Світогляд: його сутність і структура Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації. Світогляд - складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мислення та норми діяльності особи. Через світогляд завжди відшукується смислова основа буття та відбувається прилучення до духовного світу як предків, так і сучасників. 2. Виникнення філософії. Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія. Міфічний тип світогляду грунтувався на уособленні та оду-шевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвідлюдей первісного суспільства. В міфології не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на переборення фундаментальних суперечностей людського існування, вона сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей норм поведінки; за-безпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки. Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в особі як свій власний елемент. Основою міфології і релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи (в міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування над людьми природи і соціальних процесів, переломлюючись в їх колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і надлюдиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим більше про єдиного Бога, відносно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світогляду такого роздвоєння ще не було). Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки особистості, — творців і володарів світу, формується і система дій, покликаних впливати на богів, установлювати з ними "практичні" відносини. На місці первісних магічних культів (а частково переосмислюючи їх) виникають характерні для релігіїхвалебні і умилостивельні культи. Стосовно цих останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві з розпадом первісносус-пільного ладу. Та на зміну міфічних, релігійних, розпливчастих уявлень мали з'явитися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його. З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення. Перед людством постало триєдине завдання: зрозуміти світ таким, яким він є; пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є; визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання. Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук (в лоні філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обгрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії. Сюди ж відносять ще й проблеми методології та ін. Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким, яким він є, без будь-яких вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, відповідно до якої прагнули "розкласти" предмети по поличках (створювалась застигла картина світу). Проте була й протилежна тенденція, формувався діалектичний метод дослідження. За його допомогою людська думка проникала в "глиб" предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії. В межах філософії як "науки наук" паралельно з філософськими виникали й розвивались наукові знання. Вони були єдиною формою теоретичного освоєння дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня. В XVII столітті почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії, і навпаки — завжди був плодотворним. У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Які наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри. З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними. ← prev content next → Світогляд - багатовимірне і складне утворення, що характеризує активне самовизначення людини, динаміку її певного способу життя й думки. Світогляд - необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як загальнолюдського, так і особистісного досвіду. Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об'єктивне бачення скільки суб'єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини світу. У процесі свого розвитку світогляд знайшов своє віддзеркалення у формах міфології,релігії,та філософії. У своїй основі світогляд має таку структуру : світовідчуття(емоційно-психологічний рівень),світосприйняття (певний досвід формувань уявлень про світ з використанням наочних образів),світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень). Основні історичні типи світогляду Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це - міфологія, релігія, філософія,наука і мистецтво. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці, і в мистецтві ґрунтовними, базовими залишаються поняття "людина" і "світ". саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування. Ступені історичного розвитку світогляду: античний, середньовічний, гуманістький(ренесанс), новий час, новітній час. За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних типів світогляду: 1. Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та реальнiстю, предметом та думкою про предмет. Людина і світ нерозривні; людина прагне перебувати в гармонії зі світом) 2. Релiгiйний свiтогляд через віру в потойбічне божественне начало формує у людини ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином людина досягає гармонії. 3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. 4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки частиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на службу аби створити оптимальні умови свого існування. 5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Людина постає у ролі митця-художника, що створює суб'єктивний образ об'єктивного світу, в якому він досягає гармонії з цим світом.``

Філософське знання вже Сократ і Платон протиставляли знанню, обмеженому тільки пізнанням дійсності. Якщо наукове знання описує і пояснює галузь того, що є, то філософське знання охоплює галузь того, що повинно бути, - сферу цінностей, сенсу і мети людського існування. Більше за все філософія цікавиться тим, що найменше за все приваблює науку, - зв'язком даних явищ дійсності із загальним і цілим, розумінням життєвого смислу і значення явищ, котрі окремо вивчаються різними науками. Філософське мислення вирішує проблеми помежових основ буття і пізнання. В чому ж особливість філософського підходу до дійсності? Чи можемо ми говорити про філософське мислення як особливий склад розуму, а не тільки про філософію як певну професійну діяльність? Вже в античності філософію розуміли як особливого роду духовну діяльність, яка прояснює багатоскладність світу. Заняття нею передбачають наявність певних моральних якостей і розумових доброчинностей. Філософське мислення насамперед виділяє найбільш важливе, істотне із нескінченної багатоманітності навколишніх явищ. Воно виражається у трьох основних рисах: рефлексивність, цілісність і критичність.

Рефлексивність - це прагнення до остаточного усвідомлення своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їх зв'язку між собою. Великий подив, з якого народжується дух філософствування, -це втрата влади частковості й обмеженості, коли людині вперше відкривається перспектива нескінченності цілого, можливість зосередитися на його розумінні, а отже не тільки пізнати розумом, але й відкрити багато чого почуттю і волі. Хоча рефлексія не у всіх випадках веде до справді філософського мислення, приводом для неї можуть бути й хибні, надумані проблеми (повчальний приклад - середньовічна схоластика), однак без рефлексії філософського мислення не буває.

Цілісність філософського мислення означає спрямованість на об'єднання багатоманітності людського життя - особистого, соціального, пізнавального, політичного - через виявлення їх зв'язків. Точка зору цілісності зовсім не означає знання всього про цей світ. Філософськи мисляча людина уявляє основні тенденції розвитку світу, суспільства, пізнання, може співвіднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.

Критичність означає передусім здатність оцінювати й оновлювати основи своєї власної діяльності в динамічному світі. Сила філософського мислення - у вмінні задавати все нові й нові питання світу й самому собі. У філософії немає заборони на критику і сумній

Специфіка філософії виявляється в особливій настанові, напрямі мислення, який починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій, концепцій. Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель) ставили питання: «Що таке «буття»? Що означає «бути»? Чи має Всесвіт якусь єдність або мету? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслужити високу оцінку, чи до добра потрібно прагнути, якщо навіть воно несе людині загибель?» і т. д. Твердження кожного з них

«Рефлексія - це набута свідомістю здатність зосередитись на самій собі і оволодіти самою собою як предметом, який має свою специфічну стійкість і своє специфічне значення - здатність уже не просто пізнавати, а пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, що знаєш».

П. Тейяр де Шарден

водночас було запереченням думки попередника. Всі видатні філософські вчення заперечують одне одне. Таке заперечення може бути абстрактним, метафізичним або конкретним, діалектичним Проте завдяки сумніву і запереченню вибудовується цілісна, неперервна картина філософської культури мислення.

Відносність власних знань про світ та про саму себе - найважливіший мотив культурного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому полягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислення. Вчитися - це перш за все мислити, перетворюватися на творчу людину, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислення філософія вчить вміння не дивитися, а бачити. Адже пошук істини - це розкриття внутрішнього світу людини, випробування, напруга інтелектуальних і моральних сил. Тому бачить той, хто може побачити.

На відміну від повсякденної унітарності й догматизму, філософське мислення є принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним. Філософія передусім вчить мислити, вчить проблемно, творчо підходити до своєї тематики. М. Гайдеггер, починаючи читання курсу лекцій про мислення, звернувся до студентів приблизно з такими словами: «Я читатиму вам курс лекцій про мислення, але не таким чином, щоб дати якусь дефініцію мислення. Традиційно розпочинаючи лекцію: «мислення є процес..», - ми визнаємо, що мислення є процес, але ж процес є процес, а не мислення. У такий спосіб ми можемо дізнатися про відношення мислення до чогось одного, другого, третього, п'ятого і т. д, але ж головне питання - що є саме мислення - залишиться без відповіді... Я вчитиму вас мислення інакше. Я мислитиму перед вами, а ви уважно слухайте, дивіться. Ось він, процес мислення, розгортається перед вами... Будьте уважні - дивіться, слухайте, я показую вам саме мислення... вчіться мислити».

Отже, Гайдеггер пропонує безпосередню демонстрацію мислення як творчого процесу (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути людиною, здатною до творчості). Приблизно так міркував і Сократ, який завдяки вмілому формулюванню запитань демонстрував своїм співрозмовникам

«Найголовніше в теоретичній настанові людини, яка філософствує, - справжня універсальність критичної позиції, рішучість не приймати на віру жодної готової думки, жодної традиції».

Е. Гуссерль

невідповідність та суперечливість їхніх позицій. Сократ стверджував, що ніколи не був нічиїм вчителем. Він не вчив, у нього вчились: хто чого міг і хто чого хотів. Він був переконаний, що мудрості не можна навчити так, як вчать ремесла і майстерності (повторювані операції, схеми, навички можна запам'ятати і перейняти). Досвід сам собою навчити не може, і різні люди зі схожою долею роблять для себе різні висновки. Проте істинну мудрість можна передати близькій людині хіба що під час тісного, дружнього спілкування. В українській філософії діалогіка Сократа називається «софійністю» мислення.

Уміння мислити, філософствувати завжди викликало підозру і недовіру у так званих «освічених людей», які розглядають філософію як занадто серйозне і «стомливе» заняття, щоб відвести йому вільний час, але разом з тим і не досить серйозне, щоб присвятити робочий. їм здається, що філософія їх обдурює, позбавляє бездумної впевненості в тому, що вони вважають істинним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через всю історію філософії: кожен видатний мислитель замість того, щоб зводити наступний щабель певної теорії, починає закладати новий фундамент індивідуального бачення світу. Адже немає таких уявлень, понять, істин, які не могли б викликати заперечень: ті питання, що здавались вирішеними, знову стають проблемами. Ніщо так не стимулює активізацію мисленнєвого процесу, як вирішення проблемних ситуацій

Повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення відбиває репродуктивну людську діяльність, яка постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередніми положеннями, «тиражує» досягнення цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшої частини індивідів. Така діяльність, будучи споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність домінує у нашому повсякденному житті, то вона породжує і відповідний епістемний (від грец. episteme - пізнавальний), тобто схематично-інструктивний стиль мислення (І. Бичко).

«Філософію потрібно вивчати не за визначеність відповідей на її запитання, а скоріше за самі ці запитання, оскільки вони розширюють і збагачують наше інтелектуальне уявлення і зменшують догматичну впевненість, котра заважає розуму займатися творчістю».

Б. Рассел

Творча сфера, або продуктивна діяльність (вона становить невелику частину), відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі культури. У ній вперше реалізуються нові проекти, задуми, цілі та сенс діяльності в цілому. їй відповідає творчоконструктивний - діалогічний, «софійний» - стиль мислення. Ядром «софійного» мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

В ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємодоповнюють одна одну. Це стосується і стилів мислення. Проте у конкретні (критичні) моменти людської історії репродуктивність, пересічність («тупувата розсудливість» - О. Герцен) починає торжествувати. Це веде до різкого зростання споживацько-утилітарних моментів у суспільній свідомості, вони охоплюють традиційно творчі сфери - науку, мистецтво, філософію. Думку замінює схема, параграф, а мисленнєва діяльність та філософія втрачається в суєті повсякденності. На зміну свободі приходить тоталітаризм.

Людина з «ситою і тупою душею» не обов'язково є фашистом чи кілером. У звичних умовах - це проста людина, яка тільки жадає «ясності» і «чіткості». Проте варто настати кризі (яка руйнує чіткість і ясність), і пересічний індивід, жадаючи повернення порядку, стає здатним «на все».

Такий індивід, здатний «на все» в ім'я «порядку», відомий з давніх часів. Це він засуджував на смерть Сократа, погодився на аутодафе Дж. Бруно, споруджував варварські вогнища для публічного спалення книжок, брав участь у погромах, був сталінською «простою радянською людиною», яка на численних мітингах і демонстраціях вимагала смертної кари «найманцям світової буржуазії». Продуктивне, творче мислення, найбільш притаманне філософії, повертає людину до її людської сутності, звільняє від буденності, визначає її місце у світовому устрої та обов'язки перед собою.

«Філософія пом'якшила антагонізм логосу (епістемної предметності окремих наук) і міфу (містичної реальності божественної істини), взявши на себе турботу про душу людини та її моральність. Філософське знання є передусім знанням, яке розуміється етично, пізнанням Істини і Добра, що поєднує в собі цілі пізнання і моральні цілі».

Г. Майоров

Свого часу Діоген дорікав Платону за його теорію ідеї: «Стіл я бачу, чашу я бачу, але ні «стільності», ні «чашності» не бачу». Платон відповів йому: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, а щоб бачити «стільність» і «чашність», у тебе немає розуму».

3Філософія, безсумнівно, нерозривно пов'язана з типами світогляду, що їй передували. Без цього зв'язку ми не в змозі зрозуміти її виникнення. Але, разом з тим, виникнення філософії означало розрив з попередніми типами світогляду, виникнення якісно нового типу світорозуміння. Європейська філософія виникає наприкінці VII - початку VI століття до нашої ери в Стародавній Греції. Приблизно в цей же час зароджується філософія в Індії і Китаї. Цей збіг навіть сьогодні важко пояснити, з огляду на відсутність зв'язку між цими регіонами в той час. К. Ясперс називає цей час "осьовим". Саме тоді, на його думку, яка, утім, поділяється багатьма, зародилася сучасна культура і людина стала "сучасною" людиною. Тоді людина вперше підіймається до усвідомлення буття світу і свого власного буття, до усвідомлення своєї свідомості, роблячи його предметом рефлексії. Тут відбувається перехід від колективної свідомості, якою є міф, до індивідуальної, з'являються люди, що ставлять перед собою завдання усвідомлення світу і прагнуть донести свої погляди до інших людей.

Філософія відрізняється від міфу, насамперед, способом розгляду проблем. Вона намагається осмислити світоглядні проблеми. Там, де міф і релігія звертаються до традиції і віри, філософія звертається до розуму, інтелекту, намагається дати раціональне обґрунтування проблем. Емпіричні спостереження, логічні висновки, узагальнення і докази ставить вона на місце фантастичних вимислів і сліпої віри. Усе і вся піддає вона неупередженому суду розуму, тільки в ньому бачачи єдину опору. Своєю основною задачею ставить вона пошук істини, істини неупередженої і безкорисливої.

Які ж проблеми хвилюють філософію, на вирішенні яких питань вона концентрує свою увагу? Як уже відзначалося раніше, на це питання нелегко дати відповідь, оскільки в різний час у самих філософів було різне уявлення про це. І все-таки, як зазначив Гегель, якими б різними не були філософські системи, усі вони сходяться в тому, що вони - філософські системи.

Первісне уявлення давніх греків про філософію істотно відрізнялося від сучасних уявлення. Філософія (буквальний переклад з давньогрецької "любов до мудрості") містила в собі всі знання і, власне кажучи, була синонімом науки, що зароджувалася. Давньогрецькі філософи були носіями знання, не розділеного ще по спеціальних науках, такого, що узагальнювало практичний досвід людей і емпіричних спостережень. Але поряд зі знанням подібного роду філософія древніх містила в собі і міркування про світ і людину, тобто ті проблеми, що згодом стають власне філософськими проблемами.

Центральною проблемою в ряді цих проблем є проблема буття, що у давньогрецьких філософів, і не тільки в них, часто виступає як вчення про природу. Тому перших давньогрецьких філософів називали фізиками. Саме слово "філософ", за деякими історичними свідченнями, ужив уперше грецький математик і філософ Піфагор, бажаючи підкреслити цим, що він не мудрець (мудрецями можуть бути тільки боги), а аматор мудрості. Але давніх фізиків в природі цікавили не частковості, а питання будови світу, його походження, принципів функціонування.

Вони прагнули часткові знання, часткові спостереження привести до єдиного знаменника для того, щоб розкрити єдину першооснову світу, з якої все виникає й до якої все повертається. За різноманіттям предметів явищ навколишнього світу вони прагнули знайти єдине начало. І ця проблема протягом багатьох століть залишається однією з центральних проблем філософії, хоча підходи до її вирішення, питання, що висуваються на перший план, насамперед у зв'язку з розвитком науки, у різні періоди істотно відрізняються. Такий підхід до розгляду світу, природи, що ставить своєю метою досягнення всеосяжного пояснення фактів, побудови на цій основі всеосяжної єдиної теорії, отримає згодом назву "метафізика", і філософія була як метафізика, яку ми спостерігаємо навіть на початку XIX століття в Гегеля. Та й сьогодні такий підхід не далекий від деяких течій релігійної філософії.

Уже в Стародавній Греції намітилися і два підходи до вирішення проблеми буття, що одержали згодом назви "матеріалізм" й "ідеалізм", а сама проблема буття в марксизмі була названа основним питанням філософії. Суть самої проблеми зводиться, врешті решт, до того, що розуміти під першоосновою, до чого зводиться все різноманіття предметів і явищ світу. Філософи-матеріалісти бачили таку першооснову в матерії, розуміючи під останньою, аж до марксизму, або одну з чотирьох стихій (земля, вода, повітря, вогонь), або дрібну частку речовини. Світ, усі предмети і явища в ньому розуміються як такі, що існують об'єктивно, незалежно від людської свідомості і, досить часто, як у давньогрецьких філософів, незалежно від богів. Якщо і визнавалося значення бога або богів, то тільки як акту творіння.

Ідеалісти, навпроти, вважали, що справжнім буттям володіють ідея, дух. Найбільше чітко подібний погляд висловлений давньогрецьким філософом Платоном, що вважав, що справжній світ - це світ ідей, предмети і явища навколишнього світу є тільки тіні ідей. Цю точку зору найбільш послідовно розвивав німецький філософ Гегель, який думав, що першоосновою усього є абсолютна ідея, що, розгортаючись у процесі розвитку, відчужує себе в природі і суспільстві. Подібні погляди у філософії прийнято називати об'єктивно-ідеалістичними, тому що за основу всього тут береться об'єктивний дух, дух як такий.

Але філософію світ цікавить не сам по собі, а в його співвідношенні з людиною. Людина, її природа, здібності і діяльність, "особливість" і, у той же час, єдність зі світом - ці проблеми постійно присутні у філософських міркуваннях. Проблема "світ - людина" завжди (можливо, за винятком, та й то із застереженням, досократівських давньогрецьких філософів) стоїть в центрі уваги філософії. Більше того, можна сказати, що і сама проблема буття, і різні підходи до її вирішення виникають з фіксування розходження буття предметів, речей (фізичного - в широкому змісті) і буття людини, що містить у собі єдність фізичного і психічного, тіла і духу, розходження буття речовинного світу і духовних процесів.

З цієї передумови випливає існування різних форм буття і, отже, питання взаємозв'язку цих форм, питання про "справжнє" буття, співвідношення буття і небуття, буття і ніщо. У змістовному плані категорія буття містить у собі такі моменти:

1) існування світу і людини;

2) існування різних форм буття (без визнання різних форм буття не може виникнути і сама проблема буття);

3) єдність цих різних форм, яка фіксується поняттям "буття". Звідси ж випливає і можливість існування двох різних підходів - матеріалістичного й ідеалістичного - до вирішення самої проблеми.

З відмінностей між буттям світу і буттям людини випливає й інша, гносеологічна проблема - чи може людина пізнати світ і як здійснюється процес пізнання, чи може вона у своїх поняттях дати адекватний опис навколишніх предметів, явищ і процесів, чи існують межі людського пізнання і, якщо так, то чим вони обумовлені. Ці й інші подібні питання були і залишаються предметом філософських роздумів. І до цих питань можна виділити в історії філософії два підходи. Поряд із філософами, що визнають можливість пізнання світу, були і є філософи, що розділяють скептичні і навіть агностичні погляди.

Але людина цікавить філософію не тільки в співвідношенні з об'єктивним світом. Уже з часів Сократа філософи усе більше замислюються над питаннями людського життя і смерті, призначення людини і сенсу її існування, моральними цінностями. Смисложиттєві проблеми людського існування в ході історії займають усе більше місце у філософії. У наші дні ці проблеми знаходяться в центрі філософських роздумів, а деякі філософські течії, наприклад екзистенціалізм, вважає їх єдиними, що заслуговують уваги філософії. І дійсно, обґрунтування моральних вищих цінностей, без яких людські дії, наука втрачають своє значення, завжди будуть привертати увагу філософії.

Починаючи з давніх часів, філософія звертається до проблем суспільного життя, загальних принципів політичного правового ладу й інших суспільних питань. Багато давньогрецьких філософів брали активну участь у політичному житті своїх держав, були вихователями і наставниками царів. Платонівські роботи "Держава", "Закони" поклали початок глибокого наукового аналізу суспільних і політичних проблем, що стали невід'ємною частиною багатьох філософських систем. І це не дивно, тому що проблеми суспільного буття людини є невід'ємною частиною світоглядних проблем.

Розгляд даного питання доречно закінчити цитатою англійського філософа, одного з найбільших мислителів минулого століття Бертрана Рассела: " Чи розділений світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух і що таке матерія? Чи підпорядкований дух матерії або він має незалежні здібності? Чи має всесвіт яку-небудь єдність або мету? Чи розвивається всесвіт у напрямку до деякої мети? Чи дійсно існують закони природи або ми просто віримо в них, завдяки лише властивій нам схильності до порядку? Чи є людина тим, чим вона здається астрономові - малесенькою грудочкою суміші вуглецю і води, що безсило копошиться на маленькій і другорядній планеті? Або ж людина є тим, чим вона уявлялася Гамлету? А може, вона є і тим і іншим одночасно? Чи існують піднесений і негідний способи життя, або ж усі способи життя є тільки марністю? Якщо ж існує спосіб життя, що є піднесеним, то в чому він полягає і як ми його можемо досягти? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслуговувати високої оцінки, або ж до добра потрібно прагнути, навіть якщо всесвіт неминуче рухається до загибелі? Досліджувати ці питання, якщо не відповідати на них, - справа філософії" [3, с. 6].

4Розкопки в Хараппі та Мохеджо-Даро, стародавні індійські пам'ятки показують, що культура народів долини Інду не тільки не поступалася месопотамській культурі, а навіть перевершувала її. Проте не існує в світі іншої такої духовної культури, як індійська, щодо якої зберігається безліч таємниць, протилежних оцінок, а то й відвертих фальсифікацій. У руслі нордичної теорії протиставлення Сходу і Заходу стверджувалося, що індійська філософія не містить нічого цінного, не має наукового грунту, — якщо і є в ній щось позитивне, то воно привнесене західними цивілізаціями, культурою країн Європи. Сама ж індійська філософія на відміну від філософської культури Заходу розглядалася як релігійно-містичні устремління, пошук містико-інтуїтивістських шляхів та методів звернення до Бога, де філософія і релігія розвивалися в одному руслі. Тривалий час така оцінка індійської філософії переважала, формуючи уявлення про неї у масового читача. Лише становлення наукової індології, дослідження С. Радхакрішнана, Д. Чаттопадх'ї, С". Чаттереджі, Д. Датта, Н. Сінха, К. Бенереджі, В. Рубена, М. Роя, М. П. Анікеєва, М. І. Конрада, О. Є. Лук'янова, В. С. Семенцова, Б. А. Смирнова, Ф. І. Щербацького та інших спростували попередні оцінки і розкрили глибокий філософський зміст пошуків стародавньоіндійських мислителів з їхньою орієнтацією на єдність людини і природи, гармонізацію їхніх взаємин.

Стародавньоіндійська філософія формувалася у період переходу від родового суспільства до суспільства з державною будовою (VIII — VI ст. до н. е.), не пориваючи з передфілософськими традиціями. Вона вбирала в себе духовний досвід минулого, попередні традиції міфологічної свідомості як аріїв, так і доарійських племен, які населяли Індію, що надавало їй багатопрошарковості, широкого спектра інтерпретацій різних образів, символів, імен, змінюючи їхні форму і зміст від епохи до епохи, пов'язуючи покоління, верхи і низи родового світу через природні космічні ритми, об'єднуючи їх єдністю двох начал — матеріального і духовного, ведучи до тотожності людини і природи. Як відображення різних сил природи у вигляді людиноподібних богів, вони поступово трансформувалися в олюднений космос, філософські категорії, не втрачаючи своєї властивості породжувати речі, бути прямими учасниками людської історії, її творцем, ідейним і політичним втіленням. Усе це відбивалося і на характері філософської творчості як свідомого перенесення світоглядного сенсу буття з об'єктивного тіла космосу на грунт людських відчуттів з одночасним перенесенням особистих відчуттів на світоглядне тіло космосу. Осмислення природного і людського буття в загальних зв'язках і розвитку, категоріях духовних і матеріальних — мета філософського теоретизування індійських мудреців цього перехідного періоду: оволодіваючи активністю слова в свідомості, вони відходили від творчості конечного буття, шукаючи смисл творчості в безконечному.

Характерною особливістю типу філософствування в Стародавній Індії було й те, що мудрець залишався чужим до чистого знання. Цінувалося тільки те знання, яке вело до блага. Індійські мислителі, пов'язуючи себе обов'язком гармонізації людського духу, за основу всіх своїх учень брали вчення про моральність життєвого і посмертного шляху людини і всіх істот. Грунтуючись на космічному русі світу, виникненні всіх істот із світового простору і поверненні через певний строк у нього, мудреці віщували ідею вічного кругообігу тіла і душі, бо без такої ідеї людина, усвідомлюючи свою духовну і фізичну конечність, могла дійти до хаосу вседозволеності. Ця ідея легко вкладалася у свідомість людини через систему традицій, ритуалів, побудованих на циклах природи, і через безпосереднє споглядання цих циклів у ритміці часу. Поєднуючи кінець і початок життя і смерті, мудрець накреслював шлях кругообігу тіла і душі, шлях богів і предків, освячених моральними оцінками. Ця ідея набувала сили природної потреби, і її треба було тільки здійснювати.

Зв'язок світоглядних традицій у староіндійській філософії зумовлювався не тільки типом філософствування, а й особливістю духовних пам'яток, що відбивали становлення і розвиток філософської самосвідомості. Ці пам'ятки складалися не одним автором і існували навіть не впродовж років, а цілі сторіччя, нерідко постаючи розгорнутими коментарями на певні ідеї та споріднені філософські теорії, де одна пам'ятка входила в іншу. Такими пам'ятками є Веди, Упанішади, Махабхарата і Рамаяна.

Веди — у дослівному перекладі означають ведення, знання. Це назва священних книг індійців, що містили широкий набір текстів, які складалися впродовж XV— VI ст. до н. е. (збірники молитов, заклинань, ритуалів, звернень до сил природи, божественних сил). Традиційно Веди розподіляються на чотири групи текстів — Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Анхарведа. Кожна з них ділиться на три частини: збірник молитов (самхіти); трактати, які пояснюють смисл обрядів і дають вказівку, як використовувати їх (брахмани), і трактати, що призначалися для пустельників араньяків. Ці тексти не є однорідними. Вони постають як різні течії думок і поглядів від архаїчних міфологічних, літургійних звернень до богів до перших спроб сформулювати узагальнені філософські погляди на світ і на місце людини в світі та в суспільстві, знайти загальні принципи, які б могли пояснити окремі явища і процеси оточуючого світу. В соціальному плані ведична література відбивала ті складні зміни, що відбувалися в індійському суспільстві, коли кочові племена аріїв-скотарів, витісняючи корінне населення, об'єднувалися у класово-диференційоване суспільство з розвинутою структурою та ієрархізацією станів (варн). Головними з цих варн були: браміни (священики та монахи), кінатрії (воїни та представники попередньої племінної верхівки), вайшеї (землероби, ремісники, торгівці, вільні общинники), шудри (безпосередні виробники і залежне населення, ймовірно, пораблене аріями). Ключове становище у суспільстві займали браміни, які й формували свою ідеологію — брахманізм.

Основні положення брахманізму викладені в Брахманах керівництвах ведичних ритуалів з урахуванням змісту онтологічних та космологічних гімнів Вед. У найбільш загальному вигляді ідеологію брахманізму можна передати у такому вигляді. У світі не існує нічого, крім вищої духовної сили Брахмо, яка є главою Всесвіту. Виявом її постає людська душа — Атман, яка перебуває у стані постійного перевтілення (самсари), що підпорядковується законам покарання (карми) і під її впливом може розвиватися у двох напрямах — покращання чи погіршення. Мета людини (мокша) полягає в тому, щоб людина діяла у бік поліпшення, завдяки чому її душа зливається з Брахмо. Щоб досягти цього, людина має діяти з покорою, плекати свою долю, виконуючи ритуали та жертвоприношення. Жертвоприношення ставали основою брахманського культу, через них браміни зверталися до богів з проханням виконати те чи інше бажання, що й гарантувало їм як виконавцям культу особливе становище у суспільстві.

Ідея карми, що виникла в індійській духовній культурі, мала глибокий смисл у самотворчості людини, її пошуках свободи, відповідальності за свої проступки. Адже що б не говорилося — є карма, і що б не хвалилося — теж є карма, бо "через добрі справи людина стає доброю, а через погані — поганою". "Коли золотих справ майстер бере речовину одного зображення і з нього робить інше зображення, нове і більш красиве, — говориться в одному з давньоіндійських текстів, — так і душа людини, скинувши тіло і покинувши незнання, створює собі інший, більш красивий образ". Однак справжній зміст ідеї карми був невигідний браманам, які вчили про спокутну силу жертви, тому вони надавали кармі загадковості, таємничості, наголошуючи, проте, на іншому: "Хто з чого складається, той так і діє, відповідно до того, як він поступає, таким він і народжується знову. Хто говорить добре — народжується добрим, хто поступає погано, той і родиться поганим; свята людина стає святою святими справами, злою — злими справами". Тут, як бачимо, потрібне зовнішнє втручання, а не діяння самої людини, спокутна жертва через посередництво браманів, які й проголосили свою варну від імені Брахмо, висловлюючи претензію щодо того, щоб бути для інших "видимими богами". Адже якщо Брахмо — "глава Всесвіту", то і брамін є ним як духовний батько.

Упанішади — останній тип ведичної літератури, її завершення. Вважається, що сам термін "упанішада" означає "таємне знання" і походить від "упа-на-сад" — "сидіти біля когось", тобто як факт отримання знання учнем від учителя. І справді, Упанішади — це збірки філософських бесід, які вели мудреці зі своїми учнями, іх налічується близько 200, найбільш ранніми з них є Брихадараньяка, Чхандох'я, Шветошватара, пізнішими, але більш популярними — Катхака, Іша, Кена, Майтраяна. Усі Упанішади, за незначним винятком пізніших, чітко розписані за Ведами, оскільки різні класи мудреців вивчали різні Веди. Серед них існували різні школи, які викладали свої традиції, передавали своє "таємне знання". Зміст Упанішад передавався у досить розгорненому вигляді, пов'язаними фразами, і їхній зовнішній сенс був певною мірою зрозумілий, тоді як внутрішній зміст ("таємне знання") розкривався учневі безпосередньо вчителем. Це зумовило характер староіндійської філософської літератури, яка постає спочатку у вигляді сутр, а потім — карік. Сутра — це, власне, кілька граматичних, пов'язаних між собою слів, а послідовність фраз становила весь зміст викладу. Кожна фраза поставала "вузликом", "намистиною" з тим, щоб запам'ятати викладене філософське положення. Оскільки за традицією кожний мислитель поставав не як творець нових систем, а як коментатор давніших текстів, хоча в криптограму сутр міг вкладати і свій смисл, сутри обростали різними тлумаченнями, які нагромаджувалися одне на друге. Відповідно до цього виникала потреба в конспектуванні основ тих чи інших систем хоча б у короткій, але зрозумілій для підготовленого читача формі, що надавало філософській літературі вигляду карік — посібників. Сама ж традиція коментаторства була настільки сильною, що навіть у VIII — IX ст. н. е. такий мислитель, як Шанкара, авторитет якого визнавала вся Індія, не насмілився об'явити себе творцем нової філософської системи, а постійно називав себе коментатором Ведаити, кількох найбільш давніх Упанішад.

Махабхарата і Рамаяна — це народні епоси, які складені в середині І тис. до н. е. Вони продовжують традицію Упанішад, але на відміну від них відображають важливі процеси загострення ідеологічної боротьби в тодішньому суспільстві, що точилася між представниками нижчих варн і брамінами, які претендували на безумовний авторитет у духовних питаннях. У них більш чітко ставляться соціальні проблеми, вичленовуються суперечності взаємин між багатими і бідними, описуються завойовницькі походи аріїв, міжусобні війни між родоплемінними союзами давньоіндійського суспільства, розкривається зміст ряду філософських шкіл, про які в попередніх джерелах лише згадується. Основними філософськими текстами Махабхарати є "Книга Санатсуджоти", "Бхагавадгіта", "Мокшадхарма" і "Анугіта". Тексти Махабхарати і Рамаяни перекладені російською мовою, що дає можливість їх систематично досліджувати.

На основі коментування Вед, опозиції брахманізму в епічний період (тобто в першій половині І тис. до н. е.) виникають головні течії стародавньоіндійської філософії. Згідно з індійською традицією погляди різних шкіл викладаються не в історичному порядку їх виникнення, а за змістовою цінністю — від менш значущих, на думку автора, до більш цінних, завершуючись, зрозуміло, поглядами самого автора. Всі ж системи розподіляються на астіку (стверджувальні) і настіку (заперечливі), які нерідко трактуються "правовірними" і "неправовірними" в чисто теїстичному смислі, хоча фактично "правовірними" називаються системи, які визнають авторитет Вед, а "неправовірними" — ті, що його заперечують. Правда, й такий поділ за деякими зовнішніми ознаками приводить до того, що в одну групу потрапляють несхожі за своїм змістом та суттю системи, котрі можуть кваліфікуватися як ідеалістичні та реалістичні, діалектичні та релятивістські, містичні. Останнє є досить суттєвим для вивчення давньоіндійської філософії, де сама правовірність поставала не стільки з точки зору вірування, переконання, скільки з точки зору політичної, соціальної. Бути правовірним означало точно дот римуватись правил суспільних взаємин, законів варн, визначених обрядів. Правовірність — це швидше поведінка, ніж благочестя, почитания предків жертвами, а потім уже віра. В такому розумінні до правовірних філософських точок зору (даршан) належать системи санкх'я, йога, ньяя та вайшешіка, міманса та веданта, а до неправовірних — чарвака-локаята, буддизм і джайнізм.

Санкх'я як філософська система є не тільки найстарішою, а й глибоко продуманою, спрямованою на широке коло явищ. Сам термін "санкх'я" означає "рахунок", "вирахування", "обдумування", "поглиблене роздумування", "правильне роздумування", близький до грецького терміна "філософія", "діалектика", слов'янського — "любов до мудрості", і не випадково, що санкх'я називає себе "школою мистецтва думати". Вважається, що засновником цієї школи був давньоіндійський мудрець Капіла, а її виникнення відноситься до VII — VI ст. до н. е. Стосовно її джерел, то раніше існував трактат Шаштимантра, але він пропав, і до нас дійшло тільки два трактати, в яких відбиті погляди пізньої санкх'я — "Санкх'я-сутра" і "Санкх'я-каріка", де ця школа втратила свій попередній зміст, пішовши на компроміс з іншими філософськими, а тим паче релігійними течіями, і перетворилася в теїстичну систему. Безумовно, поява такої школи не могла бути раптовою, як і те, що вона не могла бути витворена однією людиною. Вона створювалася поступово, елемент за елементом, і її розвиток йшов не в одному напрямі. Для побудови ж будь-якої філософської системи потрібно виявити характер зв'язків окремих речей між собою, встановити закономірність явищ. Це завдання санкх'я розв'язує, звертаючись до причинно-наслідкових зв'язків, аналіз і знання яких дають змогу людині вийти за потік перевтілення, звільнення від законів карми. Причину всього сутнього санкх'я виводить з характеру наслідку, між якими має бути певна відповідність. Тут вперше робиться спроба зрозуміти природу причинності, вважаючи її відправною точкою для створення філософської системи завдяки раціональному осмисленню досвіду через логічне мислення. Для системи санкх'я пізнання загалом визначається сприйняттями й умовиводами, а чисте знання постає як наслідок досвіду, тобто реального поєднання манаса і предмета через сприйняття. Відповідно всяке знання вважається конкретним, а тому матеріальним.

Основні положення філософії санкх'я зводяться до таких моментів. Все в дійсності має свою причину і наслідок. Так, врожай рису можна отримати тільки з його зерна. Отже, рис уже міститься у зерні. Такий самий і світ навколишньої дійсності. Він матеріальний, і його причина повинна бути матеріальною. Виведену таким чином причину санкх'я називає прадханою, або пракріті, — першою матерією. Ця перша матерія тонка, виступає у потенційній формі і тому не сприймається безпосередньо, хоча властива їй матеріальність доводиться. Прадхана-пракріті безмежна, всюдисуща і недиференційована, постає як жива реальність, здатна до прояву речей. Прояв предметів і явищ навколишнього світу відбувається за допомогою трьох неврівноважених реальностей-гун за участю пуруші, тобто духу, який живе в першоматерії подібно до жителя міста, що живе в ньому, органічно пов'язаний з ним і не може його покинути. В онтологічному аспекті прадхана-пракріті є основою "тканини" світопроявлення, гуни — це ті нитки причинно-наслідкового ряду, що здійснюють поступовість переходу від причини до наслідку, якісного стану проявів сутнього. Такими гунами є: саттва — сила споглядання, раджас — сила дії (кінетична енергія), тамас — сила інерції (потенційна енергія). Гуни перебувають у єдності, "нерозлучні супутники, вони спільно долають дорогу, спільно обертаються як причина і не-причина". Прояви речей відбуваються внаслідок порушення рівноваги, де спочатку проявляється будхі (розум, але ще не свідомість). Якщо будхі мислитьсч в системі космосу, то постає як Дух світу (махай — Великий розум). З махату проявляється аханкара (свідомість, "Я", "основа особистості"), з неї — маїас (ум, розум), потім п'ять сенсорних органів, п'ять моторних і п'ять грубих елементів, що складають речі (махабуг): вода, вогонь, земля і чистий простір (акаша).

При всій спрощеності викладу основних положень філософії санкх'я все ж потрібно вказати на те, що вчення про гуни своїм привнесенням у поняття причинності якісної визначеності є значним досягненням давньоіндійської філософії не тільки в онтологічному, а й гносеологічному аспекті. Згідно із санкх'я пізнається лише те, що має хоча б одну ознаку, проявленням якої і є перехід від потенційного стану до актуальності, без чого, висловлюючись мовою Канта, прадханапракріті залишається "річчю в собі". Як "річ у собі" непізнавана, так і прадханапракріті непізнавана в своїй рівновазі без свого проявлення. Пізнається прадхана тільки тоді, коли порушується рівновага гун, тобто коли відбувається перехід від потенційності до актуальності, визначеності, бо коли рівновага гун нестійка, то у "великому морі матерії з'являються хвилі" — перехідні форми, настає процес проявлення, у якому беруть участь усі гуни, але не рівномірно, що дає підстави говорити про різні стани сутностей. Осмислюючи матеріальну субстанцію, людина прагне думати про деякі якості, уособленням яких є саттва, раджас, тамас. Матерія завжди перебуває у стані, який відповідає поєднанню їхніх проявів. Коли вони ідеально врівноважені, матерія не сприймається, і тому говорять, що вона перебуває у стані розмитості, невизначеності. При порушенні рівноваги гун вона проявляється, набуває визначеності, переходячи від причини до наслідку і реалізуючи зміну причин. Пізнаючи причини, людина поступово від втілення до втілення вчиться не робити поганого і так пересилює погану карму, над чим уже ніхто нічого не вдіє, бо справа, яка розпочалася, має дійти до свого завершення. В процесі пізнання усвідомлюється самовизначеність світопроявлення і відокремлення самосвідомості від усього причинно-наслідкового ряду, з яким вона ілюзорно пов'язується. Усвідомлення того, що людина не прив'язана до Всесвіту, звеличує її, карма, як би вона не проявлялася, є лише перешкодою до звільнення. Послуговуючи своїм тілом як колісницею, на якій здійснюється шлях через самсару і яку вона покидає, досягнувши кінцевої мети — звільнення, людина досягає свободи, усвідомлюючи, що всі перипетії "об'єктивного світу" її не стосуються, вона стає вільною і байдужою до всього. Проблеми моралі тут не цікавлять систему санкх'я, оскільки процес звільнення розглядається лише в галузі чистого знання, незалежно від будь-яких моральних моментів, бо для звільнення потрібні сила і рішучість, щоб розірвати пута: "доброчесна людина чи повна вона пороків, але, пізнаючи, вона вибирається із крайностей важкоздоланого моря пристрастей і смерті". Теорія завершується і потребується практика, якою і постає йога. Стосовно зв'язку санкх'я і йоги, то він незаперечний, бо санкх'я є теорією йоги, а йога — праксисом санкх'я.

Йога — явище давнє і, ймовірно, не арійського походження, хоча заснування цієї школи приписують відомому індійському граматику II ст. до н. е. Патанджалі, праця якого "Йога-сутра" вважається найбільш повним, найбільш раннім і найбільш авторитетним викладом йоги, що споріднена із санкх'я і завжди визнавалася як "справжня йога", як мірило, за рівнем відхилення від якого можна судити про ступінь правомірності інших текстів. З точки зору сучасних досліджень цієї школи є очевидними два моменти: йога не була в строгому розумінні слова філософською системою, а являла собою певну систему вправ, яка йшла від сивої давнини; Патанджалі об'єднав різні види практики йоги з деякими положеннями метафізики санкх'я і надав ученню йогів ту форму, в якій вона дійшла до нас.

Термін "йога" походить від дієслова і означає "напружувати зусилля", "старатися", "вправлятися", "пов'язувати". Звідси два основних значення йоги: вправа, приборкування і відданість. В широкому розумінні слова йога є системою вправ медитаційної практики, спрямованої на те, щоб за її допомогою звільнити душу від пут самсари і карми, або, за висловом самого Патанджалі, "йога — це утримання матерії думки від завихрення", і коли це досягається, "глядач перебуває у власному образі". В техніку цих вправ індійський народ вклав свою вікову мудрість, глибоке знання фізіологічних та психофізіологічних закономірностей, вміння управляти завдяки їм своїми органами та функціями організму. До розуміння цих закономірностей західноєвропейська наука дійшла тільки в 60-х роках нашого століття після створення науки психофізіології.

Сприйнявши від санкх'ї положення про дуалізм і єдність пуруші та пракріті, йога виходить з того, що навколишній світ ніким не створений, а виникає внаслідок самого розвитку будхі, не виключаючи із світопроявлення уяви про перевтілення та закони карми. Звільнення від них вона шукає в самозаглибленні, зібраності, концентрації зусиль і уваги на заглибленні у внутрішній світ самої людини. Завдяки цьому людина уособлюється, підходить до злиття об'єктивного і суб'єктивного в собі, та вже не відгукується ні на радощі, ні на горе, досягає звільнення як від вічних потоків самсари, так і законів карми. Саме цій меті послуговують фізичні вправи восьмиступінчастої йоги Патанджалі.

Першою ланкою йоги Патанджалі постають підготовчі вправи морального характеру, що потрібні для всіх етапів життя людини — яма, ніяма та фізіологічні вправи асани. Терміни "яма" і "ніяма" походять від спільного кореня "яті", де перше означає стримання і містить такі вимоги: не заподіювати шкоди, бути правдивим, поміркованим, цнотливим, не брати подарунків; друге — слідування, внутрішня дисципліна, що передбачають чистоту, задоволеність, вивчення Письма, дотримання заповідей. Включенням указаних вимог у свою систему, а не формальним зверненням до бога Ішвара визначається віднесення йоги до правовірних даршан. Термін "асана" означає "сидіння, положення, осанка". Мета асан — укріпити тіло, токи дії органів, створити стійке положення, яке б не перешкоджало самозаглибленню. Водночас асана — це не тільки положення тіла, а й вибір місця для йогічних вправ, що вимагає чистоти, тиші, повної безпеки, просторової орієнтації на токи тропізмів. Другою ланкою восьмиступінчастої йоги є пранаяма — свідоме утримання дихання, контроль над ним, завдяки чому досягається управління всіма кортико-вісцеральними функціями. Завершує підготовчий ступінь прадьяхара — відтягування, відволікання почуттів, вироблення здатності не реагувати на зовнішні впливи. Ідеалом такого відволікання почуттів може бути стан людини, яка сидить біля річки і обличчя якої, як маскою, вкрите комарами, а вона зовсім не реагує на них. За цими вправами слідують ще три, які Патанджалі об'єднує під назвою сам'яма — охоплення, зібрання: дхарама — увага, утримання думки; дх'яна — споглядання, медитація і самадхі — зосередження. Суть їх зводиться до того, щоб людина виробила в собі вміння зосереджуватися на чомусь одному, бо коли погляди розбігаються, вона не здатна зібратися. Так, ми уважно слухаємо музику, направляючи слух, відчуваємо ритм, мелодію. Із зосередженням уваги вони постають як одне ціле, просте, музика настільки оволодіває нами, що все інше не сприймається, залишається тільки буття музики. В стані глибокого трансу, злитті об'єктивного й суб'єктивного людина досягає уособлення, звільнення.

Йога Патанджалі — лише одна з йог, що має назву хатха-йога (фізична йога), крім якої існують: кармайога — йога дії, суспільної дисципліни; лайя-йога — йога волі, шлях панування над енергіями, які збуджують сили природи; дх'яна-йога — шлях роздумів, що дає владу над процесами мислення; самадхі-йога — шлях володарювання над нервово-психічними силами і силами екстазу, поєднання зі світовою душею. Королевою всіх йог вважається раджа-йога — панування над всіма силами інтелекту, п'ятою, вищою ланкою якої слугує стан тітікші— повна байдужість до всього. Однак при всій багатоманітності йог постійною для них є орієнтація на особисте, індивідуальне звільнення.

Слід зазначити, що в наш час, як і на початку XX ст., різними "бізнесменами від йоги" поширюються керівництва з практики йоги, а сама вона подається як вид фізкультури, що здатний забезпечити довголіття і навіть безсмертя, вилікувати від, усіх хвороб. Заперечувати оздоровче значення багатьох йогічних вправ, як і доводити, — сумнівна справа. Проте без знання справжнього смислу йогічної практики, фізіологічних та психофізіологічних закономірностей, добре відомих мислителям Стародавньої Індії, заняття йогою може заподіяти більші' шкоди, ніж користі.

Ніяя та вайшешіка, як і попередні системи санкх'я і нога, є правовірними точками зору. Виникнення цих систем відноситься до 300 — 200 р. до н. е., розробка їхніх основних положень приписується Гатамі і Канаді, хоча ні про одного з них немає ніяких історичних свідчень. Стосовно доробку цих систем у розвитку філософської думки Індії, то він полягає в обгрунтуванні двох проблем: структурної будови матерії та логічних форм мислення. Ньяя і вайшешіка настільки тісно пов'язані між собою, що нерідко їх об'єднують в одну систему — ньяя-вайшешіка.

Вихідним постулатом для системи ньяя-вайшешіка є: "все пізнання в силу своєї природи свідчить про об'єкт, який існує поза нами і незалежно від пізнання". Основою всього сутнього є субстанція, яка складається з дев'яти елементів: землі, води, вогню, повітря, ефіру, часу, простору, душі, розуму. З частинок-ану вказаних елементів породжуються всі предмети і явища навколишнього світу. Ці частинки вічні, безконечно малі, незмінні, їх існує безмежна кількість. Якщо частинки-ану вічні, ніким не створені, то речі, які з них утворюються, непостійні і змінюються, що зумовлюється дією природної зовнішньої сили адрішті. З характеристики дії цієї сили в системі ньяя-вайшешіка вперше розробляється система категорій суто філософського змісту: субстанція, якість, дія, загальна відмінність, особливії відмінність, притаманна властивість, небуття (іноді як заперечення).

Ньяя-вайшєшіка визнає достовірність безпосереднього досвіду, але виходить з того, що відносини між речами прямо в досвіді не даються. Вони виводяться чистим мисленням за допомогою умовиводів, де розуміння взаємозв'язку речей відноситься до синтетичних суджень, а умовиводи робляться на основі побічних спостережень, тобто факті того, що одна річ не проглядається без іншої, яка їй передує. Тобто річ, яка передує іншій, є причиною наступної. Зрозуміло, що таке судження ніколи не буває повністю достовірним. Тому ньяя-вайшешіка стверджує, що дана причина має один наслідок, який має єдину причину, бо наявність багатьох причин виключає можливість наукового мислення. Ньяя-вайшешіка визнає певну реальність причинно-наслідкового ряду, але як реального переходу матеріальної причини в наслідок за допомогою діючої та інструментальної причини. Стосовно самого пізнання, то воно поділяється на істотне, яке досягається чотирма пранамами: сприйняття, висновок, порівняння, точне свідчення; і неістотне, що дасться чотирма апрамами: пам'ять, помилка, сумнів, гіпотетичний аргумент. Особливо великого значення в логіці ньяя-вайшешіки надається теорії доказовості, яка наголошує, що будь-яке знання має бути доведеним, логічно обгрунтованим.

Загальне розуміння характеру причинності та пізнання світу зумовлює постановку ньяя-вайшешікою проблеми звільнення, єдиним шляхом якого вважаються самопізнання та самовдосконалення людини, а головними моральними принципами — свідоме дотримування доброчестя, відмова від насильства, висока правдивість, чистота думки, утримання від гніву, неухильне дотримування звичаїв народу.

Міманса та веданта — дві останні даршани в давньоіндійській філософії. Відношення до них, їх оцінка як в індійській, так і західноєвропейській філософській літературі не однакові. Одні вважають їх самостійними системами, інші — просто конспектами давніших Вед з вимогою повернутися до останніх як найдавніших авторитетів. Указане зумовлює їхню правовірність і навіть ортодоксальність, використання їх пізніше, при формуванні ідеології індуїзму. Фактично міманса, особливо рання, є коротка пам'ятка, зведення ритуалів та ритуальних настанов, розсипаних у Брахманах. Остання пам'ятка — Сутра-міманса — є зведенням філософських положень Упанішад, їхнім конспектом. Логічне поєднання ранньої й пізньої міманси в одній як двох частин конспекту і є кінець Вед — веданта.

Чарвака-локаята належить до неправовірних точок зору. Як вчення про "цей світ" вона є школою простих людей, що виникла як опозиція до ідеології брахманізму. Поява даної школи невідома. Ймовірно, що в старо- давньоіндійській літературі під цією школою розглядалися погляди різних матеріалістичних систем, які сформувалися в VII—VI ст. до н. е. і про які нам доводиться гадати тільки з джерел їхніх противників.

Згідно з поглядами чарвака-локаяти не існує ніякої божественної душі та законів карми. Це все вигадка, обман, які вигідні браманам. Якби існувало перевтілення душі, то душа пам'ятала б про це, бо навіть діти і ті мають пам'ять. Не визнавали чарваки-локаяти й обряду жертвоприношення, який суперечить досвіду та характеру життя й здорового глузду людини. Якщо насправді, стверджували вони, жертва потрапляє у кращий світ, то чому браміни не відправляють туди своїх батьків? Мета людини полягає не в тому, щоб задобрити богів у потойбічному світі, а щоб жити в цьому світі. Говорити про душу, окрему від тіла, — це обман. Весь світ складається і чотирьох елементів: землі, води, повітря, вогню. Поєднаним їх дає певні речі. Породженням цих елементів і є людська душа, яка виникає при певному поєднанні їх. Душа — це організація стихій, де не елементи володіють душею, свідомістю, а свідомість виникає з цих елементів. Як рис, приготовлений для вина, сам по собі не має п'янких властивостей, а породжує їх при поєднанні з іншими речовинами, так і чотири елементи, з яких складається людське тіло, породжують свідомість, "Я" людини. Вона не існує окремо від тіла. Із смертю людини зникають і тіло, і свідомість, і душа. Не маючи серйозних знань про свідомість, чарвака-локаята намагалася пояснити свідомість із своїх безпосередніх спостережень, не вдаючись до надприродних сил, авторитету Вед.

В теорії пізнання чарвака-локаята виходила із сенсуалізму, вважаючи, що джерелом знань і критерієм істини є відчуття, а все інше є сумнівним, бо існує лише те, що дається безпосередньо в досвіді, сприймається почуттями. Логічний висновок не може бути ознакою істини, бо він не включає в себе загальних відчуттів, належить до минулого, а не до майбутнього.

Близькими до чарвака-локаяти є погляди Панчашикхі, з точки зору якого основою знання є чуттєвий досвід. Якщо те чи інше положення не дається в досвіді, віра в нього — заблудження. Це стосується і священних джерел, Вед. Положення їх не підтверджуються досвідом, і вони не можуть бути джерелом знання. Навпаки, Веди тільки збивають людину з правильного шляху, обгрунтованого досвідом. Теорія перевтілення — не переконлива, вона не спирається на досвід. Збереження свідомості при перевтіленнях неможливе, бо сама вона залежить від певних поєднань (бхутів), які після смерті повертаються до загальної скарбниці природи. Обіцянки Вед на благополучність нездійсненні, оскільки порушують закономірність процесу світопроявлення, і всі, хто прагне винагороди, яку обіцяють Веди, даремно сподіваються: існуюче потрапляє під владу смерті.

Побудова індійського суспільства І тис. до н. е. мала свої особливості, якщо порівнювати його зі структурою суспільства того часу, передовсім Месопотамії та Єгипту. Там процвітало рабство, вся ж влада, принаймні номінально, була в руках абсолютного владики і верховного жреця в одній особі, що маскувало соціальні суперечності між жрецями і воїнами, — а певною мірою між верхами та низами. В Індії на цей час монархічна влада не мала особливої сили. Постійні війни, які доводилося вести аріям з аборигенами за оволодіння країною, та міжусобні війни з їхнім насильством, грубістю і потягом до грабунків, загострюючи соціальні суперечності, висунули варну кшатріїв як опозицію до брамінів, котрі все більше втрачали свою благонадійність. За таких умов виникають буддизм і джайнізм як неправовірні системи, опозиційні ортодоксальному брахманізму та авторитетові Вед.

Буддизм, за визнанням давньоіндійських письменників, виник тоді, коли "браміни відійшли від благонадійності і стали брамінами лише від народження". Його засновником став Гаутама, виходець із знатної родини північно-східної Індії. Після народження сина він залишив дім, тривалий час мандрував по країні в пошуках істин, які б допомогли людині знайти правильний шлях у житті і забезпечили її звільнення. За проголошення цих істин Гаутама отримав ім'я Будди — Пробуджений. Помер Будда в 483 р. до н. е. у віці 80 років, не написавши жодної праці. Канонічна розробка вчення буддизму була здійснена його учнями і послідовниками. До нас дійшли збірники викладу вчення буддизму — пітаки (корзинки), об'єднані в трипітаці; Винал-пітака — корзинки поведінки, настанови управління життя буддиського ордену; Сутта-пітака — джерело дхарми, релігії Будди; Ахі-дхамма-пітака — корзинка самої високої релігії.

З точки зору буддизму, Всесвіт — це безконечний процес окремих елементів матерії і духу, що з'являється і зникає без реальних осіб і без постійних субстанцій. Відповідно в світі немає нічого, що б у певному аспекті не було відносним і не давало підстав для заперечення конечної реальності всього існуючого. Це стосується і "Я", бо якщо особа є процес, то "моя особа" не зберігається після смерті і не народжується. Це тіло не моє, воно є наслідком попередніх дій. Як полум'я запалюється від іншого полум'я, так і життя виникає від іншого життя. Істоти виникли від дій, але неправильно буде сказати, що я отримав плід дій, які я здійснив у другому житті, другому тілі. Існує причинно-наслідковий ряд для неіснування однієї свідомості і неіснування окремої сутності, що отримують плоди добрих і злих дій. Свідомість постійно змінюється, а тому ніяк не можна перейти із життя в життя. Все, що ми бачимо, є причинно-наслідковий ряд, і тим гірше для нас, якщо ми пов'язуємо з ним наше "Я". Властива природа речей не причетна до причинно-паслідкових відносин. Вона знаходиться в галузі вічних, незмінних сутностей за межами явищ, прилучення до яких неможливе. Звідси і їх нереальність, "порожнеча".

Існування людини пов'язане із стражданнями, де народження, хвороби, старість, зустріч з неприємним і прощання з приємним, неможливість досягнення бажаного — все призводить до страждань. Причина страждань є жадання, що веде через радість і страх до переродження і народження знову. Подолання страждань полягає в подоланні жадань правильним судженням, правильним рішенням, правильною мовою, правильним життям, правильним прагненням, правильною увагою, правильним зосередженням. Указані чотири благородні істини і восьмиступінчастий шлях подолання жадань, проголошені Буддою, стали центром учення буддизму. Пізніше поняття "жадання" було змінене поняттям рача (бажання, прагнення), а серед причин страждань названо і незнання (агідсі), тобто незнання істинного шляху, який веде до досконалості. Тільки перетинаючи потік існування, відмовившись від минулого і майбутнього, того, що лежить між ними, людина стає здатною до досконалості, оскільки це да с змогу зосередити всі сиди па споглядання, поглиблений погляд у самого себе, відкрити своє єднання з істиною, звільнити себе від карми. Оскільки все у світі плинне, рухоме, приречене на загибель, то шлях до припинення страждань — це шлях покори, смирення: ні до чого не прагнути, перемогти себе, зректися усього, досягти повної байдужості й незворушливості. Вищим проявом такого стану є нірвана — "згасання, яке виникає тоді, коли вичерпується момент дхарі".

Загалом Будда був реалістом і чудово усвідомлював, що існуюче становище людини не відповідає її сутності, далеке від ідеального і ніякі жертвоприношення, обіцянки Вед не змінять його. Будда закликав до розвіювання розумового дурману, досягнення спокою серця, що означало вийти за межі реального суспільства, ввійти в життя сингх — ордену монахів на зразок племінних колективів, що могло забезпечити реальний доступ до високого рівня моральності родового суспільства, правильного життя з його вимогами не шкодити живим істотам, не брати чужого, утримуватися від заборонених статевих контактів, не користуватися п'янкими напоями. Звідси практична орієнтація системи буддизму. Її теоретичні положення пов'язуються з питаннями щодо того, хто може досягти нірвани як вищої мети виходу з кругообігу перевтілень. Щодо цього питання буддизм розпадається на ряд напрямів, головними з яких є хінаяна ("мала повозка") та махаяна ("велика повозка"). Представники першого напряму стверджують, що шлях до нірвани відкритий лише монахам, які відмовляються від світського життя; представники другого наголошують, що досягти нірвани може особа, яка сприймає вчення Будди, але відкладає досягнення конечної мети для спасіння інших.

Буддизм широко визнаний в Індії і переважає там близько 1500 років; він і понині поширений у Китаї, Японії, інших країнах Сходу як досить впливове релігійне вчення.

Джайнізм, ймовірно, виник раніше від буддизму. Засновником його вважається мудрець Махавіра, хоча він є лише останнім серед 24 пророків вчення джайнізму. Йому передував Парагва, котрий жив за 250 р. до Махавіри. Його попередником за 8400 р. до кончини Махавіри був Аріштанема, Аріштанема наслідував Намі, який жив майже 500 тис. років до нього. Довільно оперуючи часовими масштабами, джайнізм доводить витоки свого вчення до родових тотемічних тварин і в такий спосіб намагається довести вічність свого вчення, що затрудняє встановлення точних часових меж його виникнення. Відомо, що джайнізм тривалий час існував як усна традиція і лише в V ст. до н. е. були розроблені його канони, а його послідовники розділилися на дві секти: дігамбери (одягнені повітрям, ті, хто "заперечує одяг") і шветамбери (одягнені в біле).

Згідно з поглядами джайнізму світ має упорядкований характер, він ніким не був створений і не може бути знищений. Основою світу є душа, що постійно обмежується матерією карми. Джайнізм обстоює множинність душ, їх монадологічний характер та ієрархічність. Душі, обмеження яких матерією карми найобтяжливішє, знаходяться внизу, а ті, що звільняються від неї, постійно піднімаються нагору, доки не досягнуть найвищої межі. Сутність людини, з точки зору джайнізму, двомірна — матеріальна (аджіва) і духовна (джіва). їх пов'язує карма як тонка матерія. Вона утворює тіло карми і дає можливість матерії з'єднатися з грубою матерією. Поєднання неживої матерії з душею за допомогою карми сприяє появі індивіда, особистості, душа якої постійно супроводжується кармою в ланцюгу безконечних перетворень. І тільки тоді, коли людина позбавляється змін, злих і добрих карм, відбувається її звільнення від самсари. При цьому людина завдяки своїй душі здатна контролювати матеріальну суть, вирішує сама, що творити — добро чи зло. Стосовно бога: у джайнізмі він не є ні богом творцю ні якоюсь вищою силою, яка втручається у справи людей. Бог постає як душа, яка колись була в матеріальному тілі й звільнилася від самсари і карми. Заперечуючи одкровення як спосіб пізнання, джайнізм не визнає авторитету Вед, розглядаючи звільнення як стан блаженства, що досягається чистою свідомістю завдяки аскезі та добрим вчинкам. Звідси й певна орієнтація на етико- моральну проблематику з традиційними для давньоіндійських вимог принципами правильного розуміння, правильного пізнання і правильного життя, де перші два принципи належать до віри у джайністському вченні, а останній — до аскези. Орієнтація на особистість зумовлює й орієнтацію джайнізму на індивідуальне звільнення. Джайнізму властивий і культ тварин, що, власне, випливає з тотемічних символів первіснородових вірувань. Дуже популярний у стародавньоіндійському суспільстві, джайнізм поступово втратив свої позиції, перетворився в релігію, яку сьогодні сповідують близько 1,5 млн індійців.

Отже, стародавньоіндійська філософія формується переважно як нове вчення про життя, орієнтоване в основному на етико — моральні проблеми. Вищим видом діяльності в ній вважається внутрішнє самовдосконалення, де знання постає вище від діяльності і, в свою чергу, метою знання є споглядання. Практична орієнтація стародавньоіндійської філософії не означала ігнорування практичного досвіду і знань. Навпаки, вони старанно нагромаджуються і використовуються тією мірою, яку давала змогу етико — психологічна орієнтація самої філософії на звільнення душі з-під влади природи. Слабкий розвиток філософсько-теоретичних проблем природознавства зумовлювався особливостями структури індійського суспільства того часу, широким використанням релігійно-міфологічних образів, у яких природа і Бог були єдиносутні, що перешкоджало розвиткові теоретичних форм знання, призводило до перетворення більшості філософських систем у релігійно-теїстичні системи за умов формування феодального суспільства.

Предпосылками формирования древней индийской философии являются:>

- экономические - переход от меди к железу, развитие товарно-денежных отношений;

-социально-политические - ослабление родоплеменных отношений, возникновение и развитие государства;

-мировоззренческие - высокий уровень развития религиозно- мифологического мировоззрения.

В целом в истории индийской философии принято выделять три периода:

- ведийский период, когда философские воззрения еще не существовали отдельно от религиозных и мифологических;

- классический период, продолжавшийся с V в. до н.э. вплоть до X в. н.э.; именно в этот период сформировались основные ортодоксальные и неортодоксальные философские школы;

- постклассический период (с X в. по наши дни).

К основным философским школам относятся:

- ортодоксальные (признававшие авторитет Вед): веданта, миманса, санкхья, ньяя, йога, вайшешика;

- неортодоксальные: джайнизм, буддизм, школа Чарвака-Локаята.

Согласно установившейся традиции, вся ведическая литература (а именно она является для нас источником древнеиндийского знания: само слово «веда» в переводе с санскрита означает «ведение», «знание») делится на четыре группы:

1. Самхиты (это четыре сборника: Ригведа, Самаведа, Яджурведа и Атхарваведа).

2. Брахманы («толкования высшей сути» и сборники ритуальных процедур).

3. Араньяки (букв. «лесные», лесные тексты для отшельников, стариков, скитальцев, предающихся философским размышлениям об истине).

4. Упанишады (букв. «сидение-ученика-подле-учителя»; впоследствии – «сокровенное знание». Всего известно более двухсот упанишад.

Веды - это священные книги брахманов, которым они приписывали сверхъестественное происхождение. С точки зрения Вед, изначально существовали только Ничто и тепловая энергия — тапас. Впоследствии из взаимодействия Ничто и тапас родилось Единое, которое затем распалось на низ и верх, женское и мужское. При этом женское и мужское противопоставлялось друг другу как вожделение и усилие, которые возникли из желания.

Впоследствии Веды были дополнены рядом текстов комментирующего характера. Прежде всего, это упомянутые комментарии, которые получили название«Брахманы», поскольку они были составлены жрецами. В особую группу выделяются «Араньяки» — комментарии к Ведам, подготовленные лесными отшельниками.

Но наиболее значимыми среди них в связи с формированием философских представлений являются «Упанишады» (буквально «сидеть возле») — сборник, в котором излагаются основы учения о карме и переселении душ. Авторами Упанишад были ученики, которые приходили к лесным отшельникам и жили у них некоторое время. Упанишады не представляют собой изложения единого учения; скорее они являются несистематическим изложением достаточно разнородных идей и представлений.

В Упанишадах описывается атман — основа мира, одновременно и божественное начало, и безличный принцип. Атман тождественен Единому в Ведах. Это духовное начало любого индивидуального существа, выражение сущности человека, то, что является для него внутренним, сущностным, определяющим (в противоположность внешнему и случайному). Атман одновременно и духовен, и материален, хотя духовное начало в нем преобладает. Такие особенности атмана стали для некоторых европейских философов основанием, чтобы утверждать о сходстве между идеями «Упанишад» и идеалистической философией Платона.

Другое важное понятие, описывающееся в Упанишадах, — это брахман. Брахман представляет собой причину всего сущего, которая покоится в себе самой, нечто, что находится везде, в любом явлении мира. Целью познания, с точки зрения Вед, является полное осознание того факта, что атман и брахман едины. С такой позиции атман как индивидуальное начало в человеке оказывается частью мира, неразрывно с ним связанной.

Древнеиндийский мудрец Уддалаки Аруни в «Чхандогья-Упанишаде» наставляет своего сына Шветакету, что объективно сущее (Брахман) нераздельно присутствует во всех явлениях живой и неживой природы и одновременно эта высшая объективная субстанция тождественна началу субъективному, индивидуальному (Атману).

Формирование философии в Индии было связано с противостоянием брахманизму, опиравшемуся на племенные верования и обычаи и сохранившему значительную часть ведического ритуала, который был зафиксирован в четырех Ведах, или самхитах, — сборниках, объединявших гимны, которые прославляли богов. Истинными знатоками и толкователями ведической мудрости считались представители высшей касты — брахманы. Впоследствии к каждой веде был создан брахман (описание, комментарий). Естественно, свое название брахманы получили от имен жрецов, которые их создали.

К ортодоксальным школам индийской философии относятся ньяя и вайшешика, которые возникли как самостоятельные, а впоследствии слились в одну школу.

Их сторонники полагали, что атомы, не различаясь с точки зрения размера и формы, в то же время обладают различающими их качествами: температурой, вкусом, цветом и т.д. Впрочем, их учение заметно отличалось от атомистических учений, созданных в Древней Греции. Дело в том, что вайшешики полагали, что атомы формируют не материальный мир, а дхарму, то есть моральный закон, который управляет миром.

Школа ньяя известна также созданием сложной логической системы. В ее основе лежало выделение 7 категорий: субстанции, качества, деятельность, отношение общности, отношение особенности, отношения присущности и небытие. Хотя число категорий не совпадает с системой Аристотеля, между ними можно найти любопытные соответствия. Основной же целью логического учения была формулировка рекомендаций о правилах вывода.

Санкхья и йога — еще два схожих течения индийской мысли. Различия между ними сводились в основном к тому, что сторонники школы санкхья занимались в основном онтологическими вопросами и создали особую картину мира, тогда как сторонники школы йога больше занимались практической жизнью. Единственное значимое отличие состоит в том, что йога признавала наличие высшего персонифицированного существа, тогда как в школе санкхья его существование отрицалось.

Санкхья представляет собой дуалистическое учение, в основе которого лежит противопоставление духа (пуруши) и материи (пракрити). Пурушу можно отождествить с сознанием, а пракрити — с телом.

Как уже указывалось, школа йога на основе представлений, сфор-мированных в школе санкхья, стремилась разработать практические принципы поведения человека. Спасение человека состоит в осознании того факта, что пуруши полностью не зависит от пракрити. И для того, чтобы достигнуть спасения, сторонники школы йоги разработали особые практики, в основе которых лежала аскеза и медитация.

Миманса — учение, которое занималось проблемами герменевтики или толкованием ведических текстов. Это учение разработало систему понимания, направленную на наиболее точное и глубокое понимание священных текстов. Веды сторонниками этой школы рассматриваются не как творение конкретных людей, а как божественное откровение по этой причине возможность каких бы то ни было ошибок, а них исключается. Миманса представляет собой дуалистическое учение. Представители этой школы полагают, что реальными являются и душа, и тело. Сторонники школы, миманса разработали особую теорию познания. По их мнению, любое познание опирается на шесть источников восприятие, вывод, сравнение, словесное описание и невосприятие. Если первые пять источников познания в целом понятны для европейского человека, то шестой требует комментариев. Под невосприятием сторонники школы понимают отсутствие того, что ожидается.

К неортодоксальным школам индийской философии относятся буддизм, джайнизм и локаята. Буддизм возник на северо-западе Индии в VI-V вв. до н.э. и на сегодняшний день является одной из мировых религий, буддизм - религиозно-философская школа, проповедовавшая избавление от страданий путем отказа от желаний и достижения «высшего просветления» - нирваны, основанная индийским принцем Гаутамой (Буддой).

Уже при жизни личность Будды была окутана легендами. Считается, что перед беременностью мать Сиддхартхи Гаутамы увидела предзнаменование: ей приснилось, что в ее тело вошел белый слон. Она поняла, что родит великого человека. Когда ребенок появился на свет, отец постарался воспитать его так, чтобы будущий властелин не знал ни в чем ни нужды, ни горя и не выпускал его из дворца. Но Сиддхартха хотел узнать реальную жизнь и тайно проник в город. Во время этого путешествия он столкнулся со смертью, болезнью и старостью и испытал острое страдание, осознав, что счастье и наслаждение не могут длиться вечно. В поисках путей освобождения от страданий Сиддхартха покинул дворец и обратился к духовным поискам истины, которую познал в состоянии глубокого сосредоточения, сидя под священным деревом Бодхи.

Буддизм возник как оппозиция кастовому строю. в этом учении утверждалось равенство всех людей в страдании и право всех на спасение. Человеческая личность, как и все другое в мире, подчиняется закону причины и следствия, который и позволяет наряду с отрицанием существования души признать действие закона кармы, переселение душ. По закону причинности, элемент сознания не исчезает из круговорота жизни с нашей смертью совершенно, он проявляется вновь в другом месте, в другой форме. Смерть и рождение — это важные события, но все равно это лишь мгновения в целой цепи отдельных, с необходимостью следующих друг за другом, мгновений. Поэтому очевидно, что психический мир новорожденного не возник ниоткуда, он при рождении представляет собой лишь следующее мгновение для целого ряда душевных антецедентов, точно так же как его тело есть лишь особое мгновение в развитии тела из зародыша, которому, в свою очередь, предшествовали отдельные частицы материи.

Следовательно, каждую новую жизнь необходимо понимать как результат прежних существований, и в этом смысле не как рождение, а как перерождение. Пребывание в проявленном круговороте бытия — сансаре сопровождается страданием, но оно несет в себе возможность свободы. Страдания исчезают тогда, когда гибнет невежество. Невежество в буддизме есть незнание Четырех Благородных Истин. Первая Истина — это Истина о существовании страдания. Вторая — есть Истина о причине страдания. Третья — это Истина о прекращении страдания, и четвертая — Истина о Пути. Страдание, согласно учению буддизма, это фундаментальная характеристика бытия как такового. Все есть духкха — страдание, и даже удовольствие есть страдание, потому что, во-первых, оно преходяще, а во-вторых, достигается усилиями и трудом человека. Это первая Истина.

Вторая Истина указывает на происхождение страдания от страстей, желаний, влечений, привязанности к жизни. Если бы не было жажды жизни, не было бы и страдания.

Третья Истина — это Истина о том, что от страдания можно избавиться, и существует состояние, в котором страдания нет. Это нирвана. Слово «нирвана» восходит к санскритскому корню «нир» со значением «угасание», «затухание». Нирвана — это состояние свободы и особой надличностной полноты бытия. Это непроявленное бытие, трансцендентное всему нашему сансарическому опыту. Это состояние сознания, которое невозможно выразить словами, а можно только пережить. Поэтому Будда ограничился самыми общими характеристиками нирваны как состояния свободного от страдания, совершенной невозмутимости, безразличия и самообладания.

Четвертая Истина говорит о том, что имеется так называемый восьмеричный Путь, ведущий к нирване, состоящий в правильной вере, правильном стремлении, правдивой речи, добром поведении, честном способе добывания средств к жизни, истинном старании, правильной памяти и правильном сосредоточении. Буддизм подчеркивает, что освобождение человека от страданий есть результат усилий самого человека. Архаты и бодхисаттвы, неустанным совершенствованием достигшие состояния просветления, могут только наставлять живые существа на Путь освобождения.

Таким образом, буддизм, как и вся индийская философия, пытался решить в первую очередь практические этические задачи, стоящие перед человеком. Решимость победить страдание и более никогда не рождаться в сансаре предполагало неустанное совершенствование человека во всех областях жизни. Философское учение Будды и есть ключ к обретению мудрости, ведущей к просветлению, суть которого заключается в устранении себя как эмпирического существа, разум которого, наконец-то, достиг уничтожения желаний.

5

2. Філософія Китаю

Філософія Стародавнього Китаю. Конфуціанство.   VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична. У ході боротьби двох тенденцій дедалі ширше розповсюджувалися ідеї: про п'ять першоелементів, з яких утворений увесь світ (метал, дерево, вогонь, земля, вода); про протилежні джерела, початки: інь та янь, боротьба між якими і веде до розвитку усіх речей та явищ; про природний шлях — дао, по якому йде розвиток Всесвіту. Але формування розвинених філософських вчень припадає на VI — V ст. до н. е.   Перший китайський філософ, особа якого історично достовірна, Кун Фу-цзи — Учитель Куй, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552 — 479 до н. е.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і вже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася його філософська діяльність. У II ст. до н. е. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, — виражала ідею часового циклу — весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство семи найсильніших із них. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені — інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності — збереженні та відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи й астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Пань-Інь, що втратила владу і повалена в XII — XI ст. до н. е. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу — слабий — визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.   Глибока повага до традицій давнини і охоронців традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам — інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою всієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень — носій давньої традиції — став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури.   Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні й передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»). Передавати, а не створювати, вірити давнині й любити її — така вихідна теза. Першотворцем культури Конфуцій вважав святих — досконаломудрих (шен) правителів напівреальної-напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чен Тан, а також Вень Ван, У Ван і Чжоу гун. У період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих — творців китайської цивілізації. Так, царювання Яо (слово, можливо, означає «височенний») стало золотим століттям давнини (2356 — 2256 до н. е.). Восьмикольорові брови Яо стали знаком мудрості й уміння спостерігати за ходом небесних світил. Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао — шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність — вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками — інтелектуалами, трактувалися як дві сторони одного сущого — різні прояви дао. У «Лунь юй» Конфуцій дає визначення дао — це благий хід подій у Піднебесній і в людському житті. Дао залежить від визначення наперед окремої особистості, а його носії — індивід, держава, все людство. Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство — це Піднебесна. Отже, дао — це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.   Філософ Мен-цзи — один з найвідоміших послідовників Конфуція. Захищаючи, розвиваючи конфуціанство, Мен-цзи сформулював концепцію природи людини. її суть полягає в тому, що людині від народження, за природою, властиві добрі якості. Але в житті ці якості можуть втрачатися під впливом життєвих обставин. Необхідно знайти причини своїх невдач, пізнавати світ і себе, не вдаючись до ненависті до інших, хто тебе гнобить, зневажає. Ідеалістичну позицію Мен-цзи займає і в поглядах на навколишній світ. Мен-цзи вказує, що небо — ідеальна сила, що дає людині життя і наділяє якостями.   З ідеями конфуціанства тоді боровся філософ Моцзи (Мо Ди), який закликав людей самим володіти і управляти своєю долею, вважав, що доля людини залежить від втілення у житті принципу загальної любові. У вченні Моцзи є і елементи матеріалізму. Матерія вважається первинною, а джерело знань — у вивченні дійсності, реальності. У соціальних питаннях Моцзи гуманіст: виступав проти війн, закликав людей допомагати один одному, незалежно від походження, віросповідання.

6