2009 сочинений(укр)

М. Рильський. Вона допомагає нам зрозуміти основні риси української куль тури. Дмитро Павличко — надзвичайний майстер виразного й самобутнь ого, багатого на барви й почуття, щирого українського слова, яке лине дзвінко по всій країні. Цим животворним словом, що спонукає людину до нових звершень, підносить у помислах і ділах, робить благороднішою і чистішою, Дмитру Павличкові судилося долею нести вогнище свого таланту людям та вдовж червоно чорної стежини його життя йдуть поруч із ним два довічні супутники нашого буття — Любов і Журба.

«О РІДНЕ СЛОВО, ХТО БЕЗ ТЕБЕ Я?»

(Д. Павличко)

Справедливо говорять, що біографія поета — у його віршах. Із поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, станов лення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж із підруч ників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поета.

Народився Дмитро Павличко, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, шорсткий киптар за пелюшки». Доля судилася Дмитрові така, як і всім укра їнцям: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги…

В одному з ранніх віршів «Дві ялинки» йдеться про те, як у передно ворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж «треба купить бараболі ма тері хворій своїй».

Та ось — вересень 1939 го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з ра дістю і надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет.

Підріс, як пагінець із землі, і забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визво лення, й про партію, і про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро.

Звичайно, багато за що можна дорікнути поетові в ті роки. Та втри мала його на крилі совісті любов — справжня синівська, не показна і не фальшива любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.

У дитячому серці жила Україна — Материнські веселі і журні пісні, Та за мову мужицьку не раз на коліна Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати, Та лишилися тільки болючі киї, Наді мною ночами відплакала мати, Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

…І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно про мовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтво рює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні.

Надто вже прозорою була алегорія, щоб її не зрозуміли… Та ще якби ж то сам «Торквемада»! А то й ряд «крамольних» віршів про мову, віршів, що відверто суперечили офіційній політиці сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної…», «Якби я втратив очі, Україно…», «О рідне слово, хто без тебе я?..», «Лист до одного знайомого в справах філологіч них...». Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж у сонеті «Якби я втратив очі, Україно», пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів Твоя лунала б мова солов’їна.

Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її — «ото була б загибель — смерть моя»,— признається поет.

Павличкова ліра тяжіє до загальнолюдських проблем у їх найгострі ших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюст ки і леза, світло і пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними те зами, розповідає про них у точних і вишуканих образах.

Потрясаюче сильно звучить вірш «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі гнаних, засуджених, ображених невірою, розп’я тих — Овідій, Джордано Бруно, Ян Гус… Мученицька смерть — це, звичай но, страшно. Але ще страшніше, коли народ байдуже дивиться на страту:

… знімають ката З охрестя справедливої ганьби,

Іждуть в мольбах, що він от от воскресне.

Ітут на перший план виходить ганьба народу, який боїться навіть тіні мертвого ката. Та ще більша ганьба, коли іменем цього ката чинилися не людські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати вже як не його, то його справи. Вражаюче звучать рядки вибухової сили:

Одна Голгофа споконвік була. Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий бог, а де всесвітній хам, Що перед смертю розпинав народи.

Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Ідеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року.

Як і кожний справді самобутній поет, Дмитро Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього речі, які несуть на собі аж надто ви разні прикмети часу, як от «славослов’я» вождю революції, але, за слова ми Анатолія Шевченка, «не можна не захоплюватися цією яскравою осо бистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, цим полум’яним громадянином рідної землі».

ОЛЕКСІЙ КОЛОМІЄЦЬ Доповідь про драматурга

Драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в се лянській родині.

Навчався на робітфаці при Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік — у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював головним редактором газети «Молодь Ук раїни», з 1953 по 1960 — завідуючим відділом журналу «Зміна». Перша книжка — збірка оповідань «Біла криниця» — вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув як драматург.

Перша п’єса О. Коломійця «Фараони» (1961), яка спиралася на ук раїнські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних «колгоспних комедій» 50 —60 х років одразу почала сприйматися як твір новаторсь кий, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі з’явилися п’єси «Чебрець пахне сонцем» (1963), «Планета Сперанта» («Планета Споді вань») (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), «Горлиця» (1970), «Пер ший гріх» (1971), «За дев’ятим порогом» (1972), «Срібна павутина» (1977), «Камінь русина» (1982), «Санітарний день» (1983), «Злива» (1985), «Святі грішниці» (1989) та інші. За романтичну дилогію «Голубі олені» (1973) і «Кравцов» (1975) О. Коломієць був удостоєний Держав ної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1977). Новаторською у розкритті теми праці стала п’єса «Дикий Ангел» (1979), у якій драматург звертався до конкретних потреб людини, вдаючись до поглибленого психологічно го аналізу складної особистості.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року. Похований у селі Хар ківцях.

«У ВСЬОМУ, У МАЛОМУ Й ВЕЛИКОМУ, ЄДИНИЙ ПОРАДНИК — ПРАВДА!»

(За п’єсою О. Коломійця «Дикий Ангел»)

Головний герой п’єси О. Коломійця Платон Микитович Ангел раз

іназавжди обрав собі за життєві принципи правду й працю і був їм відда ний до кінця життя.

Але слідування правді неодноразово призводило до серйозних конфліктів у сім’ї. Недаремно ж сусід Крячко назвав Ангела «диким».

Батько вважав обов’язком передати свою працелюбність, головні життєві принципи дітям, щоб потім їм легше жилося. Адже хто навчить

іпожаліє дитину, чужі люди? «У них своїх клопотів повно»,— говорить Платон Микитович. Отож і відправляє він із дому сина Павлика, студен та, який одружився з дівчиною, не порадившись із батьками, не маючи засобів для утримання сім’ї. Батько твердо переконаний, що хлопець може одружуватися лише за таких умов: «Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні — зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай!»

Кажуть, що з милим рай і в курені. Платон Микитович має іншу думку: «В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було!» І з цим не можна не погодитися.

Батько виганяє сина з дому… Вчинок, як на мій погляд, жорстокий. Але Платон Микитович в душі й сам страждає, постійно бере в руки Пав ликову куртку, картаючи себе, як це він забув покласти її синові в чемо дан. Його тішить єдина надія, що зерна працелюбства, порядності, які він посіяв у хлопцеві (з трьох років Павлик допомагав йому в майстерні), не дадуть тому збочити з правильного шляху, підкажуть вихід зі скрутного становища.

Так воно і сталося. Павлик перевівся з денного відділення інституту на вечірнє, потім поїхав разом із дружиною на Північ працювати. Заро бив багато грошей, які дали йому можливість утримувати власну сім’ю, і склав таким чином екзамен на зрілість.

Платон Микитович дізнався, що й інший його син, Федір, нечесно повівся в особистому житті. Він таємно зустрічається із заміжньою жінкою, ховається зі своєю любов’ю і не може зважитися на рішучий крок.

Батько суворо зауважує, що «любов не крадуть, Федоре!» І говорить йому, що не можна зупинятися серед дороги, «життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!..» Ангел влаштовує так, щоб Федір, Клава і її чоловік Маляр зустрілися нарешті для рішучої розмови, сказали один одному правду, якою б гіркою вона не була. Все одно в такому становищі ці троє не могли почувати себе щасливими. У кінці п’єси ми бачимо ра дісного Федора, щасливу лікарку Клаву, яку Ангели прийняли до своєї сім’ї. Один Маляр нещасний, знічений і розбитий морально, але винен у цьому лише він сам.

Найскладніша справа із правдою у Петра. Це розумний, поважний пра цівник, займає високу посаду. Але, підписуючи дозвіл на будівництво жит лового будинку, Петро чомусь забув подумати про те, як житимуть люди в цьому екологічно неблагополучному районі. Коли про це дізнався Пла тон Микитович, то дуже розгнівався, назвав сина «маленьким временщи ком»: «За п’ять років, мовляв, може мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика. Наробить, на пакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть… І сухим з води! За кожен рік, кожен місяць, за кожну го дину своєї роботи — відповідай! Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої…» Батько змушує Петра написати куди слід про свою помилку, переконати вищі органи в хибності рішення про будівництво на Кача ловській, хоч за це синові доведеться відповідати: він втратить посаду, квар тиру, добробут. Той вагається, але врешті решт правда й тут бере гору. У кінці твору ми бачимо Петра рядовим інженером, який усе починає з ну ля. І з ним усе гаразд — він у великій щасливій родині своїх батьків, яка береться допомогти йому з квартирою. Повертається дружина Ліда, вона теж вирішує йти працювати, щоб поліпшити добробут сім’ї.

Єдина, як на мій погляд, несправедливість — це те, що у найщасливіший момент, коли зібралася вся родина, не витримало серце великого правдолю ба, великої людини Платона Ангела. Але помер він із чистою совістю, вирос тивший виховавшичотирьохчесних,поряднихі працьовитихгромадяннашої держави, які гідно пронесуть по життю батькову науку.

ПРОБЛЕМА БАТЬКІВ І ДІТЕЙ У П’ЄСІ О. КОЛОМІЙЦЯ «ДИКИЙ АНГЕЛ»

Мабуть, проблема батьків і дітей почала існувати ще тоді, відколи ви никло саме людство.

У п’єсі талановитого драматурга О. Коломійця «Дикий Ангел» чітко просліджується насамперед батьківська позиція: батьки повинні відпо відати за своїх дітей, за честь роду. Головний герой твору Платон Мики тович говорить своєму старшому синові: «З віку сина мого не вийдеш ніколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! І Платон за тебе, за твої діла відповідає. І совість роду свого не дам плямити!»

Платон Ангел не покладає відповідальності за виховання дітей на шко лу, міліцію, як це робить його сусід Крячко. Він каже синові: «У державі вас мільйон — за всіма і не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити і за кожним наглядати! Споконвіків так велено батькам! Інакше не мислимо».

Батько родини Платон Микитович показаний автором як людина су ворих переконань. Найперша його заповідь — праця. Він вважає, що мо лоді люди повинні «з шістнадцяти років — їсти свій хліб!» Злиднями хва литися, як Крячко, соромно. Крім того, «більше ми робимо — краще державі. Більше труда — міцніша держава».

За те, що Павлик не порадився, одружився, не маючи твердого ґрун ту під ногами (студент, отримує лише стипендію), батько виганяє його з дому. При цьому сам страждає, мучиться, чи правильно вчинив. Та ба гатий життєвий досвід йому підказує, що саме так слід було зробити: «Бува, батьки купують любов своїх дітей. Поки малі — за іграшку, за мо розиво, потім — п’ять, десять копійок, двадцять, карбованець, троячка. Потім дитя вже саме лізе до них у кишеню! А потім жінку приведе — го дуйте! …«Прогнав сина»! Нехай його життя поколесить, поморозить, по пече! Життя — не батько, не мати — подарунків не робитиме».

Отже, Платон Микитович вважає, що дітям у першу чергу потрібно дати не матеріальне забезпечення, а вміння працювати, жити самостійно.

Що ж діти? І Павлик, і Федір, і Петро спочатку ображаються на бать ка, не розуміють його. Та час показує, наскільки правдива батьківська на ука. Павлик повертається з роботи на Півночі цілком самостійною лю диною, з почуттям власної гідності. Тепер він здатен прогодувати себе й дружину.

Чи щасливими були б Федір із Клавою, криючись зі своєю любов’ю? Напевне, ні. І цю проблему допоміг розв’язати батько.

Найстарший син Петро хоче бути схожим на свого батька, наслідує навіть у дрібницях. Його дача — точна копія батьківської оселі, свого ма ленького сина він називає Платончиком і залучає до роботи в майстерні.

Але коли справа доходить до вирішення принципового й життєво важ ливого питання — визнати свою помилку чи ні — Петро спочатку катего рично не погоджується з батьком: «Послухати вас, за кожну дрібницю — суд?» Платон Микитович іншої думки: «Труд людський цінувати треба, як свій! Людину цінувати й себе!»

Петро під тиском батькових аргументів розуміє, що немає іншого ви ходу, як визнати свою помилку й прийняти покарання, щоб не мучила потім совість усе життя.

Отже, у родині Ангелів перемогла батьківська мудрість. Але ми бачи мо в п’єсі ще одну сім’ю — сусіда Крячка. Цей свого сина жалів, працюва ти не вчив, тому хлопець став навіть «батька за петельки» хапати, пити, бешкетувати. Тепер потрапив до міліції. І коли Крячко запитав у Плато на Ангела, що йому робити, коли син на виду в усіх вулицю підмітатиме, той відповів: «Дістань і собі мітлу, станьте вдвох поруч і підмітайте»,— вважаючи, що батьки повністю відповідають за виховання дітей. А ще Платон Микитович сказав сусідові, що лікувати можна лише трудом: «Здорову руку прив’яжи, щоб вона не рухалася місяців зо два, а потім відв’яжи — склянки води до рота не донесеш нею. А коли твій син не два місяці, а двадцять років нічого не робить, то ясно — калікою став… Їсти, пити хоче, а робити ні. Каліка з калік». І не дивно, що Іван Крячко потра пив до виправної колонії. Батько його, хоч і покладає провину на держа ву, погану компанію, все ж відчуває і свій недогляд, тяжко цим карається.

Проблема батьків і дітей, очевидно, існуватиме вічно. Адже батьки, добре знаючи свої обов’язки, не завжди намагаються зрозуміти дітей, їхні романтичні пориви, прагнення до самоутвердження. Крім того, старшо му поколінню важче пристосуватися до нових умов життя, ніж молоді. А молодим теж не завжди легко прислухатися до порад мудрих.

П’єса О. Коломійця «Дикий Ангел» допомагає нам краще розібрати ся у складній проблемі стосунків батьків і дітей, вказує шляхи їх розв’я зання, і за це ми вдячні авторові.

БОЛЮЧІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ У П’ЄСІ О. КОЛОМІЙЦЯ «ДИКИЙ АНГЕЛ»

План

І.Одвічна проблема батьків і дітей, сімейного виховання в літературі.

ІІ.Єдність особистого і громадського, відповідальність кожної лю дини за свою працю, поведінку, спосіб життя перед майбутніми поколіннями.

1.Праця — основа виховання в родині.

2.Контроль батьків за дітьми та довіра між ними.

3.Відповідальність дітей за свої вчинки, за тих, кого вони взяли під свою опіку.

4.Ставлення до матеріальних благ, до грошей.

5.Чистота й чесність в особистому житті.

ІІІ.Лад у сім’ї — порядок у державі.

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ О. КОЛОМІЙЦЯ І НОВАТОРСТВО П’ЄСИ «ДИКИЙ АНГЕЛ»

П’єса О. Коломійця «Дикий Ангел» із тих, що завдяки художній май стерності і новаторству цікавить уже не одне покоління. Адже йдеться про найдорожче — сім’ю, батьків і дітей, працю, честь роду і його совість, спадкоємність поколінь. І справа не лише у виборі теми (бо чи не вперше

вукраїнській літературі йдеться про щасливу родину), порушенні акту альних проблем, а в тому, як це робиться.

Отже, спочатку про майстерність автора п’єси «Дикий Ангел». Вона полягає, по перше, в тому, що драматурга можна назвати новатором

із повним правом. Ось як про це сказав побратим О. Коломійця Микола За рудний: «Його пошуки нових форм, архітектоніки твору завжди позначені винахідливістю й оригінальністю. …Олексій Коломієць — новатор. Він тра диційний лише в одному — безмежній любові до свого народу і театру».

По друге, письменник ґрунтовно досліджує проблему взаємин батьків і дітей, батьківської відповідальності за виховання дітей, єдності особис того і громадського.

Сюжет розвивається трьома напруженими лініями (Платон—Павлик, Платон—Федір, Платон—Петро), і до самого кінця автор тримає читача

вневідомості.

Конфлікти загострені до краю, бо головний герой — максималіст за своїми переконаннями.

Сини в нього працюють із трьох років у майстерні; ставши доросли ми, намагаються чесною працею заробити гроші, щоб підтримати добро бут сім’ї. Усі кошти здаються батькові й ним розподіляються.

Покарання за відступ від батьківської науки теж на межі крайнощів: вигнання з дому, звільнення з посади, втрата всього здобутого й нажитого.

Діалоги в п’єсі короткі та жваві, часто сповнені іронічного підтексту (згадаймо розмову між журналістом Клоковим та Ангелом, Крячком та Платоном Микитовичем).

У п’єсі багато пісень, і особливу композиційну, об’єднуючу роль тут грає пісня про тата, яку весь час із зворушенням згадують і співають діти Ангела, невістки.

Художник Віля співає пісню, в якій, на перший погляд, бракує логі ки; насправді ж вона сповнена глибокого афористичного змісту, що сто сується все тієї ж проблеми батьків і дітей: діти часто повторюють по милки батьків.

Мова персонажів глибоко індивідуалізована. Просторічна лексика відтворює реальні картини побуту. Багата п’єса на фразеологізми, які влуч но характеризують її героїв. Ось Крячко звалює провину за погане вихо вання свого сина на міліцію і говорить, що та ходить — «руки в кишені», а треба б хуліганам «дати по макітрі». Коли Платон каже, що це через його власний недогляд син буде вулиці підмітати, то Крячко питає: «З якого це ти боку заїжджаєш?», «Не туди вернеш».

Ангел вирішує прилучити Павликові гроші, зароблені ним із дружиною на Півночі тяжкою працею, до загальної сімейної каси, мати ж заперечує, що молодята, мовляв, «лише в пір’ячко вбиваються», їм самим потрібні кошти.

Крячко на товариському суді збирається «вилити душу» щодо захоп леного Ангелом пустиря під город. І прикладів таких влучних, точних висловів можна навести багато.

Щоб показати ознаки нового покоління, автор вводить у мову персо нажів молодіжний сленг: «ловити кайф», «шишка», «пас», «назюзюкав ся», «пляшка чорнил».

Але здебільшого ми бачимо в п’єсі талановиту, вдумливу, інтелектуаль ну та романтичну молодь. Ось, наприклад, Віля не пише картини на будь які теми. Він виношує в собі задум, перепускає його через розум і душу: «Шукачі женьшеню довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять за повітний корінь. Отак і я серед людської тайги шукаю того, хто засвітить ся в мені… засвітиться — того й пишу». Глибокий підтекст містять і такі вислови героїв п’єси, як «сімейна монархія», «заскочила блискавка і в нашу фортецю», в’їдливий сусід — це як «задавнена хвороба».

Уся п’єса пронизана тонким гумором та іронією. Так, запам’ятовують ся іронічно насмішкуваті репліки Тані, гострого язичка якої побоюються всі — від бешкетника сусіда Ванька до фотокореспондента Клокова. Дівчи на як загальна улюблениця дозволяє собі покепкувати навіть із батька.

Підсумовуючи, треба сказати, що п’єса «Дикий Ангел» — нове слово в нашій літературі. На мою думку, твір є тим самим пам’ятником «добрій людині», про який мріяв О. П. Довженко.

ЮРІЙ МУШКЕТИК Доповідь про письменника

Юрій Михайлович Мушкетик народився 21 березня 1929 року в селі Вертіївці на Чернігівщині в родині вчителя. 1953 року Ю. Мушкетик закінчив Київський університет. З 1956 по 1972 рік Ю. Мушкетик працював у журналі «Дніпро», з 1958 року — головним редактором. З 1986 року — перший секретар правління Спілки письменників Украї ни, а з 1989 року — голова ради СПУ.

Літературну творчість Ю. Мушкетик розпочав оповіданням «Перед грозою» (1952). Перший успіх молодому прозаїкові принесла історична повість «Семен Палій» (1954). Роман «Гайдамаки» (1957) утвердив Ю. Мушкетика в літературі як письменника історичної теми. Наступні тво

ри були присвячені воєнній (повісті «Вогні серед ночі» (1959), «Біль» (1978); романи «Жорстоке милосердя» (1973), «Віхола» (1983)) та сільській темам (повість «Чорний хліб» (1960); романи «Позиція» (1979; Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1980), «Рубіж» (1984; Державна премія СРСР, 1987)), інтелігенції (повісті «День пролітає над нами» (1967), «Старий у задумі» (1978); романи «Крапля крові» (1964), «Біла тінь» (1977)) тощо. Повторно звернувшись до історичної теми, Ю. Мушкетик створив оригіналь ний і цікавий за концепцією цикл, що складається зі збірок новел: «Зеленеє жито» (1965), «Смерть Сократа» (1971) та «Селена» (1989). До цих збірок увійшли новели, серед яких є справжні перлини жанру, присвячені трагіч ним, драматичним колізіям людського життя: «Смерть Сократа», «Суд», «Со лодке життя Оникія Зайця» та ін.

Талант Ю. Мушкетика як історичного романіста найповніше роз крився в романах «Яса» (1987), у центрі якого — образ кошового війська Запорозького Івана Сірка; та «Гетьманський скарб» (1993), присвячений наказному гетьманові Павлу Полуботкові, що загинув за волю України в катівні Петра І. 1994 року вийшов друком новий історичний роман пись менника «На брата брат» (1993), у якому змальовано початок фактично громадянської війни на Україні (яка пізніше дістала назву «Руїни») після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьман Іван Виговський зробив відчайдушну спробу повернути Україні втрачену незалежність. Але, не зважаючи на блискучу перемогу над Московським військом під Коното пом у червні 1859 року, йому не вдалося зупинити хвилі братовбивства, яке роздмухувалось зовнішніми силами.

Ю.Мушкетик живе і працює в Києві, активно виступаючи в пресі

зпубліцистичними та літературно критичними статтями.

ОБРАЗ ЖІНКИ)ТРУДІВНИЦІ ГАННИ РОЗСОХИ

(За оповіданям Ю. Мушкетика «Суд»)

До образу жінки зверталася більшість письменників, як класиків, так і сучасних. А якщо говорити про українську жінку, то це не просто осо бистість, це явище у світовій історії. Бо жінка разом з уособленням ніжності, доброти, лагідності містить в собі надзвичайну мужність, сміливість, стійкість і витривалість.

В історії України було чимало періодів, коли жінки разом із чолові ками ставали на захист рідної землі від загарбників, відновлювали зруй новане війнами господарство. У найтрагічніші часи історії жінки заміня ли чоловіків у найскладніших ситуаціях.

Героїня оповідання Юрія Мушкетика «Суд» не позначена особливою доблестю і подвигами. Вона звичайна селянка. Її доля схожа з долею ба гатьох її сучасниць. Але, як і кожна людина на землі, вона неповторна, індивідуальна. Вона — особистість.

Здається, що від самого народження Ганна Розсоха була приречена на бідування. Злидні селянської родини супроводжували її змалку. Після загибелі чоловіка у Першу світову війну мати залишилась із трьома дочка

ми у старій поваленій хатині. Тому обійстя чоловіка Омелька Розсохи здало ся Ганні просто розкішним. І вона, господиня, знаходила час і натхнення, щоб зробити його ще кращим. Ганна любила все красиве: «Здавалося б, звідки взя тися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим».

Колгоспна праця виснажувала, але Ганна знаходила час і поратися біля печі, і порядкувати на городі, при цьому не забуваючи посіяти квітів, по білити хату зовні і прибрати всередині. Ганна любила затишок і створю вала його у своїй оселі. І це тоді, коли повністю віддавалась роботі, «дов гий час була ланковою, а колгоспна робота — суспіль прориви». Але скрізь, вдома і на роботі, Ганну супроводжувала пісня. Вона просто не могла жити без пісні, наче то була часточка її душі. Перехожі, слухаючи її спів, не раз зупинялись: «З твоїм, Ганно, голосом у тіятрі співати».

Пісню, мрію, родинний затишок розбила війна, відібравши в неї двох синів і чоловіка. А ось віру в життя відібрали люди. Власне, не можна назвати людьми ні Рукавицю, ні Шила. Це хижаки, не здатні ні на які людські прояви, типові представники доби беззаконня.

Важко усвідомити, що купка негідників тримала в остраху все село, грабувала колгоспників, зводила наклепи на безневинних.

Але Ганна і в сутичці з ними знайшла в собі сили відстоювати свої пра ва. Знайшла сили, але не знайшла підтримки ні з боку селян (після накле пу на Грицька сусіди заходили до Ганни потайки), ні з боку влади (військко мат не втручався у колгоспні справи, і здирники мали лише стягнення). До того ж, представники закону навіть допомагали коїти беззаконня: коли в Ганни відбирали підсвинка, то фінінспекторові допомагав міліціонер.

Горе може зламати навіть найміцнішу людину. «Відтоді настало запус тіння у Ганниній душі і на подвір’ї — також. Колишнє веселе обійстя Роз сох постаріло і заснувалося лободою та густим смутком. Журно ронили до землі віття верби, тополі світилися проти місяця похоронними свіча ми, похоронно цвіли вишні».

Таким журним і безбарвним стало для Ганни життя. Адже всі воєнні роки вона жила вірою в повернення своєї сім’ї. Лагідна і ніжна мати, Ган на ніколи не ділила дітей на своїх і чужих. Пасинок Данило був для неї такою ж дитиною, як і власні сини. Вона берегла його одяг разом з одя гом чоловіка й інших дітей. Дізнавшись про загибель пасинка, «вона віри ла, що вони повернуться, навіть Данила не ховала в душі та пам’яті», для своїх воїнів берегла корову, годувала підсвинка.

Повернення з фронту останнього сина, Грицька, повернуло її до жит тя. Мати знову почала жити вірою. Тепер Ганна вірила, що Грицько ви вчиться і забере її до себе в місто.

Суд над Ганною, звинувачення її у неробстві, сором, який пережила найчистіша жінка трудівниця — все це стало причиною її смерті. Але вирок, винесений Ганні, звучить у Юрія Мушкетика як вирок усій системі, яка не шанувала людину праці, що створювала добробут цілої держави.