Козацькі літописи

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної. Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.У 30-х pp. XVIII ст. Ізмаїл Срезневський склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році.У 1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.У 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI столітті.Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

76

Особливості скульптури 20 ст.

Після знищення населенням України скульптури сталінської за перших днів німецької окупації 1941, радянський уряд почав відновлювати пам'ятники після перемоги над німцями, передусім Сталінові, щоб після XX з'їзду КПРС (1956) і боротьби проти «культу особи» знову їх знищити. Їх заступили нові: Леніна, діячів жовтневої революції та «героїв Радянського Союзу» і «героїв соціалістичної праці». Неґативні риси урядової скульптури тієї доби згодом відзначала сама радянська критика, кладучи вину за них на «культ особи». У ділянці монументальної скульптури створено чимало пам'ятників, насамперед воєнних і партійних діячів. Серед них — М. Щорсові у Києві (1954) роботи М. Лисенка, В. Бородая і М. Суходолова (схожий на відомі кондотьєрські пам'ятники Донателльо і Вероккіо з доби ренесансу). Риси помпезности мають пам'ятники генералу Ватутінові в Києві (1948) Є. Вучетича і низка пам'ятників «двічі героям Радянського Союзу», що їх за окремим указом Верховної Ради будували у містах і селах України. До кращих з мистецького погляду належать пам'ятники: О. Пушкінові (1962) і М. Лисенкові (1965) у Києві О. Ковальова та модерніший Т. Г. Шевченкові у Москві (1964), створений групою скульпторів (М. Грицюк, А.Фуженко, Ю. Синькевич) та архітектів (А. Сницарєв і Ю. Чеканюк). Варто відзначити пам'ятник І. Франкові перед Львівським Університетом роботи В. Борисенка, Д. Крвавича, Е. Миська, В. Одрехівського і Я. Чайки (1964). Ювілейні пам'ятники поставлено Т. Г. Шевченкові в Канаді в Палермо (1951, М. Вронського) і в Торонто (1961; М. Ковтуна), В. Стефаникові перед бібліотекою у Львові (1971, В. Сколоздри, архітект М. Вендзилович) і Л. Українці у Києві (1973, Г. Кальченко).

77