Тема 13. Розпад срср. Співдружність незалежних держав

Негативні явища в економічній, політичній, соціальній і духовній сфері викликали необхідність докорінного відновлення всіх сторін життя суспільства. Перші спроби виходу з цієї ситуації розпочав, але не встиг здійснити Ю. Андропов, який знаходився у влади з жовтня 1982 р. до лютого 1984 р. К.Черненко, що заступив його, проводив ту ж політику, що і Л. Брежнєв. У березні 1985 р., після смерті К. Черненка, Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем енергійного представника "покоління шістдесятників" М. Горбачова.

На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК Горбачов охарактеризував стан радянського суспільства як передкризовий та оголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Цей курс конкретизував XXVII з'їзд КПРС у 1986 р. Була поставлена мета – збільшити темпи економічного зростання та подвоїти до 2000 року промисловий потенціал країни. Основними шляхами досягнення мети називались:

• використання досягнень науково-технічного прогресу;

• зосередження уваги на технічному переозброєнні діючих підприємств замість побудови нових (для цього пропонувався першочерговий розвиток машинобудування);

• активізація людського чинника;

• зміна соціальної політики (відмова від остаточного принципу виділення коштів на потреби людей).

Водночас ХXVII з'їзд націлював і на використання старих командно-адміністративних методів – зміцнення дисципліни, посилення роботи з кадрами; покращення партійного керування економікою. Це свідчить і про те, що М. Горбачов прийшов до влади без чіткої концепції та програми змін.

Темпи зростання промислового виробництва й національного прибутку в 1986 р. були вищими, ніж в одинадцятій п'ятирічці, але нижчими від запланованих. У цілому народне господарство продовжувало працювати по-старому, неефективно. Січневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС пояснив причини труднощів у економіці деформаціями соціалізму, дією "механізму гальмування". На перший план замість прискорення висувалася "перебудова", а її головним напрямком ставала демократизація.

У червні 1987 р. Пленум ЦК затвердив реформу управління народним господарством. Головна ідея полягала в сполученні планової економіки з самостійністю підприємств, тобто створенні "госпрозрахункового соціалізму".

Ухвалені незабаром "Закон про державне підприємство", постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР привели в дію механізм реформ, що виявився явно недосконалим. Основні його недоліки полягали у збереженні міністерств з їхнім прагненням диктувати свою волю підприємствам; запровадженні жорсткого держзамовлення, яке мало відрізнялося від плану; визнанні законними тільки державної та колгоспно-кооперативної форм власності; відсутності організацій, що повинні забезпечувати самостійність господарників придбанні сировини та реалізації товарів. Таким чином, зруйнування старої системи економічних відносин не супроводжувалося створенням нової, що призводило до погіршення становища у народному господарстві. Паростки нового (створення кооперативів, передача в оренду невеликих підприємств, магазинів тощо) не змінювали загальної ситуації в економіці. Величезні кошти, асигновані на розвиток промисловості та сільського господарства в 1986-1988 р., не дали очікуваного результату. Внаслідок цього в 1989-1990 рр. різко знизилося інвестування в економіку. 1989 р. почалося скорочення обсягів промислового виробництва, а в 1990-1991рр. цей процес охопив практично всі галузі народного господарства.

Невдачі економічної політики М. Горбачова визначили такі чинники:

1) керівники країни підтримували тільки ті програми, які відповідали їхнім уявленням про соціалізм; в економічній політиці відбивалось і лавірування М. Горбачова між консерваторами та демократами;

2) політична нестабільність у країні: виникнення та поширення страйкового руху, протистояння республіканських і центральних органів влади, прагнення республік до самостійного вирішення своїх проблем, що сприяло розриву господарчих зв'язків між регіонами та підприємствами;

3) різке скорочення валютних і карбованцевих надходжень через зниження на світовому ринку цін на нафту та газ; антиалкогольну кампанію, збитки від якої сягали 70 млрд. крб.; допомогу "дружнім режимам" – майже 56 млрд. інвалютних крб.

Невдачі в економічних перетвореннях підштовхнули М. Горбачова до змін у політичній системі. Спочатку він, як і всі його попередники, вважав створену більшовиками систему влади непохитною. Але на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС уже говорилося про недосконалість політичної системи та були намічені заходи щодо демократизації суспільства. Після Пленуму почалася "епоха гласності". На сторінках газет і журналів з'явилося безліч статей, присвячених "білим плямам" історії – у першу чергу сталінським зловживанням. У зв'язку з цим Політбюро ЦК КПРС створило комісію з додаткового вивчення матеріалів репресій 30-х – початку 50-х рр. на чолі з О. Яковлєвим. Були переглянуті справи тих, хто не підлягав реабілітації за часів М. Хрущова. Побачили світ раніше заборонені літературні твори. Стали звичними мітинги та збори, на яких люди відверто говорили про наболіле. З'явились неформальні організації. Ставився під сумнів історичний досвід КПРС, що раніше пропагувався як науковообгунтований і бездоганний.

Все це підштовхнуло Горбачова до нового кроку.

1988 року відбулась ХІХ Всесоюзна конференція КПРС, що ухвалила постанову про реформу політичної системи. Метою реформи було створення в СРСР громадянського суспільства (це поняття в документах КПРС ще не використовувалось) та правової держави. Основними напрямками перетворень стали: розширення функцій Рад народних депутатів, перехід від безальтернативних до альтернативних виборів, проведення референдумів з найважливіших питань громадського життя, децентралізація управління. Вищим законодавчим органом країни став З'їзд народних депутатів СРСР, а в перервах між його засіданнями – двопалатна Верховна Рада.

І З'їзд народних депутатів (1989 р.) обрав Головою Верховної Ради СРСР М.С. Горбачова, Головою Ради Міністрів - М.І. Рижкова. ІІІ з'їзд (1990 р.) ухвалив постанову про запровадження посади президента країни. М. Горбачов ішов на це, бо бачив послаблення впливу КПРС та її Генерального секретаря. Як голова Верховної Ради (по суті, спікер парламенту) він не міг розв'язувати багатьох питань керування державою. На ІІІ з'їзді М. Горбачов виявився єдиним претендентом на пост президента, але проголосувало за нього менше 60% депутатів. На цьому ж з'їзді було скасовано статтю 6 конституції СРСР про "керуючу та спрямовуючу роль КПРС" у суспільстві. Таким чином, виникла законодавча основа для формування багатопартійної системи. Були створені: Соціалістична, Соціал-демократична, Демократична, Конституційно-демократична, Християнсько-демократична, Республіканська партія та ін. Більшість з них об'єдналася потім у русі "Демократична Росія", відійшла від соціалістичних ідей, стала на ліберальні позиції. В цей же час у КПРС до кінця 1990 року визначилося 5 основних напрямків: від консервативної Російської комуністичної партії І. Полозкова до "Демократичної платформи у КПРС". Отже, наявний був політичний плюралізм у суспільстві. Перетворення Горбачова в політичній сфері призвели врешті-решт до демонтажу тоталітарної системи.

Не менш бурхливо розгорталися події і на міжнародній арені. У підвалини зовнішньої політики СРСР за часів Горбачова було покладено концепцію "нового політичного мислення". Це відбулося у зв'язку із загостренням глобальних проблем (ядерної загрози, вірогідності екологічних катастроф, поширення небезпечних для людства захворювань тощо), а також неможливістю для СРСР брати участь у подальшій гонці озброєнь через проблеми в економіці. Концепція "нового політичного мислення" виходила з тези про взаємозалежність та цілісність світу, необхідність виживання всього людства. Пропонувалося відмовитися від розв'язання міжнародних проблем силовими методами, а єдиним шляхом до безпеки називалися політична згода, роззброєння, розвиток відносин на базі принципів мирного співіснування.

Конкретними кроками СРСР в області зовнішньої політики, що сприяли припиненню "холодної війни", стали:

• укладання угоди зі США про ліквідацію ядерних ракет середньої та малої дальності (1987 р.);

• виведення радянських військ з Афганістану (1989 р.);

• участь в урегулюванні конфліктів у Південно-Східній Азії, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа, Ефіопії;

• відмова від підтримки комуністичних режимів у Албанії, Болгарії, Угорщині, НДР, Польщі, Румунії, Чехословаччині та Монголії, що прискорило їхній крах (1987-1990 рр.);

• погодження на возз'єднання НДР та ФРН у єдину Німеччину (1990 р.);

• покращення відносин з провідними країнами Заходу та налагодження контактів з азіатськими державами – Ізраїлем, Японією, Китаєм, Південною Кореєю.

У листопаді 1990 р. в Парижі відбулась зустріч країн учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). СРСР підписав Паризьку хартію, в якій підтверджувалася необхідність дотримання країнами НБСЄ гельсінських принципів. Представники НАТО й Варшавського Договору підписали Спільну декларацію, де проголошувалося припинення конфронтації в Європі. В 1991 р. Організація Варшавського Договору, спрямована проти НАТО, припинила своє існування.

У той час, як зовнішньополітичний курс Горбачова був успішним, у середині країни в 1990-1991 рр. загострилася політична й економічна криза. Спроба керівництва ліквідувати її шляхом змін у структурі влади та розширенням повноважень президента не дала позитивних результатів.

Важливим явищем перебудови була тенденція до суверенітету республік. Крах комуністичних режимів у країнах Східного блоку, звільнення їх від опіки Кремля надихнули національні сили передусім прибалтійських республік СРСР. Під час виборів до Верховних Рад Литви, Латвії та Естонії більшість голосів отримали рухи, які виступали за національну незалежність і вихід зі складу СРСР. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви ухвалила акт "Про відновлення незалежності Литовської держави". На першому З’їзді народних депутатів РРФСР (травень – червень 1990 р.) Головою Верховної Ради РРФСР було обрано Б. Єльцина, що ще 1987 р. потратив у немилість у М. Горбачова та політбюро ЦК КПРС. Впродовж весни і літа 1990 р. Латвія, Естонія, РРФСР, Україна та інші радянські республіки ухвалили декларації про державний суверенітет.

12 червня 1990 р. Б. Єльцина було обрано президентом РРФСР.

Досить помітним явищем перебудовчих процесів стало наростання національної нетерпимості, яке вилилося у криваві сутички в Нагірному Карабаху, Сумгаїті, Фергані, що супроводжувалися сотнями людських жертв.

Реальна загроза некерованого розпаду СРСР примусила центр і республіки шукати шляхи до компромісів і угод. Таким компромісом могло бути укладення нового союзного договору, який міг би перетворити СРСР на дійсно федеративну державу.

Однак у результаті путчу 19-21 серпня 1991 р., організованого найбільш консервативною частиною проімперськи і прокомуністично налаштованих найвищих посадових осіб країни, підписання договору було зірвано. В країні оголошено про те, що президент не може виконувати обов'язки і влада переходить до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) у складі 8 осіб, серед яких були віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго. ДКНС заявив про свій намір не допустити розпаду СРСР. У Москву було введено військові частини. Але з перших годин перевороту змовники зіткнулися з рішучою протидією керівництва Російської Федерації, на чолі з президентом Б. Єльциним, передової частини населення Москви та найбільших адміністративних центрів. Врешті-решт путч зазнав поразки, членів ДКНС було заарештовано. Було призупинено діяльність КПРС. Так партія перестала існувати як правляча державна структура.

Серпневий путч, припинення діяльності КПРС остаточно послабили центральну владу, підірвав її авторитет і посилив прагнення республік до самостійності. З 23 серпня до 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Узбекистан, Кирзизстан.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, у ході якого громадяни майже єдинодушно висловилися за незалежність республіки. 8 грудня у Біловезькій Пущі (біля Бреста) керівники трьох республік – Білорусії, Росії та України – С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук заявили про те, СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє своє існування.

На тій ж зустрічі було підписано договір про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулося підписання Декларації 11 держав в підтримку Біловезької угоди про створення СНД. Виключення складали республіки Прибалтики та Грузія. остання приєдналася до СНД через два роки.

Після підписання Алма-Атинської Декларації президент СРСР М. Горбачов 25 грудня 1991 р. виступив із заявою про припинення своєї діяльності на цій посаді.

Росія в 1991 – 2007 рр.

Очолювані Б. Єльциним демократичні сили почали здійснення радикальних реформ. У політичній сфері підкреслювалась прихильність демократії, фу¬ндаментом якої є правова держава, принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову, рівність у волевиявленні вcіx громадян, багатопартійність, ефективна судова система.

В економічній сфері за зразок було обрано радикальну реформу за мето¬дами шокової терапії. Вона мала стати запереченням, безуспішним намаганням горбачовського керівництва поступово модернізувати одержавлену економіку країни. Відповідно до ухваленої концепції групи Є. Гайдара радянська модель економіки не підлягала вдосконаленню, а, значить, мусила бути демонтованою разом з командно-адміністративною системою управління й розподілу.

Перший крок реформатори зробили на початку 1992 р. Їх програма передбачала низку заходів:

1) введення вільних цін (лібералізацію) - з метою запуску механізму конкуренції, з'ясування реальної вартості товарів i послуг, ліквідації товарного дефіциту;

2) відмову від монополії держави на внутрішню i зовнішню торгівлю - з метою насичення ринку вітчизняною й імпортною продукцією;

3) приватизацію (передачу у приватну власність) державних підприємств, житла, сфери послуг - з метою створення прошарку власників i підприємців, а також створення економічних стимулів до праці. При цьому виключалась приватизація водних ресурсів, надр, лiciв, культурних та історичних об'єктів i т. п.

Роль держави в економічному житті полягала, на думку реформаторів, у створенні рівних умов для підприємств ycix форм власності. Це мало забезпечити швидкий перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки.

Перша ж дія уряду Є. Гайдара - лібералізація цін - призвела до непередбачених наслідків. Ціни вмить збільшилися в 10 - 12 разів; усього за 1992 р. вони виросли більше, ніж в 100 разів, а в 1993 р. - ще в 10 разів. Відставання рівня заробітної плати, пенсій відкинуло більшість росіян за межу бідності. Водночас знецінились ощадні внески населення. При цьому лібералізація цін у поєднанні зі свободою торгівлі надала можливість поступово знищувати дефіцит товарів, зникли талони та черги, особливо на енергоносії, зробилася збитковою більшість підприємств промисловості й сільського господарства, які стали неплатоспроможними и опинилися перед загрозою закриття. Припинилося зростання капіталовкладень у виробництво. Замість переходу на виробництво продукції для потреб людей прискорився загальний спад. Зменшилися обсяги промислового i сільськогосподарського виробництва тощо.

Водночас у господарстві поширилася криза неплатежів. До середини 1992 р. сума взаємних боргів становила майже 2 трлн. крб.

Разом з тим в Росії почалася приватизація державного майна. Зараз приватний сектор у виробництві посідає панівне місце.

Виникли проблеми зі своєчасними виплатами пенсій, стипендій, зарплат працівникам бюджетної сфери. Масове зубожіння людей призвело до зростан¬ня нестабільності в суспільстві.

Непередбачені наслідки реформ 1992-1993 pp. призвели до відставки уря¬ду Є.Гайдара i призначення головою уряду Російської Федерації (РФ) В.Черномирдіна. Його уряд намагався поєднати зміцнення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин i зміг подолати найбільш руйнівні тенденції в економічній сфері. У квітні 1998 р. президент Б.Єльцин відправив у відставку уряд В. Черномирдіна. Протягом наступного року прем'єр-міністрами призначалися С.Кирієнко, С.Примаков, С. Степашин, В.Путін.

На фоні економічної кризи раз у раз у політичному житті виникали загострення й суперечки. Так, у 1993 р., посилилося протистояння між законодавчою (3'їзд народних депутатів i Верховною Радою) i виконавчою (президент i уряд) гілками влади. 21 вересня 1993 р. Б. Єльцин видав Указ про розпуск З’їзду народних депутатів i Верховної Ради, проведення виборів у нові органи влади - Раду Федерації i Державну Думу, а також референдуму з питання ухвалення нової Конституції.

Голова Верховної Ради Р. Хасбулатов i віце-президент О. Руцькой закли¬кали свoїx прибічників зі зброєю в руках захистити конституційні вищі інститути влади. Дійшло до збройних сутичок з вірними президенту військами й до обстрілу з гармат приміщення засідань Верховної Ради, що призвело до людських жертв.

Врешті-решт учасники опору президенту були заарештовані. 12 грудня 1993 відбулися вибори в нові органи законодавчої влади - Раду Федерації i Державну Думу. Водночас росіяни на загальноросійському референдумі висловилися за нову конституцію, згідно з якою Росія є президентською державою.

Розпад СРСР підштовхнув “парад суверенітетів” колишніх автономних республік і навіть автономних областей в Росії. Восени 1991 р. всі автономні республіки Росії проголосили себе суверенними державами. Більшість колишніх автономних областей проголосила себе республіками. Краї і області також почали боротьбу за рівноправ’я суб’єктів Федерації. Доля російської державності в 1995 – 1993 рр. багато в чому визначалася протистоянням між республіканською (регіональною) і федеральною владою. Зростала загроза розпаду країни.

До літа 1992 р. десятки суб’єктів федерації – Татарстан, Башкортостан, Якутія (Саха), Удмуртія, Новосибірська й Тюменська області припинили відрахування податків у федеральний бюджет.

Проект Конституції Башкортостану передбачав перетворити Росію в конфедерацію. Причини, що призвели до розпаду СРСР, також вплинули на зростання сепаратистських тенденцій у Росії. В основі її – бажання самостійно розпоряджатися результатами своєї праці. Не випадково в Татарії хворобливо сприймалося безкоштовне перепомпування нафти за межи республіки, а в Якутії – алмазів. Республіка, в якій добувалося 80% діамантів Росії, посідала перше місце у видобутку золота та інших копалин, не могла прогодувати себе.

В умовах загострення економічної кризи республіканська еліта, апелюючи до реальних фактів національної дискримінації, змогла зміцнити свій вплив на маси.

Першим кроком на шляху збереження федерації єдності Росії став федеративний договір, який включає три близьких за змістом договори про розмежування повноважень між федеральними органами державної влади і органами влади суб’єктів Федерації трьох типів (суверенних республік у складі федерації, країв, областей міст Москви та С.Петербурга, автономних областей і автономних округів). 31 березня 1992 р. в Кремлі Федеративний договір підписала більшість суб’єктів федерації. Республіки відповідно до договору отримали більше прав, ніж інші. Федеративний договір дещо зменшив внутрішню напругу.

Війна в Чечні та її наслідки

Ще в 1991 р. автономна республіка Чечня проголосила повну незалежність від Pociї. У грудні 1994 р. з метою придушення незалежності в Чечню було введено війська. Розгорнулися затяжні воєнні дії, що супроводжувалися ве¬ликими людськими жертвами. Тривалий характер війни загрожував внутрішній безпеці й існуванню влади президента Б.Єльцина. Це змусило російську владу припинити війну i вивести війська за межі республіки. У ciчні 1997 р. в Чечні відбулися вільні вибори президента i парламенту. Президентом Чечні було обрано А. Масхадова. Однак це не зашкодило частковому поширенню ісламського фундаменталізму, криміналізації чеченського суспільства, зростанню авто¬ритету незалежності окремих польових командирів військових формувань, що виникли для опору зазіханням Москви.

У серпні 1999 р., скориставшись низкою терактів у російських мicтax (причетність чеченського уряду і взагалі чеченців до яких не було доведено), а також вторгненням окремих чеченських загонів у Да¬гестан, уряд РФ, очолюваний В. Путіним, розгорнув широкомасштабні воєнні операції під гаслом боротьби з тероризмом з метою опанування територією Чечні i придушення незалежницьких сил.

На сьогодні можна зробити деякі попередні висновки. Війна в Чечні стала жахливим попередженням іншим республікам-суб’єктам федерації щодо їх можливих пошуків незалежності; де в чому воєнні дії, названі російським урядом антитерористичною операцією, перетворилися на війну проти чеченського народу. “Перемоги” російської apмії викликали в суспільстві надзвичайний ентузіазм i фантастичне зростання популярності В. Путіна.

Росія перетворилася на об’єкт критики міжнародного співтовариства. Більше того, подолати тероризм за межами Чечні російські компетентні органи так і не спромоглися, а чеченські бійці перейшли до тактики партизанської війни і продовжили серію терористичних актів, що були спрямовані проти мирних жителів. Вибухи Будинку уряду у Грозному і підчас святкування Дня Перемоги в Каспійську, захоплення кіноконцертної зали у Москві та школи у Беслані призвели до чисельних людських жертв.

Керівництво Росії в останні роки намагається вжити заходів для виходу з чеченської кризи. У жовтні 2003 р. у Чечні відбулися президентські вибори, за наслідками яких перемогу отримав А. Кадиров. 9 травня 2004 р. він загинув в результаті терористичного акту. Того ж року президентом Чечні було обрано А. Алханова.

Суспільно-політичні процеси на сучасному етапі

Великий вплив на громадсько-політичне життя в Росії здійснювали президентські вибори, а також вибори в Держдуму.

У вибраній у 1995 р Держдумі перше місце за чисельністю депутатів, посіли комуністи (КПРФ), друге – проурядове об’єднання “Наш дім – Росія”, третє і четверте – відповідно ліберальні демократи (лідер - В. Жириновський) та “Яблуко” (лідер Г. Явлинський)

На президентських виборах 1996 р. знову переміг Б. Єльцин. Його головним суперником був лідер комуністичної партії Г. Зюганов.

Парламентські вибори в грудні 1999 р. несподівано засвідчили популярність нової партії “Єдність” (24,98% голосів), яка підтримувала президента Б.Єльцина та прем’єра В. Путіна. Перемогу “Єдності” пояснюють своєрідною військовою істерією, що охопила Росію у зв’язку з подіями у Чечні.

Наприкінці 1999 р. Б. Єльцин заявив про свою відставку. В. Путін у відповідності до конституції до президентських виборів виконував обов’язки президента.

Президентство Б.М. Єльцина

У 1990 р. Б. Єльцин став першим президентом Pociї. В 1996 р. його було обрано президентом вдруге. Наприкінці 1999 р. Єльцин достроково залишив свою посаду, призначивши тимчасово виконуючим обов'язки президента В.Путіна. У березні 2000 р. Путіна було обрано президентом РФ. За дев'ять років президентства Б.Єльцина було зроблено багато для розбудови сучасної демократичної держави. Події серпня 1991 р. продемонстрували, що саме завдяки рішучій позиції президента Pociї було забезпечено перемогу демократичних сил над ДКНС. Значною була роль президента в забезпеченні мирного демонтажу радянської імперії. 3a безпосередньою участю Єльцина руйнувалися тоталітарні структури, створювалися демократичні владні інститути, було зроблено низку рішучих кроків на шляху до ринкових реформ. Були в його діяльності й помилки, які мали важливі наслідки для Pociї. Так, Б. Єльцин не зміг подолати політичними засобами кризу вересня - жовтня 1993 р. Даючи наказ про наведення "конституційного порядку" в Чечні, він фактично санкціонував початок громадянської війни на території Pociї проти одного із суб'єктів Федерації. Безперечно, колишній президент Pociї несе моральну відповідальність за непослідовне й невдале просування шляхом рин¬кових реформ, наслідком якого стало масове зубожіння населення. Однак треба враховувати, що все це відбувалося в період по-справжньому революційних перетворень на шляху до відновлення головних цінностей, вироблених людством.

26 березня 2000 р. президентом Росії обрано В. Путіна. Перший рік його президентства відзначився посиленням федерального центру (введено 7 федеральних округів, які очолили спеціальні представники президента, що керують всіма сторонами політичного, адміністративного соціально-економічного життя цих територій), послабленням значення губернаторів, перетасуванням керівників силових установ, затвердженням новим гімном Російської Федерації мелодії гімну СРСР з новою редакцією тексту, як символу спадкоємності російської – радянської державності поколінь

За ініціативи В. Путіна було ухвалено закон про право федерального центру позбавляти посади обраних губернаторів і голів законодавчих зборів у регіонах. Крім того, було змінено порядок формування Ради Федерації.

У верхній палаті російського парламенту за останні роки до приходу до влади Путіна фактично відбулося зрощування виконавчої і законодавчої влади, коли голови адміністрацій (губернатори) одночасно були й сенаторами. Президентом було висунуто ідею про формування Ради Федерації через призначення від кожного регіону 2-х представників: по одному від представницького і виконавчого органів державної влади, які б на професійній і постійній основі займалися законотворчістю.

У грудні 2003 р. відбулися чергові парламентські вибори. Пропрезидентський виборчий блок “Єдина Росія” отримав у Державній Думі конституційну більшість – більше 300 депутатських мандатів з 450. За КПРФ проголосувало 12,7% виборців. Праві партії (“Союз правих сил”, “Яблуко”), що набрали менше 5% голосів, необхідних для представництва у парламенті, не потрапили туди.

На чергових президентських виборах, що відбулися в березні 2004 р. перемогу отримав діючий голова держави В. Путін, за якого голосували 71,3% російських виборців. Після виборів В. Путін виступив з ініціативою призначення губернаторів. З цього часу керівники регіонів обираються місцевим законодавчим органом за поданням президента Російської Федерації. Якщо законодавчі збори регіону з двох спроб не проголосує за подану кандидатуру, то воно буде розпущене з призначенням нових виборів у місцевий представницький орган.

Зовнішня політика

На міжнародній арені правонаступницею СРСР стала Російська Федерація. Росія посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, залишила за собою статус ядерної держави. Основні напрямки її зовнішньої політики: відносини з країнами ближнього зарубіжжя i відносини з іншими країнами світу.

Росія втратила свій вплив на країни "третього світу", послабилися й позиції на Близькому Сході, в Азії, Африці. Не змогла вона висунути альтернативні варіанти щодо вирішення косовської проблеми. Разом з тим участь Pociї в нарадах "великої сімки" є свідоцтвом уваги Заходу до її розвитку, бажання бачити там стабільну внутрішню ситуацію й передбачувану зовнішню політику.

Приєднавшись у 1994 р. до мирної ініціативи "Партнерство заради миру", Росія негативно ставиться до розширення НАТО за рахунок країн східної Європи. Це є рецидивом імперської зовнішньої політики, намаганням обмежити суверенітет країн i народів у власному самовизначенні.

Інтенсивно налаштовуються партнерські відносини Pociї з Китаєм. Обидві країни вбачають у цьому поєднанні стратегічних інтересів необхідну противагу монолітній позиції країн Заходу, важливим чинником міжнародної стабільності.

Після розпаду СРСР загострилися російсько-українські відносини у зв'язку з проблемою поділу Чорноморського флоту й питанням про статус Криму й Севастополя. Існують правові гарантії на володіння Україною Кримом, флотом і Севастополем. Проте шовіністичні сили, партії i рухи Pociї, а також прихильники імперської політики в самому Кремлі сприяли зростанню напруженості між Москвою та Києвом, що тривало майже п'ять років. Врешті-решт, розуміючи безперспективність конфронтації, російське керівництво зробило крок у напрямку порозуміння з Україною. 31 травня 1997 року президенти України та Pociї Л. Кучма і Б. Єльцин скріпили своїми підписами "Договір про дружбу, співробітництво i партнерство між Україною i Російською федерацією". Укладенню договору передувала низка угод, протоколів, зокрема, три угоди щодо Чорноморського флоту. Відповідно до цих документів, Чорноморський флот РФ буде тимчасово перебувати на території України до 2017 р. У 1998 р. "великий" договір був ратифікований Верхо¬вною Радою України, а в 1999 р. - Федеральними зборами Pociї.

Обсяг торгівлі України товарами та послугами з Росією за останні роки перевищив 12 млрд. дол. (майже 1/3 зовнішньо торговельного обігу України). Активний розвиток отримало співробітництво в області освоєння космосу. В останній час розширилася спільна комерційна експлуатація українських ракет-носіїв “Зеніт”, “Циклон”, “Дніпро”.

Важлива роль у розвитку зв’язків між двома державами було відведено проведенню Року України в Росії (2002 р.) і Року Росії в України (2003 р.).

Разом з тим за останні роки у двосторонніх відносинах накопичилася низка проблем. Далеко не завжди відносини між відносини між двома державами були рівноправними. Росія, що є основним експортером енергоресурсів в Україну, неодноразово намагалася застосовувати тактику диктату у відносинах між двома стратегічними партнерами.

Серед хронічних проблем у двосторонніх відносинах можна виділити: делімітація водної частини кордонів, введення з боку Росії низки обмежень стосовно режиму вільної торгівлі, формування газового консорціуму, ціни на поставки російського природного газу в Україну та його транзит через українську територію, формування Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Серйозним випробуванням відносин між Україною і Росією став розвиток подій навколо будівництва російською стороною дамби у Керченській протоці у 2003 р. Швидка консолідація зусиль всіх політичних сил України і українського суспільства в цілому засвідчило здібність українців об’єднуватися в критичний момент для захисту національних інтересів. Обом країнам вистачило волі і політичної мудрості розв’язати критичну ситуацію у сфері переговорів. Підписання у грудні 2003 р. президентами України та Росії Договору про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки.

Чергове напруження в стосунках між державами виникло підчас президентської виборчої кампанії в Україні 2004 р. Керівництво РФ демонструвало свою підтримку кандидату на пост президента від влади. Ще до проголошення офіційних результатів президент Росії В. Путін офіційно привітав з перемогою В. Януковича. Така подія висвітлила і зайвий раз підкреслила зацікавленість Москви у кандидаті від влади.

Президент В. Ющенко свій перший закордонний візит здійснив до РФ. Після зустрічі з В. Путіним голова Української держави заявив, що Росія - вічний стратегічний партнер України.

Зі свого боку РФ висловлює занепокоєння перспективою вступу України до НАТО.

Економічний розвиток на сучасному етапі

До 2000 р. ВВП Росії зменшився приблизно до 45% у співвідношенні до 1991 р. На початку ХХІ ст. економіка Росії вступила в період сталого економічного зростання. В його основі – сприятлива кон’юнктура для російських товарів на світовому ринку (перш за все нафти і газу), зростання внутрішніх і закордонних інвестицій, розширення внутрішнього попиту на

товари та послуги тощо.

Економічному зростанню сприяє реформування податкової сфери. з 2001 р. замість прогресивного оподаткування фізичних осіб була встановлена єдина 13-відсоткова ставка податку від прибутку. В Росії введено приватну власність на землю.

З 2001 р. неухильно зростає ВВП. Золотовалютні резерви у 2004 р. становили 89 млрд. дол.., що є рекордом за всю історію Росії та СРСР. На початок 2004 р. іноземні інвестиції становили 60 млрд. дол.

Разом з тим економічний розвиток країни носить переважно екстенсивний характер, залишається великою залежність країни від експорту нафти, газу та інших ресурсів.

Зростання економічних показників призвело до певного покращення становища в соціальній сфері. Середній розмір пенсії вже перевищує прожитковий мінімум.

Однак за рівнем і якістю життя Росія відстає від європейських країн. Це відбивається на низькій тривалості життя, сприяє соціальній напруженості, відновлює злочинність і корупцію в країні.

Боротьба з бідністю проголошена однією з найприорітетніших. в діяльності уряду М. Фрадкова, сформованого в березні 2004 р.