44) Розвиток образотворчого мистецтва в Україні в хіх ст. Живопис.

У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826- 1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина "Садиба Г.Тарновського в Качанівці" органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв "чувства добрые" та повагу.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

45)Розвиток українського театру в хіх - на початку хх ст. Видатні діячі сцени.

Демократична українська драматургія другої половини XIX ст. була складовою частиною передової української літератури. Вона знаходилась під благотворним впливом творчості М.В.Гоголя і О.М.Островського - засновників самої передової в світі російської демократичної драматургії.

Найталановитішим представником української демократичної драматургії був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич) (1845-1907 рр.) автор таких видатних п'єс, написаних у дусі критичного реалізму, як "Бурлак", "Наймичка", "Мартін Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" і ін. Багато п'єс Карпенка-Карого увійшли до репертуару радянського театру. У цих п'єсах показаний хижацький характер селянської буржуазії, її жадність до наживи.

Драматургія Карпенка-Карого протистояла ворожій реалізму антинародній драматургії буржуазно-націоналістичних письменників і драматургів - Куліша, Грінченка і ін.

Разом з Карпенком-Карим писав драматургічні твори М.Л.Кропивницький (1840-1910). У його кращій драмі "Глитай, або ж павук" розкрите трагічне положення селянської бідноти, експлуатованої кулаками-глитаями.

Знамениту роль в українській драматургії епохи капіталізму зіграв М.П.Старицький. Частина його п'єс пройнята соціальними мотивами і наближається до реалістичного трактування життя різних соціальних шарів українського народу ("Не судилося", "Щаслива частка", "Талан"). Ряд драматургічних творів Старицького близький до мелодрами, насиченої побутовими елементами.

У другій половині XIX-початку XX ст.ст., не дивлячись на заборони і обмеження з боку царського уряду, росло українське театральне мистецтво, що спиралося на демократичну драматургію. У 80-90-х роках в українському театрі виросли чудові таланти драматичних акторів М.Л.Кропивницького, Саксаганського (П.Тобілевича), М.К.Заньковецької, Садовського (М.Тобілевича).

Михайло Петрович Старицький увійшов до історії української літератури як поет і драматург, чудовий перекладач російських і західноєвропейських класиків на українську мову як письменник демократичного напряму. Поет, драматург і прозаїк М.Старицький залишив багату літературну спадщину. У своїх кращих творах Старицький виступав як продовжувач реалістичних традицій Т.Шевченка. Він співпереживав соціально і національно пригноблюваному народу, частиною якого він відчував себе. М. Старицький написав більше 30 драматичних творів. Серед них є немало оригінальних драм;

Звертався Старицький і до історичної тематики. Подіям визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького він присвятив історичну віршовану драму "Богдан Хмельницький" (1897), історичну драму у віршах і прозі "Оборона Буші", а також історичній драмі "Остання ніч" (1899).

Характерним для більшості творів Старицького є поєднання реалізму і романтизму, особливо в творах на історичні теми. Кращі п'єси Старицького, зокрема драми "Не судилося", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ставлять на сценах театру і в даний час. По багатьох творах створені кінофільми.

Карпенко-Карий зробив перші і якнайкращі зразки нових жанрів в українській драматургії - соціальної комедії і трагедії. У літературній і сценічній діяльності Карпенка-Карого з особливою виразністю виражається органічний зв'язок реалістичної української драматургії і театру з життям народних мас, з передовою російською театральною культурою, славні традиції, якій мали велике значення в розвитку таланту письменника.

Пристрасний викривач буржуазії, поміщиків, самодержавного ладу, художник-демократ Карпенко-Карий своїми правдивими творами сприяв визвольній боротьбі трудящих проти соціального і національного пригноблення.

Карпенко-Карий створив 18 п'єс. Більшість з них є класичними зразками української драматургії. А комедія "Мартін Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" і трагедія "Сава Чалий" є зразками критичного реалізму в українській драматургії.

Творчість Карпенка-Карого росла з самих глибин життя українського народу. Теми, матеріал для сюжетів своїх п'єс письменник черпав з сучасної йому дійсності і достовірних історичних джерел.

Велика заслуга Карпенка-Карого в тому, що він в своїй творчості відобразив багато образів трудящих, розкрив їх душевний світ, їх прагнення до щасливого життя.