1. Пізнання як предмет філософського аналізу.

Пізнання – це процес цілеспрямованого активного відбиття дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства. Теорія пізнання – (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, його пізнавальні здатності й можливості, засоби й форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування, умови й критерії його істинності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до самого миру, про те, чи в змозі свідомість людини адекватно відбивати дійсність.

Принципову можливість пізнання визнають не тільки матеріалісти, але й більшість ідеалістів. Однак у рішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються.

Для ідеалізму, що заперечує існування миру незалежно від свідомості, пізнання представляється як самостійна діяльність цієї свідомості. Свій зміст знання одержує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості.

Відповідно до матеріалістичної гносеології, джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності – це процес творчого відбиття її у свідомості людини.

Суб'єкт пізнання – реальна людина, суспільство в цілому.

Об'єкт пізнання – це те, на що направляється пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може виступати, у принципі, вся дійсність.

Філософія, на відміну від інших історичних типів світо­гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ­цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявлен­ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий по­шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі­знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо­мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть­ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе­реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза­но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по­стає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце­су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від­ношенні «людина—світ». Філософське питання «що є іс­тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі­знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро­можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть­ся його структура із структурою мислення про нього, а як­що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан­ня від самого початку існування філософії є наслідком роз­в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут­тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан­ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те­орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі­ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо­вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч­ному вимірі. Диференціація філософського знання влас­тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).