ЗМІСТ

Розділ 1. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК НАУКА1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліниРозділ 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ДУМКИ2.1. Літературознавство періоду античності2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження2.4. Теоретико-літературна думка в епоху бароко2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму2.6. Літературознавство епохи Просвітництва2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізмуРозділ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАРУБІЖНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА XIX-XX СТОЛІТЬ3.1. Міфологічна школа3.2. Біографічний метод3.3. Культурно-історична школа3.4. Компаративізм3.5. Інтуїтивізм3.6. Фройдизм3.7. Структуралізм3.8. ЕкзистенціалізмРозділ 4. НОВІТНІ НАПРЯМИ І ТЕЧІЇ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ4.1. Постструктуралізм4.2. Деконструктивізм4.3. Фемінізм4.4. Рецептивна естетика4.5. Постколоніальна критикаРозділ 5. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття5.4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття5.5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втратиЛітератураРозділ 6. Художня література як вид мистецтва6.1. Естетична функція художньої літератури6.2. Прекрасне в житті та мистецтві6.3. Естетичний ідеал6.4. Види мистецтва, їх класифікація6.5. Особливості художнього пізнання6.6. Предмет і специфіка художньої літературиЛітератураРозділ 7. ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ І ПРОБЛЕМА ТИПОВОГО7.1. Визначення художнього образу7.2. Особливості образу7.3. Творча робота письменника7.4. Характер. Проблема типового7.5. Види художніх образів7.6. Свобода творчості і детермінізмЛітератураРозділ 8. ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ8.1. Зміст і форма8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі8.1.2. Тема8.1.3. Проблема8.1.4. Ідея8.1.5. Пафос і його різновиди8.1.6. Конфлікт8.1.7. Структура і елементи змістової організації художнього твору8.1.8. Формальні чинники художнього змісту8.2. Композиція і сюжет8.2.1. Визначення композиції і її типи8.2.2. Групування персонажів8.2.3. Сюжет8.2.4. Класифікація сюжетів8.2.5. Компоненти сюжету8.2.6. Позасюжетні елементи твору8.3. Художня мова8.3.1. Мова розмовна, літературна, художня8.3.2. Мова автора і мова персонажів8.3.3. Лексика художньої мови8.3.4. Тропи8.3.5. Особливості поетичного синтаксису8.3.6. Риторичні фігури8.3.7. Поетична фонікаЛітератураРозділ 9. ВІРШУВАННЯ9.1. Мова вірша і мова прози9.2. Ритм9.3. Рима і її різновиди9.4. Види римування9.5. Системи віршуванняЛітератураРозділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА10.1. Поняття про рід, вид, жанр10.2. Особливості епосу, види епічних творів10.3. Лірика, особливості, види, жанри10.4. Особливості драми, види і жанри10.5. Суміжні змістоформиЛітератураРозділ 11. ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС11.1. Поняття про літературний процес11.2. Спадкоємність11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи11.4. Літературна традиція і новаторствоЛітератураРозділ 12. ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ12.1. Творчість письменника12.2. Стиль12.3. Літературна школа12.4. Літературна група12.5. Літературна течія12.6. Художній методРозділ 13. літературний напрям13.1. Бароко13.2. Класицизм13.3. Сентименталізм13.4. Романтизм13.5. Реалізм13.6. Натуралізм13.7. Модернізм і його стильові течії13.7.1. Символізм13.7.2. Акмеїзм13.7.3. Імпресіонізм13.7.4. Неоромантизм13.7.5. Неореалізм13.8. Авангардизм і його стильові течії13.8.1. Футуризм13.8.2. Експресіонізм13.8.3. Дадаїзм13.8.4. Сюрреалізм13.8.5. Абстракціонізм13.9. Соціалістичний реалізм13.10. ПостмодернізмЛІТЕРАТУРА

Розділ 1. Літературознавство як наука

1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліни

Слово "література" походить від латинського littera, що означає "буква ". Поняття "література" охоплює всі писані й друковані твори на різні теми. Є література філософська, юридична, економічна і т. д. Художня література — це один із видів мистецтва, що образно відтворює світ засобами мови.

Усвідомлення літератури як мистецтва припадає на XIX століття.

1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство — це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX століть.

У літературознавстві виділяють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання.

Історія літератури (грец. historia — оповідь про минуле і лат. litteratura — буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв'язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості.

Теорія літератури (грец. thedria — спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст.

Літературна критика (грец. kritike — судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків.

Провідні жанри літературної критики — літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо.

Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик — це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus — порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв'язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах.

Літературна критика збагачує історію літератури новими фактами, виявляючи тенденції і перспективи розвитку літератури.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості.

Текстологія (лат. texturn — тканина, зв'язок і грец. logos — слово) — це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Текстологічна робота важлива для видання творів і для вивчення процесу творчості. Небажані зміни у художні тексти вносилися ще в часи античності. Багато їх у творах репресованих у радянський період письменників. Тексти, де звучала національна ідея, видавці підретушовували відповідно до комуністичної ідеології. У вірші В. Симоненка "О земле з переораним чолом" с такі рядки:

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в цім.

Кричиш мені ти в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Любове грізна! Світла моя муко!

Комуністична радосте моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

У рукописі перші два рядки були гострішими:

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім.

Перші два рядки наступної строфи звучали так:

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім'я автора безіменного твору.

Текстологи розрізняють авторське саморедагування і авторську само-цензуру, викликану ідеологічним тиском. Текстологічне вивчення змін і поправок, які вносить письменник у твори, розкривають його творчу лабораторію.

Історіографія (грец. historia — оповідь про минуле і grapho — пишу) — це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство).

Бібліографія (грец. biblion — книга і grapho — пишу, описую) — науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Видаються спеціальні бібліографічні журнали-літописи: літопис журнальних статей, літопис рецензій, літопис газетних статей.

Історія бібліографії починається з II ст. до н. е., з праць грецького поета і критика Каллімаха, керівника Олександрійської бібліотеки. Каллімах склав її каталог. Вітчизняна бібліографія починається з XI ст. Перша українська бібліографічна праця — "Ізборник Святослава" (1073 р.).

Палеографія (грец. palaios — стародавній і grapho — пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. До появи друкарського станка художні твори переписували від руки. Переписувачі іноді вносили в текст свої правки, доповнювали або скорочували його, ставили під творами свої прізвища. Імена авторів поступово забувалися. До цих пір не знаємо, наприклад, автора "Слова о полку Ігоревім". Палеографія — історико-філологічна наука, існує з XVII століття. Відомі такі види палеографії: епіграфіка, яка вивчає написи на металі і камені, папірологія — на папірусі, кодикологія — рукописні книги, криптографія — графіку систем тайнопису. Започаткував палеографію французький дослідник Б. Монфокон ("Грецька палеографія", 1708 р.). В Україні перші студії палеографії є у граматиці Лаврентія Зизанія (1596 р.). Сьогодні розвивається иеографія — наука про сучасні писемні тексти, у які вносили зміни цензори або редактори.

Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — наука, пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Назва "герменевтика" походить від імені Гермес. В античній міфології — вісник богів, покровитель мандрівників, доріг, торгівлі, провідник душ померлих. На думку Ю. Коваліва, етимологія поняття не пов'язана з іменем Гермеса, термін походить від давньогрецького слова еrmа, що означає купу каміння або кам'яний стовп, якими давні греки позначали місце поховання. Герменевтика — метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Спочатку герменевтика трактувала віщування оракулів, священні тексти, згодом — юридичні закони і твори класичних поетів.

Герменевтика використовує різні методи тлумачення художніх текстів: психоаналітичний, соціологічний, феноменологічний, порівняльно-історичний, екзистенціалістський, семіотичний, структуральний, постструкту-ральний, міфологічний, деконструктивістський, рецептивний, тендерний.

Перекладознавство — галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи. її завдання — осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складові перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства — це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу. Перекладознавство включає теорію, історію та критику перекладу. Термін "перекладознавство" запровадив в українське літературознавство В. Коптілов. Значний внесок в осмислення проблем перекладознавства зробили О. Кундзіч, М. Рильський, Роксолана Зорівчак, Лада Коломієць.

Психологія літературної творчості сформувалася в кінці XIX — на початку XX століття на межі трьох наук: психології, мистецтвознавства і соціології. В полі зору психології творчості свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява, перевтілення, персоніфікація, фантазія, натхнення. Вивченням психології літературної творчості займалися О. Потебня, І. Франко, М. Арнаудов, Г. В'язовський, З. Фройд, К. Юнґ. Сьогодні — А. Макаров, Р. Піхманець.