Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

         Сократ (469 - 399 рр. до н. е.) - Сократ мав численний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме у цьому звинувачували Сократа і це стало приводом для його переслідування. Йому приписували розтління юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. е. був страчений. У тексті звинувачення зазначалося, що Сократ "не визнає богів, котрих визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він у розтлінні молоді. Міра покарання -смерть." Останні слова Сократа на суді: "Вже пора йти звідси, мені - щоб вмерти, вам - щоб жити, а що з того краще, нікому невідомо, окрім богів". За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова) (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. - Том 1. - Симферополь, 1996. - С. 175).

         Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: "Пізнай самого себе". Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

         Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і мало релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

         Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх неабияке враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розмірковуваннях свого співрозмовника і блискуче спростовувати. Мислитель відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий на його честь - "сократичним ".

         "Метод Сократа " − це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої - знаходження "істини" у бесідах, суперечках - шляхом формулювання низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище, і таким чином довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

         Сократу належить крилата фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю". На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань.

         Знання - це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа - це пошук "загального" не в об'єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних "доброчесних" вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття - такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять у процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

         Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), оскільки він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить знаходити в собі самому, оскільки їх не можна засвоїти ззовні

         Таким чином, філософське вчення Сократа було у своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

         Саме його розуміння філософії  є причиною того, що Сократ сам не заснував жодної школи. І все-таки на нього посилаються дві діаметрально протилежні філософські течії:

         Кіренаїки розвивають евдемонізм у гедонізм, який зводить насолоду до найвищого принципу (Арістіпп);

         Кініки доводять Сократову зневагу до всього матеріального до межі (Діоген із Синопи жив у діжці).

         Платон (427 - 347 рр. до н. е.) − засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

          Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, вихідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування "світу речей" "світові ідей".

         Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності. Кожна ідея про речі - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.    Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

         Отже, вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм," оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості. Як і елеати (Ксенофан, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

         Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять у процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них  лишаються назавжди. Платон з'ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось - не існує. Однак Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

         Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, "вчитель людства". Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей".

         Аристотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: "Хоч Платон та істина мені дорогі, однак святий обов'язок наказує віддати перевагу істині". Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Аристотель був переконаний, що "ідеї" Платона не можуть існувати окремо від самих речей.

         На противагу Платону, Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. "Намагання довести, що природа існує, - смішне", бо все це "відомо само по собі". Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих "ідей". Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. "Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ", - це Аристотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як "перший субстрат" речі, Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. "Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Аристотель, - і є щось більшою мірою існуюче". Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. "Формою усіх форм" є світовий дух, бог. У цьому виявляється непослідовність Аристотеля, його ідеалізм.

         Аристотель є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо.

         Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

         Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість форм руху: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

         Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага. У своїй праці "Політика" Аристотель виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію (влада одного, що переслідує загальне благо); аристократію (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, яку відбирають на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей).

         Неправильні форми державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами; олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду; демократія (влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах суто цієї більшості).

8

Утопія Платона  Платону малювалося ідеальна держава на чолі з філософами, глядачами чистих і вічних ідей, яких захищають воїни і яким всі життєві ресурси доставляють вільні селяни та ремісники.  Основним принципом ідеального державного устрою Платон вважає справедливість. Це поняття наповнене у Платона економічним, політичним і соціальним змістом.  За роз'ясненням Платона, кожному громадянину справедливість відводить особливу роль і становище. Панування справедливості згуртовує різноманітні і навіть різнорідні частини держави в гармонійне ціле.  Найкраща державна система повинна мати поруч рис моральної, економічної і політичної організації, які в своєму соединительном дії забезпечують вирішення найважливіших завдань. Така держава має володіти силою власної організації і засобами її зашиті, достатніми для стримування та протидії ворожого оточення, по-друге, воно повинно здійснювати систематичне і достатнє постачання всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами. По-третє, воно повинно керувати духовною діяльністю і творчістю. Виконання всіх цих трьох завдань означало б здійснення «ідеї блага» як вищої ідеї, правлячої світом.  У утопічному державі Платона необхідні для суспільства види робіт розділені між спеціальними розрядами громадян, але в цілому утворюють гармонійне поєднання.  За основу для розподілу громадян держави за розрядами Платон взяв відмінності між окремими групами людей, які відповідно їх моральним завдаткам і властивостями. Однак розглядав Платон ці відмінності за аналогією з поділом продуктивної праці. Саме в поділі праці Платон бачить фундамент всього сучасного йому суспільного і державного ладу.  При цьому основна думка Платона полягає в твердженні, що потреби громадян, що становлять суспільство, різноманітні, але здібності кожної особи до задоволення цих потреб обмежені. «Кожен з нас сам для себе буває недостатній і має потребу у багатьох». Звідси прямо виводиться необхідність виникнення гуртожитку, або міста: «Коли один з нас приймає інших, або для тієї, або для іншої потреби, коли, маючи потребу в чому, ми маємо в своєму розпорядженні до сожитию багатьох общником та помічників - тоді це співжиття отримує у нас назву міста ».  Для Платона характерно, що значення поділу праці він розглядає не з точки зору працівника, що виробляє продукт, а виключно з точки зору споживачів, що належать до класу рабовласників. «Працівник повинен пристосовуватися до справи, а не справа до працівника».  У розподілі праці Платон бачить не тільки основу розпаду суспільства на стани, але й основний принцип будови держави.  Головне завдання трактату Платона про державу - проблема благої та досконалої життя суспільства в цілому та його членів.  Наісовершеннейшее благо володіє чотирма головними чеснотами: 

1. Мудрість

2. Мужність

3. Стримуюча міра

4. Справедливість

1. мудрістю Платон розуміє вище знання, або здатність дати добру пораду, коли мова йде про державу в цілому. Таке знання - охоронне, а володіють цимзнанням правителі держави. Мудрість - це доблесть, властива дуже небагатьом - філософам, - і це не стільки навіть спеціальність за керівництвадержавою, скільки споглядання занебесной області вічних і досконалих ідей - доблесть, в основі своїй моральна.

2. стверджує Платон, тільки при правителях-філософів держава не буде знати що панує в ньому даний час зла.

3. для досягнення благоденства правителі повинні бути не уявними, а істинними філософами: під ними Платон розуміє тільки «люблячих споглядати істину».

4. Друга доблесть - мужність. Воно так само властиво лише невеликому колу осіб, хоча в порівнянні з мудрими цих осіб більше.

5. відміну від мудрості і мужності, третя доблесть досконалого держави, або стримуюча міра, є вже не якість особливого класу, а доблесть, що належить всім членам держави. Там, де вона в наявності, всі члени суспільства визнають і дотримуються прийнятий у скоєному державі закон і існуюче в ньому уряд, стримуючий і стримувати погані пориви. Стримуюча міра призводить до гармонійного згодою кращих і гірших сторін.

6. Четверта доблесть - справедливість. Її наявність, її торжество в державі і обумовлено стримує мірою. Саме в силу справедливості кожен клас, кожен розряд в державі і кожна окрема людина отримує для виконання і здійснення своє особливе справа, до якої його природа найбільш здатна.

7. Класична точка зору Платона, його соціальний і політичний аристократизм, захоплення суспільством єгипетського типу з його кастовим шаром, зхарактерним для нього важким здійсненням переходу з однієї касти в іншу отримали надзвичайно яскраве вираження у платонівському розумінні справедливості. У цьому понятті для Платона немає нічого зрівняльного, згладжує або заперечує розходження класів. Найменше Платон прагне до того, щоб приділити громадянам і класам громадян однакові права. Всіма силами він хоче захистити своє ідеальне держава від змішування класів, від виконання громадянами одного класу обов'язків і функцій громадян іншого класу. Він прямо характеризує справедливість як доблесть, не допускає можливості такого змішування. Найменшою бідою, на його думку, було б змішення або поєднання різних спеціальностей всередині класу працівників продуктивної праці: якщо, наприклад, тесляр стане робити роботу шевця, а швець - роботу тесляра або якщо хто-небудь з них захоче робити і те, й інше. Але було б гірше, просто згубно для держави, якби якийсь ремісник чи промисловець побажав би зайнятися військовим справою, а воїн, нездатний і непідготовленим, зазіхнув б на функцію управління, або якщо хто-небудь захотів би одночасно здійснювати всі ці справи.

8. за наявності перших трьох видів доблесті многоделаніе і взаємний обмін заняттями завдають державі найбільший шкоду і тому можуть бути названі злочином. І навпаки, роблення свого буде справедливістю і зробить місто справедливим.

9. три класи в рівній мірі необхідні ідеальному державі і, взяті всі разом, являють велике і прекрасне.

10. відповідності з усім сказаним розумне пристрій досконалого держави, за Платоном, має грунтуватися насамперед на потребах. У місті-державі («полісі») повинні існувати численні, чітко диференційовані галузі суспільного розподілу праці. У ньому повинні бути не тільки працівники, що видобувають засоби харчування для громадян, будівельники жител, виробники одягу та взуття, а й працівники, які виготовляють для всіх них знаряддя та інструменти їх спеціального праці. Крім них необхідні ще виробники всіляких допоміжних робіт, наприклад, скотарі, що доставляють засобу перевезення людей і вантажів, які видобувають шерсть і шкіру.

11. Потреба у ввезенні необхідних продуктів і товарів з інших країн вимагає виробництва в державі надлишку товарів для зовнішньої торгівлі ними, а також збільшення числа робітників, що виготовляють відповідні товари.

12. свою чергу розвинена торгівля вимагає діяльності посередників з купівлі-продажу, з ввезення та вивезення. Таким чином, до вже розглянутих розрядами поділу праці приєднується такий же необхідний для держави розряд торговців. Цим ускладнення поділу праці не обмежується: виникає потреба в різних розрядах осіб, які беруть участь у перевезеннях товарів.

13. Торгівля, обмін товарами та продуктами необхідний державі не тільки для зовнішніх зносин, а й усередині держави. Звідси Платон виводить необхідність ринку і чеканки монети як одиниці обміну. У свою чергу виникнення ринку породжує розряд фахівців ринкових операцій: дрібних торговців і посередників, скупників і перепродує.

14. Платон вважає за необхідне також спеціальний розряд обслуговуючих найманих працівників, які продають свої послуги за плату.

15. Зазначеними розрядами спеціалізованого суспільної праці вичерпуються працівники, що виробляють для держави продукти або так чи інакше сприяють виробництва і споживання. Всі ці розряди, разом узяті, складають нижчий клас громадян в ієрархії платонівського ідеальної держави.

16. класом, розділеним по галузях спеціалізованого праці працівників, чи ремісників, у Платона стоять вищі класи - воїнів (вартою) і правителів (філософів).

17. Державою у Платона керують, як і в олігархії, одиниці. Але на відміну від олігархії, де правителями аж ніяк не бувають ні самі обдаровані, ні найкращим чином підготовлені, в державі Платона правителями можуть стати тільки особи, здатні добре керувати державою. По-перше, в силу природних задатків, по-друге, внаслідок довголітньої попередньої підготовки.

18. Філософи:

19. Доля більшості людей, які дотримуються встановленого життєвого досвіду - знання тіней, тіней в печері, де вони сидять спиною до істинної прекраснежиття. Тільки мудреці-філософи можуть позбавити свою душу від тілесного гніту і здійнятися в світ вічних ідей, збагнути його, і з цих надчуттєвих позицій розглядати всі людські справи.

20. Платон дав на словах зразок досконалого держави, розуміючи, що він не в змозі довести можливості улаштування такої держави.

21. Однак, на його думку, «стоїть відбутися однієї-єдиної зміні ... і тоді перетвориться всю державу ». Ця зміна: «поки в державах не будуть царювати філософи, або т.зв. нинішні царі і владики не стануть шляхетно і грунтовно філософствувати, і це не зіллється воєдино - державна влада і філософія, і поки не будуть в обов'язковому порядку відсторонені ті люди - а їх багато, - які нині прагнуть порізно або до влади, або до філософії, до тих пірдержавам не позбутися зол, та й не стане можливим для роду людського і не побачить сонячного світла то державний устрій. ... Людям важко визнати, що інакше неможливо ні особисте їх, ні суспільне благополуччя ».

22. ж саме він називає філософами, стверджуючи, що саме вони повинні правити?

23. Платон був упевнений, що деяким людям по самій їхній природі личить бути філософами і правителями держави, а всім іншим треба займатися не цим, а йти за тими, хто керує. Платон визнає, що між походженням людини з того чи іншого класу і його моральними та інтелектуальними властивостями немає необхідного зв'язку: люди, наділені вищими моральними та розумовими задатками, можуть народитися в нижчому громадському класі, і, навпаки, народжені від громадян обох вищих класів можуть виявитися з низькими душами.

24. Тому в обов'язки правителів входить обов'язок і право дослідити моральні задатки дітей і розподіляти їх між трьома основними класами держави. «Якщо в душі знову народженого виявиться« мідь »або« залізо », його слід без жодного жалю або поблажливості прогнати до хліборобам і ремісникам. Але якщо у ремісника народиться немовля з домішкою «золота» чи «срібла», то він повинен бути зарахований або до класу правителів, або до класу воїнів ».

25. Платона важливо було строго відокремити вищі класи від нижчого. Що ж стосується питання про те, яким чином працівники спеціалізованого праці повинні готуватися до кваліфікованого виконання своїх функцій, то в подробиці його Платон не входить. Всі його увага зосереджена на вихованні воїнів (вартою) і на визначенні тих умов їх діяльності та існування, які закріплювали б властивості, породжені в них вихованням.

26. Зміцненню ідеальної держави повинна служити сувора система виховання та освіти, що забезпечує достатню професійну та фізичну підготовку всіх станів. Кожному стану відповідає свій рівень освіти. Сукупність гімнастики, музики і математики - обов'язковий коло освіти, достатній для вартою. Найбільш здібні можуть навчитися діалектиці, після оволодіння якої вони переходять в іншу професійну групу - філософів-правителів.

27. Дуже важлива для життя і благополуччя суспільства потребу у фахівцях військової справи. Але це вже не розряд серед інших розрядів працівників. Це особлива, вища в порівнянні з ремісниками частина суспільства, особливий клас. Виділення воїнів в особливу галузь суспільного поділу праці необхідно не лише з огляду на важливість їх професії, але і в силу особливої ​​її труднощі, що вимагає й особливої ​​уваги, і технічного вміння, і спеціальних знань, спеціального досвіду.

28. Платон постулює для свого утопічного держави повне нібито однодумність його класів. Постулат цей обгрунтовується у нього посиланням на походження всіх людей від загальної матері-землі. Саме тому, вважає Платон, воїни повинні вважати всіх інших громадян цієї держави своїми братами, але врозріз з цим постулатом працівники господарського праці третируються як люди нижчої породи. Їх слід охороняти єдино для того, щоб вони могли без перешкод виконувати лежать на них обов'язки, але ніяк не заради їх самих. Філософи домагаються від воїнів, щоб ті допомагали їм, як собаки допомагають пастухам пасти стадо трудівників господарства.

29. Повна відокремленість класів платонівського утопічного держави позначається навіть у зовнішніх умовах їхнього існування. Так, воїни не повинні проживати в місцях, де живуть працівники продуктивної праці. Постійне місцеперебування воїнів - табір, розташований так, щоб, спостерігаючи і діючи з нього, воїнам було зручно повертати до покори всіх повсталих проти встановленого порядку, а також легко відбивати напад ворога, звідки б він не з'явився.

30. - Істоти слабкі, схильні до спокусі, спокусам і псування всякого роду. Щоб уникнути цього, необхідний непорушно дотримуваний лад життя - визначити і наказати його можуть тільки правителі-філософи. У платонівської утопії на перший план висувається моральний принцип.

31. дослідження негативних типів держав Платон вивів, ніби основна причина псування людських суспільств і державних систем в пануванні матеріальнихінтересів і в їхній вплив на поведінку людей.

32. Тому організатори найкращої держави повинні не тільки подбати про організацію правильного виховання саме воїнів-стражів, але і встановити такий порядок гуртожитку, при кіт пристрій жител і права на майнові блага не могли б стати перешкодою ні для високої моральності воїнів, ні для бездоганного виконання ними військової служби, ні для належного ставлення їх до людей свого класу та інших класів суспільства.

33. Згідно з Платоном основна риса цього порядку - позбавлення воїнів права на власність. Все, що їм необхідно, вони повинні отримувати від працівників продуктивної праці, і то в кількості не дуже малому, не занадто великому.

34. Харчування воїнів відбувається в загальних їдалень. Весь розпорядок і рамки життя вартою спрямовані на захист їх від згубного впливу особистої власності і в першу чергу від згубного впливу грошей.

35. вартою можливо лише з'єднання чоловіків з жінкою для народження дітей, сім'я для них по суті неможлива.

36. тільки народжується немовля, його відбирають у матері і передають на розсуд правителів, які найкращих з новонароджених направляють до годувальницям, а гірших прирікають на загибель в прихованому місці. Згодом матері допускаються до годівлі немовлят, але в цей час вони вже не знають, які діти народжені ними, а які - іншими жінками. Всі варти-чоловіки вважаються батьками всіх дітей, а всі жінки - загальними дружинами всіх вартою.

37. Платона здійснення цього постулату означає досягнення вищої форми єдності в державі.

38. Спільність дружин і дітей у класі зберігачів держави завершує те, що було розпочато спільністю майна і тому є для держави причина його найвищого блага

39. Спільність надбання, відсутність особистої власності робить неможливим і виникнення судових майнових позовів і взаємних звинувачень.

40. Відсутність майнових суперечок всередині класу воїнів зробить за Платоном неможливим ні розбрат всередині нижчого класу працівників, ні повстання їх проти обох вищих класів.

41. Наприкінці свого опису проектованого ним держави Платон дуже веселими фарбами зображує блаженне життя членів такого суспільства, особливо воїнів-вартою. Життя їх прекрасніше життя переможців олімпійських змагань. Зміст, яке вони отримують як плату за свою діяльність з охорони суспільства, дається і їм самим, і їхнім дітям. Вони шануються за життя, вони удостоюються почесного поховання після смерті.

42. Платона майже не займають питання устрою життя і праці виробляє класу, питання його побуту, його морального стану. Платон залишає за робочими належне їм майно і лише обумовлює користування цим майном. Він обмежує його умовами, які продиктовані зовсім не турботою про життя і добробут робітників, а тільки міркуваннями про те, що потрібно для того, щоб вони добре і в достатній кількості виробляли все необхідне для двох вищих класів - правителів і воїнів. Ось в загальній формі ці умови.

43. Усунення з життя робітників головного джерела моральної псування - протилежних полюсів багатства і бідності. Багаті ремісники перестають дбати про свою справу, бідні й самі не в змозі через відсутність необхідних знарядь добре працювати і не можуть добре навчати своїй роботі учнів.

44. Обмеження функцій робочого одним-єдиним видом спеціалізованого суспільної праці. Це той його вид, до якого працівник найбільш здатний по своїх природних задатках, але який визначається не їм самим, а пропонується правителями держави.

45. Суворо покору. Воно обумовлено всім строєм переконань робочого і прямо випливає з основною для нього доблесті - стримує заходи.

До самого праці як такого, ставлення Платона не тільки байдуже, але скоріше навіть зневажливе. Неминучість продуктивної праці для існування і добробуту суспільства в цілому не робить в очах Платона цей працю привабливою або гідним вшанування. На душу працю діє принижающим чином. Врешті-решт він долю тих, у кого здібності мізерні і для кого немає кращого вибору. У третій книзі «Держави» є місце, де Платон поміщає ковалів, ремісників, перевізників на веслових судах, а їх начальників поруч з худими людьми - п'яницями, скаженими і непристойно провідними себе. Всім таким людям за Платоном, не тільки не треба наслідувати, але й уваги звертати на них не слід.  Керівництво платонівських правителів обмежується вимогою, щоб кожен розряд працівників виконував тільки одну, вказану йому понад галузь роботи. Ні про яке плануванні процесу виробництва у Платона немає й мови. Точно так само немає мови і ні про яке усуспільненні засобів виробництва.  Впадає в око те, що в платонівської теорії поділу праці та спеціалізації відсутня, навіть не називається клас рабів. Але в цьому немає нічого дивного. Проект Платона розглядає поділ праці в державі тільки між його вільними громадянами. Платон не забув про рабство. Рабство просто винесено у нього за дужки.  Багато дослідників Платона ламали собі голову з приводу становища класу хліборобів і ремісників в ідеальній державі. Багато хто думав, що це раби, що це означає у Платона увічнення рабовласницької держави. Проте його ремісники не раби, вони вільні, в міру тієї свободи, яка допускається в ідеальній державі.  Вони вже хоча б тому не можуть бути у Платона рабами, що два його стани - філософи і воїни - позбавлені будь-якої приватної власності, тобто землевласники і ремісники їм належати не можуть. Більш того, тільки цього стану надана у Платона економічна свобода. Члени його виробляють продукти споживання, самостійно їх продають, входять в економічні відносини з іноземцями. Все це суворо заборонено філософам і воїнам.  Платон не раз посилається на соціально-політичний лад Спарти з її державними кріпаками. Можна було б говорити про державний кріпацтві в ідеальній державі Платона.  По суті, всі стани у Платона закабалити одним - служінням вічного і абсолютного світу ідей.  Поділ розумової та фізичної праці у Платона абсолютизувати і увічнено на всі часи: одні тільки мислять і воюють, інші тільки годують. Поділ праці, преподносимое Платоном у вигляді абсолютної норми, безсумнівно, запозичене з практики рабовласницької формації і доведено до ступеня єгипетського кастового ладу.  Аскетично лад своє ідеальне держава Платона, проте мало хто звертає увагу на слова Платона про те, що дорослий чи дитина, вільний чи раб, чоловік або жінка, словом, все цілком громадяни повинні безупинно співати самому собі чарівні пісні.  Гра, спів, танці, естетичну насолоду - це, на думку Платона, реальне втілення божественних законів, так що вся держава, з усіма його мирними звичаями і з усіма його війнами, є тільки нескінченне художнє самоствердження: «Треба жити, граючи», - говорить Платон.  Мета жертвоприношень, співів і танців - відобразити і переможе ворогів у битвах. Тут навіть важко відрізнити, де божественний, непохитний і аскетичний закон, і де тут танці і вічна гра.  У утопії Платона не тільки виражені уявлення філософа про ідеальний державний порядку, але і відображені найважливіші риси дійсного, реального античного поліса - далекі від наміченого ідеалу. Сам того не помічаючи і не бажаючи, Платон оголює класове походження та класову тенденцію своєї утопії. Крізь ідеалізую обриси зображуваної Платоном гармонії ясно проступає протилежність вищих рабовласницьких класів і нижчих класів, різко відокремлених один від одного.  Недостатньо обгрунтовано у Платона споглядання ідей, що є професією стану філософів. Що вони споглядають, крім небесного склепіння з його вічно правильними, механічно і геометрично розміреними рухами? Суспільні відносини, що виникають за законами геометрії або астрономії, є відносинами кресляра до його кресленням. Якщо одне стан тільки креслить, а інше є тільки кресленням, то це близько до того, що зазвичай називається рабовласництвом. Отже, незалежно від свого безпосереднього змісту, утопія Платона в кінцевому рахунку відбиває рабовласницьку основу епохи розкладання грецьких полісів.  Платон залишився до кінця вірним строгим і суворим ідеалам старої Греції, в спартанському-критському дусі.  В ідеальній державі Платона не тільки працівники нагадують рабів, але і члени двох вищих класів не знають повної і справжньої свободи. Суб'єктом свободи і вищої досконалості виявляється у Платона не окрема особистість і навіть не окремий клас, а тільки все суспільство, вся держава в цілому. Ця держава існує заради самого себе, заради свого зовнішнього пишноти, що стосується громадянина, то його призначення тільки в тому, щоб сприяти красі його побудови в ролі службового члена. Всі визнаються лише як загальні люди. Сам Платон говорить про це Найясніший чином. «Законодавець, - пояснює він, - дбає не про те, щоб зробити щасливим в місті особливо один який-небудь рід, але намагається влаштувати щастя цілого міста, приводячи громадян в згоду з переконанням і необхідністю ... і сам поставляє в місті таких людей, не пускаючи їх звертатися, куди хто хоче, але маючи в своєму розпорядженні ними стосовно до зв'язності міста ». 

9

Головне ф-фіїДемокріта(бл. 460 – 370 р.до н.е)– це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, вважав вічним природним станом космосу. Суть онтології Демокріта: - усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням; - атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково. Атомізм Демокріта носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомівемокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Центральні поняття вчення Демокрита – це умоглядні конструкції. Тому з повним правом можна говорити про онтологізм Демокрита, з якого починає розвиток ф-фський матеріалізм. Епікур(341-270 pоки дон.е), давньогрецький філ-ф–матеріаліст. Епікур створив зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» — набуває в собі автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокрита звернена на закони існування об'єктів, у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилювало не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння.Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав у основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи. Мудрість не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

 

 

10

1. Основні етапи життя і творчості Арістотеля  Аристотель, найбільший з давньогрецьких філософів, учень і рішучий супротивник Платона, народився в 384 г. до н. е.. в Стагире-місті на північно-західному узбережжі Егейського моря. Його батько Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III. Але син не успадкував посаду батька. У сімнадцятирічному віці Аристотель приїжджає в Афіни, де стає учнем Платона. У його академії він пробув до смерті вчителя. Після закінчення 10 років після смерті Платона Аристотель залишає Афіни. Він багато подорожує. Філіп Македонський запрошує філософа для навчання Александра - свого сина. Олександр Македонський любив Аристотеля і називав його своїм «другим батьком». Аристотель не був згоден з політикою Македонського і після закінчення деякого часу залишив його і повернувся в Афіни. Тут він створює свою школу, що отримала назву Лікей, по імені храму Аполлона Лікейського, поблизу якого і знаходилася ця школа. При школі був сад з галереями для прогулянок (peripatos), і оскільки заняття проходили там, школа отримала назву «перипатетической», а належні до неї стали називатися «перипатетиками». Другий афінський період був часом остаточного оформлення системи поглядів Аристотеля і підведення підсумків. Не менше значення мало викладання в Лікее, приваблює численних учнів. Смерть Олександра Македонського викликала антимакедонское повстання в Афінах. Аристотель, відомий своїми македонськими симпатіями, був звинувачений в «безбожництві» і вигнаний. Філософ змушений був тікати в Халкіду на острів Евбея, де в нього був маєток. Влітку 322 року до нашої ери він помер.  Твори Аристотеля збереглися, можна сказати, дивом. До I століття н.е. вони пролежали в підземному книгосховищі, а потім потрапили в бібліотеку Апеллікона Теосского в Афінах. Потім вони виявилися в Римі, де і були видані головою тодішніх перипатетиків Андроніком Родоський. Основні питання філософії, логіки, психології, природознавства, техніки, політики, етики та естетики, поставлені в науці Древньої Греції, одержали в Аристотеля повне і всебічне освітлення.