Тема 12. Срср у другій половині 80-х - на початку 90-х рр.

Негативні явища в економічній, політичній, соціальній і духовній сфері викликали необхідність докорінного відновлення всіх сторін життя суспільства. Перші спроби виходу з цієї ситуації розпочав, але не встиг здійснити Ю. Андропов, який знаходився у влади з жовтня 1982 р. до лютого 1984 р. К.Черненко, що заступив його, проводив ту ж політику, що і Л. Брежнєв. У березні 1985 р., після смерті Черненка, Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем енергійного представника "покоління шістдесятників" М. Горбачова.

На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК Горбачов охарактеризував стан радянського суспільства як передкризовий та оголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Цей курс конкретизував XXVII з'їзд КПРС у 1986 р. Була поставлена мета – збільшити темпи економічного зростання та подвоїти до 2000 року промисловий потенціал країни. Основними шляхами досягнення мети називались:

• використання досягнень науково-технічного прогресу;

• зосередження уваги на технічному переозброєнні діючих підприємств замість побудови нових (для цього пропонувався першочерговий розвиток машинобудування);

• активізація людського чинника;

• зміна соціальної політики (відмова від остаточного принципу виділення коштів на потреби людей).

Водночас ХXVII з'їзд націлював і на використання старих командно-адміністративних методів – зміцнення дисципліни, посилення роботи з кадрами; покращення партійного керування економікою. Це свідчить і про те, що М. Горбачов прийшов до влади без чіткої концепції та програми змін.

Темпи зростання промислового виробництва й національного прибутку в 1986 р. були вищими, ніж в одинадцятій п'ятирічці, але нижчими від запланованих. У цілому народне господарство продовжувало працювати по-старому. Січневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС пояснив причини труднощів у економіці деформаціями соціалізму, дією "механізму гальмування". На перший план замість прискорення висувалася "перебудова", а її головним напрямком ставала демократизація. У червні 1987 р. Пленум ЦК затвердив реформу управління народним господарством. Головна ідея полягала в сполученні планової економіки з самостійністю підприємств, тобто створенні "госпрозрахункового соціалізму".

Ухвалені незабаром "Закон про державне підприємство", постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР привели в дію механізм реформ, що виявився явно недосконалим. Основні його недоліки полягали у збереженні міністерств з їхнім прагненням диктувати свою волю підприємствам; запровадженні жорсткого держзамовлення, яке мало відрізнялося від плану; визнанні законними тільки державної та колгоспно-кооперативної форм власності; відсутності організацій, що повинні забезпечувати самостійність господарників придбанні сировини та реалізації товарів. Таким чином, зруйнування старої системи економічних відносин не супроводжувалося створенням нової, що призводило до погіршення становища у народному господарстві. Паростки нового (створення кооперативів, передача в оренду невеликих підприємств, магазинів тощо) не змінювали загальної ситуації в економіці. Величезні кошти, асигновані на розвиток промисловості та сільського господарства в 1986-1988 р., не дали очікуваного результату. Внаслідок цього в 1989-1990 рр. різко знизилося інвестування в економіку. 1989 р. почалося скорочення обсягів промислового виробництва, а в 1990-1991рр. цей процес охопив практично всі галузі народного господарства.

Невдачі економічної політики М. Горбачова визначили такі чинники:

1) пріоритетне (привілейоване) становище ідеології та політики щодо економіки. Керівники країни підтримували тільки ті програми, які відповідали їхнім уявленням про соціалізм. В економічній політиці відбивалось і лавірування М. Горбачова між консерваторами та демократами;

2) політична нестабільність у країні: виникнення та поширення страйкового руху, протистояння республіканських і центральних органів влади, прагнення республік до самостійного вирішення своїх проблем, що сприяло розриву господарчих зв'язків між регіонами та підприємствами;

3) різке скорочення валютних і карбованцевих надходжень через зниження на світовому ринку цін на нафту та газ; антиалкогольну кампанію, збитки від якої сягали 70 млрд. крб.; допомогу "дружнім режимам" – майже 56 млрд. інвалютних крб.

Невдачі в економічних перетвореннях підштовхнули М. Горбачова до змін у політичній системі. Спочатку він, як і всі його попередники, вважав створену більшовиками систему влади непохитною. Але на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС уже говорилося про недосконалість політичної системи та були намічені заходи щодо демократизації суспільства. Після Пленуму почалася "епоха гласності". На сторінках газет і журналів з'явилося безліч статей, присвячених "білим плямам" історії – у першу чергу сталінським зловживанням. У зв'язку з цим Політбюро ЦК КПРС створило комісію з додаткового вивчення матеріалів репресій 30-х – початку 50-х рр. на чолі з О. Яковлєвим. Були переглянуті справи тих, хто не підлягав реабілітації за часів М. Хрущова. Побачили світ раніше заборонені літературні твори. Стали звичними мітинги та збори, на яких люди відверто говорили про наболіле. З'явились неформальні організації. Все це підштовхнуло Горбачова до нового кроку.

1988 року відбулась ХІХ Всесоюзна конференція КПРС, що ухвалила постанову про реформу політичної системи. Метою реформи було створення в СРСР громадянського суспільства (це поняття в документах КПРС ще не використовувалось) та правової держави. Основними напрямками перетворень стали: розширення функцій Рад народних депутатів, перехід від безальтернативних до альтернативних виборів, проведення референдумів з найважливіших питань громадського життя, децентралізація управління. Вищим законодавчим органом країни став З'їзд народних депутатів СРСР, а в перервах між його засіданнями – двопалатна Верховна Рада.

І З'їзд народних депутатів (1989 р.) обрав Головою Верховної Ради СРСР М.С. Горбачова, Головою Ради Міністрів - М.І. Рижкова. ІІІ з'їзд (1990 р.) ухвалив постанову про запровадження посади президента країни. М. Горбачов ішов на це, бо бачив послаблення впливу КПРС та її Генерального секретаря. Як голова Верховної Ради (по суті, спікер парламенту) він не міг розв'язувати багатьох питань керування державою. На ІІІ з'їзді М. Горбачов виявився єдиним претендентом на пост президента, але проголосувало за нього менше 60% депутатів. На цьому ж з'їзді було скасовано статтю 6 конституції СРСР про "керуючу та спрямовуючу роль КПРС" у суспільстві. Таким чином, виникла законодавча основа для формування багатопартійної системи. Були створені: Соціалістична, Соціал-демократична, Демократична, Конституційно-демократична, Християнсько-демократична, Республіканська партія та ін. Більшість з них об'єдналася потім у русі "Демократична Росія", відійшла від соціалістичних ідей, стала на ліберальні позиції. В цей же час у КПРС до кінця 1990 року визначилося 5 основних напрямків: від консервативної Російської комуністичної партії І.Полозкова до "Демократичної платформи у КПРС". Отже, наявний був політичний плюралізм у суспільстві. Перетворення Горбачова в політичній сфері призвели врешті-решт до демонтажу тоталітарної системи.

Не менш бурхливо розгорталися події і на міжнародній арені. У підвалини зовнішньої політики СРСР за часів Горбачова було покладено концепцію "нового політичного мислення". Це відбулося у зв'язку із загостренням глобальних проблем (ядерної загрози, вірогідності екологічних катастроф, поширення небезпечних для людства захворювань тощо), а також неможливістю для СРСР брати участь у подальшій гонці озброєнь через проблеми в економіці. Концепція "нового політичного мислення" виходила з тези про взаємозалежність та цілісність світу, необхідність виживання всього людства. Пропонувалося відмовитися від розв'язання міжнародних проблем силовими методами, а єдиним шляхом до безпеки називалися політична згода, роззброєння, розвиток відносин на базі принципів мирного співіснування.

Конкретними кроками СРСР в області зовнішньої політики, що сприяли припиненню "холодної війни", стали:

• укладання угоди зі США про ліквідацію ядерних ракет середньої та малої дальності (1987 р.);

• виведення радянських військ з Афганістану (1989 р.);

• участь в урегулюванні конфліктів у Південно-Східній Азії, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа, Ефіопії;

• відмова від підтримки комуністичних режимів у Албанії, Болгарії, Угорщині, НДР, Польщі, Румунії, Чехословаччині та Монголії, що прискорило їхній крах (1987-1990 рр.);

• погодження на возз'єднання НДР та ФРН у єдину Німеччину (1990 р.);

• покращення відносин з провідними країнами Заходу та налагодження контактів з азіатськими державами – Ізраїлем, Японією, Китаєм, Південною Кореєю.

У листопаді 1990 р. в Парижі відбулась зустріч країн учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). СРСР підписав Паризьку хартію, в якій підтверджувалася необхідність дотримання країнами НБСЄ гельсінських принципів. Представники НАТО й Варшавського Договору підписали Спільну декларацію, де проголошувалося припинення конфронтації в Європі. В 1991 р. Організація Варшавського Договору, спрямована проти НАТО, припинила своє існування.

У той час, як зовнішньополітичний курс Горбачова був успішним, у середині країни в 1990-1991 рр. загострилася політична й економічна криза. Спроба керівництва ліквідувати її шляхом змін у структурі влади та розширенням повноважень президента не дала позитивних результатів.

Важливим явищем перебудови була тенденція до суверенітету республік. Крах комуністичних режимів у країнах Східного блоку, звільнення їх від опіки Москви надихнули національні сили передусім прибалтійських республік СРСР. Під час виборів до Верховних Рад Литви, Латвії та Естонії більшість голосів отримали рухи, які виступали за національну незалежність і вихід зі складу СРСР. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви ухвалила акт "Про відновлення незалежності Литовської держави". Впродовж весни і літа 1990 р. Латвія, Естонія, РРФСР, Україна та інші радянські республіки ухвалили декларації про державний суверенітет.

Досить помітним явищем перебудовчих процесів стало наростання національної нетерпимості, яке вилилося у криваві сутички в Нагірному Карабаху, Сумгаїті, Фергані, що супроводжувалися сотнями людських жертв.

Реальна загроза некерованого розпаду СРСР примусила центр і республіки шукати шляхи до компромісів і угод. Таким компромісом могло бути укладення нового союзного договору, який міг би перетворити СРСР на дійсно федеративну державу.

Однак у результаті путчу 19-21 серпня 1991 р., організованого найбільш консервативною частиною проімперськи і прокомуністично налаштованих найвищих посадових осіб країни, підписання договору було зірвано. В країні оголошено про те, що президент не може виконувати обов'язки і влада переходить до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) у складі 8 осіб, серед яких були віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго. ДКНС заявив про свій намір не допустити розпаду СРСР. У Москву було введено військові частини. Але з перших годин перевороту змовники зіткнулися з рішучою протидією керівництва Російської федерації, на чолі з президентом Б. Єльциним, передової частини населення Москви та найбільших адміністративних центрів. Врешті-решт путч зазнав поразки, членів ДКНС було заарештовано. Було призупинено діяльність КПРС. Так партія перестала існувати як правляча державна структура.

Серпневий путч остаточно послабив центральну владу, підірвав її авторитет і посилив прагнення республік до самостійності.