Тема 6. Формування адміністративно-командної системи у срср

Після завоювання влади більшовицьке керівництво неодноразово переживало потрясіння, викликані гострими суперечками щодо внутрішньої та зовнішньої політики. Це примушувало беззаперечного лідера партії В. Леніна замислюватися над майбутнім влади. Смертельно хворий вождь наприкінці 1922 – на початку 1923 р. продиктував декілька нотаток, що умовно називають «політичним заповітом».

Головним з цих документів була диктовка, в якій В. Ленін охарактеризував своїх найближчих соратників. П’яти з них (Л. Троцькому, Л. Камєнєву, Г. Зинов’єву, М. Бухаріну і Г. П’ятакову) дано політичну характеристику, з наголосом на ідейно-політичні хитання. Шостому ж - Й. Сталіну – В. Ленін дає іншу характеристику, зупиняючись лише на рисах його особистості, і пропонує звільнити його з посади генерального секретаря ЦК партії.

21 січня 1924 р. В. Ленін помер. Це спричинило загострення боротьби за владу. Головними суперниками в цій боротьбі виступили Й. Сталін і Л. Троцький .

Й. Сталін, посівши другорядну на той час посаду генерального секретаря, почав широко користуватися методами підбору і призначення на відповідальні посади надійних та відданих собі осіб. Уже за перший рік діяльності Й. Сталіна керівником партійного апарату таких призначень було зроблено більше 4,5 тис.

На боці Й. Сталіна виступили впливові члени керівництва РКП(б) Л. Камєнєв і Г. Зинов'єв. Так у партії утворилася керівна «трійка». До літа 1925 р. «трійка», спираючись на своїх прибічників, публічними й залаштунковими маневрами відсунула з важливих посад Л. Троцького та його прихильників на другорядні пости.

Перемога над Л. Троцьким послабила зв’язки між учасниками “трійки”. Вони почали боротьбу між собою. У 1925 р. оформлюється антисталінська, так звана, “нова опозиція”, очолювана заступником голови радянського уряду Л. Камєнєвим і керівником ленінградських комуністів Г. Зинов’євим. Опозиціонери спирались на підтримку однієї з найбільших партійних організацій у країні – Ленінградської.

На XIV з’їзді партії дії “нової опозиції” було засуджено більшістю делегатів. А Й. Сталін забезпечив собі підтримку переважної більшості у вищому партійному керівництві (політбюро), ввівши до його складу В. Молотова, М. Калініна, К. Ворошилова, які в майбутньому підтримували будь-які сталінські акції. РКП(б) було перейменовано у Всесоюзну комуністичну партію більшовиків (ВКП(б)). Лідерів “нової опозиції” усунули від виключно значних посад. Ленінградську партійну організацію очолив С. Кіров.

У 1926 р. проти Й. Сталіна та його прибічників виступила “об’єднана опозиція”, на чолі якої стояли Г. Зинов’єв, Л. Камєнєв, Л. Троцький. Опозиціонери проголосили тезу про зраду ідей революції новим керівництвом партії, вимагали прискореного розвитку промисловості, «надіндустріалізації» за рахунок селянства.

Майже півтора року опозиція вела безнадійну боротьбу зі згуртованим навколо Й. Сталіна партійним апаратом. Кульмінацією боротьби став позачерговий пленум ЦК ВКП (б) (листопад 1927 р.), на якому троцкістсько-зинов’євську опозицію було засуджено. Доля опонентів Й. Сталіна склалася трагічно. Л. Троцький був висланий до Алма-Ати, а згодом за межі СРСР. Пізніше його було вбито в Мексиці агентом радянської спецслужби.

Г. Зинов’єв і Л. Камєнєв було засуджено і розстріляно в СРСР у 30-ті роки.

Боротьба в керівництві партії велась нібито з принципових питань будівництва нового суспільства. Насправді це була боротьба за контроль над партією. Яскравим свідченням цього твердження були подальші події, коли Й. Сталін у питанні індустріалізації фактично перейшов на позиції Л. Троцького.

З цим була пов’язана чергова криза в партійному керівництві і зміни в політичному курсі партійно-державного керівництва. Восени 1927 р. СРСР був охоплений хлібозаготівельною кризою. Справа в тому, що на XV з’їзді ВКП(б) було ухвалено директиви для складання першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства, в яких було закладено принципове рішення про використання “ножиців цін”. Держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а тому могла визначати рівень заготівельних цін. Таке ж становище у виробництві промтоварів дозволяло їй завищувати продажні ціни. Штучно створюваний перепад у цінах на промислові й сільськогосподарські товари і дістав назву “ножиці цін”. Таким чином сталінське керівництво намагалося вирішити швидкими темпами завдання створення у країні великого машинного будівництва (індустріалізація).

Через те, що заготівельні ціни були занижені, селяни не повезли хліб на ринок. На кінець 1927 р. закупили хліба в два рази менше, ніж передбачалося планом. Це загострило проблему постачання промислових центрів. Зменшилися й валютні надходження у зв’язку зі зменшенням експорту зерна.

У попередні роки кризи хлібозаготівель долались ринковим шляхом: підвищенням цін на хліб. Але Й. Сталін та його однодумці вирішили скористатися методами “воєнного комунізму”. Селян силували здавати хліб за збитковими цінами під загрозою штрафних санкцій, тюремного ув’язнення або конфіскації майна. За допомогою цих та інших надзвичайних заходів (подекуди закривались ринки, заборонялась торгівля) кризу хлібозаготівель вдалося подолати.

Але дуже відчутним був і зворотний бік надзвичайних заходів. Селянство, переконавшись у тому, що держава знову почала застосовувати до них примус, скоротило посівні площі. Щоб уникнути «розкуркулення», заможні селяни масово вирізали

худобу, в тому числі тяглову. Все це призводило до руйнації продуктивних сил суспільства

Й. Сталін розумів, що «надзвичайщина», за допомогою якої подолали хлібозаготівельну кризу це одноразовий або кількаразовий захід для вилучення готової продукції. Змусити селян виробляти сільськогосподарську продукцію не на продаж, а для держави, можна було тільки шляхом позбавлення їх власності, тобто шляхом створення на селі великих аграрних підприємств (колгоспів) під повним контролем держави. Це, до речі, відповідало програмним настановам більшовицької партії.

Надзвичайні заходи та їх переростання в справжній соціально-економічний переворот на селі зустріли опір з боку деяких членів політбюро ЦК ВКП(б). М. Бухарін (головний редактор газети «Правда»), О. Риков (голова РНК) і М. Томський (голова радянських профспілок) виступали за збереження основних принципів непу і збалансований розвиток промисловості й сільського господарства. М. Бухарін відкрито критикував політику надзвичайних заходів. Позиція цих авторитетних політиків була кваліфікована як «правий ухил», ворожий «генеральній лінії» партії. У 1929 – 1930 рр. вони та їх нечисленні прибічники були звільнені зі своїх посад. Так у 1929 р. фактично встановилася одноосібна влада Й. Сталіна і в партії, і в державі.

Одноосібна влада в однопартійній державі відповідала процесам, які відбувалися в народному господарстві: формування єдиної державної власності на засоби виробництва. Натиск держави спричинився до того, що врешті-решт були анульовані договори, за якими приватники брали в оренду підприємства, ліквідовані іноземні концесії, почався наступ на непмана. Водночас все більше обмежувалася свобода торгівлі. У промисловості, в умовах жорсткої централізації управління, запанувала форсована індустріалізація, на селі – колективізація одноосібних селянських господарств.

Таким чином, в СРСР паралельно сформувались подібні одна до одної за своїм антидемократизмом політична й економічна системи, комплекс яких отримав у публіцистичній і науковій літературі 80 – 90-х років назву командно-адміністративної системи.