2009 сочинений(укр)

ОСТАП ВИШНЯ Доповідь про письменника

Остап Вишня — видатний український письменник сатирик і гуморист. Павло Михайлович Губенко (справжнє ім’я письменника) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя панського маєтку. 1907 року закінчив Київську військово фельдшерську школу. З 1917 року навчався в Київсь кому університеті, який через події революції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.

Друкуватися почав у Кам’янці Подільському, який у 1919–1920 рр. був тимчасовою столицею Української Народної Республіки. З перших публікацій (більшість яких не збереглася) відомі фейлетони «Демокра тичні реформи Денікіна» в газеті «Трудова громада» за підписом «П. Грунський» та «Казка (про красногвардєйця)» у сатиричному жур налі «Реп’яхи», підписана «П. Михайлович». У цьому фейлетоні розпо відається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур, пристає до по громників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.

Після поразки УНР Остап Вишня був заарештований ЧК і спрова джений до Харкова на слідство. Із в’язниці його визволив у квітні 1921 р. В. Еллан Блакитний і запропонував роботу перекладача в газеті «Вісті ВУЦВК». З того ж року письменник почав друкуватися в «Селянській правді» під псевдонімом Остап Вишня. У 1920 — 1930 х рр. видав збірки «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому ве селе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Ук раїнізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та інші.

26 грудня 1933 р. Остап Вишня за звинуваченнями в політичному теро ризмі був заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок було замінено де сятирічним ув’язненням у таборах. Всі твори Остапа Вишні підлягали вилу ченню з книготорговельної мережі та бібліотек загального користування.

Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби УПА на Західній Україні («Українсько німецька націоналістична самостійна дірка», «Самостійний смітник» тощо). Письменника навіть змусили запе речити факт власного ув’язнення у творі «Великомученик Остап Вишня».

У повоєнний період виходили книжки «Весна красна» (1949), «Виш неві усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1950), «Отак і пишу» (1954), «Великі ростіть!» (1955). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 у Киеві, похований на Байковому кладовищі. Вже після смерті письменника було упорядковано та видано цикл «Мисливські усмішки» (1958) та щоден никові записи «Думи мої, думи мої…».

Не всі твори Остапа Вишні є однаковими за своїм художнім рівнем. Йому доводилося віддавати данину часові і використовувати свій талант на розв’язання численних, часом химерних, вигаданих «проблем», як того вимагали партія та радянське керівництво. Проте, незважаючи на певні не доліки, Остап Вишня залишився в літературі своїми найкращими твора ми, які завжди викликали щирий, безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуже близький до народного анекдоту. У творах часто присутній мудрий оповідач, завжди іронічно усміхнений, який вживає «соковиту» народну лексику, вдається до лаконічних народних жартів і фразеологізмів, неспо діваного поєднання «високого» та «низького» стилів. Дотепні й художньо неповторні діалоги стають одним із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Чималу роль відіграють також пейзаж і художня де таль, створюючи неповторну атмосферу «вишневих» усмішок.

ЧИМ МЕНІ СПОДОБАЛИСЯ ТВОРИ ОСТАПА ВИШНІ?

Остап Вишня — один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично гумористичної літератури. Популярність Павла Ми хайловича Губенка була в народі неймовірна, але більше його знали як Ос тапа Вишню. Його також називали чародієм сміху. Майстер гострого сміху у своїх творах висміював бюрократів, чваньків, п’яниць, винищувачів при роди, підлабузників. Кожне слово, написане його рукою, несло у світ радість, випромінювало яскраве світло. Павло Михайлович завжди писав про свій рідний народ, про його звичаї, про українську мову, був із ним завжди не роздільний, і в цьому секрет його дивовижної популярності. Синівською любов’ю Остап Вишня любив рідний народ, як сонце, як повітря.

Свою творчість Остап Вишня почав із політичних памфлетів і фей летонів. Найбільше творів він присвятив життю села. Про українське ре волюційне село гуморист написав 650 усмішок. У своїх творах Остап Вишня відгукувався на щоденні проблеми суспільного життя в найріз номанітніших його виявах, він висміював відсталість окремих селян, без культур’я, темноту, неуцтво, забобонність. Сатирик виставляє недоліки й хиби, що стоять на заваді будівництва нового життя. У творі «Усипка, утечка, усушка й утруска» жало сатири направлене проти розкрадачів державного майна, створеного працею чесних людей. Усипка, утечка, усушка й утруска — це чотири найулюбленіші слова на господарському фронті, чотири слова, і всі на «у». Уркват називалося те слово. Уркват — це прізвище англійського промисловця, фінансиста й мільйонера, який був власником гірничих підприємств — після Жовтня намагався отри мати свої колишні володіння, але уряд йому нічого не віддав.

Гумореска «Зенітка» розпочинає другий період творчості Остапа Вишні. Письменник розкриває тему мужності і нескореності народу в ро ки Великої Вітчизняної війни. Остап Вишня показує, що усі радянські люди стали на захист Вітчизни. У боротьбі з фашистськими загарбниками бра ли участь не тільки чоловіки, але й жінки, діти, діди. Героєм гуморески

«Зенітка» письменник вибрав старого діда Свирида, щоб показати, що з во рогом боровся увесь народ. Дід Свирид — мудрий, життєрадісний, винахі дливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Сміх викликають не тільки незвичайні ситуації, в які ставить Вишня свого героя, а й використання військової термінології. Дід Свирид — позитивний персонаж. Через цей художній образ письменник розкриває вірність народу своїй Вітчизні. Наші люди готові в будь яку хвилину відстояти свою волю і незалежність.

Визначне місце у творчості письменника займають «Мисливські усмішки». Над ними Остап Вишня працював протягом багатьох років.

Уцих творах злилися воєдино дві грані творчого таланту митця — ліри ка і гумор. Павло Михайлович ніколи не був мисливцем, але ходив на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, зеленими луками, запашними сінокосами, бездонно чистими озерами. Письменник відтворює психологічний стан мисливця напередодні відкриття полюван ня. Кожна рослина у Павла Михайловича одухотворена, наділена риса ми і почуттями живої людини. У своїх усмішках Остап Вишня викорис товує уривки народних пісень, віршів. Письменник виражає щире захоплення природою. Він висміював тих мисливців, які безжалісно ни щили природу рідних лісів. Але є герої — дбайливі, добродушні, веселі, розумні, кмітливі, до безтями закохані у свій рідний край люди, які по любляють дотепне слово, знають багато веселих мисливських бувальщин. Це щирі любителі і охоронці природи.

Остап Вишня — письменник новатор, він збагатив жанрові різнови ди памфлета, фейлетону, гуморески, нарису. Письменник створив в ук раїнській гумористично сатиричній літературі образ позитивного героя. Вишня художник у своїх усмішках застосовує гротеск і гіперболу. Остап Вишня прекрасно володіє народнорозмовною інтонацією, умінням орга нічно трансформувати народні дотепи, творчо використовувати прислів’я.

Усвоїй творчості гуморист поєднав новий зміст із глибоким національ ним колоритом. Із «вишневого кореня» виросла ціла плеяда таланови тих сатириків і гумористів: Олександр Ковінька, Степан Олійник, Дмит ро Білоус, Павло Глазовий, Федір Маківчук... Гуморески Остапа Вишні читають не тільки в нашій країні, а й у Канаді, США, Бразилії, Аргентині, країнах Східної Європи.

ОСТАП ВИШНЯ. «МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ»

Павло Михайлович Губенко (більше відомий як Остап Вишня) зумів втілити у своїх мудрих, дотепних, кмітливих, щирих і безпосередніх ге роях риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн душі людської торкало і торкає вишнівське мудре, дотепне слово.

Палітра письменника досить різноманітна. Це і лагідна, м’яка усміш ка, сповнена любові і приязні до людини. Й ущипливий дотеп, коли йдеть ся про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво.

Цикл творів «Моя автобіографія» сповнений саме м’якого і доброго усміху. Скільки тепла і любові до людей, що його оточували в дитинстві, передає нам Вишня в оповіданні «Моя автобіографія»!

Оповідання «Як ми колись учились» і «Ох і лікували нас» розпові дають з тонким, ненав’язливим гумором про те, як жило село за часів ди тинства письменника.

«Дуже рано починалась професійна освіта на селі»,— пише Вишня. Діти ще тільки починали ходити, а їм уже доручали пасти гусей. Верши на цього етапу «профосвіти» — уміння пасти коней…

Дітей змалечку привчали працювати, вчили, що без праці неможли во прожити, та воно і справді так.

Баба Палажка «значно професоріша від самого професора» знахар ством і молитвами відганяла хвороби од дітей і дорослих. У цьому мож на побачити і недостатній рівень життя на селі, і невмирущі народні тра диції. Адже зараз до таких «баб Палажок» теж звертаються матері, щоб вони «вилили переляк» дитині або вивели пристріт.

Автор передає самобутню колоритну лексику, певні дійства, що су проводять процес лікування.

Кожен рядок цих творів перейнятий любов’ю до людей, котрі жили нехитро і щиро, допомагали один одному, чим могли, і в своїй простій муд рості були «значно професоріші» деяких глибокодумних своїх сучасників.

Але за легкістю розповіді можна побачити і злиденність життя селян, їхню важку працю, бажання вивести своїх дітей «в люди».

Творам Остапа Вишні властиве глибоке проникнення у світ людини, що розуміє красу, сприймає її й сама стає творцем. А гумор тільки допо магає сприймати серйозне в житті з усмішкою.

ВАСИЛЬ БАРКА

Доповідь про письменника

Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище — Очерет) народив ся у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був про дати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після революції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він закінчив педагогічний технікум за спеціальністю учи тель фізики і математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Рота (нині м. Нижнє). 1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Крас нодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.

1930 року в Державному видавництві в Харкові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після згортання «україн ізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарсько му педагогічному інституті, працював співробітником художнього музею. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему:

“Божественна комедія” Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)».

Зпочатком війни вступив до «народного ополчення». У серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був вивезений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Ді Пі», залишився в еміграції.

З1950 року мешкає у США: до 1970 р.— у Нью Йорку, з 1970 — у містечку Ґлен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).

В.Барка є автором збірок поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай» (1953) та «Жов тий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драматичної по еми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекс піра, «Божественну комедію» Данте, «Апокаліпсис».

Для творчості В. Барки характерне поєднання широкої ерудиції та християнського духовно містичного світосприйняття. У романі «Жов тий князь» автор виділяє три плани зображення. 1. Реалістичне змалю вання трагедії родини Катранників і масової загибелі українських селян у 1932—1933 роках. 2. Психологічний: показ змін, які відбуваються в душі людини під впливом голоду. 3. Метафізичний або символічний план бо ротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними) сила ми зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого князя» (Сатани) та його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.

ОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ВПЕРІОД ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РР.

УРОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»

Більшу частину свідомого життя В. Барка прожив в Америці, але кож ною часточкою своєї душі належав Україні. За неї від уболіває, для неї пише. Письменник мріє про вільну та суверенну державу, в якій би утвердилася справжня демократія, де кожна окрема людина була б най вищою цінністю.

Знаючи, що в Україні не могли не тільки писати, а й навіть згадувати про деякі трагічні сторінки історії свого народу, В. Барка пише роман «Жовтий князь».

Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі укра їнського народу. Жодна уява не здатна відтворити цю жахливу чорну біду, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського бут тя. Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил, «при нужді вигнанській і недузі», відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю.

Після революції та громадянської війни, яка забрала сотні тисяч ро бітників та селян України і стільки ж інтелігенції, військових, представників національної буржуазії розметала по світах, відкрився

простір для авантюрних соціальних експериментів, що ввійшли в історію ХХ століття як «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація кур кульства як класу». Унаслідок цієї народовбивчої політики Україна опини лася наприкінці 1932 — початку 1933 років на грані катастрофи.

Знесилена братовбивчою війною, залякана ідеологічними звинува ченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі, організації терористичних актів, Україна нічого не могла протиставити навальній диктатурі центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні, несміливі сигнали натяки українського пар тійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипни ка, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок не помірних планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна і його при бічників.

Окрім здобуття матеріальних ресурсів тоталітарний режим мав на меті ліквідацію українського селянства, щоб сама по собі зникла й «ук раїнська проблема». Це яскраво, в художній формі, відтворено в романі «Жовтий князь».

На село кинули армію «тисячників», для яких селяни трудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партро бітників — спосіб «просунутися» через низову мережу. Тут вони «прибира ють німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «По станова є — і виконай!» Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно

втруни, бігом принесуть на зернопункт, …до ніг. Поклоняться надодачу».

Іщо ж із цим зерном далі? Його зсипали на зернопункти, все докупи, часто навіть під відкритим небом. Воно проростало, цвіло, пропадало, а го лодних людей, які намагалися взяти хоч жменьку для дітей, стріляли. Отже, мета була ясна — просто винищити народ, зламати його мовчаз ний опір: «Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і за гнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою».

Письменник правдиво показує, що й серед партійців були чесні люди, які, хоч і не могли протестувати відкрито, висловлювали свою незгоду ціною власного життя. Згадаймо самогубство секретаря райкому, який, одержавши вказівку про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, на писав у передсмертній записці: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу…»

Творилося повне беззаконня в ім’я якогось міфічного «щастя трудя щих і їхнього світлого майбутнього». Кожного селянина могли у місті вхопити й убити в яру без суду та слідства. Голодуючих не пускали до Росії за продовольством, встановивши кордон, хоч його до цього не було. А якщо комусь і вдавалося щось виміняти, то дуже часто воно відбирало ся міліцією. І селянинові з сім’єю залишалася лише голодна мученицька смерть. Вражає нелюдська жорстокість «здобичників». Вони дивуються,

чому дядьки не хочуть мовчки відходити в землю, чому вони ще живі

йчіпляються за життя, намагаються вберегти свій рід.

Украмницях людей просто обкрадали, продаючи за високими комер ційними цінами гнилий, непридатний до споживання товар. На селян, які працювали не в колгоспі, накладали подвійні та потрійні податки, штрафи за найменший непослух.

Із голоду люди доходили до відчаю, до божевілля, їли все, що тільки можна було жувати; доходило навіть до канібалізму.

Такою була жорстока реальність. Але, незважаючи на це, герої рома ну «Жовтий князь», прості селяни, яких автор із пошаною називає на ім’я та по батькові, намагаються залишатися людьми за будь яких обставин. Вони дбають один про одного, намагаються допомогти, діляться навіть останнім шматком їстівного, оберігають душу від гріха та спокуси, над усе ставлять віру, свої духовні святині. І хоч переважна більшість їх гине, залишається світла надія на відродження, втілена в зворушливому образі малого Андрійка Катранника.

Сам В. Барка писав: «Своїми книгами… хочу посприяти, аби ідеї гума ністичного напрямку, образ і дух відкритого, правового суспільства, ос нови справжнього демократичного урядування, нерушимі закони про людські права, з забезпеченими свободами думки, вислову, творчого по шуку, релігійного переконання… було б затверджене і в Україні».

Я вважаю, що книга «Жовтий князь» — відкриття й одкровення для ук раїнського читача, новий крок до розвиненого, цивілізованого суспільства у його свідомості. Адже не можна допустити, щоб повторилося щось подібне.

МИРОН КАТРАННИК — ІДЕАЛ СЕЛЯНИНА І ЛЮДИНИ

(За романом В. Барки «Жовтий князь»)

Мирон Данилович Катранник — один із головних героїв роману В. Барки «Жовтий князь». Це звичайна сільська людина. Але він увібрав у себе мудрість усього хліборобського роду, християнсько моральні прин ципи своїх пращурів. І це в найтяжчі часи допомогло йому жити гідно, не втрачаючи людської подоби і не продаючи душу.

Катранник постійно мучиться думкою: за що ж таку кару наслано на його народ, на родину? І який вихід? Сумно дивиться він на уповнова женого по заготівлі хліба і розуміє, що такий «переступить хоч закон, хоч що!», «прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим». Біль стискає серце Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду,— а чим сім’я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем». Чи багато треба селянинові? Малого місця під сонцем та можливість вирощувати хліб, годувати й одягати своїх діточок. Але й цього їм не дають злі вороги.

Коли в Катранників забрали (як і в інших) усе збіжжя і голод чорною примарою став на порозі, батько намагався з усіх сил щось зробити, здо бути їстівне, зберегти родину. Він їде в далеку й небезпечну мандрівку то на Воронежчину міняти хліб, то йде до млина, біля якого зустріли пост рілами, то ціною неймовірних зусиль виривається з палаючого яру, куди зіштовхували голодаючих, то вирушає на Кавказ, щоб заробити для сім’ї. Символічна й страшна смерть цього героя — самовідданого і жертовного. Він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною у торбі.

У Мирона Даниловича була можливість врятувати себе і сім’ю. Але для цього треба було зрадити віру, довір’я односельців — віддати владі коштовну церковну чашу, народну святиню. І він терпить знущання, побої, переборює спокусу, дивлячись на мішок борошна і — не зраджує, волію чи краще вмерти.

Катранник, сам у біді, намагається допомогти іншим. Він не відганяє слабшого від мерзлого коня, а ділиться з ним, заходить до товаришів підтримати хоч словом, співчуває рядовим колгоспникам, дітям сиротам із притулку. «Тихий і добрий до всіх», «був світлий словом і серцем до них [дітей], як при небі,— ніколи не чули окрику «недоброго», «не свари лися ніколи і жили гарно» — так характеризує свого чоловіка Дарія Олек сандрівна, гірко сумуючи при його втраті.

Працьовитий, розсудливий, твердий у вірі і своїх моральних принци пах, Мирон Данилович був совістю односельців, їх порадником. Він був, як і більшість селян, покірним долі, безпорадним у страшних обставинах, справжнім носієм української ментальності. Загибель його і більшості членів його родини підкреслює ще раз жахливу національну трагедію українського народу під час штучного голодомору 1932—1933 рр.

ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ

(За романом В. Барки)

Жовтий князь… Хто він і чому жовтий? У романі В. Барки — це збірний символічний образ, многолике втілення зла і насильства, рудий ящір тоталітарної системи, який через своїх посланців несе голод, смерть і руїну.

Автор постійно вводить жовтий колір різних відтінків — то охрис тий, то огнистий, то сірчано жовтий, то рудий. Ось як уявляється селя нинові уповноважений, що приїхав одбирати останній хліб і перелива ти його в золото, щоб залити, як казав Шевченко, «пельку неситому»: «Вигляд промовця, замість рудасто зеленкавого чомусь примарювався полум’яно мишастий і мінений в тінь, з гострими… защіпками жорсто кості. За ним тьма і примари височинять: муруй, … і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя». Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель…»

І скрізь тепер охристі марища ящіри переслідують Катранника, виби вають із життєвої стежки.

При черговому обшуку «поперериване все і поперекидуване, позмішу ване і потоптане», знищено хату, «хату святиню, де ікони споконвіку ося ювали хліб на столі».

Бабуся Харитина Григорівна намагалася захистити житло, зберегти їстівне хоч для дітей.

«— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти тре ба, оддайте зараз, я вам кажу!

Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструкту вав: «Забрати до крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держава. Чого ж стара турбує?»

Майже ніде автор не називає представників влади людьми. Для ньо го вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «круки ду шоїдні», «одбиральники», «не люди, а гаки — тягти хліб», «обдирщики». Окремих уповноважених щедро наділяє прізвиськами характеристиками: «понурик», «гризун», «рудун», «рудець», «дикун собачий», «круглоокий».

Народ розуміє, звідки зло, але протистояти йому не може, хіба що пошепки переповідаючи страшні історії та передбачення. Попутник Ми рона Даниловича говорить про звіра, який «з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі… партії,— зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! …Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить».

Міліціонери — «охоронці порядку» — «скрізь запускають при чіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських».

Невідомо звідки, але й у місті, й на селі знали, що в часи такого люто го голоду партійні керівники мали повний достаток, що на деяких «крем лівців тузів» працювали цілі ферми.

Усі беззаконня, які творилися, були нібито в ім’я високої мети. «Тисячник» Отроходін виголошує промову перед селянами про не обхідність виконання плану хлібозаготівель. «В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Па пери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими тру дящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — дже рело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужими очима». Насправді ж мета була одна — швидше доскочити до «смачних місць, зайнятих рибищами», щоб одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…»

Особливому терору піддавалися з боку влади одноосібники — «інду си». Але не краще було й колгоспникам, яких, як каже письменник, «з’юрм

лено в турлучну вигадку». Старий Прокіп, з яким Мирон Катранник їхав на Воронежчину, говорить про колгоспи, що то витівка хитра: «Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується…, капіталізмові не снилося!» А стосовно ворогів та підкуркульників, про яких так кричать усі,— то теж проворна вигадка. Роблять так злодії на ярмарку, кричучи: «Дер жи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить. Прокіп вважає, що починає виповнюватися пророцтво «про сатану і звіра, йому службово го, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює…»

Мирон Данилович підтримує його, називаючи колгосп «татарщи ною»: «Одкаснись своєї душі, стань побігайлом… Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день.

…— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець».

Отже, «жовтий князь» та його слуги — злі, темні сили тоталітарної системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть на нашій багатостраждальній землі.

ЖІНКИ — БЕРЕГИНІ РОДУ В РОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»

Зі світлими душами і чистими помислами змальовані жінки в романі В. Барки «Жовтий князь». Це дружина головного героя — Катранник Да рія Олександрівна, його мати Харитина Григорівна та дочка Оленка.

Небагатьма словами схарактеризовано бабусю Харитину, але яки ми яскравими та влучними. «Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця», «була мати — як світло з височини, і втратилося…» Замолоду пізнала горе — залиши лася вдовою: чоловіка забрали на німецьку війну, і він не повернувся. «За всіх думала і втішала кожного», невсипущою працею додавала до статку в сім’ю, виховувала дітей. З невісткою жила дружно, була їй за матір, створюючи в домі атмосферу добра і злагоди. Разом берегли звичаї і віру: «Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Гри горівна і невістка так порались, так гляділи, щоб зберегти добрий ви гляд зокола і всередині». Хоч і бідні, але одяг охайний, чистий: бабуся «у чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Ху стка біла, далеко вперед нависла…»

Але головне те, що Харитина Григорівна серцем і душею сприймала Божі заповіді, жила за ними і хотіла б, щоб цього дотримувалися онуки. Чорне лихоліття, голод вона сприймає як кару Божу, згадуючи, що тепер робиться в селі: пиячать, б’ються, пліткують, насміхаються один з одно го. Картає й себе, що за роботою мало приділяє уваги молитві.

Дарія Олександрівна така ж тиха, спокійна, так же намагається не впус кати до серця злобу й роздратування. Усю душу віддає сім’ї, дітям. Їй хо