2009 сочинений(укр)

жив у Канадi та знову в США. У лютому 1961 р. поет несподiвано вилетiв до Іспанiї, вiдвiдав Париж i Мюнхен, де пiсля iнсульту знов опинився в лiкарнi. Як громадянина США його спецiальним вiйськовим лiтаком вiдправили до Америки. Помер Т. Осьмачка 7 вересня 1962 р. в психіат ричній лiкарнi пiд Нью Йорком.

Творчість Осьмачки позначена впливом поетики символiзму та екс пресiонiзму. Перша друкована збiрка Т. Осьмачки «Круча» вийшла 1922 р. У нiй поет спробував творчо осмислити нещодавнi подiї громадянсь кої вiйни та голоду 1921 р. Друга збiрка «Скiфськi вогнi» побачила свiт 1925 р., провiдними мотивами її стали пошук правди та палкий бiль за долю народу, вiра в його незнищенність; в основу лягли мiфологiчнi мо тиви та поетика символiзму. 1929 р. вийшла третя збiрка поета — «Клекiт», де помiж хаотичних образiв домiнували апокаліптичні вiзiї передчуття поетом майбутньої трагедiї українського села. Поетичний доробок Т. Осьмачки 1920 х рр. критика вважає найяскравiшим ви явом в українськiй лiтературi експресiонiзму.

Пiсля поневiрянь 1930 х рр. наступна збiрка поезiй «Сучасникам» поба чила свiт лише у Львовi 1943 р. Символiка в пiзнiх поезiях Т. Осьмачки стає спокiйнiшою, набуває рис неоромантизму, в них вiдчувається нерозривна єднiсть поета з українською традицiєю, народною поезiєю та мiфотворчiстю. Вже в США 1953 р. вийшла поетична збiрка «Китицi часу», а наступного року з’явилася велика книга вибраних поезiй «Із пiд свiту» (1954).

У рамках Українського Мистецького Руху Т. Осьмачка видав вiршований роман «Поет» (1947) та прозову повiсть «Старший боярин» (1946). У цьому творi особливо вiдчутний вплив М. Гоголя: романтичне свiтосприйняття, казковi видiння, переплетiння реального i фантастично го, елементи етнографiчно фольклорної оповiдi, лiричнi вiдступи тощо. По етичний талант Т. Осьмачки проявився у наявностi в художнiй структурi повiстi яскравих епiтетiв, несподiваних метафор та образiв символiв. Пись менник створив власну вiзiю iдеальної України напередоднi катастрофи 1917 року, показавши реальнiсть альтернативного шляху.

Пiзнiше з’явилися прозовi твори «План до двору» (1951) i «Ротонда душогубцiв» (1956), де основою сюжету стали подiї колективiзацiї та голо ду в Українi поч. 1930 х рр. На художностi цих двох творiв негативно по значилися публiцистична загостренiсть та чiтка нацiональна позицiя ав тора. Але, незважаючи на це, твори Т. Осьмачки прихильно поцiнованi критиками та лiтературознавцями.

ОРИГІНАЛЬНІСТЬ СВІТОСПРИЙМАННЯ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

(За повістю «Старший боярин»)

Тодось Осьмачка — досить оригінальний письменник доби Розстрі ляного Відродження. Його дивовижна доля вражає сучасного читача. Блискуча літературна кар’єра... Арешти... Допити... Психічний злам...

Божевілля... Еміграція... Поневіряння... Гнаний чорним демоном страху, Ось мачка не знав спокою ні вдень, ні вночі. На мою думку, цей нетиповий пси хічний стан автора сприяв створенню повісті «Старший боярин».

Читаючи повість Т. Осьмачки, іноді не розумієш, де шукати грань між реальним і міфічним. А чи є вона взагалі у «Старшому боярині»? Чита чеві слід «ввімкнути» всі механізми своєї уяви, аби збагнути світ художніх образів Т. Осьмачки. Герої повісті ніби розділені на два табори. У першо му, представленому Маркулою Пузанем і Харлампієм Пронем, зосере джені люди з нечистим сумлінням, які прагнуть зруйнувати «селянсь кий рай», а тому автор сприймає їх як нечисту силу, бо зраджувати рідний народ, на думку Осьмачки,— це все одно, що продавати душу чортові. Інші ж герої — Гордій, Варка, отець Діяковський, Горпина Ко рецька, члени «Першого куреня вільних українців» — сповідують такі моральні цінності, як добро, правда, справедливість, милосердя. Усі вони інтуїтивно прагнуть бути рівними, а тому негативно ставляться до будь якої влади. Але разом з тим Т. Осьмачка стверджує, що, незважаючи на ідейно політичні обставини, українець завжди тягнеться до прекрасно го. Тому автор разом зі своїми героями милується звуками української пісні, народженням світанку, золотим сяйвом сонця, яке випромінює життєдайну чисту енергію.

Т. Осьмачка у повісті «Старший боярин» намагається знайти відповідь на питання: що може врятувати людину від самотності та мізерності? А ві дповідь проста: любов, тільки любов! Саме вона з’єднує Гордія і Варку, вир вавши її з монастиря, а його — з розбійницького гурту. Тому щастя для Ось мачки — це кохати і бути коханим.

Але не лише завдяки коханню жевріє вогник щастя в душах Осьмач чиних героїв. У повісті автор досить вдало показав зв’язок між людиною та її господарством. Коли гине одне — гине й друге. Саме тому знищення садиби священника він порівнює із зруйнуванням Києва татарами. Пронь добре знав психологію українців, тому його програмою було довести Ук раїну до зубожіння та руїни. Зубожіє Україна — сини й доньки її підуть в небуття.

Отже, для світосприймання Т. Осьмачки характерні міфологічне, де монологічне мислення, віра у всепереможну силу кохання, утопічне ба чення України як «селянського раю», де всі матимуть рівні можливості для розвитку своїх найкращих рис.

ІВАН БАГРЯНИЙ Доповідь про письменника

Іван Павлович Лозов’ягін (справжнє прізвище письменника, що похо дить від зрусифікованого — Лозов’яга) народився 2 жовтня (за старим сти лем 19 вересня) 1906 року в місті Охтирка в родині робітника муляра. Початкову освіту він здобув у рідному місті, 1922 року закінчив Красно пільську художньо керамічну школу. З 1922 по 1926 рік майбутній

письменник, поет і драматург працював на різних посадах: від секретаря комсомолу Тростянецького цукрового заводу до окружного інспектора міліції, викладав малювання тощо. У 1926—1930 роках учився в Київсько му художньому інституті.

Літературну творчість І. Багряний розпочав ще під час навчання в Ох тирській вищепочатковій школі, редагуючи учнівський рукописний жур нал «Надія». З 1924 року він входив до охтирської філії літературного угрупування «Плуг», де 1925 року під псевдонімом «Іван Полярний» видав збірку новел «Чорні силуети». Перший твір, підписаний ім’ям «Іван Багря ний», був надрукований у київському журналі «Глобус» за 1926 рік. У на ступних роках його поетичні та прозові твори періодично з’являються на сторінках українських журналів. 1929 року вийшла перша збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», що мала підзаголовок «Поезії. Кн. 2».

Сенсацією в українському літературному середовищі стала поема «Ave Maria» (1929), яку молодий поет видав в Охтирці власним коштом. Твір одразу ж був заборонений, але 90% тиражу вже встигло розійтися. Гнів цензури викликав не так зміст поеми, як передмова, написана у формі ли ста до редактора, де автор виступив проти свавілля радянської цензури.

1930 року І. Багряний видав великий історичний роман у віршах «Скелька». Але ситуація в країні вже докорінно змінювалася. 1931 року в журналі «Критика» була надрукована велика стаття донос О. Правдю ка «Куркульським шляхом», в якій автора «Скельки» було названо «співцем куркульської ідеології» та відвертим ворогом радянської влади. Була заборонена поетична збірка «В поті чола». І. Багряний ще встиг видати книжку нарисів «Крокви над табором», але 16 квітня 1932 року його було заарештовано і за звинуваченням у контрреволюційній пропа ганді засуджено до заслання на Далекий Схід. Там він оселився серед українців т. зв. Зеленого Клину, життя і побут яких він пізніше змалював у романі «Тигролови».

Звільнившись, І. Багряний виїхав до Охтирки. І року не пробувши на волі, 16 червня 1938 року він знову потрапив за ґрати. Письменник вже мав досвід і попереднього слідства, і табору, тому, визнаючи звинува чення у контрреволюційній агітації (за що вже відсидів), він не підписав «зізнання» у терористичній діяльності, якого всіма засобами намагалися вибити з нього слідчі. Після падіння наркома НКВС М. Єжова частину в’язнів, які не визнали себе винними, було звільнено. 1 квітня 1940 року справу І. Багряного було припинено за відсутністю доказів, і він вийшов із неволі. Два роки допитів у харківських тюрмах лягли в основу роману «Сад Гетсиманський».

Під час окупації України фашистами І. Багряний працював художни ком в Охтирському театрі, друкувався в газетах «Голос Охтирщини», «Нова Україна», «Наші дні». Написав комедію сатиру «Генерал», яку запропону вав до постановки Охтирському театру. 1942 року, коли почалися репресії фашистів проти українського самостійницького руху,

письменника засудили до страти, і він був змушений переховуватися. І. Баг ряний перебрався на Галичину, де на нелегальній схованці УПА за два тижні написав роман «Тигролови», який у дуже скороченому вигляді вийшов 1944 року у видавництві «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Тоді ж була написана поема «Гуляй поле».

Наближення кінця війни змусило І. Багряного емігрувати: спочатку до Словаччини, потім до Австрії та Німеччини, де він опинився в американ ській зоні окупації у таборах «Ді Пі» («D. P.» — від англійського «Displaced person» — переміщена особа, утікач). Виступаючи проти примусового по вернення до СРСР, якого вимагала радянська адміністрація, І. Багряний напи сав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», в якому пояснював за хідним союзникам, що5 змусило тисячі людей тікати зі своєї батьківщини.

В еміграції І. Багряний займався громадсько політичною та журналістською діяльністю: заснував газету «Українські вісті», разом з І. Майстренком став ініціатором створення УРДП (Української Рево люційно Демократичної партії), обирався заступником і головою Україн ської Національної Ради, був організатором і засновником українського молодіжного руху ОДУМ.

Разом з громадсько політичною діяльністю І. Багряний брав актив ну участь у літературно мистецькому житті української еміграції. На прикінці вересня 1945 року І. Багряний разом з В. Домонтовичем, Ю. Косачем, І. Костецьким, І. Майстренком, Л. Полтавою та Ю. Шерехом заснували об’єднання українських митців на еміграції під назвою «Мис тецький український рух» (МУР). Письменник брав найактивнішу участь у роботі МУРу, виступаючи не лише з художніми творами та теоретико літературними статтями, але й створивши книжку жартів, пародій та епіграм «Буря в Мурі» (1947). Після 1948—1949 років через від’їзд бага тьох членів діяльність цього об’єднання припинилася.

Плідно працював І. Багряний як письменник. 1946 року вийшла збірка поезій «Золотий бумеранг», що мала підзаголовок «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного». Того ж року в двох томах, повністю, ви йшов роман «Тигролови», 1947 року — драматична повість «Морітурі» та «повість вертеп» «Розгром». Наступного року письменник видав ко медію сатиру «Генерал», а в 1950 — роман «Сад Гетсиманський». 1953 року вийшла повість «Огненне коло» про розгром дивізії «Галичи на». І. Багряний замислив написати роман епопею у чотирьох книгах (тетралогію) про долі української молоді 1940 х років. Із цього задуму 1957 року побачила світ лише перша частина — роман «Маруся Богуслав ка». Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Так, лише пере кладів роману «Тигролови» було розпродано понад мільйон примірників.

Проте підірване в молодості здоров’я давалося взнаки: до набутого в тюрмі туберкульозу долучився діабет, потім — серцева хвороба. В ос танні роки письменникові доводилось все частіше перебувати в лікарнях та санаторіях.

Помер Іван Багряний у західнонімецькому санаторії Сент Блазієн 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі. Вже після смерті пись менника друзі видали роман «Людина біжить над прірвою», який був на писаний ще в 1948–1949 роках. З 1990 року твори письменника почали друкувати і на батьківщині, а 1991 року І. Багряний був нагороджений Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).

ЯКІ ГРІХИ СПОКУТУВАВ ГРИГОРІЙ МНОГОГРІШНИЙ

(За романом І. Багряного «Тигролови»)

Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Так чинить і більшість письменників, називаючи своїх героїв. То ж які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому ви пав такий тернистий шлях? А «гріхів», як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший «гріх» — любов до батьківщи ни, до Матері України та її замученого, обдуреного народу.

Автор робить свого героя нащадком славного гетьмана Дем’яна Мно гогрішного, першого політичного засланця Сибіру. І це глибокий сим вол невимовно тяжкої долі українського народу, який споконвіку страж дав від нападів ворогів зовнішніх, а потім був стероризований, напівзнищений ворогами внутрішніми, новітніми варварами.

Образ молодого інтелігента 30 х років, та ще й змальованого у ге роїко романтичному плані, для української літератури новий. Ми за хоплюємось юнаком, що став легендою, гордим соколом для в’язнів еше лону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону

івистрибнувши на ходу зі скаженого поїзда. Він став «дияволом»

істрашною легендою для свого мучителя — слідчого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не став просити, а тільки прокли нав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь яких засобів для оборони чи полювання, без напря му, і все таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже бо ба гато він перетерпів, щоб ще впадати у відчай. …Його гнала вперед над звичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголоднілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Григорій виявляє себе згодом чудовим мисливцем, навіть бере участь у полюванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя».

Іщастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчини — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з диво вижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть на його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, але вже не як вигнанець, а «як месник».

Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була частиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не автобіографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збіга ються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одружен ня та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві України — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непо кірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка споку тує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, не послідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.

ЖАНР ПРИГОДНИЦЬКОГО РОМАНУ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ І. БАГРЯНОГО

(За романом «Тигролови»)

Пригодницький роман. Уже сама назва жанру викликає зацікавлен ня читача, особливо молодого. Пригоди — це завжди романтика, мрія. Не даремно сам автор, потрапивши в досить скрутне становище (арешт, слідство, висилка на Далекий Схід), писав: «Охотське море. Тайга. Тунд ра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з Ук раїни. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво».

Взагалі пригодницький жанр в українській літературі представлений не дуже широко і майже незнайомий учням, бо шкільна програма прак тично не передбачає його вивчення. Мабуть, це данина традиції радянсь ких часів — знайомити молодь лише з «серйозними», «ідеологічно виві реними» творами, а не з пригодницькою літературою чи фантастикою.

Особливістю ж роману І. Багряного «Тигролови» є те, що він поєднав

усобі дуже серйозні, глибокі проблеми з романтикою пригод. Пригоди,

усвою чергу, зображені різні за своєю вагою та значущістю: від таких, як втеча головного героя з ешелону смерті і боротьба за виживання в диких тайгових нетрях, до смішних (спостереження за лісовими мешканцями — козою з козеням, гадюкою, колонком) і до пригод «почуттєвих» (Григорій випадково підгледів, як купається Наталка, і мучиться, чи вона не поміти ла його й не образилась).

Відповідно до законів жанру у романі повинна бути велика кількість дійових осіб, кілька сюжетних ліній, життя героїв зображене протягом значного відрізку часу. В І. Багряного цього немає, і з цього погляду, «Тиг ролови» швидше мали б бути повістю. Але масштаби проблем, їх широта й глибина (Україна колишня — Дем’ян Многогрішний, перші поселенці — Україна 30 х років ХХ віку; Україна, задавлена сталінським терором, і Ук раїна лісова, ідилічна «Сіркова держава» БАМЛАГ, заробітчани) дають підставу вважати твір романом.

Характер головного героя Григорія Многогрішного вже на початку подається цілісним, сформованим. Але й він розвивається, як і належить

характерові позитивного героя пригодницького твору, по лінії благород ства. Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з’являється надія хоч не на порятунок, так на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю Сірків — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчи ну на небезпеку,— і дає їй врешті решт омріяне щастя взаємної любові.

Роман закінчується щасливо, бо навіщо ж тоді усі ті пригоди? Але читач не тільки із завмиранням серця слідкує за перипетіями сюжету, при годами героя, а й дізнається багато чого з історії, географії, ботаніки, зоо логії, українознавства й політики тоталітарного режиму. Тому твір вихо дить за межі пригодницького роману і має великий пізнавальний та виховний потенціал.

Отже, незважаючи на те, що роман «Тигролови» був фактично пер шою спробою пера І. Багряного як прозаїка і мав певні недоліки (розтяг нутість описів, захоплення деталями мисливської справи, деклара тивність, багатослівність), він мав і має великий успіх у читачів, що свідчить про неабияку художню майстерність автора.

ПРИРОДА І ЛЮДИНА В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

Природа — то колиска людської цивілізації. Завжди вона давала лю дині матеріальний достаток та насолоду від спілкування з нею. І при дбай ливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г. С. Сковорода закли кав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом, невмілих та недосвідчених може бути жорстокою, навіть згубною.

У романі І. Багряного «Тигролови» пейзажам приділено багато ува ги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він із напівгу мористичної легенди про те, як Господь створив цей дивовижний край: «Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі

івсякого насіння до лиха і розтикав по землі, де що приходилось…

Іприйшов він аж у той край, що грець його й зна, де. І зупинився він на хребті Сіхоте Аліня — гори такі є. Аж бачить — земля вже скінчилась, а в нього у мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так він узяв та й висипав геть з мішка усе тут.

— Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!» Детально, із знанням справи описує І. Багряний чотириярусну тайгу,

хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, на водить легенди про походження їх назв.

Із любов’ю й неабиякою художньою майстерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. Ось «на поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок бурундук почав бавитися з ними, задрав ши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них». Там козеня знайомиться з жабою, а ще далі — зустріч із дивною гадюкою, що рятувала своїх дитинчат у власній пащі. Найзахоплюючіші розповіді — про володаря уссурійських нетрів — тигра, про бій ізюбрів, про полювання та риболовлю.

Природа у письменника завжди жива, одухотворена: «Перед хатою цвітуть гвоздики: насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу річки і аж у ліс і перегукуються пишними ко льорами серед безлічі інших квітів у морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з за хати повиходили черемхи — повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишалися, заквітчані».

І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика вона, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої роману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує пись менник паутів — страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Або зма льовує таку картину: «Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів. Десь нагло розітнувся дикий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через са мий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід

іквапився вгору». Читачеві стає ясно, що виживатиме тут сильніший.

Івсе ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали «золотим Ельдорадо». Дійсно, багата земля, ліс і вода давали лю дині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні люди не дали спокійно жити іншим, нав’язали нову суспільну систему й загуби ли усі здобутки. Так розпалася «Сіркова держава», і тільки її залишки хо валися в густих нетрях від заздрісного й хижого ока власть імущих.

Таким чином, природа в романі «Тигролови» є також одним із голов них узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ І. БАГРЯНОГО В РОМАНІ «ТИГРОЛОВИ»

Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо виражальних засобів, якими послуговується будь який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому віддає перевагу митець, які його улюблені засоби, наскільки вони ори гінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш по гляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам’ятовуються, вражають, роблять непов торною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.

Декому ж не дають спокою страхітливі спогади, а ще інші — жалкують за тією системою, бо вона будувала комунізм «для окремо взятих осіб», се ред яких були й вони, а для мільйонів — те, що закінчувалося на «лаг». Бамлаг, Сєвлаг, Дальлаг і в цілому — ГУЛАГ. Пригадаймо майстерно зоб ражений у романі І. Багряного «Тигролови» «Світ на колесах» та паса жирів комфортабельного експресу, який котився, «м’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами… ніби разок блискучих коралів».

У салон вагоні «на сніжно білих столиках в такт поїздові видзвоню вали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо», і пиво, і коньяк, і ліке ри, і золотоверхові портвейни… Обабіч пляшок стоять скляні вази з пома ранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння». Запопад ливі кельнери вгадують наперед кожне бажання клієнта… «Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Скільки фасону, скільки шляхетності і багатств і скільки піклування про людину»,— іронізує автор.

Іце тоді, коли переважна більшість громадян цієї ж країни голодує, над ривається від непосильної праці на «ударних будовах» каторгах, як от місто Комсомольськ чи Байкало Амурська магістраль. І тоді, коли тими ж колія ми мчать поїзди дракони зі своїми жертвами в’язнями в череві, а «крізь за ґратовані діри» дивляться «тоскно ґрона мерехтливих очей» людей, одірва них од рідного краю, замучених і зневажених. Можливо, це злочинці, вбивці, грабіжники? Ні! Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й хер сонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски» та й всякі «воро ги» — вчені, учителі, селяни і робітники… Григорій Многогрішний, один із таких арештантів, утікач, розповідає Наталці про причину свого жорстоко го вчинку щодо майора ОГПУ — НКВД: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

Ія ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік

збожевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він,— його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…»

Усі, хто відчував себе людиною мислячою, а тим більше свідомим українцем, безжально винищувалися тоталітарною системою, якій потрібні були лише безвільні, безголосі раби, що, не пам’ятаючи свого роду й племені, повністю були б віддані «вождю».

Найогиднішим втіленням сталінізму є образ майора ОГПУ — НКВД Медвина. Цей слідчий зробив собі кар’єру на кістках, крові та страж данні людей. І пишався цим: «Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв… і навіть всі тигри». «Він дисциплінований, і точний,