9. Суб’єкти мПрП: колізійні питання що виникають з приводу встановлення їх правового статусу та основні колізійні прив’язки, що використовуються для їх вирішення

9. Держава як учасниця приватноправових відносин з іноземним елементом. Поняття та види імунітету держави

Держава може виступати в зовнішній сфері у різноманітних категоріях відносин. По-перше, в якості її партнерів можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання позик, уступати території, здійснювати співробітництво в конкретних сферах, укладати військові та політичні союзи та ін.). По-друге, держава може вступати в різноманітні майнові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами (наприклад, придбання земельних ділянок для розміщення посольських та консульських місій, надання в концесію ділянок надр для розробки корисних копалин, передача в оренду будівель та споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видача гарантій, та інше).Крім того, держава може виступати в цивільному обороті в якості спадкоємця відумерлого майна або спадкоємця за заповітом. Різним є становище держави і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації).

Існує декілька поглядів на державу як суб’єкт міжнародного приватного права. Одні вважають державу особливим суб’єктом права, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, які регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного. Інші додержуються точки зору, що держава "розпадається" на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не в якості двох осіб – суб’єкта влади і суб’єкта цивільних правовідносин, а в якості суверена.

Імунітет держави слід відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представницьких функцій на підставі норм дипломатичного й консульського права. Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: «Найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, що втілене у звичаях і практиці держав, принципах суверенітету, незалежності, рівності і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємозалежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету. Коли двоє перебувають у рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим — «раг іп рагеш поп ЬаЬеі; ітрегіит».

Імунітет від дії законодавства іноземної держави

Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна і має верховенство, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному закону, крім власного. Дії держави визначаються його внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо воно не погодилося на інше. Унаслідок цього при висновку державою приватноправової угоди з іноземною фізичною чи юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосовне до них відносин право (тобто була відсутня явно виражена воля держави), договір буде регулюватися нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного цивільно-правовому договору з його участю іншого правопорядку, ніж його власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Цивільно-правове зобов"язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку.

За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися ширше, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності із застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори (наприклад, С.І.Іванов) виділяють крім цього і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є приватний прояв реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному випадку податкового законодавства).

3. Судовий імунітет

У широкому змісті слова цей вид імунітету містить у собі:

· Імунітет від пред"явлення позову в іноземному суді;

· Імунітет від попередніх дій;

· Імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно визначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, усе-таки розділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому змісті) і імунітет від виконавчих мір. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевої юрисдикції не означає згоди із застосуванням заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред"явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому змісті слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право шукати в суді, тобто саме висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної чи юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливо, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видана спеціально застосовно до даного випадку.

Правило про непред"явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь то позови, заявляємі безпосередньо державі – in personam (т.зв. прямі позови), чи непрямі позови – in rem, коли вимога зв"язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських чи повітряних судів.

4. Імунітет від попередніх дій

Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватноправову суперечку за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер.

Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користатися своїм майном і ін.), то з погляду імунітету вони не припустимі.

5. Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду

У відношенні держави і його власності не можуть бути прийняті які-небудь примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення будь-якими органами цієї і будь-якої іншої іноземної держави.

Однак у ході багаторічної практики виробилися визначені вийнятки з цього правила, що дозволяють, у випадку відмовлення іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові міри у відношенні власності останнього. Навіть, якщо держава добровільна взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Наприклад, заходи для виконання судового рішення можуть застосовуватися у випадку добровільної згоди іноземної держави на здійснення примусових мір, вираженого в міжнародній угоді, у письмовому контракті чи в заяві на судовому розгляді по конкретній справі. Слід зазначити, що одна лише згода іноземної держави на здійснення юрисдикції ще не припускає її згоди на застосування примусових мір у відношенні її власності за рішенням суду. Іншими словами, для застосування заходів для виконання чи забезпеченню судового рішення суд повинен дістати окрему згоду іноземної держави.

6. Імунітет власності держави

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є в остаточному підсумку заборона звертання стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користається імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користається імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це визначає виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.

Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і її власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді інших держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій у відношенні власності, що використовується в торгових цілях.

Разом з тим існують види власності іноземної держави, яким надається повний імунітет від попередніх мір і виконавчих дій: дипломатичні і консульські приміщення й інша власність держави, використовувана для ведення дипломатичної і консульської діяльності їх представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961р., Віденської конвенції про консульські зносини 1963р., Конвенції про спеціальні місії 1969р. Імунітет цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачається й у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).

Імунітетом від попередніх мір і виконавчих дій користається і власність, що використовується чи призначена для використання в зв"язку з військовою діяльністю чи є військової по своїй природі, або знаходиться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документах по імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть застосовуватися примусові міри: власність, “частина культурного надбання”, “державні архіви”, не виставлена на продаж власність, «складова частина виставки об"єктів наукового, культурного чи історичного значення», не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно зв"язаний з міжнародно-правовою доктриною «акту держави», відповідно до якого суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, зроблених на її території. Якщо держава, придбала власність на основі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, що заявило, що воно йому належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту.

Принцип імунітету власності іноземного суверена сформульований у Дайсі в такий спосіб: «Суд…не має юрисдикції у відношенні розгляду чи позовів прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Чи позов процесуальна дія у відношенні власності такого суверена вважається стосовно до даного правила чи позовом процесуальною дією проти такого суверена». «Ніяка позовна чи вимога інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана чи арешту піддана стягненню, навіть якщо мова йде про судно, зайнятому торгівлею…»Далі Дайсі розрізняє два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користається судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користається судовою недоторканністю (імунітетом). «Навіть в останньому випадку ця власність користається недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі…»

7. Імунітет угод держави

Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень і ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці.

Незважаючи на те, що надалі дане правило, як і інші правила імунітету, зазнавало обмежень і сумнівів, воно існує дотепер і знаходить закріплення в міжнародних договорах. Найбільш важливим підтвердженням є Вашингтонська конвенція про порядок дозволу інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами 1965 р. Згідно ст. 42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору – застосовується право держави, що виступає як сторону в суперечці.