2009 сочинений(укр)

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ ГАННИ РОЗСОХИ

(За оповіданням Ю. Мушкетика «Суд»)

Народна мудрість говорить, що українець співає цілий рік і цілий вік. І це дійсно так. Співучий наш народ. Як би гірко не жилося, а пісня лине. Там, де інший стогнав би — українець співає. Бо пісня, сумна чи весела, допомагає жити.

Героїня оповідання Юрія Мушкетика «Суд» Ганна Розсоха теж співа ла. Співала все своє життя. Спочатку, як і кожна дівчина, виспівувала свої мрії. Але недовго, бо рано пішла заміж. А потім пісня допомагала у важкій селянській роботі: «Голос її дзвенів у лузі, і чубата чаєчка перегикувалася з нею. Співала вона тоді навіть узимку, перучи в копанці сорочки, і не бра ли її ніякі хвороби — одного разу згубила на старому чоботі підошву та так

іперетерла всю гору білизни з босою ногою, і не бралися її голові печалі».

Улаконічній розповіді автор не показав повно Ганнине материнське щастя. Можна тільки уявляти, скільки колискових пісень виспівала вона

ідвом своїм синам, і пасинкові Данилові, і пасербиці Оленці, адже ця жінка не відділяла чоловікових дітей від власних. У роки голодомору, після смерті Оленки «Ганна билася, як чайка об кригу, рятуючи інших дітей; молола в жорнах, захованих од злого ока у свинячий цебер, кору і ячмінний послід,

іпокришене дрібно кукурудзяне стебло, вишукувала по пагінчиках навесні в лісі під прілим листям торішні ліщинові горіхи, варила з молодим час ником і цибулею лободу та рогіз і ділила те поміж усіма порівну». Жаліла Ганна і чужих дітей, наділяла їх, голодних, чим могла.

Украсі і пісні виросли в Розсох сини. Ганна вибілювала хату, підмальовувала крейдою і синькою, охайно прибирала, засівала квітами город, бо в душі цієї простої працьовитої жінки жило «щось таке, що підма льовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Можливо, тому сім’я її була дружною. Омелько любив збирати синів і дружину за польовою кашею в садку. Дорослі вже сини не раз виручали колгосп, рятуючи вро жай від негоди. Сім’я Розсох на все село славилася працелюбством. Рос ли хлопці з чистою душею, рвалися до роботи, а «якщо котрий ще й не дійшов зросту до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток ло богрійок» завжди були охочі. За виховання «козаків» не раз дякував го лова колгоспу Ганні та Омелькові. Тихими зимовими вечорами Ганна співала журливих пісень про козаченька та про дівчину, створювала ро динний затишок, серед якого і проходили роки, росли сини.

Співати вона перестала у війну. Коли пішли на фронт сини і чоловік, Ганні залишилася лише віра. Важко усвідомити загибель близьких лю дей. Тому, можливо, Ганна вірила, що вони живі, навіть одержавши по відомлення про їх загибель. Зберігала, як могла, худобу, щоб було чим годувати чоловіка і синів після повернення.

Гірко те, що не ворог вбив Ганнину пісню. Може б, вона ще заспівала своєму єдиному синові, що залишився живим. Може б, заспівала, коли шучи онуків. Але пісню вбили свої люди, не іноземні вороги, а односельці.

Голова колгоспу, який хвалив за роботу, разом з іншими представниками сільської влади обібрав і обдурив жінку, залишивши їй «чорний знак, що сподівання її марні, що ні для кого їй сутужити, ні для кого жити».

Ганна померла не тоді, коли надійшла її смерть, а тоді, коли відібрали в неї віру у справедливість, віру в життя.

Таким чином, зобразивши трагічну долю радянської колгоспниці, Юрій Мушкетик засудив бездуховне суспільство сталінсько брежнєвської доби в ім’я того, щоб кожне нове покоління підносило духовність свого суспільства.

ЛІНА КОСТЕНКО Доповідь про поетесу

Ліна Василівна Костенко — українська поетеса. Народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині у родині вчителів. З 1936 року жила в Києві. Там закінчила середню школу і наприкінці 40 х років стала студенткою Київського педагогічного інституту. Пізніше вступила до Мос ковського літературного інституту, який закінчила 1956 року. 1957 року по явилася її перша збірка поезій «Проміння землі», незабаром вийшли збірки «Вітрила» (1958) і «Мандрівка серця» (1961). Потім Ліна Костенко зазнала гострої критики, і в її творчості почалася тривала перерва. Готова на початок 1963 року до друку книжка «Зоряний інтеграл» підпала під чергову хвилю ресталінізації і була заборонена владою. Наступну поетичну книгу «Над бе регами вічної ріки» читачі побачили лише 1977 року після шістнадцятиріч ної перерви. Подією в українській літературі став роман у віршах «Маруся Чурай» (1979). За цей роман Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1987). Перу поетеси належать також збірки поезій «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Останній твір поетеси — історич ний роман у віршах «Берестечко», який вона почала писати ще в 1966—1967 роках, вийшов друком тільки 1999 року.

Для творчості Ліни Костенко, яка розвинулась на тлі найкращих над бань світової поезії ХХ століття, характерні потужна інтелектуальна на пруга, тяжіння до влучності вислову, поєднання рельєфності в описі де талей і підкресленої суб’єктивності в оцінці явищ.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО

Ліна Костенко увійшла в українську літературу в 60 ті роки нашого століття. Ця письменниця заявила про себе чіткою громадянською пози цією, мужністю, але водночас і ніжністю, високим філософським змістом своєї поезії. А ще високими вимогами до себе, до своєї творчості. Це засвідчено у вірші «Доля»:

Великі поети не вміють писати віршів Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав

Графоманові краще.

Графоман вирішив написати — і написав.

Для поетеси аркуші паперу, списані рядками — це «смертельні плацдар ми самотньої битви з державами, з часом, з самою собою». Поезія для Ліни Костенко — це крик її згорьованої душі, серця, що обливається кров’ю.

У творах цієї поетеси багато роздумів над проблемою добра й зла, дис гармонійності в житті людини, осмислення значення навколишнього світу й свого місця в ньому. Не знаходячи часто гармонії в людському житті, Ліна Костенко шукає її в природі, змальовуючи чудові картини: «Вікна сплять, заскалив мороз їм сльози», «Блакитні вії хата підійма…» «Світить сонце оком загадковим» тощо. Поетеса наголошує, що зв’язок із приро дою, спілкування з нею є однією з найбільших людських цінностей.

Гармонія природи, якою так милується поетеса, співзвучна гармонії людських взаємин, яких так прагнула письменниця, і до яких вона нама галася наблизити своїх героїв. Особливу увагу письменниця приділила долі жінки, яка, звичайно ж, не була їй байдужою. Ціла галерея портретів, змальованих нею, розкриває красу жіночої душі — щирої, відданої й по справжньому шляхетної. Саме про це твори «Маруся Чурай», «Пелюст ки старовинного романсу», «Апологія лицарства» та інші.

Трохи інший, пом’якшений, стриманіший у своїх почуттях образ ліричної героїні постає в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти ска зав мені: люблю», «Двори стоять у хуртовині айстр…», «В дні, прожиті печально і просто» та інші. Героїня цих творів страждає внутрішньо, не виставляючи напоказ і не нав’язуючи своїх почуттів:

«О, як я Вас люблю!.. Але про це не треба говорити».

Поезії Ліни Костенко глибоко пройняті філософською та історіософічною спрямованістю. Це виявляється у віршах, де просту пають її життєві орієнтири: «Шукайте цензора в собі», «Між іншим», «О, не визискуйте гіркого меду слави», «Ще вчора була я висока» та інші. Тут письменниця розмірковує над сенсом життя, відстоює за гальнолюдські, гуманістичні цінності, які є усвідомленням внутрішньої гармонії людини.

Зверталася Ліна Костенко й до біблійних мотивів. Поетеса індивіду алізує, наближає до нас у часі й просторі героїв біблійних легенд.

Своєю творчістю Ліна Костенко вписала назавжди своє ім’я в когор ту українських талановитих письменників гуманістів.

ВТІЛЕННЯ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ МОРАЛЬНОЇ КРАСИ

ІТАЛАНТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ВОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ Л. КОСТЕНКО

Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї по

вноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і за кінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості

перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася.

Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Кос тенко — Маруся Чурай.

За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та ду ховної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України.

Не випадково про Марусю кажуть:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це — пісня. Це — душа.

У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як от:

—На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса.

—Ну, от скажіте, людоньки, навіщо Такій убивці і така краса?

А трохи далі:

— А це як хто. Я маю іншу гадку. Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку. На смерть іде,— а так би й поклонивсь.

Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, зма льовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ ук раїнської дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гри ця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження.

Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчан ка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі.

Ось як там сказано:

Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, Боже мій, мою!

Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай.

Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною герої нею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію Ук раїни, її культуру.

Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звер нулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нероз ривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Кос тенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літе ратуру — незнищенну, невмирущу, високу поезію.

ПОЕТИЗАЦІЯ МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ

(За однойменним твором Л. Костенко)

Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Л. Костенко

Чудову легенду я вам розповім.

Ти разом з легендою в пісню полинь. У пісню, що склала Маруся Чурай Про місто своє, про рідний свій край.

Живе в народі легенда про поетесу співачку з Полтави — легенда про МарусюЧурай.МарусяЧурайживав своїхчудовихпіснях,у пам’ятінародній. Перекази про неї живуть у віках. Життя і пісні великої полтавки послужили основою для створення художнього шедевра, який написала Ліна Костенко.

«Маруся Чурай» — найбільший за обсягом твір Ліни Костенко. У ро мані змальовані події нашої далекої історії. Подумки линемо до зеленої Полтави, на її пагорби і долини, уявляємо ту хатину над Ворсклою, де жила дівчина з таким високим поетичним обдаруванням. Уже триста літ живуть її чудові пісні про лицарів наших українських, які йшли в похід, про козаків, про красу України і, звичайно, про кохання.

Легенда наділила Марусю неабиякою вродою, поетичним і музичним хистом, чарівним голосом і романтичною любов’ю. І вся ця краса Марусі тісно переплітається з красою України. Мені здається, що серце Марусі відкрите назустріч кожній людині, всі свої найсвітліші почуття вона ви словлює в піснях. Маруся виросла в сім’ї, де шанувалася народна мораль, де панувалася любов до Вітчизни, де мріяли про щастя народу. Вона ро зуміла, яке значення для рідної України мають її пісні.

Романтична душа у Марусі, вона палко кохає Гриця, який її зрадив. А зраду Маруся вважає найбільшим злочином. Однак трагічні перипетії кохання завершуються сповіддю чистої душі Марусі Чурай. Вона психологічно сильна духом людина.

При всій своїй безпосередності Маруся мудра. Вона добре бачить людські вади, намагається зрозуміти і, по змозі, виправдати негідні вчин ки людей.

Здається, в образі Марусі Чурай втілено найкращі риси українського народу. Постать дівчини з народу виростає до символу. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже Іван Іскра.

Ліна Костенко створила роман надзвичайної сили. Роман про далеке минуле і цілком сучасний, бо звучать у ньому й такі проблеми, які хви люють нас сьогодні.

ОБРАЗ УКРАЇНИ У РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — про никливо, людяно, щиро.

Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України по стає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших лю дей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Ма русі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народ ної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків. Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім’ї, але твердою і непокірливою з воро гом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, висо кого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює най кращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та бага тьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:

А ще згадалось — колесо вогненне З гори в долину котиться проз мене… Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зи мові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:

На Ворсклі хрест вирубують опішнями. Заллють водою, уморозять в лід… Зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам’яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через поніве чені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспо кійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм

брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охо чих до цієї землі:

Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак.

Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами Ук раїни, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький. Саме вони — найвища цінність України. Народ герой, народ мученик постає з розповідей мандрівного дяка:

Хіба оті, без німбів, без імен, На тій дорозі в Київ із Лубен, Або оті, під лісом, із Волині,— Хіба не більші мученики нині?!

Той дяк по своєму розуміє святість. Для нього священним є обов’я зок перед Батьківщиною:

Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь?

Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність за ради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.

Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:

Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

ОБРАЗИ МАТЕРІВ У РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Мати. Священне ім’я, до якого завжди ставилися з повагою. Мати — основа життя, людина, що його дає. І перші слова, і перші кроки, і перші уроки добра — усе від матері.

Але от диво — не всі матері однакові, не в усіх однакове уявлення про добро. Саме про це розмірковує Ліна Костенко у романі «Маруся Чурай», змальовуючи образи двох матерів — Марусиної і Грицевої. Вони одру жилися в одночасі, в обох чоловіки були козаками, і, здавалося, й жити

різновидів живої української мови — від розмовної, офіційної до вишука них взірців літературної.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русиз мами, і розмовна мова міщан, козаків. Мелодійна структура твору — поєднан ня багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою лексикою і спо собомвисловлюватися.Ось береслово незвичнийдопромовЯким Шибилист. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з не прямимпоряд ком слів, вказує на щирість простої людини. У таких людей що на думці, те й у мові.Мовленнязапорожця,щоприбувавдоПолтавиу справах,такожвказуєна те, що це людина відверта і не ховає за словами думок:

А запорожці — люди без круть верть, Все кажуть щиро на своє копито.

Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіційність: «Знаскока тут не можна». Так побудовано увесь роман. Прийом індивідуалізації мовлення героїв не новий у літературі, та Ліна Костенко продемонструвала широку обізнаність із найрізноманітнішими проявами багатої української мови. Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А у другому розділі автор бере слово, щоб високим сти лем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається осо биста трагедія героїв. Автор вступає у діалог із героями і читачем, вражаю чи точністю і красою вислову. Автор часом вживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образованості: «Зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та інші. Із цих порівнянь наро джується метафора, яку також можна часто зустріти у тексті.

Гармонійне поєднання лексики, синтаксису живої народної мови, чут ливість до слова — ось головна риса мови і стилю Ліни Костенко, прита манні роману «Маруся Чурай». Емоційній виразності слова сприяє та кож форма віршування. В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом із тим у романі можна побачити приклади римованої про зи. Усе це — не самоціль. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих взірців світової художньої літератури.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИШНЯКІВ І ЧУРАЇВ У РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

«Маруся Чурай» без будь якого перебільшення стала загально куль турним явищем, давала і зараз дає духовне здоров’я і творчий тонус, вчить добру і гідності.

Морально етичні проблеми в романі Ліна Костенко порушує і вирі шує на прикладі життя двох родин, протиставлених одна одній,— Чураїв і Вишняків.

Чураї являють кращі лицарські сили народу. Це сильні особистості, творчі здібності яких можуть реалізуватися тільки за умов свободи. Тому свобода — соціальна, національна, нарешті, внутрішня, показником якої виступає почуття власної гідності,— є для них абсолютною цінністю. За своєю природою вони непримиримі до пристосуванства, покори, при нижень, зради. Ось як характеризує Маруся свого батька:

…Хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

Чурай цінує людей не за суспільне становище, а за особисті якості. За таким принципом вибирає дружину, цього ж навчає доньку.

У Вишняків поняття честі нерозривне з посадами і багатством. Виш няк без маєтку — ніщо, він не особистість, бо позбавлений власного «я», стійких моральних засад і переконань:

Хто за Богдана, хто за короля. А він за тих, которії не проти.

Чурай не може зрадити, бо це означає вбити свою власну душу. Для Вишняка ж зрада — справа трохи клопітна, але безболісна (пригадаймо, як він поводиться під час облоги Полтави).

Самоутвердження Вишняків ґрунтується на власній вигоді зі збере женням зовнішніх форм благопристойності. У такому ж дусі вихована й Галя, людина вкрай обмежена — «гуска», як каже про неї Гриць, зате пихата й самовпевнена, бо дочка «значного чоловіка». У родині Вишняків духовні цінності підмінено матеріальними, тому ні батько, ні дочка не замислюються над тим, що купують Гриця за гроші і завдають страждань іншим:

Вже тато наш і на весілля втратились, а Гриць умер… а Гриця вже нема…

За вишняківською системою цінностей навіть життя (не те що там кохання!) можна перевести в графу матеріальних витрат. Для Марусі ж ідеалом є любов, яка єднає «незглибимі душі».

За всіма ознаками Вишняки і Чураї протистоять один одному:

У всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах —

іЧураївські голови на палях,

іВишняківські голови на плечах.

«Маруся Чурай» — це джерело духовності, що просто таки приму шує душу підійматися у вись, до Добра і Правди. Кажуть, що у далекому Казахстані в застійні часи українці від руки переписували роман… Хто перелічить усіх спраглих, що припали до нового джерела, Марусю, до твоєї