Справедливість Платон

Основним принципом ідеальної держави Платон вважає справедливість. Найкраща державна система повинна, згідно Платона, володіти певними рисами економічної і політичної організації, які можуть забезпечити вирішення самих важливих завдань. Така держава, по-перше, повинна володіти силою власної організації і засобами її захисту; по-друге, вона повинна здійснювати систематичне і достатнє забезпечення всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє – повинна керувати духовною діяльністю і творчістю

Справедливість, згідно Платона, притаманна як окремій людині, так і можливо цілій державі. Але спочатку цей термін слід використати щодо держави в цілому, а потім використовуючи дані перейти до справедливості окремого індивіда.

Платон пише: “Займайтеся кожен своїм ділом – це і буде справедливість” [Книга 3; 150]. Визначення “справедливості”, яка нібито є головною метою обговорення, дане в IV книзі. Справедливість – полягає в тому щоб кожен тримався свого діла й не стромляв носа в чуже: місто буде справедливе, або праведне, коли торговець, опікун – кожен робитиме своє діло, не втручаючись у справи інших верств людства.

Другий момент – це те, що Платонове визначення “справедливість” має за передумову наявність держави, влаштованої або в традиційному дусі, або ж, як його держава, з загальною метою здійснити якийсь етичний ідеал. Справедливість, каже Платон, полягає в тому, щоб кожен робив своє діло. Але в чому полягає діло кожного? У державі, яка, подібно до стародавнього Єгипту або царства інків, лишається незмінною з покоління до покоління, діло кожного – це діло батька, і ніяких проблем не виникає. Але в Платоновій державі ніхто не має законного батька. Отже, його діло мусять визначати або його особисті смаки, або оцінка державою його придатності. Платон, очевидно, прагне саме цього другого. Істотна функція уряду є визначення того, в чому полягає діло кожної людини. Хоча всі правителі мають бути філософами, однак ніяких новацій не повинно бути, тобто філософи – це повік-віків тільки ті люди, котрі розуміють Платона і згідні з ним.

Платон виступає за широке розповсюдження серед населення ідеальної держави “благородного вимислу”, згідно якого всі вони народжені матір’ю землею, і тому повинні піклуватися про країну в якій живуть, захищати її, і до інших жителів відноситись як до братів.

“Хоча всі члени держави брати, але бог, зліпивши вас, в тих – хто спроможний правити, домішав при народженні золото, і тому вони найбільш цінні, в їх помічників – срібло; залізо і мідь, – в землеробів і різних ремісників” [Книга 5; 215-218].

Ціль платонівського міфу полягає в тому, щоб запровадити слухняність, однодумність і братерство громадян, і одночасно їх нерівність, в структурі ідеальної держави, але платонівський міф закінчується застереженням, що держава загине, якщо охороняти її буде залізний або мідний вартовий.

Жінки і чоловіки в ідеальній державі рівні в своїх правах і можливостях. Не стать, а здібності, як в мужчин так і в жінок, є показником довершеності. Хоча, Платон стверджує, що природа в жінок і мужчин різна, але щодо занять пов’язаних з державною діяльністю вони рівні.

Справедливість Сократ

Головна сутність політики за Сократом. Суть вчення філософа. Школа софістів і Сократ, протистояння. Головні особливості тріади Горгія. Ідея Сократа про законність. Загальне поняття про справедливість та праведність. Міра (справедливість) за Сократом.

Арістотель про справедливість

Аристотель ж думав, що справедливість включає не рівність, а правильну пропорцію, яка лише іноді є рівністю

Справедливість господаря або батька щось інше, ніж справедливість громадянина, бо син чи раб - це власність, а по відношенню до своєї власності не може бути несправедливості

Також важливою в етиці Арістотеля є проблема справедливості. За його словами, цей термін має багато відтінків і означає як справедливість взагалі (правильну поведінку стосовно інших з погляду норм права, звичаїв або суспільної думки), так і доброчесність правильної поведінки стосовно інших. Справедливість у вузькому розумінні він тлумачив як особливу етичну доброчесність.

Аналізуючи цю проблему, Арістотель вирізняв розподільчу й урівнюючу справедливість. Розподільча справедливість вимагає не рівного розподілу (матеріальних благ, почестей), а такого, що відповідає принципу гідності, оскільки «справедливе при розподілі... має враховувати певне достоїнство». З цим пов'язані деякі проблеми, оскільки прихильники демократії достоїнством вважають свободу, прихильники олігархії — багатство, а прихильники аристократії — доброчесність. Урівнююча справедливість поширюється на економічні відносини і правові норми. За Арістотелем, обмін буває самохітним (продаж, купівля, застава, позика, завдаток, платіж тощо), несамохітним, таким, що здійснюється потай (крадіжка, перелюбство тощо) або підневільним (посоромлення, полонення, умертвіння тощо). Вдаючись до понять, якими послуговуються в торгівлі при обміні товарів, філософ зазначав, що урівнююча справедливість полягає в рівному обміні (між вигодою і втратою). Справедливості у сфері економіки відповідає еквівалентний обмін, за якого жодна сторона не одержує вигоди і не зазнає втрат (збитків). І хоча такий обмін не дає їм переваг, у певному сенсі він вигідний для них. У сфері права роль відновлювача справедливості виконує суддя як представник закону держави. Його завдання полягає в тому, щоб відшкодувати завдані збитки шляхом співмірного покарання, тобто своєрідного вирівнювання збитків.

Розглядаючи справедливість як доброчесність, Арістотель основну її особливість вбачав у спрямованості на інших людей. Найкращою людиною він вважав ту, яка чинить справедливо стосовно інших, тому справедливість є не частиною доброчесності, а всією доброчесністю, а несправедливість — не частиною зіпсутості, а зіпсутістю загалом.

Отже, Арістотель узагальнив досягнення етичної думки своїх попередників, зокрема Демокріта, софістів, Сократа, Платона, розвинув і поглибив деякі з їхніх ідей. А певні етичні проблеми сформулював і спробував їх уперше розв'язати. Хоча його поглядам властиві й недоліки: історична обмеженість, політичні симпатії до монархії, раціоналізм. Тому раба як власність іншої людини він залишив поза мораллю, жінок — за те, що пристрасті у них переважають над розумом, зараховував до істот «другого сорту». Вважаючи споглядання вищим видом діяльності, недооцінював діяльність економічну, політичну, фізичну.