49. «Розстріляне Відродження»: поезія, драматургія, проза. Провідні діячі та їхній внесок в культурне життя України 20-х – початку 30-х років хх ст.

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузілітератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний,Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк»,«Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймоЕмський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

50. Політика українізації і головні напрями її здійснення в Україні.

Українізація - тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920 - поч. 30-х роках. Український різновид політики коренізації. Політика коренізації проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП (б) з метою укорінення (звідси і назва політичного курсу - коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Однак, в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей.Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови у державному діловодстві, a1927 p. перший секретар КП(б)У Лазар Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті.Одним з найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали так звані національні комуністи. Вони виступали керівними кадрами політики «українізації», а армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Значна частина її брала участь у національно-визвольних змаганнях і відзначалась антибільшовицькими настроями. Але вона компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалась у часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а в 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х pp. 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Різко збільшилася кількість української преси.Все це створювало умови для переростання українською політичною нацією рамок національної етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, а й представники інших національностей, що проживали на території України. Жодна з республіканських версій «коренізації» не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, урбанізовану і сконсолідовану націю - тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 pp. Вони вступали у XXст. як модерна нація. Відтепер можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову та іншу кар'єру, не боячись втратити національної ідентичності. 3 кінця ж 1920-х pp., після розгрому різноманітних «ухилів» і «опозицій» у Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) (ВКП(б) — так стала називатися РКП(б)) та остаточного укріплення Йосифа Сталіна при владі, накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, що фактично означала повернення до методів «воєнного комунізму» і масового революційного терору.