1.2. Термінологічний словник

Міжнародні економічні відносини — торговельні, валютно-фінансові та інші економічні відносини, які виникають між економічними суб’єктами із різних країн.

Міжнародна кооперація — об’єднання зусиль, виробничих ресурсів господарських суб’єктів із різних країн у здійсненні певних видів економічної діяльності.

Міжнародна спеціалізація — концентрація виробничих ресурсів країни, її резидентів на певних видах економічної активності.

Міжнародний поділ праці (МПП) — поділ праці між країнами. МПП забезпечує зростання суспільної продуктивності праці та сприяє економії робочого часу в масштабах всієї світової економіки. Основою МПП є економічно вигідна спеціалізація окремих країн.

Форми МЕВ — міжнародна торгівля; міжнародна міграція капіталу; трудова міграція між країнами; валютні відносини і розрахунки; міжнародні економічні інтеграційні процеси, науково-технічне співробітництво країн.

Інтернаціоналізація виробництва — формування інтернаціонального процесу виробництва, зростання виробничої взаємозалежності країн, їх економічних суб’єктів.

Принципи організації міжнародних економічних відносин (МЕВ) — сукупність міжнародних правил поведінки учасників МЕВ (суверенітет, взаємна вигода, добросовісне виконання міжнародних зобов’язань тощо).

Рівні МЕВ — форми зв’язків між суб’єктами МЕВ, які розрізняються між собою тривалістю, інтенсивністю взаємодії (економічні контакти, взаємодія, співробітництво, міжнародна економічна інтеграція).

Суб’єкти МЕВ — це їх учасники, які здатні відносно незалежно діяти в міжнародному економічному середовищі з метою реалізації своїх переважно економічних інтересів. Суб’єктами МЕВ є: домогосподарства і окремі фізичні особи, підприємства, держава і державні органи, міжнародні організації.

Інтернаціоналізація капіталу — процес взаємопереплетіння та об’єднання капіталу із різних країн. Формами інтернаціоналізації капіталу є міжнародний обмін підприємницьким і позичковим капіталами.

1.3. Питання для самостйного опрацювання

1. Предмет та завдання курсу міжнародних економічних відносин.

2. Структура предмету міжнародних економічних відносин.

3. Характерні ознаки міжнародної економіки, світового ринку та світового господарства.

4. Суть міжнародних економічних відносин, її види та особливості.

5. Рівні, форми, об’єкти та суб’єкти міжнародних економічних відносин.

6. Особливості розвитку міжнародних економічних відносин на сучасному етапі.

1.4. Інформаційні джерела

[12, С.73-110], [32, С.9-19], [30, С 98-119], [36, С.47-55], [38, С.6-15], [41, С.15-20], [43, С.14-56]

Тема 2. Світове господарство (сг) та особливості його розвитку. Типологія країн світу і роль окремих їх угруповань у сг і мев

2.1. Методичні поради до вивчення теми

Світове господарство склалося на початку ХХ ст. в результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв’язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.

У ХХ ст. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися у таких напрямках, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар’єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну. Підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи.

Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Особливого значення набув вивіз капіталу державою, в тому числі у вигляді державних кредитів, регулювання державою зовнішньої торгівлі, фінансових і кредитних операцій на міжнародному рівні. За безпосередньої участі урядових органів відбувається поглиблення інтеграційних процесів, особливо в Західній Європі. Розробляються і здійснюються на практиці різні проекти погодження політики між країнами в фінансовій, кредитній, валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях.

Світове господарство – сукупність національних економік країн світу, пов’язаних між собою мобільними факторами виробництва.

Міжнародні економічні організації – це міжнародні і регіональні валютно-кредитні і фінансові організації, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання МЕВ, у тому числі валютно-кредитних і фінансових. До них відносяться: Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк, а також регіональні банки розвитку, валютно-кредитні ті фінансові організації ЄС.

Типи інтеграційних об’єднань: Угоди про економічне і торговельне співробітництво, Зони вільної торгівлі, Митні союзи, Загальний ринок, Економічні союзи.

Рис. 2.1. Структура світового господарства

Відносини між окремими елементами світового господарства складають рівні.

Міжнародний рівень складають відносини між державами, він регулюється міжнародними правилами і нормами.

Транснаціональний рівень складають відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, це сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Міжнародний рівень включає наступні принципи:

• принцип розвитку МЕВ;

• принцип мирного урегулювання суперечок;

• принцип мирного співіснування;

• принцип взаємоповаги;

• принцип взаємодопомоги;

• принцип недопущення дискримінацій;

• принцип невтручання у внутрішні справи держав.

Національний рівень включає принципи функціонування МЕВ конкретної держави. До них відносяться: суверенітет, свобода, рівність, верховенство закону, захист інтересів, еквівалентність обміну.

МЕВ характеризуються наступними особливостями сучасного світового господарства:

• розвиток міжнародного переміщення чинників виробництва, насамперед у формах вивозу – ввозу капіталу, робочої сили і технології;

• ріст на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, що розташовуються в декількох країнах, у першу чергу в рамках транснаціональних корпорацій.;

• економічна політика держав, що передбачає підтримку міжнародного руху товарів і чинників виробництва на двосторонній і багатосторонній основі;

• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об’єднань.

Вся сукупність національних економік у світі складає бли­зько 200 держав. Організація Об’єднаних Націй, Міжнародний ва­лютний форд, Світовий банк дають найбільш повну характерис­тику даної сукупності. При цьому ООН основну увагу приділяє со­ціальним і демографічним аспектам розвитку країн. Для Світового банку важливою є оцінка ступеня економічного розвитку країн.

Є декілька способів класифікації країн в залежності від обраного критерію. Можна виокремити групи країн за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням. У курсі “Міжнародні економічні відносини” найдоцільніше скористатися двома схемами: регіональною і типологічною, яка ґрунтується на критерії економічного розвитку.

Наприклад, країни можуть бути систематизовані за регіональною (геогра­фічною) ознакою: європейські (західно-, східно-, південно-, півні­чно-); північноамериканські (США, Канада, Мексика), південно­американські, країни Бли-зького Сходу, Східної, Південно-Східної та Південної Азії, африканські (північно-,  центрально-, південно-, західно-) тощо. Але така систематизація дає досить різноманітні за складом групи країн.

Типологічний підхід до класифікації країн світу враховує, перш за все, дві основні характеристики: показники рівня економічного розвитку і соціально-економічну структуру країни. Крім того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, ступінь відкритості економіки, орієнтація на демократичні перетворення.

1. Промислово розвинені країни - 24 високорозвинені кра­їни. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої “Великої сімки”. Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнаро­дної торгівлі.

2. Країни з перехідною економікою - 28 країн Центральної та східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійсню­ють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Уз­бекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї під­групи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Че­хія.

3. Країни, що розвиваються - 132 країни Азії, Африки, Ла­тинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціа­льно-економічного розвитку національних економік ці країни зде­більшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географіч­ного положення.

Класифікація ООН, що виділяє три типи держав, досить умовна. Вона більше спирається на історичні традиції, ніж на сучасні реалії. Деякі з країн, що розвиваються за світовими економічними показниками випереджають країни, що традиційно вважаються розвинутими. Так, за абсолютним обсягом ВВП Бразилія в 7 разів перевищує показник своєї колишньої метрополії – Португалії; до того ж вона має більш розвинуту індустрію, інфраструктуру.

Отже, жодна схема класифікації країн не може претендувати на єдино правильну, всі вони мають умовний характер. Проте вони дозволяють у процесі аналізу економіки країн швидше й чіткіше виявити їх характерні риси, побачити спільне й відмінне в їхньому розвитку. В залежності від завдань, що ставляться при вивченні країн, слід користуватись тією чи іншою схемою.