христа і тоді встановится царство небесне. Августин дав свою періодизацію історії людських Д (6 періодів): вік немовляти, дитинства, отроцтва, юнацтва, зрілого віку і старості. Ост. поч. з моменту приходу Христа та виникн. Християнства.

4. Політична думка Середньовіччя.

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) «Про панування владик», «Сума теології». Його вчення базувались на вченні про Д і право Арістотеля. Тобто Людина є політичною істотою, і вній природно закладено прагнення жити спільно, так як самі вони не в змозі задовільнити свої потреби. Тому і виник. Д., метою якої є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя, шляхом збереження феодально-прошаркової ієрархії. Всяка Влада від Бога: однак правитель, який порушуї закони Бога і осн. моралі, превищує свою компетенцію, перетворюєтся в тирана і може бути скинутий людьми. Але остаточне рішення належить церкві, тобто обгрунтовувалося право втручання церкви у світські, державні справи. Сама процедура ств. Д подібна до ств. Світу, де діяльність монарха подібна до активності Бога. Серед форм державного правління Фома розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу віддає монархії, яка по-1 нагадує будову всесвіту з єдиним богом та по-2 іст. Досвід показує стійкість тих Д, де володар один. Монархію поділяє на абсолютну і політичну. Сам прихильник політичної, яка поєднана з демократичним праівлінням аристократії, але обмежена законом. Закони він поділяв на: природні (відображення вічного закону в людському розумінні, стемління до самозбереження) та людські (призначення їх силою і страхом обходити зло).

Марсилій Падуанський(1275-1342 рр.) - провісник свободи совісті і права народу на законодавчу владу, італійський мислитель, медик і богослов, захищав інтереси бюргегства, зокрема в праці «Захисник миру». Він рішуче виступив протии теократичної теорії, поклав на церкву усю відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у світські справи несе розбрат і позбавляє миру. Церква має бути відокремлена від Д, бо в них різна мета і сфери діяльності. Державна влада здійснюєтся на основі законів, право видавати, які має народ, тобто обрані ним представники. Він один з перших висунув ідею розмежування влади законодавч та викон. У здійсненні влади важливе місце відводилося виборності. Оптимальною формою держ. правління вв. виборну станову монархію. 2 категорії людей: правляча і підлегла. Державний організм скл. З 2 част: фізичної(люди) та нематеріальної(закони). Його концепція була оголошена єретичною.

4. Англійська політична філософія 16-17ст.

Джон Локк(1632-1704 рр.) – родоначальник теоретичної системи класичного лібералізму, вперше виокремив такі поняття, як особа, суспільство, Д, але особа на 1 місці, тому, що Людина від народження наділена природними правами, які ніхто не може відібрати. Праці «2 трактати про державне управління», «Досвід про віротерпимість», «2»та 3 лист про віротерпимість», «Деякі думки про виховання», «Розумність християнства». Положення його теорії: 1. пол. владі(Д) передує природний стан людей де не було війни всіх проти всіх, який був доволі впорядкований. Але механізму захисту прав не було і люди самі мусіли захищатися; 2. щоб уникнути зайвих зіткнень і забезпечити безпеку життя, свободи і власності, люди укладають сусп. Договір р-татом якого є Д; 3. Д. сама не може гарантувати природні права людини, так як Влада може вийти за рамки своїх повноважень; 4. для того, щоб вона була в межах своїх повноважень Локк пропонує спец. конституційний механізм, який містить у собі 2 елементи: принцип розподілу влад та принцип законності; 5.виступав за розділення законодавч., виконавч та федеративної влади, де з-вча належить представниицькому органу, виконавча – королю, а федеративна(союзна) – королю і кабміну; 6. у народу залишаєтся верховна влада та право змінювати законодавчий орган; 7. у законі він вбачав першу державотворчу ознаку, під яким розумів той акт Д, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам, а також х-зуєтся стабільністю та довготривалістю дії; 8.класифікуючи форми Д. Локк виділяє демократію, олігархію і монархію, віддіючи перевагу конституційній монархії. Суверенітет народу вищий від суверенітету Д.

Томас Гоббс(1558-1679 рр.) - сучасник англійськ. буржуазної революції, був секретарем Ф.Бекона. «Філософські основи вчення про громадянина», «Левіафан, або матерія, форма і влада Д церковної і громадської», «Про пол. тіло», «Людська природа». Гоббс вв., що всі люди були ств. рівними з рівними правами, але оскільки людина є егоїстичною, жадібною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині - вовк» і «війна всіх проти всіх». Водночас людина шукає шляхи до самозбереження, тому за взаємною домовленістю люди довіряють окремій особі верховну владу над собою. Цією особою є Д, котра використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вв. необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають підданими. Уклавши одного разу сусп. договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, і не можуть вести боротьбу проти неї, окрім тих випадків, коли існує загроза їх існуванню. Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені; суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає посадових осіб - його прерогативи неподільні. Гобс вв., що поділ влади веде до руйнування Д. Обґрунтовуючи необмежену владу Д. Гобс вв. можливими лише 3 форми її здійснення: монархію, демократію та аристократію, які відрізняються за ступенем придатності здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Гоббс симпатизує абсолютній монархії. Устрій Д. уподібнює живому організму.

6. Політичні ідеї представників французького Просвітництва

Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748), «Перські листи», «Роздуми про причини величі й занепаду римлян». Автор доводив, що виникнення держави і права, багато­манітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах — схильні до підкорення чужій волі тощо. Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держа­ви люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право, політичне право і цивільне право. Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.

Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск'є, мають відпові­дати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристо­кратія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і прави­лами.

Для характеристики кожної форми правління Ш. Монте­ск'є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх. Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й конституційну монархію як помірковане правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск'є приділяє проблемі співвід­ношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його Думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобо­да є право робити все, що дозволено законами». Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого прав­ління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Визначальною в системі поділу влади Ш. Монтеск'є вважав законодавчу.

Якщо Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму, то його співвітчизник — видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712—1778) захищав у цій бо­ротьбі інтереси широких народних мас. «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762). Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обгрунтування глибо­ко демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності — фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути сво­боду громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі. Однак утворення держави привело до поглиб­лення суспільної нерівності. На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні. Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. У грома­дянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здій­снюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Мон­теск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих.

11. Виникнення та еволюція соціально-політичних утопій

Томас Мюнцер (бл.1490-1525 рр.) повів боротьбу проти усяких експлуататорських порядків, соціальної нерівності, влади князів. Його соціальні і політичні ідеї найбільш чітко викладені у«12-ти статтях» і «Статійному листі», де говориться про необхідність виборності і змінності духовних осіб общинами про відміну кріпосного права, про зменшення податків, данини і панщини, про ліквідацію свавілля в управлінні і судах і т.д. У «Статійному листі» йде мова про крайню бідність народу яку більше терпіти неможливо. Всім селянським общинам необ­хідно об'єднатися у «християнський союз і братство», спільно лі­квідувати труднощі, які створюються панами. У цих союзах вста­новити справедливий лад, його принципом має бути «загальна користь». Але класово-економічні і полі­тичні відносини ще не визріли на той час, щоб його ідеї могли втілитись у життя.

Політичні погляди утопістів Т.Мора і Т.Кампанелли, вира­жаючи ідеї пролетарських елементів, які зароджувалися, проти­стояли політичним ідеологіям експлуататорських класів. Критика і заперечення суспільного ладу, заснованого на приватній власно­сті і обґрунтування переваг ладу, заснованого на спільності май­на, не могли не привести і до нових поглядів на державу.

ТомасМор (1478-1535 рр.) у відомому творі «Утопія» (1516 р.) піддав критиці існуючий в Англії лад. Мор мріяв про суспільство, де немає багатих і бідних, а між лю­дьми панує мир і злагода. Він мріяв про широкий демократичний лад, виборність і змінюваність керівників, відповідальність перед народом, рівноправність і вільнодумство, тобто все, що, на його думку, означало розумний порядок. Для Т.Мора характерне: заперечення приватної власності, ствердження суспільного виробництва разом із загальним обов'язком працювати, суворе обмеження часу ро­бочого дня і використання вільного часу для розвитку особистос­ті, поєднання сільськогосподарської праці із ремеслом і розподіл готової продукції із громадських складів, відсутність грошей.

У Томазо Кампанелли (1568-1639 рр.) в його праці «Місто Сонця» можна спостерігати ідею можливості наукового управ­ління суспільством; споживання, як і виробництво, носить суспі­льний характер, робочий день скорочено до чотирьох годин. Т.Кампанелла велике значення надає трудовому вихованню людей, розвитку науки і техніки. У Місті Сонця встановлено рів­ність чоловіків і жінок, має місце демократична організація дер­жавної влади. Посадові місця розподіляються між людьми у за­лежності від їх здібностей і розвитку.

У працях ранніх утопістів Т.Мюнцера, Т.Мора і Т.Кампанелли не говориться про шляхи перетворення існуючого суспільно-політичного ладу в ідеальний.. У їх поглядах слід розрізняти дві сторони: раціональну і фантастичну. Ранній утопічний соціалізм неодно­значний. В одних умовах він виступає як прогресивна течія, в ін­ших - як реакційна.

Розчарувавшись у французькій революції, в ідеях добра, братства і свободи просвітитель Сен-Сімон (1750-1825 рр.) мріяв про суспільство, метою якого буде загальний добробут, покра­шення положення найбільш бідного класу. Розумний лад, створе­ний на принципах розуму, на його думку, породжує колективізм, співпрацю, мир, згоду, свободу, розквіт особи. Такий ідеал спів­падав, з його точки зору, з метою соціалізму. Можливість виникнення і заснування нового суспільства А.Сен-Сімон доказував об'єктивним законом прогресу, в силу якого відбувається заміна одного суспільного ладу іншим. Капі­талізм, стверджував А.Сен-Сімон, вступив у останню стадію роз­витку. Його цивілізація «перевернута догори ногами», нерозумна. Оскільки її вік закінчився, вона повинна уступити іншому, більщ досконалому суспільству. Другим фактором, в обґрун­туванні соціалізму, був ріст науки і техніки. Тільки за допомогою науки можна досягти розквіту, достатку, добробуту і створити умови для виникнення соціалістичного суспільства. Соціаліс­тичне суспільство - це асоціація у всесвітньому масштабі, без на­ціональних кордонів. У ньому створюється планове виробництво на основі науки і техніки. Потреби кожної людини задовольня­ються за рахунок суспільства. Створюються рівні для всіх мож­ливості. Вільна праця стає обов'язком для всіх без винятку членів суспільства, знищується протилежність між розумовою і фізич­ною працею, між містом і селом. Державна влада перетворюється в орган організації вироб­ництва і управління речами. Разом з тим зберігаються окремі фо­рми приватної власності і соціальні групи: люди фізичної праці, інтелігенція, підприємці. Війна повністю виключається із життя суспільства. Повагу отримує кожен член суспільства від частки праці, яку приносить суспільству. В кінці життя А.Сен-Сімон відверто заявив про свою прина­лежність до робітничого класу, але для нього було властивим нерозуміння іст. ролі робітничого класу, апеляція перева­жно до панівного буржуазного класу, недооцінка пол.. і ре­волюційної боротьби, що заважало йому піднятися до наукового розуміння соціалізму.

11. Німецька класична філософія про політику, державу і право (І.Кант, Г.Геґель, І.Фіхте).

Імануїл Кант (1724-1804 рр його називають фундатором теорії пра^вовоїдержави. «Ідеї загальної історії із космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні початки вчення про право», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності до судження», «Метафізичні засади моралі», «Спір наук».

Наріжні принципи соціальних поглядів І.Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, достойністю, абсолютною цінніс­тю; особа не є зброєю здійснення яких би то не було планів, на­віть благородних планів загального добробуту. Людина - суб'єкт моральної свідомості, яка в корні відрізняється від навколишньої природи - у своїй поведінці повинна керуватися веліннями мора­льного закону. Закон - це апріорен, який не піддається впливові зовнішніх обставин і тому безумовний «кате­горичним імперативом». Поступай так, щоб ти відно­сився до людства, як до мети і ніколи - як до засобу. А це можли­во, коли індивіди вільно можуть слідувати голосу «практичного розуму». «Практичним розумом» охоплювалася як сфера етики, так і сфера права. Тому не можна говорити неправду, посягати на чужу власність, у відчаї і біді кінчати життя самогубством, так як необхідно уявити собі наслідки таких вчинків, якщо вони стануть правилами загальної поведінки.

Людина, за вченням І.Канта, належить до двох світів. Вона, ^{як С}У^ТЬ емпірична, знаходиться в світі явищ, тому підпорядкована закону причинності. В той же час, вона є «річчю в собі». Тут вона вільна і підпорядкована закону свободи. Тут у І.Канта протиріч­чя, на яке він не міг дати відповідь. Люди між собою, за І.Кантом, заключають «суспільний договір», але морально повноцінні люди.:

І.Кант наголосив, що найвищою проблемою для людського роду є проблема досягнення загального правового громадянсько­го суспільства. Для цього ліберальний устрій мусить бути респу­бліканським. У реальній республіці повинні управляти загально­обов'язкові закони, а люди, які входять до уряду, повинні забез­печити їх чітке виконання. Республіка, за І.Кантом, це «держав­ний принцип відокремлення виконавчої влади від законодавчої». Побудову правової держави необхідно здійснювати не через революцію, а в поступових реформах. І.Кант розмежовує три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову, їх субординація, узгодженість і незалежність здатні запобігати деспотії і гаранту­вати мир, благополуччя держави. Формам правління І.Кант не надавав особливого значення, але виділяв автократію або абсолютизм, аристократію і демокра­тію. Суть кожної - у способах управління народом. У зв'язку з цим він розмежовує республіку і деспотичну форму правління. Кращими вважав або конститу­ційну монархію, або республіку. Благо держави не є вирішення завдань мате­ріального, соціального забезпечення громадян. Під благом «не варто розуміти благо громадян та їх щастя, під бла­гом слід розуміти стан узгодженості державного устрою з прин­ципами права». Він перший ставить питання про участь народу в установ­ленні правопорядку шляхом прийняття конституції, як також про суверенітет народу, але побоювався того, як би із цього положен­ня не були зроблені крайні, радикальні правові висновки. Тому він пропонує накласти вето на право народу обговорювати пи­тання про походження влади, про характер законів влади. Цікаво, що він перший запропонував проект встановлення «вічного миру». Його можна досягти, правда, у далекому майбу­тньому, створенням всеохоплюючої федерації самостійних рів­ноправних держав, побудованих за республіканським типом. За переконаннями І.Канта, утворення такого союзу неминуче в кінці кінців.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегедь (1770-1831 рр.). За викликом уряду був офіційним державним філософом Прусії. «Феноменологія«Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Конститу­ція Німеччини», «Філософія духу», «Філософія права» та ін. Се­ред його посмертно виданих праць є лекції з філософії історії, іс­торії філософії та філософії релігії. Основним методом, який він розробив і ввійшов в історію, а в майбутньому дороблений і доповнений, це діалектичний метод..

Г.Гегель розрізняв громадянське суспільство і політичну державу. Під громадянським суспільст­вом він мав на увазі буржуазне суспільство. Г.Гегель говорив про громадянське суспільство, яке роздирається суперечливими інте­ресами антагоністичних класів, як війну всіх проти всіх. У суспі­льстві існують три основні складові: система потреб, виконання правосудця, поліція і корпорація. Найголовніша функція грома­дянського суспільства - стежити (опираючись на правосуддя), щоб вільне розгортання приватної (особистої) свободи не погли­налося соціальними моральними імперативами, забезпечувалася зверхність громадянського суспільства над правовою державою.

У соціальній структурі Г.Гегель виділяє три класи: 1) субстанційний (землевласники-дворяни і селяни), 2) промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники), 3) загальний (урядовці). Ви­світлюючи соціально-економічну проблематику, Г.Гегель визнає, що навіть при надмірному багатстві громадянського суспільства воно не в спромозі боротися із надмірною бідністю і виникнен­ням голоти. Гегелівський аналіз показує, що громадянське суспільство не в спромозі вирішити цю проблему, виходячи із внутрішніх можливостей, діалектики суперечностей, тому воно вимушене шукати шляхи за рахунок міжнародної торгівлі і колонізації ін­ших народів, хоча до поневолення інших народів і країн Г.Гегель відноситься негативно. У громадянському суспільстві, згідно вчення Г.Гегеля, має місце реальне функціонування власності, яка повинна знайти за­хист з боку закону, суду і поліції. Ці інститути повинні у стихії окремої мети кожного відстоювати загальні інтереси даного ладу. Він вимагає прилюдного оголошення законів, прилюдного судо­чинства і суду присяжних. Критикує концепцію поліцейської держави.

Г.Гегель також аналізує роль праці в системі потреб, соціа­льно-економічні суперечності, поляризацію багатства і бідності, приватновласницький характер суспільства, роль публічної влади в захисті приватної власності. До теоретичних заслуг Г.Гегеля відноситься також чітка принципова оцінка взаємозв'язку і спів­відношення соціально-економічної і політичної сфер, громадян­ського суспільства і політичної держави, про діалектику цих зв'язків і співвідношень. Політичну владу Г.Гегель ділить на три види: законодавчу, урядову і владу правителя. Основна урядова влада, де мають втручатися свідомість і освіченість суспільства, бо це основна опора держави. Значне місце у працях Г.Гегеля займає дослідження внутрі­шнього устрою держави, або «політичної держави». На відміну від класичної тріади, висунув нову: князівська, урядова і законо­давча. Г.Гегель вимагав двопалатного законодавчого органу. Він відстоював принципи публічних дебатів, свободу зборів, дру­ку, повідомлень тощо.