20.Єдність та відмінність емоцій та почуттів у сфері емоційного життя.(пит..1)
22.Проста та складна вольові дії. Фази складної вольової дії.
Вольові дії можуть бути простими і складними.
Здійснюючи прості вольові дії, людина без вагань наближається до поставленої мети, їй зрозуміло, що і яким чином вона досягатиме. Вибір мети, прийняття рішення щодо виконання дії певним чином здійснюється без боротьби мотивів.
Складні вольові дії потребують значного напруження сил, терплячості, наполегливості й здійснються в певній послідовності (Рис. 2.9.3).
В даній структурі вольової дії можна виокремити два етапи:
1) підготовчий (етап дії подумки, обміркування, на якому усвідомлюється мета, визначаються шляхи і засоби досягнення мети і приймається рішення)
2) виконавчий етап (виконання прийнятого рішення і самооцінка виконаної дії).
24.Задатки,як природні передумови розвитку здібностей.
Дитина народжується з певними особливостями будови мозку, органів чуття і руху, чутливістю нервової системи тощо. Вроджені задатки є необхідними природними передумовами розвитку здібностей. Більшість людей має певні задатки. Вони багатогранні і можуть розвиватись у різних напрямах. На основі одних і тих самих задатків виникають різні здібності залежно від умов та вимог діяльності. В основі одних здібностей можуть бути різні задатки, а відсутність певних задатків компенсується іншими.
Перетворення задатків на здібності залежить і від соціальних, духовних умов, потреб суспільства. Адже люди, які тривалий час зацікавлено займаються певною справою, виявлять свій талант і вищі результати.
Здібності виявляються, розвиваються тільки в діяльності, і лише в такій, яка не може без них здійснюватися. Не можна стверджувати про здібності дитини до малювання, якщо її ще не намагалися навчити малювати. Тільки в процесі навчання з'ясовується, чи є в неї здібності. Вони виявляються у швидкості і легкості засвоєння необхідних прийомів.
26.Особливості емоційних станів.
28.Психологічні теорії волі.
Поняття про волю як про детермінанті поведінки людини зародилася в Стародавній Греції і вперше було сформульовано Аристотелем. Він розглянув зв'язок волі з етикою, зробивши людину відповідальною за свою долю і благополуччя. "Від нас залежить бути хорошим і чи поганими". Добровільність для Арістотеля - це, по-перше, свобода вибору, по-друге, орієнтація на розумні цілі. Втіленням волі є мужність, що проявляється не "з примусу начальника".
Поняття «воля» було введене як поняття пояснювальне. У античній філософії це поняття і реальність, яку воно покликане пояснити, найчіткіше представлені у вигадуваннях Арістотеля. По Арістотелю проблема волі це проблема додання предмету спонукальної сили і тим самим забезпечення спонукання до дії (або гальмування при необхідності зниження спонукальної сили предмету дії ).
Дії, що мають джерело активності в самій людині, тобто здійснювані за рішенням людини, Арістотель називає довільними діями, або вчинками. У концепції Арістотеля воля визначала не лише ініціацію довільних дій, але і їх вибір, їх регуляцію при здійсненні. Причому сама воля могла розуміється і як самостійна сила (утворення) душі, і як здібність людини до певної активності, що йде від нього самого.
Арістотель вперше описав реальності, які вимагали для свого пояснення введення в систему психологічних понять волі. Такими реальностями були вибір дії, його ініціація і володіння собою [2].
Головним завданням для Арістотеля було пояснити спонукання до дії, яке не пов'язане з прагненням людини, яке часто перечить йому, а також гальмування бажаної дії, коли роздум підказує уникати її.
Отже першою парадигмою або точніше реальністю, в рамках якої була поставлена проблема волі, було породження дії людини що йде від нього самого. Розгляд волі в контексті породження дії передбачає, спонукальну функцію волі, а такий підхід можна умовно позначити як мотиваційний.
Мотиваційний підхід до волі, осмислений пізніше як проблема самодетермінації, є найпотужнішим в дослідженні волі і зберігся до наших днів.
Р.Декарт, на відміну від Арістотеля, ввів поняття волі як здатність душі формувати бажання і визначати спонукання до будь-якої дії людини, яку не можна пояснити на основі рефлекторного принципу.
Основна функція волі – використовуючи розум, боротися з пристрастями для забезпечення спонуки до вибраних дій. Пристрасті виникають під впливом речей, а бажання породжуються безпосередньо душею. Воля може виступити проти пристрастей і загальмувати рухи, «до яких пристрасть розташовує тіло». Оскільки Декарт розглядав розум «як власне знаряддя волі», то до сильної душі він відносить таку душу, в якій є тверді і визначені думки про добро і зло. «Найслабкіші душі – ті, воля яких не змусила себе слідувати певним правилам».[3]