4 Вопрос: Ранні форми культури на українських землях (від найдавніших археологічних культур до антів)

ПАЛЕОЛІТ (від 1 млн. р. – до Х тисячоріччя до н.е.).

В епоху раннього палеоліту територія України, на думку вчених, була заселена пітекантропами (архантропами). Клімат був відносно теплий і вологий (проте це був початок доби зледеніння і відчувався подих льодовика). Основним заняттям прадавніх людей було збиральництво – живилися корінцями, ягодами, плодами. Поступово зростала роль полювання. Вживали м'ясо оленів, антилоп, коней, биків, слонів, носорогів.

Первісні люди жили великими гуртами (стадами), освоювали кам’яні, або земляні печери. Вони не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі. Вогонь не добували, а підтримували. Основними знаряддями праці були палиця-копачка, кий, ручне рубило, яким можна було копати, різати, рубати, оббивати камінь. Пізніше з’явилися скребла, знаряддя ударної та ударно-різальної дії. Прадавні люди використовували для створення виробів кремінь, яшму, кварцит, обсидіан та інші гірські породи.

Найвідоміші стоянки епохи раннього палеоліту: біля села Королеве (Виноградівського району в Закарпатті), с. Рокосове (Закарпаття), с. Лука-Врублівецька (Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл., на Дністрі); Амвросіївка (на Донбасі); Житомирська; біля підніжжя Криму. На сьогодні знайдено близько 30 найдавніших стоянок.

Період середнього палеоліту (150 – 100 тис. років тому) означився появою неандертальців (палеоантропів). Клімат значно похолоднішав, що спонукало неандертальців навчитися самотужки добувати вогонь; виготовляти теплий одяг із шкур тварин. Відбуваються зміни у взаєминах між людьми: на зміну первісному гурту приходить дородова община. Люди розселяються практично по всій території сучасної України, але щільність населення була незначною.

Удосконалюються знаряддя праці: техніка обробки каменю, зменшується у розмірі ручне рубило, виникли кам’яні гостроконечники, які правили за вістря до списів, а також скребки, які виконували роль ножів, з’являються проколки.

Пізній палеоліт (40-35 тис. років тому). З’являється кроманьйонець – людина, яка має риси сучасного фізичного типу (homo sapiens). Це збіглося з останнім великим зледенінням (клімат). Люди навчаються виготовляти нові знаряддя праці, з’являється дротик. Із ножеподібних пластин виготовляють скребла, різці, свердла. Разом із кам’яними виробами вперше почали застосовувати кістяні та рогові знаряддя – гарпуни, наконечники списів, шила, голки. Будівлі були невеликі, споруджувалися здебільшого з кісток та бивнів мамонта, а верхівка складалася зі сплетених рогів оленів. Каркас укривався шкурами тварин. Поселення кроманьйонців були невеликими.

Основним заняттям було полювання на мамонтів, бізонів, диких коней тощо. Збирання в результаті похолодання скоротилося. З’явилося нове заняття – рибальство. Тоді ж змінюється й форма співіснування – формується родова община із суспільним устроєм матріархатом. Люди оволоділи зв’язним мовленням. Виникає язичницька релігія у формі анімізму, магії, тотемізму, фетишизму, а також палеолітичне мистецтво.

Основні пам’ятки: стоянки поблизу сіл Мізин на Чернігівщині та Межиріч на Черкащині, Рилівська стоянка. Всього в Україні відомо 500 пізньопалеолітичних пам’яток.

МЕЗОЛІТ (Х – VІ тис. до н.е.)

Клімат: На території сучасної України потеплішало, льодовик поступово розтанув, клімат наблизився до сучасного. В післяльодовиковий період почалося освоєння північних територій. Сталися зміни в господарстві – людина винайшла лук та стріли. Змінився і характер кам’яних знарядь. Їх робили дрібними (мікроліти), завтовшки 1 мм, і використовували як наконечники стріл, списів, гарпунів. Але разом із тим були поширені великі знаряддя праці (макроліти) – кремінні сокири, тесла. Особливість мезоліту – поява геометричних форм. Набувають поширення так звані «вкладишеві» знаряддя з дерева, кісток, кременю (гарпуни, ножі).

Це спонукало людину приручити диких тварин. Великого значення, особливо на півночі сучасної України, набуло рибальство. Важливим також було збиральництво. (Вимерли великі тварини, полювання стало замінюватись рибальством, збиральництвом, прирученням тварин). У період мезоліту виникли перші етнокультурні області.

Сформувались три великих ареали мезолітичних племен:

південний – у степах Північного Причорномор’я, Приазов’я і Криму;

лісостеповий – зона Середнього Подніпров’я, басейн р. Сіверський Донець;

лісовий – лісова зона Північної частини України. У цей період зростає кількість населення.

На території України виявлено понад 400 мезолітичних стоянок. Найвідоміші: Фатьма-Коба, Мурза-Коба, Мирне, Білолісся, Городянка, Гребеники.

НЕОЛІТ (VІ – ІV тис. до н.е.)

Епоха неоліту – переломний етап в історії людства. Суть неолітичної революції полягає в переході людства від привласнюючих форм господарювання (збиральництва, мисливства, рибальства) до відтворюючих форм (землеробства і скотарства). Скотарство виникає з мисливства, коли люди навчилися розводити свійських тварин: собак, корів, ін. Землеробство виникає зі збиральництва, коли навчилися вирощувати овес, жито, просо, ячмінь, пшеницю. Врожаї були дуже малими. Землю обробляли мотиками, виготовленими в основному з кістки і рогу або з каменю. З’явилися серпи. Зерно подрібнювалося в кам’яних зернотерках.

Удосконалюється техніка обробки каменю, з’являються такі прийоми, як розпилювання, шліфування, свердління.

При будівлі плотів, човнів, житлових споруд широко використовувалися сокири і тесла з кременю. Виникло гончарство: вперше почали виготовляти кераміку – глиняний посуд, який обпалювали на вогнищі. Кераміка стає головною ознакою кожної культури. З’явилося ткацтво.

Господарським осередком людей епохи неоліту був рід. У цей період завершується формування племені з усіма його рисами (родинні зв’язки, територія, мова, тощо). У неолітичну епоху в Україні мешкали племена, які за характером культурно-господарської діяльності умовно можна поділити на дві зони: південно-західну (землеробсько-скотарську) та північно-східну (мисливсько-рибальську).

Південно-західна (землеробсько-скотарська) зона охоплювала Лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Наддніпрянщину, Закарпаття. Там мешкали племена бузько-дністровської культури, дунайської лінійно-стрічкової кераміки.

Північно-східна (мисливсько-рибальська) охоплювала Наддніпрянщину, Лісостепове Лівобережжя, Полісся. Там мешкали племена сурсько-дніпровської, дніпровсько-донецької культур, культури ямково-гребінцевої кераміки.

Населення цих культурно-господарських зон мало відмінність насамперед у способі ведення господарства, а також суттєву різницю в знаряддях праці, кераміці, житлах, духовній культурі. Населення в цих зонах мало різні антропологічні риси.

Сьогодні відомо близько 500 неолітичних поселень в Україні. В цілому культура племен північно-східних регіонів була набагато примітивнішою за культуру населення Південного Заходу.

ЕНЕОЛІТ (IV тис. – III тис. До н.е.)

Трипільстка культура. – наймогутніша культ. Енеоліту.

Бронзовий вік (ІІ тис. - І тис. До н.е.)

ЗАЛІЗНИЙ ВІК (І тис. до н.е.)

Прадавнє населення на території України почало використовувати залізо. Воно було доступніше за бронзу, його легше добувати й обробляти. Залізні вироби міцніші за вироби з міді й бронзи. Застосування заліза спричинило прогрес у всіх сферах виробництва, зумовило появу ремісників-ковалів. У період раннього залізного віку кольорові метали та камінь поступаються місцем залізу. З раннього залізного віку територія сучасної України перебувала під значним впливом племен, які приходили переважно зі сходу.

КІММЕРІЯ (ІХ – VІІ ст. до н.е.)

Археологічні данні дають підставу вважати, що кіммерійці походять від племен зрубної культури, з якими змішалися вихідці зі сходу. Це був численний і сильний народ, до складу якого входило кілька племен. У кіммерійців існували патріархальні роди та сім’ї, вони об’єднувалися у племена, які в свою чергу складалися в племінні союзи з вождями-царями на чолі.

Кіммерійці раніше за інші народи (племена), які жили на території сучасної України, оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі, ось чому з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах.

Основу їхнього господарства становили кочова та напівкочова форма скотарства. Взагалі скотарство було ненадійним заняттям, оскільки залежало від природних умов. Нестача пасовиськ, посухи, епідемії серед тварин призводили до грабіжництва, воєнних походів, які були єдиним шляхом виживання. Кіммерійці здійснювали походи на Близький Схід (722 – 705 рр.) проти держав: Урарту, Ассирії, Лідії, Фригійського царства. Воювали вони і з північними сусідами.

Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченій мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. То ж господарчою основою їх було конярство, а чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі привозили продукти хліборобства та вироби ремісників.

Із Північного Причорномор’я кіммерійці були витіснені об’єднанням значно могутніших скіфських племен. Однак як етнос кіммерійці зникли не відразу, частина відкочувала на захід, у лісостепові райони, а ті, що залишилися, поступово асимілювалися скіфами.

ДЕРЖАВА ВЕЛИКА СКІФІЯ (VІІ – ІІІ ст. до н.е.)

. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких складало конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Як і кіммерійці були іраномовними.

Причинами її занепаду дослідники вважають зміну кліматичних умов – висихання степів, збіднення ресурсів лісостепів, зменшення трав’яного покриття внаслідок тривалого витолочування стадами худоби, погіршення господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Причинами занепаду також стали виснажливі війни та внутрішні суперечки. Кінець пануванню скіфів у Північному Причорномор’ї поклали у ІІІ ст. до н.е. сармати. Частина скіфів була витіснена у Крим, частина залишилася на нижньому Дніпрі, частина відійшла за Дунай.

РАННЬОДЕРЖАВНЕ УТВОРЕННЯ САРМАТІВ (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)

Головним політичним центром Сарматії було місто Танаїс, розташоване у гирлі Дону. Сарматія була рабовласницькою державою, очолюваною царем. Сарматські царі вели постійні завойовницькі війни і тримали в покорі сусідні племена. Сарматське суспільство зберігало родоплемінний устрій зі значними пережитками матріархату. Основним господарством було кочове скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, овець. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля.

Володарюванню сарматів поклали край германські племена готів (ІІІ ст.) і (у другій половині ІV ст.) навала нових кочовиків – тюркомовних гунів. Пам’ятки сарматської культури: Соколова Могила, Усть-Кам’янка та ін.

АНТИЧНА ЕПОХА В ПРИЧОРНОМОР’Ї (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.)

Антична епоха в Причорномор’ї пов’язана насамперед із Великою грецькою колонізацією, спричиненою перенаселеністю Греції, відсутністю вільних земельних наділів, розвитком торгівлі.

Першим грецьким поселенням на півдні сучасної України було Борисфеніда на о. Березань. У VІ ст. греки заснували Ольвію, Херсонес, Тіру, Феодосію, Нікиній, Керкінітиду.

Як і в Греції, усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Всередині вони поділялися на квартали. В центрі міста розташовувалася головна площа – агора, поряд з нею – священне місце з храмами, капищами, жертовниками – теменос. Навколо агори будували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі – акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північно-чорноморських міст були підвальні житлові приміщення. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом, або розходилися променями. Їх забруковували каменем або череп’ям. Уздовж вулиць прокладали каналізаційні труби. Були в грецьких містах і водогони. Кожне місто мало сільськогосподарську округу – хору. Хори складалися з невеличких поселень, або й містечок, мешканці яких жили з городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на продаж.

Північно-причорноморські міста-держави (поліси), за винятком Боспору, були державами-республіками (демократичними або аристократичними). Вищим органом влади в містах-державах були народні збори, в яких брали участь тільки повноправні громадяни, яким виповнилося 25 років. Раби, чужоземці, жінки позбавлялися можливості брати участь в управлінні. Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка обиралася народними зборами, а також магістратура.

Самостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор’я ґрунтувалося на тому, що кожен із низ сам себе забезпечував усім необхідним для життя. Основою господарства міст-держав було виробництво зерна – пшениці, ячменю, проса, жита. Значного розвитку набули садівництво і виноградарство. Важливу роль відігравало тваринництво й промисли, головним чином рибальство, солевидобування тощо. Високого рівня досягли ремесла – ткацтво, гончарство, обробка металів, виготовлення виробів із скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри: це вони виготовляли дивовижні прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У кожному грецькому місті-колонії карбували власну монету. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Причорномор’я. Основними товарами, що вивозили до Греції були збіжжя, худоба, шкури, хутра, солона риба, сіль, раби. Купували міста-колонії металеві вироби, зброю, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина.

ГОТСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТИКА (РЕЙХГОТЛАНД) – ІІІ – ІV ст. н.е.

Готи займалися кочовим скотарством, землеробством, мисливством та рибальством. Із сусідами вели торгівлю. У ІV cт. Готи прийняли християнство у формі аріанства.

Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і в Малу Азію. Найбільшої могутності готська держава досягла в середині ІVст. н.е. За правління короля Германаріха (350-375), який выв постыйны выйни.Йому вдалося підкорити племена – естів, мері, мордви. Підь кінець його правління почалався невдала для готів війна з антами.Його спадкоємець король Вінітарій продовжив ійну з антами, завдав йм поразкт. Та цей успіх виявився короткочасним і не приніс певної перемого готам.

У 375 р. на боці антів виступили сильні племена гунів, готи були розгромлені. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала.

Частина готів (вестготи) – відступила під захист Римської імперії, інші частково осіли у Криму, а частина разом із гунами рушила в завойовницькі походи.

Словяни

праслов’яни (стародавні слов’яни) мешкали між Дніпром та Віслою. До праслов’ян належать тшинецько-комарівська культура (15 – 11 ст. до н.е.), на її основі в лісостеповому правобережжі України сформувалася білогрудівська культура (12 – 9 ст. до н.е.). У свою чергу її змінюють племена чорнолісської культури (11 – пер. пол. 8 ст. до н.е.). У 8 – 4 ст. до н.е. праслов’янські племена опинилися у сфері впливу скіфської культури, у складі держав під назвою Скіфія, де вони були представлені землеробними племенами на території сучасної Правобережної України.

Наступний етап формування слов’янського етносу (ІІІ ст. до н.е. – перші століття н.е.) характеризується тим, що в ньому простежуються виразні археологічні культури давніх словян. Цей етап насамперед пов'язаний з античними джерелами римських авторів: Тацита, Птоломея, Плінія Старшого, в яких є згадки про слов’ян-венедів, які займали територію між Дніпром і Віслою, на півночі їхня територія сягала Балтійського моря.

Існування венедів на території Східної Європи збігається у часі х виникненням на території від Прикарпаття до Подесен’я племен зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та пшеворської культури (ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) у верхній течії Вісли. Основну роль у формуванні зарубинецької культури відіграло землеробне населення лісостепу скіфського періоду.

Наприкінці І – на початку ІІ ст. н.е. племена зарубинецької культури стали основою для утворення та розвитку інших археологічних культур – черняхівської та київської.

Найвищого рівня розвитку досягла черняхівська культура (ІІ – V ст.). Цьому сприяло проживання їх у лісостеповій зоні з родючим ґрунтом, придатним д землеробства. Ця культура включала до свого складу представників різних етносів, але її ядром була заселена слов’янами територія між Дністром та Дніпром.

Внаслідок навали гунів черняхівська культура занепадає.

Ні її основі в північному регіоні виникає корчаківська культура (Полісся, Волинь, Північне Поділля, Галичина). ЇЇ племена входили до складу Склавинського союзу племен і називалися склавинами. Південна частина київської культури й південна частина черняхівської культури лягли в основу становлення пеньківської культури, що займала територію від Сіверського Дінця до Дністра й Пруту. Її носіями виступали племена антів. У Північній Наддніпрянщині утворилася колочинська культура.

Вони належать римським історикам І – ІІ ст. Плінію Старшому («Природнича історія», 77 р. н.е.), Тациту й олександрійському географу Птоломею (ІІ ст.). Всі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід од Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов’янській частині.

Поділ венедів на антів і склавинів (ІV ст.) був пов’язаний із наступом із пониззя Вісли германців (готів, вандалів, гепідів та ін.), які згодом утворили Готське королівство.

АНТСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ СОЮЗ (ІV – поч. VІІ ст.)

Анти займали території від Дністра до Сіверського Дінця. Основою господарства було землеробство. Землю обробляли сохою із залізним наконечником та плугом із залізним лемешем і череслом. Врожай збирали серпами та косами; зерно мололи кам’яними жорнами. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо тощо. Вони займались також скотарством – розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней. Певну роль у господарстві відігравали мисливство, бортництво, рибальство. Значного розвитку набули як ремесла (ливарне, ковальське, ювелірне, склоробне), так і торгівля.

Формою правління у антів була військова демократія. Великий вплив мали старійшини, князі, але верховна влада належала народним зборам. Усі справи вирішувалися спільно. Проте в момент загальної небезпеки вони обирали царя (вождя), авторитет якого визнавав увесь народ. Релігія – язичницька.

У ІV ст. вели війни з готами.

З початку VІ ст. анти разом зі склавинами починають широкий наступ на балканські володіння Візантії. Антський військово-політичний союз започаткував історію українського державотворення.