Тема 10. Політичний і соціально-економічний розвиток срср у другій половині 50-х – першій половині 60-х рр.

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) розпочалася певна лібералізація суспільно-політичного життя в СРСР. Під прикриттям розмов про «колективне керівництво» в партійно-державній верхівці велась гостра боротьба за владу. Спочатку перше місце в ієрархії, що склалася, посів Г. Маленков (голова Ради міністрів); друге за ступенем впливу – Л. Берія; третє – М. Хрущов, який очолив партійний апарат. Усі троє розуміли неможливість продовження сталінського курсу без принципових коректувань. Найбільш оперативно й рішуче з новою програмою виступив Л. Берія – за проведення амністії ув’язнених, обмеження фінансування військово-промислового комплексу, перегляд принципів національної політики, відмову від створення колгоспів у країнах-сателітах СРСР у Східній Європі, об’єднання ФРН і НДР та ін.

Він не був підтриманий іншими керівниками країни, тому що вважав необхідним перерозподіл реальної влади від партійних органів до державних, що підривало підвалини політичної системи радянського суспільства. Загальне незадоволення в керівництві країни викликало прагнення Л. Берії до одноосібної влади. До того ж всесильний у минулому шеф радянських спецслужб, за часів Сталіна примушував тремтіти будь-якого представника партійно-державної верхівки й нажив собі чимало ворогів.

У червні 1953 р. М. Хрущов організував арешт Л. Берії, якого потім було засуджено і страчено як “ворога комуністичної партії і радянського народу”. Після цього на провідні позиції дедалі активніше висувається М. Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. У ході подальших інтриг на початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з поста голови уряду й замінено М. Булганіним, який не претендував на першу роль у керівництві.

Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя, яке згодом у середовищі творчої інтелігенції отримало назву “відлига”. Скасовувалися одіозні укази, серед них “Про судову відповідальність робітників і службовців за самовільний вихід з підприємств та установ і прогул без поважної причини”. Розпочався перегляд справ політв’язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися із зон вічної мерзлоти в міста і села Радянського союзу, несучи правду про ГУЛАГ.

У 1954 р. було реабілітовано всіх засуджених за “ленінградською справою”. У грудні 1954р. в тому ж Будинку офіцерів, в якому свого часу відбувався процес за “ленінградською справою”, відбувся контрпроцес, де було засуджено колишніх керівників міністерств держбезпеки СРСР, що її сфабрикували.

Починається реабілітація багатьох незаконно репресованих державних і партійних працівників, діячів культури і науки, яких було в роки сталінщини оголошено ворогами народу: В. Антонов-Овсієнко, А. Бубнов, С. Косіор, М. Криленко, Я. Рудзутак, В.Чубар та ін. Було реабілітовано репресованих воєначальників В.Блюхера, М.Тухачевського, І.Уборевича, Й.Якіра.

Ухвалюється рішення про реабілітацію репресованих у роки війни народів та відновлення їх національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реабілітацію було відмовлено поволзьким німцям і кримським татарам.

Одним з найвищих моментів лібералізації став ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на його закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Й. Сталіним та його поплічниками. Розвінчуючи “культ особи”, нове керівництво прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише “викривленням” соціалізму.

Водночас доповідь М. Хрущова була недостатньо повною і глибокою, тому що сам доповідач був прибічником радянської суспільно-політичної моделі. Він не аналізував причин культу особи Й. Сталіна, не називав загального числа репресованих, визнавав правильною його боротьбу з опозицією.

На жаль, доповідь М. Хрущова не була опублікована в 1956 р., хоча члени КПРС і ВЛКСМ були ознайомлені з нею на зборах. Тільки в 1989 р. ця доповідь побачила світ, хоча на Заході вона стала широко відомою вже у 1956 р. 30 червня 1956 р. було ухвалено постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Вона не містила викривальних фактів, які були у доповіді, і була кроком назад у процесі десталінізації суспільства. На ХХІІ з’їзді КПРС (1961 р.) питання про культ особи Сталіна вперше обговорювалось відкрито. Було ухвалено рішення про виніс тіла Сталіна з Мавзолею. Реабілітація жертв сталінського терору залишилась незавершеною.

Переважна більшість радянського суспільства визнала критику сталінізму правильною. Разом з тим консервативні кола і прості люди, запаморочені багаторічною радянською пропагандою, знеславлення великого вождя сприйняли вороже. Так, у жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яка була розстріляна військами.

Найвище керівництво ЦК КПРС – Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович, Д. Шепілов та ін. прибічники сталінізму вступили в змову, щоб позбавити М.Хрущова керівної посади. У вирішальний момент М.Хрущов використав у боротьбі проти опонентів збройні сили. А згодом на пленумі ЦК КПРС (червень 1957р.) більшість підтримала першого секретаря і схвалила його пропозицію про виведення зі складу ЦК “антипартійної групи” (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Й.Сталіна опозиціонерів не розстріляли. Їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом’якшення комуністичного режиму.

Ця перемога зміцнила позиції М.Хрущова, надала йому можливість впевнено крокувати до одноосібної влади. В ході залаштункових інтриг з посади голови Ради Міністрів було усунено М.Булганіна, і лідер компартії сам обійняв цю посаду.

М.Хрущов, як і попередні вожді, проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства, першочерговим завданням розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цієї настанови було розроблено й ухвалено нову, третю програму партії на ХХІІ з’їзді КПРС (1961 р.).

Економічні та суспільні реформи були спрямовані на втілення фантастичного завдання: у найкоротші терміни наздогнати й випередити передові країни Заходу за показниками виробництва продукції на душу населення.

Задля прискорення темпів економічного розвитку партійно-державне керівництво намагалося провести реформу, лейтмотивом якої була децентралізація. У 1957 р. було скасовано галузеві міністерства. Замість них в економічних районах, що об’єднували одну або більше областей, стали функціонувати територіальні органи керівництва підприємствами і будовами – ради народного господарства (раднаргоспи). Метою реформи було максимальне використання місцевих ресурсів і підвищення оперативності управління .

Створення раднаргоспів дало обмежений позитивний результат (скорочення бездумного перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, підвищення стимулів розвитку заводів і фабрик місцевого підпорядкування, зростання ініціативи на місцях, прискорення процесу реконструкції багатьох підприємств). При цьому реформа не зачіпала основ командно-адміністративної системи. Господарство країни розвивалося, як і раніше, екстенсивним шляхом. У цілому в роки правління М. Хрущова мала місце тенденція зниження темпів зростання промислового виробництва, хоча вони й залишалися дуже високими (12% у 1956 р. і 7,6% у 1964 р.).

Уже з перших повоєнних років великих зусиль докладалося до розбудови військово-промислового комплексу, зокрема виробництва нових видів зброї. У 1953 р. Радянський Союз випробовував термоядерну зброю. У руслі вирішення завдань військових у 1954 р. вперше у світі стала до ладу атомна електростанція. На військову проблематику було спрямовано космічну програму СРСР жовтня 1957 р. Радянський Союз вперше у світі здійснив запуск штучного супутника Землі. 12 квітня 1961 р. вперше у світі в космос полетіла людина, льотчик-космонавт Ю. Гагарін.

Значна увага в зазначений період приділялася розвитку сільського господарства. Ще у вересні 1953 р., виступаючи на пленумі ЦК КПРС, М. Хрущов звернув увагу на його катастрофічний стан і висунув низку важливих пропозицій. Їх запровадження спричинило підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, збільшення капіталовкладень у аграрний сектор. Зі збільшенням присадибних ділянок, зниженням норм зобов’язання на поставку натуральних продуктів і скороченням грошового податку посилилась зацікавленість селян у розширенні свого власного виробництва.

Для вирішення зернової проблеми, за пропозицією М. Хрущова, почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі, що потребувало величезних людських і матеріальних ресурсів. За два роки на цілинні землі приїхало 360 тис осіб, переважно молодь. Уже в 1954 р. цілина дала понад 40% валового збору зерна. За три роки було освоєно 37 млн. га, що становило третину всіх земель, які оброблялися в Україні. У 1956 р. в країні було зібрано рекордний урожай – 125 млн. т, частка цілинного хлібу в ньому становила 50% .

Всі ці заходи надали можливості збільшити виробництво сільськогосподарської продукції за 1954 – 1958 роки на 35% порівняно з попереднім п’ятиріччям. Саме в цей час було перевищено показники імператорської Росії зі споживання продовольчих товарів на душу населення. У роки “відлиги” було скасовано паспортні обмеження стосовно селян.

Однак у подальшому далися взнаки непередбачені негативні наслідки суто екстенсивного розвитку народного господарства. Вже в 1958 р. було вичерпано можливості цілинних земель. Перші врожаї забезпечувалися природною родючістю цілинних ґрунтів. Але оскільки не застосовувалися ефективні агрономічні методи, ґрунти були беззахисні перед ерозією, яка спричинила падіння врожайності зернових культур.

При цьому наприкінці 50-х – на початку 60-х років у зв’язку з ухваленням КПРС побудови комунізму була здійснена відчайдушна спроба збільшення обсягів виробництва. Вона складалася з низки сумнівних за своїми результатами заходів.

У 1958 р. було ухвалено рішення про ліквідацію МТС. Їх машинний парк колгоспи мусили викупити. Державне керівництво сподівалося на ефективне використання техніки. Через різні причини цього не сталося, а колгоспи заборгували великі кошти.

Не виправдало сподівань широке впровадження американського досвіду вирощування кукурудзи. Так, засіявши у 1962 р. кукурудзою 37 млн. га, радянські аграрники зібрали її лише з 7 млн. га.

У зв’язку з кампанією усуспільнення особистої худоби й скороченням присадибних ділянок знизилось виробництво особистих селянських господарств. Уряд був змушений підвищити ціни на масло на 50% , на м’ясо - на 25 – 40 %. Відповідно зросли ціни на м’ясо-молочну продукцію. У 1962 р. СРСР був вимушений купувати зерно за кордоном. Тимчасово запроваджувався нормований розподіл хлібопродуктів.

Нездійснені плани спричинили й соціальну кризу. Відбулися масові народні виступи у Грозному, Кривому Розі, Теміртау, які закінчилися сутичками з військами та міліцією. У червні 1962 р. був розстріляний робітничий виступ у Новочеркаську: загинуло 16 і було поранено понад 40 демонстрантів. Ще сімох учасників виступу в Новочеркаську розстріляли після судового процесу “у справі організаторів і найактивніших учасників масових безпорядків”.

За часів М. Хрущова значно збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво. У 1956 р. проводиться пенсійна реформа. У результаті середній розмір пенсій за віком збільшився більше ніж у 2 рази. Водночас було зменшено тривалість робочого дня до 7 годин. Збільшуються асигнування на охорону здоров’я, скасовується плата за навчання в старших класах середньої школи, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах.

У роки “відлиги” помітно пожвавішало культурне й наукове життя. Цьому сприяла реабілітація частини діячів культури, репресованих за часів Й. Сталіна. У 1958 р. було ухвалено постанову ЦК КПРС “Про виправлення помилок в оцінці опер “Велика дружба”, “Богдан Хмельницький”.

Після ХХ з’їзду КПРС побачили світ твори О. Солженіцина, О. Твардовського, В. Дудінцева, І. Еренбурга, А. Вознесенського, Є. Євтушенка та інших письменників. Водночас у сфері культури намітилися тенденції, притаманні тоталітарній державі. Партійні органи своїми директивами намагались нав’язати штампи творчому процесу. Занадто негативну оцінку отримали такі антисталінські твори, як романи “Власна думка” Д. Граніна, “Не хлібом єдиним” В. Дудінцева, фільм М. Хуцієва “Застава Ілліча”. Роман “Доктор Живаго”, який навіть не був опублікований у СРСР, спричинив виключення Б. Пастернака зі Спілки письменників.

М. Хрущов більше 11 років очолював КПРС і більше 6 років – уряд. За часів Сталіна він активно поширював культівську ідеологію. Він хотів подолати найбільш одіозні прояви тоталітаризму, але багато в чому діяв притаманними йому методами. М. Хрущова відрізняв невисокий рівень культури й освіти. Він намагався рішучими заходами покінчити зі сталінщиною у країні, але не зміг усвідомити сутність соціальних явищ, зрозуміти причини багатьох протиріч. Урешті-решт коріння сталінізму не було знищено.

У 1962 р. М. Хрущов зробив безпрецедентний крок: поділив парторганізації на промислові й сільськогосподарські. Цей захід викликав велике незадоволення всесильних секретарів обкомів (князів партії), які втрачали значну частину владних повноважень. Зміни не обминули збройні сили, держбезпеку, які були опорою комуністичного режиму. Партійно-державна номенклатура, командний склад збройних сил, співробітники КДБ (нащадок ВЧК і ОДПУ) були незадоволені сумбурними й непослідовними діями М. Хрущова. Водночас його авторитет похитнувся серед усіх прошарків населення. За цих обставин відставка радянського лідера стала неминучою. Ініціаторами усунення М. Хрущова були секретарі ЦК КПРС Л. Брежнєв, О. Шелепін, М. Підгорний, голова КДБ В. Семичасний.

На засіданні Президії ЦК КПРС 12 - 14 жовтня 1964 р. звинувачений у “волюнтаризмі і суб’єктивізмі” М.Хрущов був вимушений піти у відставку з посад першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК було обрано Л.Брежнєва, головою Ради Міністрів призначено О. Косигіна.