Онтологія

1.Категорія буття та субстанції в історії філософії.

Онтологія є найважливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу. Оскільки саме онтологія вирішує низку ключових світоглядних питань, то саме вона історично формується насамперед і протягом тривалого часу практично повністю покриває предмет метафізики.

Що лежить в основі світу? Виник світ природнім шляхом чи являє собою акт божественного творіння? Чи існують інші світи? Реально існують свобода та творчість, чи це просто ілюзії нашого обмеженого розуму? Саме такі питання, що носять граничний характер, і відносяться до розуміння світу і людського буття в цілому, є предметом перш за все філософського аналізу.

Винятково широке філософське узагальнення знань про навколишній світ являють собою категорії буття, субстанції, матерії. Саме вони дають можливість усвідомити, яким чином поєднуються природничі знання про матерію, рух, простір, час та інше з філософськими уявленнями про природу, з картиною світу, яка створюється в межах філософії.

Отже, буття - це філософська категорія, що означає: все, що реально існує; реальність, яка існує об'єктивно, поза і незалежно від свідомості людини; загальний спосіб існування людини.

Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основніформи буття:

♦ буття речей і процесів, які існують незалежно від людини та її діяльності - "перша природа" і буття речей і процесів, створених людиною, - "друга природа";

♦ буття духовного (ідеального), котре розділяють на індивідуалізоване і об'єктивізоване;

♦ буття людини як існування її у світі речей і світі духовних цінностей;

♦ буття соціальне, що розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.

Отже, у світі, що оточує нас, існує незліченна кількість різних предметів і явищ. Чи є між ними що-небудь спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв'язати ці питання історично привели до виникнення поняття субстанції (лат. substantia - сутність, дещо, що лежить в основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона - причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності.

В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстратом, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; подруге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортається все різноманіття предметів та явищ.

Філософи намагалися розв'язати і питання, щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.

Плюралізм (від лат. рluralis - множинний) - філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна).

Монізм (від грец. Myxom - один, єдиний) - філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усвідомлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюю-чими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюютьматерію як субстрат, який не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то матеріалісти характеризують матерію як здатну до самоформу-вання субстанцію.