Тема 7. Соціально-економічний розвиток і суспільно-політичне життя срср наприкінці 20-х – у 30-ті роки

Сталінський «стрибок» в індустріалізацію

Наприкінці 20-х років у політичному курсі партійно-державного керівництва СРСР відбулися суттєві зрушення, пов’язані зі згортанням непу і переходом до воєнно-комуністичних методів управління народним господарством. Багато в чому це спричинилося через заплановану програму індустріалізації країни, яка (пов’язана зі створенням великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства) мала в СРСР свою специфіку, визначену особливістю його розвитку (почалася з важкої, а не легкої промисловості, здійснювалася дуже швидко й за планом).

Завданнями індустріалізації було:

по-перше, подолання техніко-технологічного відставання від індустріально розвинених країн світу;

по-друге, нарощування мілітарних м’язів задля втілення виплеканої ідеї світової революції, а також забезпечення своєї безпеки в умовах відвертої ворожості найбільших країн світу, проти яких велась активна комінтернівська підривна діяльність;

по-третє, зміна соціально-класової структури країни в бік збільшення чисельності робітничого класу, який за марксистською догматикою вважався соціальною базою диктаторської більшовицької влади (в країні селянство складало більше 80% населення) і був «єдиною прогресивною верствою суспільства».

Важливим аспектом індустріалізації для партійно-державного керівництва було визначення джерел фінансування. Це спричинилося до справжньої ідейно-політичної боротьби, в ході якої врешті-решт була розроблена нова соціально-економічна стратегія: вилучення коштів з аграрного сектору виробництва. Крім того, кошти на індустріалізацію накопичувалися шляхом примусових державних позик, значним збільшенням виробництва винно-горілчаних виробів, продажем за кордоном шедеврів образотворчого мистецтва.

Можна виділити декілька етапів здійснення індустріалізації. На першому (1926 – 1928 рр.) починається реконструкція старих виробничих фондів і будівництво нових, в основному невеликих і середніх підприємств (зведення Волховської і Штерівської електростанцій, початок будівництва Дніпрогесу).

Другий етап (1928 – 1932 рр.) – перша п’ятирічка – характеризується прискореним розвитком важкої промисловості. Водночас виявилася нестача будівельних матеріалів і обладнання, нездатність транспорту справитися з обсягами перевезень, які збільшились. Унаслідок цього призначені терміни переносилися. В середині п’ятирічки темпи зростання промислового виробництва загальмувались, а до кінця її - різко впали. Але через 4 роки і 3 місяці після початку першої п’ятирічки Й. Сталін заявив про її успішне завершення, маючи на увазі вартість виробленої продукції, яка в СРСР була дуже високою. Однак за натуральними показниками (метрах, кг) п’ятирічний план було виконано лише у 1934 р.

На другому етапі індустріалізації встановлюється жорстка централізація управління господарством: ринок замінюється директивним плановим розподілом ресурсів і товарів, заробітна платня визначається державою, запроваджується карткова система (1928 – 1935 рр.), змінюється структура управління промисловістю. Наприкінці 1931 – на початку 1932 рр. замість ВРНХ, яка керувала всіма галузями, були створені загальносоюзні народні комісаріати важкої, легкої і лісової промисловості. До кінця 30-х років у зв’язку з появою нових галузей функціонував уже 21 індустріальний наркомат. Утворення галузевих надмонополій супроводжувалося збільшенням обов’язкових планових завдань, детальною регламентацією виробництва, що призвело до різкого зростання управлінського апарату.

Темпи зростання промисловості у другій п’ятирічці (1933 –1937 рр.) також були нижче запланованих. Для пожвавлення економічного росту партійно-державне керівництво широко запроваджує виробниче (“соціалістичне”), що виникло ще в першій п’ятирічці. Найбільш яскравими прикладами його були рух ударників, рух новаторів, багатоверстатників, стаханівський рух. Його започаткував Олексій Стаханов, який у ніч з 30 на 31 серпня на торезькій шахті “Центральна-Ірміно”, змінивши організацію праці, за зміну за допомогою двох кріпильників виконав 14 добових норм. Машиніст П. Кривоніс (депо Слов’янська) почав удвічі швидше водити залізничні потяги. Трудові подвиги широко пропагувались по всій країні. Керівництво країни намагалося використати рух ударників так, щоб їх окремі високі досягнення стали середніми в усіх галузях народного господарства.

Завдяки стаханівському рухові підсумки другої п’ятирічки були дещо кращими, ніж першої, але казати про її дострокове виконання за 4 роки і 4 місяці (як було оголошено) не доводилося.

Четвертий етап (1938 – 1941 рр.) – 3-п’ятирічка - характеризувався спадом виробництва, що пояснювалося репресіями проти керівників виробництва, відсутністю матеріальних стимулів.

Але все ж таки у роки перших п’ятирічок країна зробила великий крок уперед. У 1928 – 1941 рр. було побудовано 9 тис. великих промислових підприємств. Серед них у першій п’ятирічці стали до ладу Дніпрогес, Урало-Кузнецький металургійний комбінат, Московський і Горьківський автомобільні заводи, тракторні заводи в Харкові та Челябінську, Туркестано-Сибірська залізниця. У другій – Уральський і Краматорський заводи важкого машинобудування, металургійні заводи в Магнітогорську, “Азовсталь” у Маріуполі і “Запоріжсталь” у Запоріжжі.

Підсумки індустріалізації і сьогодні залишаються в оцінці неоднозначними. Серед позитивних оцінок слід зазначити, що за загальним обсягом промислового виробництва радянська країна посіла друге місце в світі після 1913 р. (у 1913 р. - п’яте). Виникли нові галузі - автомобільна і тракторна промисловість, літакобудування та ін. У ході індустріалізації було ліквідовано безробіття, зросла чисельність та освітній рівень робітничого класу.

Завдяки індустріалізації СРСР створив одну з найпотужніших у світі військову промисловість.

Проте здійснення індустріалізації мало негативні наслідки: було підірвано сільськогосподарське виробництво, дуже повільно розвивалися легка і переробна промисловість, радянська економіка створювалася як ізольована від світової. Загальне одержавлення засобів виробництва, посилення централізації в управлінні вивласнювало людину праці, робило її цілковито залежною від держави.

У роки індустріалізації започатковувався екстенсивний шлях розвитку економіки, створювався господарський механізм, що позбавляв робітника стимулів до ефективної праці.

Насильницька колективізація сільського господарства та особливості її здійснення в різних регіонах країни.

Мільйони селян-одноосібників, власників засобів виробництва, які за власною волею розпоряджалися результатами своєї праці, стояли на заваді партійно-державній мережі країни, що від імені народу керувала на власний розсуд всіма засобами виробництва у промисловості. Її подальший прискорений розвиток у СРСР був можливий, в основному, за рахунок майже безоплатно вилученої сільськогосподарської продукції, що призначалася для експорту, постачання міст, новобудов і збройних сил. Змусити селян здавати державі вироблену продукцію можна було шляхом позбавлення їх власності та створення великих аграрних підприємств (колгоспів). У теоретичному плані це було освячено програмними засадами більшовицької партії.

У грудні 1927 р. ХV з’їзд партії поставив завдання поступового добровільного об’єднання селян у колгоспи (20% селянських господарств протягом першої п’ятирічки (1928 – 1932 рр.)). Після усунення з найвищих посад у партії і державі М. Бухаріна та його прибічників, наприкінці 1929 – на початку 1930 рр., оновлене керівництво партії і держави розпочало “суцільну колективізацію”. Згідно з Постановою ЦК від 5 січня 1930 р. зернові райони за термінами завершення колективізації було поділено на три категорії:

- до першої категорії були віднесені зернові райони Північного Кавказу та Поволжя (тут колективізація мала завершитись весною 1932 р.);

- до другої категорії – Україна, Сибір, Урал та Казахстан (весна 1933 р.);

- до третьої - всі інші незернові райони (весна 1935 р.).

Основною формою колективних господарств оголошувалась сільськогосподарська артіль. Колгоспникам (членам сільгоспартілі) в особистому користуванні залишались дрібна худоба і присадибна ділянка, основні засоби виробництва підлягали усуспільненню. Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Соціальний склад селянства напередодні колективізації був неоднорідним. Так, у 1927 р. селяни середнього достатку (“середняки”) складали 63%, незаможні (“бідняцькі”) – 22%, “пролетарські” – 11%. Саме дві останні категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі.

Заможних селянських господарств (так званих “куркульських”) було 4%. Вони були справжніми економічними лідерами села, прикладом господарювання для односельчан і водночас запеклими противниками погибельної для них колективізації. Тому важливою складовою державної політики колгоспного будівництва було “знищення куркульства як класу”, “розкуркулення”. У 1929 р. влада перейшла до відкритого терору проти “куркульства”. Протягом 1930 – 1931 рр. до Сибіру і Крайньої Півночі було виселено 381 тис. куркульських сімей (середній розмір сім’ї - 4 – 5 чол.). Поступово політика розкуркулювання перетворилася на засіб боротьби з усіма селянськими господарствами, власники яких не бажали вступати до колгоспів і на середняцькі, і навіть на бідняцькі господарства. Всього було розкуркулено до 15% відсотків селянських господарств, а адміністративно вислано 20%.

Лякаючи селянство жупелом розкуркулення, влада домоглася об’єднання в колгоспи до 1932 р. більше 60%, а до 1937 р. – 93% селянських господарств.

Основними підсумками колективізації було знищення найбільш продуктивних господарств (куркульських), розселянення селянства, яке перетворилося фактично на найманих працівників великих аграрних підприємств (колгоспів), що знаходилися під повним контролем держави. В ході колективізації падіння сільськогосподарського виробництва набуло обвального характеру (наприклад, поголів’я великої рогатої худоби скоротилося з 60 до 33 млн. голів). Планування здачі колгоспами сільськогосподарської продукції державі були нереальними. Але все ж сільськогосподарська продукція насильницькими засобами вилучалася. Все це спричинилося в 1932 – 1933 рр. до масового голоду в багатьох районах України, Північного Кавказу, Поволжя, Казахстану і мільйонів жертв. Зараз загальновизнаною є думка про голодомор як найбільший злочин Сталіна. Саме це дає нам підстави зробити висновок про переродження партійно-державної структури на злочинне угруповання.

Деяка стабілізація в радянському селі наступила тільки в середині 30-х років. З цього часу було введено директивне планування, в тому числі плани посівів і тваринництва. Створюється ефективна система перепомпування фінансових, матеріальних, трудових ресурсів з аграрного сектора в індустріальний. Це призвело до хронічного відставання аграрного сектора протягом усього подальшого часу існування СРСР.

Селяни були позбавлені введених у 1932 р. внутрішніх паспортів, що не давало їм можливості залишити місце свого проживання - це може бути кваліфіковано як запровадження новітнього кріпосного права.

У СРСР напередодні колективізації на 150 – 155 млн. населення щорічно вироблялося 72 –73 млн. т зерна, більше 5 млн. т

м’яса, понад 30 млн. т молока, а наприкінці 30-х рр. – на 170 –200 млн. чол. – 75 – 80 млн. т зерна, 4 – 5 млн. т м’яса і 30 млн.

т молока.

Проведення політики колективізації забезпечувало встановлення економічного, політичного контролю влади над колись самостійним виробником і власником - селянством – і перетворило його на об’єкт безжалісної експлуатації і маніпулювання з боку держави; засвідчило зраду принципам, проголошеним більшовиками в декреті про землю (жовтень 1917 р.), завдяки якому їм вдалося утримати владу в руках у роки громадянської війни і непу. Але колективізація відповідала партійним програмним завданням і кваліфікувалась компартійними ідеологами як велика соціалістична революція на селі. Яскраво висвітлюючи сутність політичного режиму, колективізація зміцнила економічну базу тоталітарного режиму та адміністративно-командної системи.

Утвердження ідеології і практики авторитаризму. Культ особи Сталіна. Конституція 1936 р. Політична система сталінізму. Політичні процеси. «ГУЛАГ».

Політична система «сталінізму» формувалася на міцному підмурку, створеному більшовиками в 1917 – 1921 рр. З самого початку існування радянської державності її можна характеризувати як авторитарну (нав’язану, а не вибрану добровільно й усвідомлено). З самого початку авторитарний режим набуває крайніх форм – тоталітарної, деспотичної, репресивної.

Починаючи з жовтня 1917 до початку 20-х років, у країні затверджується однопартійна політична система. У 1922 р. Й. Сталін був обраний генеральним секретарем ЦК РКП(б), в обов’язки якого входила підготовка засідань політбюро та ЦК і ведення поточної організаційної роботи. Цю непрестижну посаду Й. Сталін поступово перетворив на ключову, взявши під свій контроль добір і затвердження керівних партійних кадрів. У середині 20-х років майже рівний з Й. Сталіним вплив у партії мали М. Бухарін, Г. Зинов’єв, Л. Камєнєв і Л. Троцький. Сталін зміг усіх їх усунути від влади.

У 1929 р. встановлюється єдиновладдя Й. Сталіна. У грудні цього ж року відзначався його 50-річний ювілей. Святкування супроводжувалося зливою вихвалянь на його адресу.

Й. Сталін перетворився на головного і фактично єдиного ідеолога партії. Його виступам і статтям були притаманні:

- намагання переконати в неминучості комунізму;

- підкреслювання вірності ідеям К. Маркса і В. Леніна, їх постійне цитування;

- однобічність оцінок, догматизм і схематизм;

- перекручення історії та дійсності;

- непримиренність до інакодумців.

Сталінська ідеологія пропагувалася через всі засоби масової інформації, розгалужену мережу культурно-освітніх закладів (клуби, червоні куточки), а також літературу й мистецтво. Створювалась постать мудрого, далекоглядного вождя, невибагливого й уважного до простого люду. Після смерті Й. Сталіна КПРС охарактеризувала специфіку єдиновладдя як «культ особи» (шанування, поклоніння) Сталіна. Культ Сталіна перетворювався в щоденне, звичне явище для мас. В уяві мільйонів людей Й. Сталін перетворився в напівбога; усі з тремтінням повторювали його ім’я, вірили, що лише він один може врятувати СРСР. Преса все частіше пов’язувала з особою Сталіна всі економічні, політичні й наукові успіхи, за які радянський народ сплачував дуже велику ціну. Культове вихваляння перетворилось на складову частину особистої диктатури Сталіна.

Водночас з встановленням єдиновладдя Й. Сталіна політичний режим стає суворішим, упорується з елементами демократії, які жевріли в середовищі більшовицького проводу. Все меншою стає роль колективних органів керівництва ВКП (б). У 1917 – 1925 роках з’їзди партії відбувалися щорічно, в 1925 – 1930 роках - через 2 – 3 роки, а в 1930 –1939 - через 4 – 5 років. Водночас зросла роль вождя – Сталіна, який став кінцевою інстанцією найважливіших партійних і державних рішень.

Членство в партії розкривало широкі можливості для великих успіхів у професійній і громадській сферах. Тому, незважаючи на згортання внутрішньопартійної демократії, чисельність ВКП(б) зростала. В 1925 р. в ній нараховувалося більше, ніж 1 млн., а в 1939 р. – 2,5 млн. членів. Більшість з них були робітники, частіше за все ідеологічно не підготовлені. Серед них були як ревні ентузіасти “великого стрибку вперед”, так і кар’єристи. Партія стала одним із сталінських знарядь тотального контролю за життям суспільства.

Збільшилась кількість парторганізацій на промислових підприємствах, у колгоспах і радгоспах, закладах освіти і культури. Роль важливого знаряддя контролю за безпартійними робітниками і службовцями відігравали профспілки, які працювали під партійним керівництвом. Свій вплив на молодь ВКП(б) здійснювала через комсомол. Діяльність творчої інтелігенції контролювалась шляхом створення єдиних союзів і посиленням цензури.

Результатом контролю за громадським життям стало збільшення числа виборців, які брали участь у виборах: на виборах у ради в 1927 р. брала участь половина, а в 1939 р. уже 99% виборців.

У 1936 р. було ухвалено нову Конституцію – конституцію “соціалізму, що переміг”. Продекларовані в ній широкі права і свободи перекреслювалися запереченням демократії і приватної власності. Політичною основою суспільства “сталінська конституція” проголошувала ради депутатів трудящих. Економічною основою проголошувалася соціалістична власність (читай – державна) на засоби виробництва.

Формально влада в СРСР називалась радянською, хоча самі ради відігравали другорядну роль порівняно з партійними комітетами.

Замість з’їздів рад вищим органом влади проголошувалася двопалатна Верховна Рада СРСР (Рада Союзу і Рада Національностей), яка збиралася двічі на рік на один – два дні і швидко ухвалювала закони, рекомендовані їй пленумом ЦК ВКП (б). Її склад, як і склад усіх інших рад, визначався партійними комітетами, починаючи з Центрального. Вищим розпорядчим і виконавчим органом влади залишалася Рада народних комісарів СРСР. Наприкінці 30-х років її безпосередньо очолив Й. Сталін.

У 30-ті роки поширилися масштаби діяльності каральних установ. Роль політичної поліції в СРСР виконувало з середини 20-х років ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління при РНК СРСР), яке прийшло на зміну ВЧК і ДПУ і було перетворене в 1934 р. на НКВС (наркомат внутрішніх справ). Після смерті Ф. Дзержинського цю установу позачергово очолювали В. Менжинський, Г. Ягода, М. Єжов і Л. Берія. Робота ОДПУ – НКВС була спрямована не тільки на ліквідацію реальних і потенціальних противників більшовицької влади й особисто Й. Сталіна, а також на попередження незадоволення соціально-економічною політикою.

Багато в чому масштаби репресій були пов’язані з деспотичним, підозрілим і жорстоким характером Й. Сталіна, його бажанням встановити абсолютну владу.

ОДПУ – НКВС також було покликане забезпечувати програми індустріалізації примусовою працею. Їм підпорядковувалася

система виправно-трудівних закладів. Ще в 1931 р. в ОДПУ створюється головне управління таборів (ГУЛАГ). У 1940 р. в “архіпелазі” ГУЛАГ нараховувалося 53 табори, 425 виправно-трудових колоній, 50 колоній для неповнолітніх – із загальним числом ув’язнених 1,668 млн. чол. Більшість ув’язнених не була злочинцями у звичайному розумінні цього слова. Здебільшого в таборах опинялись звичайні люди за порушення одного з багатьох репресивних законів. Мета законодавства полягала в тому, щоб примусити працювати і дисциплінувати маси, які не палали бажанням брати участь у “великих стрибках”.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років було здійснено чистку збройних сил від колишніх офіцерів царської армії, відбулися сфальсифіковані процеси над старими спеціалістами (справи “Промпартії”, “Трудової селянської партії”). У зв’язку з колективізацією почалися масові репресії щодо селянства.

Хвиля репресій особливо посилилася після вбивства секретаря ЦК і Ленінградського обкому партії С. Кірова 1 грудня 1931 р. З цього часу справи про терористичні акти розглядалися не більше 10 днів без прокурора й адвоката. Не припускалось оскарження й помилування, а смертний вирок виконувався без затримання. Розширювалася система донощиків, широкого розповсюдження набули арешти без санкції прокурора й безпідставні доноси. Єдиним свідченням провини могли бути визнання звинувачуваних, які отримувалися заходами фізичного впливу. НКВС складала особливі списки для Військової колегії Верховного суду, що заздалегідь визначала міру покарання включеним до них особам. Установи, покликані захищати законність, стали широко вживати поняття “ворог народу”, яке виключало можливість оправдальних вироків. Максимальний термін позбавлення волі збільшувався з 10 до 25 років. Було ухвалено закон про покарання членів сімей “зрадників Вітчизни”. До карної відповідальності почали притягати і дітей, починаючи з 12 років.

З другої половини 30-х років відбулася серія судових процесів над колишніми лідерами антисталінської опозиції в ВКП(б):

- у 1936 р. за сфальсифікованим звинуваченням були засуджені до вищої міри покарання Г. Зинов’єв, Л. Камєнєв і ін. (зараховані до так званого “Антирадянського об’єднаного троцькистсько- зинов’євського центру”);

- у 1938 р. за сфальсифікованим звинуваченням були засуджені прибічники М. Бухаріна (так званий “Антирадянський правотроцькистський блок”). Майже всі (серед них М. Бухарін, О. Риков, Х. Чаковський) розстріляні.

У 1937 – 1938 роках репресивна політика сягнула свого піку. За звинуваченням у “контрреволюційній діяльності» було засуджено 1,3 млн. чол. Тяжкими для країни виявилися масові репресії у збройних силах. У ці ж роки було знищено більшість членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з’їздом у 1934 р. Репресії торкнулись і каральних установ: були засуджені і розстріляні керівники НКВС Г. Ягода і М. Єжов. Усього за офіційними даними КДБ СРСР у 1930 – 1950 роках за звинуваченням у контрреволюційній і антидержавній діяльності було засуджено 3,8 млн. чол., з них 786 тис страчено. За даними комісії при Президентові Росії загальне число жертв репресій становило за ці роки 21,5 млн. чол.

Визначним впливом на становлення політичної системи в СРСР були такі чинники:

1) “новий тип” більшовицької партії, який полягав у відкиданні головних досягнень європейської цивілізації – приватної власності і демократії;

2) вождистський тип більшовицької партії: зосередження великих повноважень у руках лідерів при їх фактичній безконтрольності; неможливість впливу рядових членів партії на партійну політику;

3) багатовікові традиції одноосібної царської влади, відсутність демократичної культури у громадян СРСР;

4) великий вплив прошарків суспільства, що підтримували ідеї зрівняльного розподілу;

5) великий вплив у масах ідеї дарунку щастя всьому людству.

Велика доля громадян, які підтримували більшовицькі перетворення в країні, була соціальною опорою нової влади. З представників цих прошарків формувався керівний склад партійних, радянських і господарчих кадрів, що були активними провідниками сталінської політики.

Таким чином, характерними рисами політичної системи у СРСР наприкінці 20-х – у 30-ті роки, які дають підстави кваліфікувати її як тоталітарну, були: централізація управління, необмежена влада Й. Сталіна, однопартійність, формальний характер демократії, цілковитий контроль за всіма сферами життя суспільства, монополія марксистсько-ленінської ідеології, порушення законності й масові репресії.