36. Культивація рослин.

Центри (осередки) походження культурних рослин — географічні центри генетичного різноманіття культурних рослин. Можуть бути первинними (район споконвічного зростання диких форм і одомашнення) та вторинними (в результаті подальшого поширення культурних та напівкультурних рослин і подальшої селекції).

Питання про те, коли і де людина «винайшла» сільське господарство, викликає безліч суперечок, хоча дослідники зазвичай погоджуються, що сталося це 12-10 тис. років тому десь у межах великого регіону, який отримав у археологів назву «Родючий півмісяць» . На карті він виглядає дійсно як півмісяць, який охоплював пониззя Нілу, землі Леванту та Месопотамії. На цій території навесні випадає доволі багато (щодо навколишніх дуже посушливих регіонів) опадів, а ґрунти характеризуються високою родючістю. Родючий півмісяць пов'язує райони стародавнього Єгипту та Месопотамії, і тому його справедливо вважають колискою людської цивілізації.

Рослинництво виникло одночасно в Старому і Новому Світі за 7-8 тис. років до нашої ери. Процес одомашнення спочатку відбувався незалежно в географічно відокремлених областях земної кулі на всіх п'яти континентах і, звичайно, на видах навколишньої флори. Флористичний склад одомашнюваних видів був ендемічнимдля великих географічних територій, іншими словами, використовувалася вітчизняна флора.

В історії людських цивілізацій настав період сухопутних (часто караванних) і морських контактів і матеріальних зв'язків між різними географічними цивілізаціями. Це супроводжувалося поширенням насіння і плодів ендемічних одомашнених рослин, так що часом було важко визначити батьківщину культурного виду. У процесі становлення та розширення ареалів вищих рослин визначилися ботаніко-географічні та генетичні центри походження культурних рослин. Одомашнення рослин в різних географічних умовах супроводжувалося такими природними закономірностями еволюції, як мутації різного типу, поліплоїдія і інтрогресія при природній гібридизації.

37. Знаряддя праці ранніх землеробів. Поселення та житло.

38. Ремесло: основні етапи становлення.

39. Рання металургія. Найдавніші металургійні центри.

Перші свідчення про виробництво людьми металу датуються шостим — п'ятим тисячоліттям до Христа.

Вони були знайдені при розкопках у Майданпеку, Ярмоваці та Плочнику (Сербія). Знайдена в Бєловоде, мідна сокира культури Вінчасвідчить про добування міді. Інші свідчення про існування металургії датуються були знайдені археологічними розкопками в різних країнах Європи: у Пальмелі (Португалія), Кортес-де-Наварра (Іспанія),Стоунхендж (Англія). Однак, як часто буває при вивченні доісторичних часів, місце й час винаходу не може бути встановлений точно, і археологи час від часу отримують нові артефакти у різних куточках світу.

Срібло, мідь, олово й метеоритне залізо можна знайти у вигляді самородків, завдяки чому вже ранні культури могли в обмеженому обсязі використовувати обробку металів. Єгипетська зброя з метеоритного заліза, виготовлена приблизно за 3 тис. років до Христа, високо цінувалася як «кинджали з Небес». Однак уміння отримувати мідь та олово з породи й сполучати ці два метали у сплав під назвоюбронза дало початок справжній металургії приблизно три з половиною тисячі років до Христа, й розпочало епоху в історії людства, яка отримала назву бронзової доби.

Видобування заліза з руди та його обробка набагато складніші процеси. Виробництво заліза, мабуть, вигадали хетти десь приблизно за 1200 років до Христа, і започаткували залізну добу. Надалі свідчення розвитку чорної металургії археологи знаходять у різних культурах та цивілізаціях. Серед них стародавні й середньовічні держави Середнього й Близького Сходу, стародавнього Ірану,Стародавнього Єгипту, Нубії, Анатолії, культури Нок, Карфагену, а також Стародавня Греція й Стародавній Рим, Стародавній Китай, стародавня Японія. Стародавній Китай збагатив металургію значними виноходами, такими як вдосконалення доменної печі,чавуну, гідравлічних молотів, ковальських міхів.

У 16 ст. Георг Агрікола видав книгу De Re Metallica, в якій описав складний процес видобування руди, виплавки та обробки металу, що відповідала розвитку металургії на той час. Агріколу називають «батьком» металургії.

Особливо швидкими темпами металургія стала розвиватися з початком промислової революції. Зріс об'єм виробництва металів, вдосконалювалися способи їх отримання, зростала якість. У сучасну епоху зростає роль високотехнологічних матеріалів, таких як сплави, леговані й композитні матеріали з металевими матрицями.

Однією з перших областей зародження металургії заліза вважається Східне та Південно-Східне Причорномор’я, регіон розселення картвельських племен, яких ототожнюють із відомими з античних джерел халібами. На території Колхіди (Західна Грузія) археологами виявлений найдавніший центр металургії заліза, з численними об’єктами розробки руд та залізоплавильними майстернями, найбільш ранні з яких датують ХVIII – ХVI ст. до Р.Х. Первісними рудами були гематит (червоний залізняк) і магнетитові піски, які розташовувались в кількох кілометрах від морського берега.

Освоєння заліза було пов’язане з особливою ситуацією, що склалася в першій половині II тис. до Р.Х. в багатому гірничими досягненнями регіоні Південного Кавказу. Місцеві арсенові та стибієві бронзи програвали конкуренцію олов’яним. Власне олово було відсутнє. Експедиції, що направлялися на його пошуки в гірничі регіони Європи не знаходили родовищ каситериту. В цій загрозливій ситуації основні зусилля гірників Кавказу були зосереджені на пошуках нових руд і технологій, які змогли би замінити традиційні способи отримання бронзи. Додатковою мотивацією слугувало вичерпання легкоплавких мідних руд і необхідність трудомісткої переробки сірчистих (сульфідних) мінеральних сполук. Взаємовпливи цих факторів, підсилені величезним досвідом і знаннями спільноти гірників Південного Кавказу, з часом призвели до епохального відкриття металургії заліза.

Колхіда протягом тривалого часу постачала залізо не тільки в сусідні регіони Кавказу, але й в країни Східного Середземномор’я, в тому числі Егейського світу. В „Міфі про аргонавтів” сказано про гірників Колхіди: „Вони не орали землю, не саджали плодових дерев, не пасли стада на тучних лугах; вони видобували руду та залізо з необробленої землі й вимінювали на них продукти харчування. День не починався в них без тяжкої праці, в темній ночі й у густому диму проводили вони, працюючи, свій день”. Геродот, Ксенофонт, Есхіл також оповідали про плем’я ковалів-халібів, які оволоділи технологіями „доброго заліза”.

До середини II тис. до Р.Х. вартість „доброго заліза” була паритетна з вартістю золота, іноді й перевищувала його. Так, в часи славетного вавилонського царя-законодавця Хаммурапі (ХVIII ст. до Р.Х.) залізо (здебільшого метеоритне) було у 8 разів, а золото лише в 6 разів дорожче срібла. В середині ХVIII ст. до Р.Х. перший хетський правитель Анітта з міста Куссара отримав в подарунок від володаря малоазійського міста Пурушханда дорогоцінний трон і скіпетр, зроблені із заліза. В той час залізо було металом виключно царів і храмів. Це підтверджує письмова згадка про осталене залізо на глиняній табличці 1400 р. до Р.Х., що була виявлена в Північній Месопотамії (територія давньої країни Митанні). Її текст сповіщає, що цар країни Митанні надіслав єгипетському фараону Аменхотепу II „разом з 318 наложницями кинджали й кільця з осталеного заліза”. Невдовзі царство Митанні було завойоване хетами, які утворили величезну державу, що контролювала Малу Азію, Північну Месопотамію, Південний Кавказ і Вірменське нагір’я (всі основні осередки виробництва заліза). Протягом кількох сторіч хети зберігали таємницю нових технологій і монополію торгівлі осталеним залізом. Наприкінці II – на початку I тис. до Р.Х. металургія заліза з Південного Кавказу й Малої Азії розповсюджується шляхом торгівельних і політичних союзів, військових експансій та переселень народів – в країни Близького Сходу, Егейського світу, Північного Причорномор’я.

Західний напрямок поширення металургії заліза був невід’ємно пов’язаний з територією Європи. Давні греки достатньо швидко зрозуміли вигоди й перспективи нового металу, особливо для масового виготовлення сільськогосподарських знарядь. Залізообробка, виготовлення залізних виробів досягли тут значного розвою, хоча безпосередньо виробництво „доброго заліза” довгий час не мало успіху і Еллада імпортувала його з Кавказу, а також від більш досвідчених у металургії кіммерійських, скіфських і кельтських племен. Завдяки витворам мистецтва, що фіксували ковальську майстерність (рис.), літературним описам (Гомер, наприклад, згадує залізо в „Іліаді” та „Одіссеї” сорок вісім разів), релігійній міфології (культ бога-коваля Гефеста, рис...), натурфілософським працям Давня Греція залишилась в історичній пам’яті як потужний центр продукування й розповсюдження залізних виробів. Поруч з традиційною назвою метеоритного й звичайного заліза „зідейрос” (зоряний, тобто з зірок) греки уживали для визначення якісного металу назву „адамас” („непереможний”), що відображало неперевершені якості сталі. Пізніше ця назва перейшла до алмаза.

Важливу роль у розвитку металургії заліза й виробництві залізних знарядь грало Північне Причорномор’я. Провідниками культурного прогресу у Східній Європі ХI – VII ст. до Р.Х. були кіммерійці, які кочували від Кавказу до Фракії (в основному степами Південної України) й вели достатньо войовничий спосіб життя, що вимагало ефективної зброї. Контакти з античним світом (описані Гомером в „Одіссеї” та Геродотом в „Історії”), військові вторгнення на Кавказ (зокрема в Колхіду) та в Малу Азію дозволили кіммерійцям не тільки оволодіти відомими технологіями обробки заліза, але й довести свою сталеву зброю до справжньої досконалості. Найбільшу славу здобули кіммерійські мечі, напрочуд вдалі за формою і розмірами (довжина клинка трохи перебільшувала 1 м). Вважають, що вони першими перевершили кращі зразки бронзової зброї. Це свідчить, що кіммерійські зброярі освоїли технології цементації, ковальського зварювання й інші, відомі лише їм, секрети якісної обробки заліза. Частина кіммерійців, витиснена скіфами з території сучасної України, мігрувала в Центральну Європу, що сприяло розвитку металургії заліза Гальштатської культури.

В VII ст. до Р.Х. Північне Причорномор’я було завойовано скіфами, які перейняли й удосконалили місцеве виробництво „доброго заліза” й якісної зброї (бойові сокири й короткі мечі, рис...). У скіфів вперше з’являється принципово новий тип плавильного горну – наземна сиродутна піч із шлаковипуском. Ця стаціонарна конструкція відкрила новий етап у розвитку металургії. Завдяки високій продуктивності було ліквідовано дефіцит заліза й суттєво знижено його вартість. Велику кількість залишків металургійних і ковальських промислів скіфського часу виявлено у Кам’янському городищі поблизу Нікополя, на Шарповському городищі, в Лютіжі, Пилипенковій Горі, Лопатній, Ремізовці й на інших археологічних об’єктах України. Скіфське залізо було широко відоме не тільки на території Східної Європи, але й в грецькому світі. „Батько трагедії” Есхіл згадує його в п’єсі „Семеро проти Фів”.

Питання про сировинну базу скіфського заліза залишається дискусійним. Вважають, що руди бурого залізняка (лугові й болотні поклади) могли надходити з території Українського Лісостепу, а червоний і магнітний залізняки – з Кавказу. Ця версія ґрунтується значною мірою на тому, що кочові племена скіфів (як і попередні кіммерійці) не мали власних традицій гірництва, необхідного досвіду й спеціальних знань для розробки підземних родовищ.

З іншого боку, спектральний аналіз багатьох скіфських виробів свідчить, що сировиною для їх виготовлення були мінеральні утворення, подібні до залізних руд Криворізького басейну. Оскільки частина покладів знаходилась тут на незначних глибинах (до сьогодні ведеться їх відкрита розробка), а численні ріки, байраки й яри, що перетинали рудні тіла, розкривали виходи багатих руд, то пошуки родовищ і організація гірничих робіт могли здійснюватися навіть невеликою кількістю рудознавців. Не виключено, що це були бранці скіфів, або гості, запрошені з Кавказу. Свідоцтва стародавньої розробки залізної руди в Криворізькому басейні і залишки плавильних печей були виявлені С. Конткевичем ще у другій половині ХІХ ст. Зокрема, ним подано опис стародавньої гірничої виробки у гирлі балки Червона. У 1949 р. Б. Граков виявив залишки рудні скіфських часів у Гайдамацькій печері Дубової балки. Тут же були знайдені дві плавильні печі. Це свідчить про можливість розробки залізних руд Криворізького басейну вже у скіфські часи, що, однак, не виключає шляхів отримання скіфами руд з інших регіонів.

У Центральній Європі перехід від бронзи до заліза розпочали на початку IХ ст. до Р.Х. племена іллірійців та кельтів, що утворили розвинуте господарство на базі поширеного гірництва й металургії. Численні соляні шахти, мідні й залізні рудники, металургійні центри визначили Гальштатську культуру, що залишила різноманітні пам’ятки з бронзи та заліза, які співіснували кілька століть. З середини I тис. до Р.Х. в Центральній і Західній Європі металургію заліза розвивали кельти (рис...), які заклали підвалини Латенської культурі залізного віку. Їх поселення зазвичай виникали поблизу розвіданих покладів залізних руд. На відміну від греків і римлян, кельтські гірники були одночасно металургами та ковалями й забезпечували весь технологічний процес від пошуку руд, до виготовлення залізних виробів . Можливо завдяки цьому, вони першими розпочали цілеспрямовану розробку залізомарганцевих руд, зрозумівши роль марганцю для виробництва якісних сталей. Освоєння кельтами таких регіонів, як Каринтія та Штирія (Австрія), Зігерланд (Німеччина), Більбао (Іспанія), де залягали багаті марганцем залізні руди, дозволило їм отримати безперечні переваги у виробництві „доброго заліза” на значній території Європи.

Оригінальний спосіб осталення заліза іберійськими кельтами описав у „Історичній бібліотеці” Діодор Сицилійський: „Вони закопували ковані залізні пластини в землю й тримали їх там до тих пір, поки іржа не роз’їдала всі слабкі частки. Із більш міцних частин, що залишились, вони виковували свої неперевершені мечі й іншу зброю. Виготовлена таким чином зброя різала все, що траплялося на її шляху, бо ні щит, ні шолом, ні тим більш тіло не могли протистояти цій зброї, настільки великі переваги такого заліза”. Це був перший спосіб легування металу: ржа виїдала в’язке залізо, залишаючи неушкодженими частки легованої сталі. Важливим досягненням кельтів було застосування у виробах комбінованого („зварного”) заліза, коли ріжуче лезо серпа, коси, ножа виготовляли з тонкої сталі, а вміщуючу обойму – із звичайного в’язкого заліза. Завдяки такому поєднанню міцна, але крихка високовуглецева сталь оберігалася від руйнації оточенням із м’якого заліза (так званий „ефект олівця”). При цьому заощаджувалась дорогоцінна сталь, а знаряддя набували довговічності й можливості легко заточуватися та відновлюватися.

Винахідливості кельтів приписують створення залізних ободів на колесах, обручів для діжок, колісних плугів з залізним лемешем, використання заліза в крем’яному огневі та ін. Багато з цих винаходів використовувалися майже без змін більше двох тисячоліть. Велике значення для військових успіхів кельтів мали тонкі двосічні сталеві клинки довжиною близько метра (відомі з кінця IV ст. до Р.Х.) й пізніші дуже довгі мечі. Вони суттєво перевершували за своїми якостями короткі мечі римських легіонерів, зроблені з ковкого заліза й осталені лише з поверхні. Завоювання кельтами величезних територій, їх військові протистояння й союзи з римлянами та германськими пламенами привели до розповсюдження нових технічних досягнень практично по всій Європі. Досягнення кельтської металургії втілені в численних легендах про коваля Віланда (Воланда, Велундра), який зварював різні шари заліза в непереможну найміцнішу зброю . Характерний для Римської імперії рабовласницький лад значною мірою пригнічував розвиток промислів: рабам непритаманне винахідництво, безглузде в їх становищі, а вищі класи суспільства презирливо ставились до всього, що мало відношення до ремесел. Тацит в „Малих творах” неприязно писав про плем’я сілезьких кельтів (котінів), які видобували залізо (за думкою римського історика, це принизливо для людини). Значну частину необхідного Риму заліза виробляли кельти в Каринтії та підкорені етруски на острові Ельба, який римляни зневажливо називали „країною кіптяви”.

Інше відношення до гірництва споконвічно було у германців. Відтискаючи племена кельтів із Центральної Європи, вони переймали їх досвід і знання в гірничо-металургійному промислі, який високо цінували й намагалися всіляко розвивати. Прикладами такого „успадкування” технологій є освоєння багатих залізними рудами земель Зігерланду й Верхнього Пфальцю (Західна Німеччина), Штирії (Південно-Східна Австрія), Нової Слупи (Польща).

Німецький поет Р. Баумбах у вірші „Залізо назавжди” показав нестримну жагу давніх германців до видобутку заліза й непереможної зброї. Коли після виснажливих битв германці поклали край римському пануванню за Альпами, до воїнів з’явився гірничий дух і запропонував багатства альпійських надр.

Видатною пам’яткою давнього виробництва заліза кельтами і германцями є металургійний центр у Новій Слупі (Свєнтокшиське воєводство Польщі), який датують I – II ст. нашої ери. Аеромагнітна зйомка виявила тут більше 400 тис. залишків печей-димарок, кожна з яких давала 15 – 20 кг заліза. Хоча печі споруджували дуже щільно одна від одної, виробничі площі сягали величезних територій Свєнтокшиських Гір. Навіть сьогодні численні залишки шлаків і димарок залишаються суттєвою перешкодою для обробки сільськогосподарських земель.

Першим звернув увагу наукової спільноти на сліди давньої металургії в Свєнтокшистських Горах відомий польський вчений-просвітитель, президент Товариства друзів науки, священик Станіслав Сташиць . На початку ХIХ ст. він писав: „На всьому просторі Лисої гори й на декілька миль навкруги знаходиться на полях безмірна кількість залізних шлаків”. Наукові дослідження району, які було розпочато в середині ХХ ст. під проводом проф. М. Радвана, виявили тисячі фрагментів металургійних печей і шлаків, а також місця, де готували паливо та руду для плавлення. Цікаве відкриття було зроблене на місцевій піритовій шахті поблизу селища Рудки. Сучасні прохідницькі роботи вийшли на давні виробки потужного залізного рудника, що підтвердило версію про розробки залізних руд у Свєнтокшистських Горах. Вважають, що значна частина виробленого заліза експортувалась у Римську імперію.

Підсумовуючи особливості освоєння заліза на території давньої Європи, слід відзначити провідну роль кіммерійців та скіфів у Північному Причорномор’ї; кельтів та германців у Центральній і Західній Європі. Провідні держави античного світу Давня Греція та Давній Рим були здебільшого імпортерами „доброго заліза”, хоча технології металообробки (особливо в Греції) сягали високого рівня.

Майже одночасно із західним, європейським вектором освоєння заліза утворився потужний східний напрямок, який дав світу найбільш якісну збройову сталь й унікальні вироби холодної зброї. Однією з найцікавіших археологічних знахідок на території Давньої Ассирії залишається залізосховище, виявлене в резиденції аккадського царя Саргона II (VIII ст. до Р.Х.) у Дур-Шаррукіні . Приміщення мало розміри 5х2,5х1,5 м й було повністю заповнене залізними крицями. Їх форма нагадувала великих риб із наскрізним отвором на місці ока, в яке при транспортуванні просували ремінь й прив’язували до вантажного сідла. Ці свідоцтва розвинутої металургії Ассирії зараз можна побачити в експозиції Лувру.

Арійські племена, що прийшли на рівнини Інду та Гангу, познайомились з залізом на межі II та I тис. до Р.Х. Вони розвивали свою металургію в дусі сакральних традицій і ведичного вчення, що помогло досягти небачено високої якості та дивовижного художнього рівня залізних виробів. Індія була засновницею технології виготовлення особливо міцних та пружних сталей (мали назву „вутц”, більш відому у нас як „булат” або „дамаська сталь”), які відрізнялися характерними візерунками, що утворювались при багаторазовому перековуванні шарів сталі з різним хімічним складом (рис...). Знайомство представників античної культури з індійським залізом відбулося під час походу Олександра Македонського в Індію (329 р. до Р.Х.). Збереглися рукописи, що свідчать про царський дарунок володаря Пенджабу Олександрові – близько 2,5 т кричного заліза. Вихователь і біограф Олександра Аристотель в описі битви на річці Гідасп (сучасна Джелам) відзначає, що індійські воїни билися з греками довгими мечами, що легко розсікали захисні обладунки. Як метальну зброю індійці використовували сталеві кільця з гострою зовнішньою кромкою (т. зв. „чакри”), які легко прорізали лати грецьких воїнів. Слава про індійське залізо поширилася не тільки на країни Сходу, але й на античний світ, де воно було відоме під назвою, даною Аристотелем, „феррум кандінум” (біле залізо). З часом подібну сталь почали продукувати у Дамаску (Сирія), де при римському імператорі Діоклетіані (III – IV ст.) були побудовані численні металургійні підприємства, кузні, збройові майстерні.

Індія однією з перших країн почала використовувати залізні балки в якості будівельних конструкцій. Вже в IV ст. в Індії було створено професійний металургійний клан, який боровся з корозією металу. Ця організація відзначилася при будівництві Палаців Сонця на узбережжі поблизу Канерака. Не зважаючи на те, що згодом храми були надовго затоплені водою, залізні балки будівель збереглися до сьогодення у відносно доброму стані, що свідчить про видатні успіхи давніх майстрів у створенні стійкого до корозії заліза.

У Китаї перші залізні вироби з’явилися наприкінці епохи Західного Чжоу (VIII ст. до Р.Х.). Не дивлячись на деяке запізнення освоєння заліза в порівнянні з іншими давніми культурами, темпи подальшого прогресу в гірничо-металургійному секторі Китаю значно випереджали розвиток інших країн. Вже в VI ст. до Р.Х. тут було отримано перший в світі чавун. В подальшому більшість основних технологій металургії заліза народжувалися в Китаї, і лише через декілька століть їх „відкривали” у Європі.

Дискусійним залишається питання щодо виникнення металургії заліза на Африканському континенті . Широке знайомство європейців з народами Чорної Африки виявило в них достатньо розвинуті технології виробництва заліза, які контрастували з примітивними знаряддями праці . Деякі африканські племена використовували штучний розігрів повітря при дутті у плавильну піч й були знайомі навіть з порошковою металургією. Багато фактів свідчить про те, що кам’яний вік змінився в Африці відразу залізним, а мідь була освоєна значно пізніше й не повсюдно. У мовах багатьох африканських народів мідь називається „червоним залізом”, що свідчить на користь означеної послідовності. Найбільш давні знахідки африканського заліза датують останніми століттями до Христа. Вважають, що зміна кам’яного віку залізним проходила в Африці під впливом цивілізації Давнього Єгипту, де видобуток залізних руд і виробництво „доброго заліза” були освоєні у VI ст. до Р.Х.