Соціологи, досліджуючи політику, послуговуються такими категоріями, як У роль, У статус, У позиція, У цінність, У очікування, У орієнтація, Уінституціоналізація, У соціалізація та ін.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання: Ч> прояв політичних процесів у соціальній структурі; Чс> здійснення інституціоналізації соціальних рухів; *Ь необхідні політичні дії для підтримки соціальної стабільності; Ч> соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого. Зміст політичного життя становить форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють - партій та об'єднань. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини цієї сусшльно-політігчної системи розвиваються без соціальних потрясінь. В іншому випадку виникає велика вірогідність колізій, політичних конфліктів і конфронтацій, які були характерні для України протягом 2004-2007 рр.

ФОтже, предметом соціології політики є політична свідомість і поведінка людей, які втілюються у діяльності держав і громадських інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади. І 0 Соціологія політики - дисципліна, яка вивчає взаємовідносини між І суспільством і державою, соціальним ладом і політичними інсти-I тушами.

8.2. Галузі соціології політичних відносин

Зупинимося на аналізі соціології політичних рухів і партій, соціології держави та міжнародних відносин.

8.2.1. Соціологія політичних рухів і партій

Як утворюються політичні рухи, як вони функціонують, набувають форму партії і який механізм діяльності політичних партій - це проблеми першочергового значення для соціологічного аналізу політичного життя.

ФПід політичним рухам розуміють такі суспільні сили, які прагнуть змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом тиску на уряд чи боротьбою за владу. Отже, політичний рух є особливою формою суспільного руху, спільне прагнення людей до реалізації загальної мети. Характерною рисою політичних рухів є те, що вони або борються за владу, або за вплив на засоби її здійснення. Політична ж партія є таким політичним рухом, який, по-перше, має високий ступінь організації і, по-друге, прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за владу або за її здійснення і програмно не обмежується лише впливом на спосіб здійснення влади.

Типологія політичних рухів та їх динаміка. Основним елементом аналізу політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки вони завжди виражають певні суспільні інтереси і прагнення, а характер останніх становить найважли­віший аспект будь-якого політичного руху.

Характеризуючи політичні рухи, виділимо серед них такі: >на класовій основі; У рухи із різних соціальних верств; >рухи, створені на міжкласовій основі. Сформований тут критерій типології політичних рухів не єдино можливий. Політичні рухи різняться відношенням до існуючого політичного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформаторські, революційні й контрреволюційні рухи.

Консервативні рухи прагнуть зберегти існуючий стан речей, допускають лише мінімальні й абсолютно необхідні зміни. Вони виступають як проти спроб знищення ладу, так і проти його послідовного перетворення. Реформаторські рухи хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, прагнуть певною мірою реформувати лад. Революційні рухи відкидають існуючий суспільно-політичний устрій і ставлять завдання заміни його іншим. Контрреволюційні рухи прагнуть замінити сформований внаслідок перемога революції або реформаторських дій уряд таким, який був до цього.

Політичні рухи відрізняються один від одного за формою їх організації. За таким критерієм можна виділити: ^стихійні політичні рухи (нетривкі), ^недостатньо організовані (короткочасні), <>з високою організованістю і тривалістю (найпоширенішою їх формою є політичні партії).

Політичні рухи мають свою внутрішню динаміку розвитку, яку в загальному вигляді можна охарактеризувати як проходження через такі стадії розвитку:

1 .Створення передумов />уху.Невдоволеність існуючим становищем, потреба у діях з метою зміцнення існуючого стану перед лицем реальної або уявної загрози стає основою контактів, які виникають між найактивнішими особистостями. На початковому етапі руху виникають перші форми обміну ідеями. Такий механізм характерний для тих рухів, які виникають спонтанно, знизу. Політичні рухи, ініціаторами яких є центри політичної чи економічної влади, створюються дещо інакше. Передумови майбутнього руху пропонуються зверху, шляхом пропагандистського впливу і рекрутування прихильників.

2.Стадія артикуляції прагнень (чіткого усвідомлення).Спочатку розрізнені і за своєю суттю індивідуальні прагнення до якоїсь мети набувають настільки інтегрованої форми, що вже можна говорити про появу руху.

Артикуляція прагнень може проявитися у формі вироблення більш-менш розгорнутої програми, але може мати й форму виступу керівників (майбутніх керівників) руху, які сформували загальну мету і прагнення.

З.Стадія агітації. На цьому етапі розвитку рух зосереджує увагу, насамперед, на залученні учасників і прихильників. Практичні дії розглядають

передусім ч погляду їх агітаційного ефекту.

4.Стадія розвитку політичної діяльності. На цій стадії рух концентрує свою увагу на спробах втілення своєї програми у життя шляхом боротьби за владу, тиску на уряд. Залежно від поставлених перед собою завдань, сили і характеру руху, а також від загального співвідношення політичних сил ця стадія може мати різну тривалість

5.Стадія згасання політичного руху. Політичні рухи, які досягти мети або мета виявилася нездійсненою, входять у стадію згасання. У певних ситуаціях, особливо внаслідок революційного перетворення ладу, існування деяких політичних рухів припиняється у зв'язку з усуненням певних політичних сит.

Окреслені стадії розвитку не обов'язково присутні у кожному політичному русі. Іноді трапляється поєднання деяких етапів політичних рухів або ж з випадання окремих стадій розвитку.

Політичні партії. Розглядаючи політичні партії в соціально-історичному контексті, насамперед, доцільно виділити такі моменти:

1.Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталістичного. Вони є проявом тенденції політичної партії до залучення широких суспільних кіл до участі в уггра&лінні, незважаючи на те, що спочатку це поширювалося лише на економічно привілейовані верстви. Отже, процес виникнення політичних партій є суттєвим руйнуванням традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритими об'єднаннями громадян. Тому політичні партії набули найбільшою розвигку в СІЛА, де феодалізм не мав глибокого коріння і де війна за незалежність привела до створення демократичної держави, утвердження інституту ігрезиденства (1789 р). Розвиток політичних партій у Європі пов'язаний насамперед з боротьбою буржуазії проти феодальнігх привілеїв.

2. Із середини XIX ст. на політичну арену виступає робітничий клас. Він створює робітничі партії і бореться за активггу участь у політичному житті.

3. У XX ст. процеси національно-визвольної боротьби в Азії, Африці і Латинській Америці привели до того, що політичні партії виникають і на цих континентах. Політичні паргії виростають з національно-визвольних рухів.

4. Перемога соціалістичних революцій і створення держав диктатури пролетаріату зумовили зміну характеру політичних партій у них.

5. Розпад тоталітарних режимів у колишньому соціалістичному таборі і в СРСР привів до багатопартійності у цих країнах. Наприклад в Україні в 2006 р. функціонувало понад 140 політичних партій.

Тип виборчої системи опосередковано визначає характер партії, сприяє або перешкоджає її ідейно-політичній кристалізації. Як правило, мажоритарна виборча система (наприклад, у США, Великобританії), де вибори відбуваються в од­номандатних округах, а перемагає той, хто отримує найбільшу кількість голосів, сприяє збережегщю великими політичними партіями своїх перевагу межах системи

Пропорційна система, при якій мандати розподіляються зпдно з одержаними голосами, сприяє тому, що політичні меншості відокремлюються від великих партій і виступають окремо.

Незважаючи на те, що політичні партії мають багато спільних рис, водночас V них є і значні відмінності. Вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони займають у системі влади:

1. Залежно від класового характеру розрізняють:

Ч> класові партії (робітничі, буржуазні, селянські, дрібнобуржуазні, поміщицькі);

<Ь міжкласові (буржуазно-поміщицькі);

% партії класовоподібних груп (складаються з представників різних прошарків).

2.Залежно від типу організаційної структури розрізняють партії:

• кадрові;

• масові партії, у тому числі з мінливою організаційною структурою або з міцною.

3. За місцем, яке партії займають у системі влади, розрізняють:

легальні, в тому числі, які відіграють суттєву роль у межах політичної системи або незначну роль; •^нелегальні партії та ^напівлегальні

4. Залежно від домінуючого ідеологічного фактора партії розрізняють:

<=> ідейно-політичні, в тому числі революційні, реформістські, консервативні, реакційні або контрреволюційні; ^ прагматичні або виборні; ■=> харнзиатнчно-вождистські.

Соціологія політичних партій показує їх функціонування як організованих груп діячів і прихильників, так і складової частини політичної системи. У такому розумінні аналіз політичних партій, як і політичного інститут)', приводить до аналізу партійної системи як елемента політичної системи.

Партійні системи. Під юши розуміють сукупність відносин між легально діючими політичними партіями. Ці відносини полягають у суперництві або у спільній боротьбі за ндаду чи її здійснення.

У країнах світу склалися різні партійні системи, їх типологія визначається рядом факторів. Мабуть, немає партійної системи, яка б відбивала класову структуру суспільства. ''Чисті" класові партії - явище виняткове, оскільки кожна партія прагне до розширення своєї соціальної бази і партійні системи визначаються не тільки класовим складом населення, а й історичними традиціями, політичною культурою населення, національним складом, релігійним світоглядом тощо. Наприклад, американський політолог Л.Етс- тайн виділяє: *багатопартійну систему з однією правлячою партією, * модифіковану однопартійну систему з двома плюс однією партією, *крайню багатопартійну систему і +сталу багатопартійну систему. СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ 155

Багато партійна система з однігю правлячою партією характерна для Мексики, а модифікована однопартійна система діє у США, партійна система дві плюс одна партія функціонує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Італійський політолог Дж. Сарторі виділяє сім варіантів: однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того); з партією, що здійснює гегемонію (Мексика); ® і домінуючою партією (Японія, Індія); Фдвопартійні {('НІЛ, Великобританія. Канада); фпоміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина): ® крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія): ♦ атомізовані (Малайзія)

До партійних систем, які найчастіше трапляються, належнії, система поміркованого плюралізму—боротьбу за владу ведуть від трьох до п'яти партій і жодна з них не може самостійно знаходитися при владі. Тому формується коаліційний уряд на основі поміркованого, зваженого ставлення кожної партії до своїх суперників.

1 [ощиреною вважається поляризована система, коли боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. Серед них є такі, що виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, тобто можлива "антисистемна опозиція". Звідси об'рунтовують необхідність такої системи, біля керма влади якої знаходиться партія "центру".

Польський соціолог Е.Вятр запропонував класифікацію, яка передбачає насамперед виділення альтернативних партійних систем, у тому числі багатопартійноїроздрібненості, при якій жодна з партій не має перевага і влада здійснюється коаліціями, склад яких час від часу змінюється. Сюди ж віднесено двоблокову систему (два політичні блоки ведуть між собою боротьбу).

^ Увага!

^—" При двопартійній системі справжнє суперництво за ■— —владу відбувається між двома найбільшими партіями.

Наступна група - неальтернативні системи, зокрема система кооперації партій, при якій головні партії блокуються і фактично зникає дійова опозиція. До системи партій національної згоди, при якій одна партія постійно домінує, а всі інші мають чітко обмежену і локалізовану базу впливу, належать обмежені партійні системи. Йдеться про існування різних політичних партій, що борються за полі­тичний вплив. Однак влада знаходиться у руках однієї політичної сили, найчастіше армії, яка проголошує себе незалежною від партій. При однопартійній системі виключене існування інших політичних партій, крім правлячої. Щодо соціалістич­них держав, то виділяється ще система партії -гегемона, при якій усі існуючі партії, як й інші громадсько-політичні організації, визнають керівну роль однієї -марксистсько-ленінської партії (Китай, Куба, В'єтнам, Лаос).

Дещо своєрідну типологію партійних систем пропонує В.Євдокгшов. Перша - поляризована коапіційна партійна система, при якій через значну політичну диференціацію суспільства жодна з партій не користується переважаючим впливом на виборців. Більше того, відсутня можливість для створення сталих партійних коаліцій (Бельгія, Данія, Нідерланди, Фінляндія). Далі — поляризована коаліційна система, при якій дві партії з протилежними орієнтаціями істотно переважають всі інші. Центристські партії розшаровуються і пра­гнуть одного з полюсів (Італія, Франція, Німеччина). За такою типологією існують системи з однією правлячою партією, яка за своїм впливом на виборців протягом тривалого часу значно переважає всі інші партії, а отже, одержує більшість депутатських мандатів у парламентах (Японія, Швеція, Норвегія). Нарешті, партійна система з двома провідними партіями, які за своїм впливом на виборців можуть реально претендувати на формування однопартійного уряду (Великобританія, США). Для них характерне періодичне чергування двох партій при владі.

Типологія партійних систем Є.Базовкіпа така:

1.Однопартійна політична система. Донедавна вона була характерна для країн соціалістичної співдружності (СРСР, Угорщина, Куба, Монголія, Югославія. Лаос та ін.). Нині вона збереглася лише в Лаосі і на Кубі. Характерна для країн тропічної Африки (у 23-х країнах із 44).

2.Багатопартійна система з партією, що здійснює гегемонію. У недалекому минулому це Болгарія, НДР, КНР, Польща, СРВ, Чехословаччина. Характерною для них була багатопартійність при конституційно закріпленій керівній ролі однієї партії. Нині такий тип партійної системи зберігся лише в Китаї і В'єтнамі. Наприклад, у КНР, крім компартії, діє ще вісім партій, які визнають її керівну роль. Соціальну базу цих партій, які об'єднують близько 100 тис. чол., становить національна буржуазія, інтелігенція, частина уряду КНР.

З.Багатопартійна система з фіксованою кількістю партій - трапляється порівняно рідко (Бразилія, Сенегал, Індонезія). Наприклад, ухвалений у 1975 р. в Індонезії закон про партійну систему закріплював триланкову структуру, яка включає: демократичну партію - конгломерат різних націоналістичних і християнських груп, партію єдності і розвитку, в яку примусово об'єднано чотири мусульманських партії, організацію функціональних груп (Голкар), що включає в обов'язковому порядку державних службовців.

4.Система з домінуючою партією. У країнах, де існує така система немає законодавчого закріплення керівної ролі якоїсь партії.

Однак така партія реально існує, реіулярно перемагаючи на виборах (Мексика - Інституційно-революційна партія, Індія - Індійський Національний Конгрес, Сенегал - Соціалістична партія Сенегалу).

5. Двопартійна система - характеризується наявністю двох провідних