2009 сочинений(укр)

І вже земля, піднявши цвіт… Кричить: — Це наш! Іду на звіт.

Непомітна трудівниця своєю любов’ю до землі, звитяжною працею для людей підіймається до рівня Прометеєвого подвигу, віддаючи їм усе жит тя, щоб доля їхня була щасливою. Велич створеного людськими руками на землі така, що їй дивуються навіть ближні й дальні планети, а для чесної трудящої людини це не подвиг, а просто сенс життя — бачити свою рідну землю вільною, щасливою, багатою:

Я радуюся, множачи життя У вічному блакитному розгоні,

Коли земля, рожева, мов дитя, До уст моїх кладе свої долоні.

Життя, творчість Андрія Малишка були зразком відданого служіння своєму народові. Олесь Гончар так оцінив поетичний доробок поета: «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі ж згоря ють, як бійці в атаках, падають, спалені на тяжких безнастанних вогнях своєї праці і творчості. Таким уявляється мені Малишко».

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Доповідь про письменника

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року

вселі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закін чення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету.

Уперші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентсь кого батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон — Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німця ми на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського райо ну Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі, тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених. У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт. На фронті писав вірші, які публікувалися

вдивізійній газеті.

Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вже пер ший роман Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов в історію української літератури одразу ж після його публікації в журналі «Вітчизна» (1946—1948 рр.). Твір двічі відзначений Сталінською премією (за «Альпи» та «Голубий Дунай» — 1948 року; за «Злату Прагу» — 1949 р.).

Протягом 50 х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Пів день» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з Верхо вини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вог ник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).

Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письмен ник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розу міння історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної куль тури, гостро виступив проти споживацько браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого. Після перших позитивних відгуків у пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря Дніпропетровсь кого обкому КПРС О. Ватченка, підтриманою українським партійним ке рівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано різкій та бездока зовій критиці. На письменника посипалися не лише художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з’явився удруге тільки через двадцять років.

Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982 рік), повість «Бриган тина» (1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida», «Чорний Яр» (1986), а також — літературно критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письмен ницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ

ВОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Укожної людини слово «собор» викликає свої особливі асоціації. Комусь уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на башнях

унадвечір’ї, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церква ми. Усі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса — відчуття величі і неповторності. Недаремно ж у давнину соборами нази вали зібрання великої кількості людей для обговорення важливих питань релігійного чи іншого значення. Отже, слово «соборність» (єдність, єднан ня) є спорідненим до слова «собор».

Проблема збереження цінного історичного пам’ятника в романі Оле ся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює ве лич людини творця, людини воїна, людини громадянина.

Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною до вершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: «Зу міли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде

у тебе перед очима. З будь якої точки видно собор, звідусюди!» Доля кож ного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов’язана із цією спо рудою. У ставленні до цієї архітектурної пам’ятки розкриваються харак тери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його сучасне і май бутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Мико ли Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас із невтомним дослідником, ученим етнографом, видатним істориком Дмитром Явор ницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам’яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупи нив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплативши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невми рущу силу народу, захищаючи цей історичний пам’ятник.

А Іван Баглай та його учитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допома гає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують історію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок слав ного українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані.

На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі не розривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободи сина у нього «ко зацька волелюбна душа». Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім’я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які «пів України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..» Він не поодинокий у своїх уболіваннях.

Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Вірунь ки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вдачею і за віком, але є між ними і спільне: усі вони дуже тонко відчували люд ську підлість і противились їй, але кожна по своєму. Шпачиха, ця непро ста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуван цеві Лободі і цим стати на захист собору: «Звиняй мені, Володимире, але не в той бік ти думаєш».

Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито зви нувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. «Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике,

як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними дима ми чорні індустрійні бастіони заводів…»

На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про гань бу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі.

Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди залежно від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних лю дей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а й людини, і собори наших душ залишаться незайманими.

ІДЕЯ ДУХОВНОГО БАГАТСТВА ЛЮДИНИ В РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»

Живе не той, хто чадить… Живе — хто іскрить! Живіть так, молоді, щоб встигли зоставити слід після себе путящий…

О. Гончар. «Собор»

«Собор» — один із перших творів у літературі ХХ століття з екології в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам’яток, і на родної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.

Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він за суджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.

У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму, але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір проходить думка про збереження собору душі.

Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут мож на зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визна чає суть кожного. Навіть ніч «…зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».

Микола Баглай — студент, «…чистий думками і непорочний діями юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить, що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володька Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар’єри пропонує у со борі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.

Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не стане собору, не стане святості душі.

Лободавночізнімаєохороннутаблицюз собору —теперужеможнаі зруй нуватийого.Тутужепіднімаєтьсяусягромадаселаназахистцієїсвятині.Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплянська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась… — При всіх же вла стях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Спра ву в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля со бору так стурбує його Зачіплянку, «…собору, який перед цим був ніби в за бутті і, здавалось, нікого вже не цікавив… Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»

Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто з теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройня лись сльозою».

Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Лобода Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте…» Але величність собору захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стервець».

На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, пре красної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Ми кола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.

Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецт во не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Ось таким юшкоїдом і постає перед нами нібито цивілізований, розум ний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’я ну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по мавп’ячому, п’яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік

поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквернителів з храму». Багато бачив собор на своєму віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влашто вувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по зас лугах негідники. Ви′ходили лікарі Миколу, повернули з того світу.

«Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на башнях,— ніч скрадає на ньому всі травми часу…

Все він бачить і чує усе».

Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої бережіть, друзі… Собори душ!»

«МОЯ ДУША — ЦЕ ХРАМ ЧИ КУПА ЦЕГЛИ?»

(За романом О. Гончара «Собор»)

Моя цивiлiзацiя тримається на культi Людини… Вiками вона прагне показати людину, так само, як вчить крiзь камiння бачити Собор.

А. де Сент Екзюперi

Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так ра дили фiлософи. I, справдi, в цих простих, але дуже мiстких словах скон центровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намага ються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких митцiв ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гон чара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гонча ра «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх

духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.

Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смер тю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо вiдображенi в «Соборi» двi сторони екологiчної проблеми: екологiя довкiлля й екологiя душi. Ми повиннi вирiшувати цi питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тiлу й душi; не залiкувавши хвороби нашої душi, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регiональний» твiр письменника, це книга з глобальним аналiзом сучасностi. Мої симпатiї на боцi простої, чесної Вiруньки, молодого мрiйника студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки i особливо, цього апостола працi,— мудрого Iзота Iвановича Лободи i навiть баби Шпачи хи, бо всi вони розумiють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс працi людської — а це грiх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Вiн тiльки i думає про зне сення собору. Переслiдуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навiть зрiкся свого батька. Собор не викликає в душi його нiчого чистого, високого.

Я вiрю, що кожна людина може побудувати у своїй душi храм. I храм цей буде тим прекраснiшим i вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Менi здається, що фундамент цього храму становить людяне став лення до природи. Його стiни — це чистота нашої душi: вiдповiдальнiсть за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вiрнiсть

удружбi i чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здiбностей. Побудувати такий храм своєї душi — пiд силу кожнiй людинi. I чим бiльше людей зумiють побудувати i зберегти

усвоєму серцi храм, тим кращим i щасливiшим буде наше життя на Землi.

ВОЛОДЬКА ЛОБОДА В НАШІ ДНІ

Є багато прикладів у літературі, коли образи художніх творів чітко розмежовуються на позитивні і негативні. Читаєш і думаєш: «От би так і в житті!» Тоді можна було б уникнути поганих людей, прогнозувати негативні обставини й обходити їх стороною. Але, на жаль, у житті усе значно складніше. Не відразу побачиш, хто є хто. Тому так часто можна потрапити в якусь халепу, товаришувати не з «тими людьми».

Недавно я прочитав роман Олеся Гончара «Собор». Цей твір вразив мене своєю правдивістю. Розповідається в ньому про події епохи років

шістдесятих, але і зараз роман актуальний. Він звучить застереженням і нам, і нашим нащадкам: «Люди, будьте людьми!»

Зараз відроджується багато храмів: будуються нові, реставруються вже існуючі. Але можна ж було їх і не руйнувати, якби наші попередники думали про майбутнє. Безумовно, то була доба сталінізму; хто мав сміливість говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялися. Але

вроки шістдесяті де взялося стільки лобід, щоб заборонити «Собор», щоб заарештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи, усіх їх вчать бути порядними людь ми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх одно класників хтось здатен досягти мети, використовуючи підлість.

Автім, життя покаже… Але те, що такі типи, як Володька Лобода, є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато при кладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку є джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть із нього воду. Джерело добре облад нане для зручності, підступи до нього вимощені тротуарною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе господарями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виво дили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо джерельна вода не замерза ла, а люди підгодовували своїх улюбленців.

Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнува ли греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і по кинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калюжу. Те пер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!

Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті ще більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не в усіх є совість.

Аскільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відрек лися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули бать ки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або

вбізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьб лять не тільки свою державу, а й увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони по винні залишатися людьми. Сподіваюся, що наше покоління зможе дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій усе буде зроблено в ім’я людини.

ГУМАНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В НОВЕЛАХ О. ГОНЧАРА

Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацько му колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст.

На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських почуттів,

ірозповідь. У цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гон чар. Він ніби присутній на місці кожної дії.

Япрочитала багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а розкриває людські почуття, людські думки, людські мрії.

Новела «Модри Камень» — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіює романтичні думки. Мені так прикро, що розбилося два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя юного радянсь кого солдата, якому вона врятувала життя. Їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги.

Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить щастя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається «За мить ща стя». Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було ко хання «з першого погляду». Звичайна селянка видалася йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше по воєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військового трибуналу мене вра зило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вболівала за них обох. Як неймо вірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідомлення того, що він гине в ім’я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим вироком, бо впевнена, що воїна захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над новелою «За мить щастя», Олесь Терентійович теж був на боці кохання.

Яіз задоволенням прочитала новелу «Усман та Марта». Вона сповне на такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полку

ілатвійської дівчинки. «Хлопець не приховував перед нами свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти на всю батарею».

Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час зна йомства з новелою «На косі» я дивувалась органічній єдності природи

і людини. Здавалося, я глибше зрозуміла те, що ми, люди,— невеличка час тинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорсто кими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб наше покоління не стояло осторонь, коли поруч будуть руйнівники, і своєчасно вміли зупини ти браконьєра.

Читаючи твори Олеся Гончара, усвідомлюєш, що ти — людина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе зале жить, щоб навколо була не руїна, а чари комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: «Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!»

МОЇ РОЗДУМИ НАД ТВОРАМИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Моє перше знайомство з творами Олеся Гончара відбулося дуже дав но. Коли я був дуже малим і ще не вмів читати, моя мама прочитала мені тоненьку дитячу книжечку «Ілонка». Книжечка була добре ілюстрована

іцим привертала мою увагу. Мене приваблювала маленька дівчинка, яка довірливо сиділа на руках у якогось чоловіка і дивилася в далечінь. Я дов го зберігав улюблену книжечку, а згодом, підрісши, читав її своїй молодшій сестрі. Що сподобалося мені в цій новелі Олеся Гончара? Мабуть, щирість

іпростота розповіді. З того, вже тепер далекого дитинства, я проніс лю бов до рідного слова. І все це завдяки одній тільки новелі.

Япрочитав багато творів свого улюбленого письменника. Олесь Гончар для мене — уособлення усіх людських чеснот, бо тільки дуже хороша люди на може так писати про іншу людину: людину воїна, людину трудівника.

Мені здається, що про Велику Вітчизняну війну я дізнався значно більше саме з творів Гончара, ніж із підручника історії. Тепер, дивлячись на сивих ветеранів, я пильніше прислухаюсь до їхніх спогадів, уявляю юнаків і дівчат, які в грізні роки лихоліття стали на захист рідної землі.

Мій прадід загинув, захищаючи Україну, у 1944 році. Тоді йому не було й тридцяти років. Його поховано десь на Львівщині у братській могилі. Коли я закінчу школу, то обов’язково побуваю там, вклонюсь його пам’яті. Можливо, історія моєї родини спонукала мене до читання творів Гончара на воєнну тематику. Затамувавши подих, я читав рядки «Прапороносців», в яких полк Самієва перетинав кордони України. Подумати тільки! Ішла війна, а молоді і вродливі юнаки і дівчата ризикували життям, ішли у бій. Але в той же час вони шанували людину, вони раділи і плакали, сумували

ісміялись, любили і дружили. Вони знали ціну людському життю, але ніко ли не ховалися за спини інших людей. Мені часто згадуються слова Брянсь кого: «Найкращі воїни — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу».