Тема 2. Громадянська війна в Росії 1918 – 1920 рр.

Локальними проявами громадянської війни в Росії були і повстання робітників і солдат у Петрограді у лютому 1917 р., і липневі події , і “корніловщина”.

Революційні події 1917 р. в Росії оголили й загострили всі суспільні протиріччя. Мільйони людей були роздратовані неспроможністю демократичної влади щодо здійснення їх сподівань на краще життя. Головним методом вирішення пекучих суспільних проблем значна частина громадян вбачає насильство.

Після узурпації більшовиками влади голова Тимчасового уряду за допомогою військових частин під проводом генерала П. Краснова намагався відновити законну владу. Після цього центром тяжіння антибільшовицьких сил стає Область війська Донського, де козачий отаман О. Каледін на чолі Донської армії почав антирадянську боротьбу. Всі ці поодинокі виступи були придушені.

Але подальша політика більшовиків сприяла загостренню громадянської війни. У листопаді 1917 р. відбулися вибори до

Установчих зборів. Більшість, (40 %) голосів отримала партія есерів. За більшовиків проголосувало 23%. Через це доля Установчих зборів, що зібралися у Петрограді у січні 1918 р., була вирішена.

На вимогу більшості депутатів передати Установчим зборам владу в країні більшовицьке керівництво відповіло наказом про їх примусовий розпуск. Так було покладено край сподіванням багатьох російських громадян на демократичний шлях розвитку країни. Справа була навіть не в тому, що більшовики становили в Установчих зборах меншість. Марксистська догматика вимагала від партії «нового типу» відмову від демократії та парламентаризму, наполягала на встановленні диктаторської влади задля здійснення корінної політичної, соціально-економічної та духовної перебудови людства.

У березні 1918 р. радянська Росія під тиском військових сил підписала у Бресті мирний договір з Німеччиною та її союзниками. За умовами Брестського миру новий російський уряд зрікався майже всіх територій, що належали Російській імперії, але були населені народами, які прагнули звільнення від імперської залежності. Незважаючи на те, що умови Бреста визнавались і виконувались більшовицькими провідниками лише до листопада 1918 р., сепаратний мир образив почуття громадян прибічників «єдиної та неподільної матінки-Росії» і штовхнув багатьох з них у табір антибільшовицьких сил.

Марксистське вчення, якого дотримувалися більшовики, вимагало від них надзвичайних соціально-економічних заходів. Через кілька місяців після приходу до влади більшовики здійснили низку виняткових кроків, названих пізніше «воєнним комунізмом», що включала такі елементи: експропріацію приватної власності, зосередження в руках держави промисловості і транспорту, введення продрозкладки як основного методу вирішення продовольчих проблем держави, заміну торгівлі державним розподілом, фактичне скасування грошового обігу, загальну трудову повинність тощо. З часом відбувається націоналізація приватного житлового фонду, конфіскація майна заможних людей. Нова влада анулювала всі позики царського і Тимчасового урядів, встановила монополію на зовнішню торгівлю.

Важливим фактором, який сприяв поглибленню конфронтації, була боротьба неросійських народів за національне визволення, що сама по собі являла собою окремі національно-демократичні революції.

Більшовики розв’язали політичний терор проти своїх противників з перших днів існування радянської влади. Для надання теророві системного, масового характеру за постановою РНК створюється ВЧК (Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем). Одним з найяскравіших проявів терористичної сутності більшовицького режиму став розстріл останнього російського імператора Миколи ІІ разом з численною родиною і слугами.

Насильницьке захоплення влади, запровадження на практиці комуністичного вчення руйнувало основи суспільного життя й породжувало ті сили, які не бажали з цим миритися. Так виникла громадянська війна (організована або стихійна збройна боротьба між різними соціальними групами та політичними угрупованнями всередині країни)

Щодо періодизації громадянської війни, то єдиної думки не існує.

Умовно повномасштабним початком громадянської війни вважається повстання 25 травня чехословацького корпусу. Це військове з’єднання було сформоване ще до більшовицького перевороту з чеських і словацьких солдат австро-угорської армії, які потрапили в російський полон і виявили бажання воювати на боці Антанти. Після підписання Брестського миру Верховна рада Антанти вирішила використати чехословаків у Франції. Але потрапити туди можна було тільки через Далекий Схід. Ешелони з корпусом розтягнулися від Волги до Далекого Сходу. Німці та їх союзники аж ніяк не були зацікавлені в посиленні військ Антанти на Західному фронті. Тому Німеччина цілком слушно вимагала від радянського уряду роззброєння чехословаків. Спроба більшовиків роззброїти чехословацький корпус призвела до його виступу проти радянської влади. Цей виступ сколихнув усіх противників більшовицького режиму і з їх допомогою радянську владу було ліквідовано на всій території від Волги до Далекого Сходу.

На першому етапі громадянської війни провідною антибільшовицькою силою були есери. Вони створили на Волзі, Уралі й у Сибіру свої уряди із залученням до їх складу меншовиків і кадетів.

Ці установи скасовували декрети більшовиків і функціонували під гаслом “Вся влада Установчим зборам!”

Одночасно на сході почала формуватися армія адмірала О. Колчака. На півдні й Кубані формувалась Добровольча армія під командуванням генерала А. Денікіна. На Царицин рушила Донська козача армія отамана П. Краснова. На всіх фронтах відбувались запеклі бої, і Червона армія змушена була відступати у глиб країни.

В Україні, Білорусії та в Прибалтиці до листопада 1918 р. проти більшовиків діяли німецькі та австрійські війська.

Іноземні держави підтримали білих (загальна назва послідовних противників радянської влади у громадянській війні). Перші невеликі відділи англійських, американських, французьких, японських військ були надіслані до Мурманську, Архангельську, Одеси, Далекого Сходу ще навесні 1918 р. Через рік корпус інтервентів нараховував більше 200 тис. чоловік. Вони не вели бойових дій проти Червоної армії, але постачали білі армії зброєю та обмундируванням.

Становище радянської влади стало критичним. За цих умов у липні 1918 р. було створено Східний фронт. Було запроваджено загальну військову повинність. У регулярній Червоній армії починають використовувати військових фахівців – офіцерів і генералів царської армії. У військах вводилися посади комісарів, які мали надзвичайні повноваження й мусили контролювати діяльність командирів, особливо офіцерів колишньої царської армії. Загальне керівництво державними, військовими і господарчими справами було покладено на Раду робітничої і селянської оборони на чолі з В. Леніним. Безпосередньо військовими справами опікувалася Реввоєнрада (РВС), очолювана Л. Троцьким.

Воєнно-комуністичні заходи надали більшовикам можливість сконцентрувати великі матеріальні й людські ресурси. Червона армія у вересні 1918 р. перейшла у наступ на Східному фронті. За кілька тижнів більшовицькі війська захопили Казань і Самару. До зими на сході білогвардійців було відкинуто за Урал. На півдні восени 1918 р. Червоній армії вдалося відстояти в боях з військами П. Краснова Царицин і запобігти об’єднанню Донської армії з колчаківцями.

У вересні 1918 р. в Уфі було створено есеро-кадетську Директорію, яка претендувала на роль правонаступника Тимчасового уряду, а з часом переїхала в Омськ. У листопаді 1918 р. адмірал А.Колчак, нещодавно призначений військовим і морським міністром, здійснивши переворот, розігнав Директорію і перебрав на себе титул “верховного правителя російської держави”.

Другий період громадянської війни почався у 1919 р., коли в березні О. Колчак відновив наступ на Східному фронті. Білі наблизилися до Волги зі сходу. Генерала М. Юденича на Петроград, генерала А. Денікіна – на Південному фронті, генерала Є. Міллера – на Півночі, підійшли до Петрограду.

Проте й більшовики не сиділи склавши руки. Насильницька мобілізація дала змогу збільшити чисельність Червоної армії з 1,7 млн. осіб наприкінці 1918 р. до 4,4 млн. осіб наприкінці 1919 р. Її боєздатність забезпечувалась жорстокою дисципліною, застосуванням смертної кари, інституту заручництва і т.п.

28 квітня 1919 р. Червона армія перейшла у контрнаступ на Східному фронті. Після стабілізації Східного фронту командування ним перебрав на себе М. Фрунзе. Улітку 1919 р. армію О. Колчака було відкинуто за Урал. Дошкульних ударів вона зазнавала і від більшовицьких партизанських загонів. На початку 1920 р. колчаківцям було завдано нової поразки біля Красноярську. Сам О. Колчак потрапив у полон до більшовиків і був розстріляний. Внаслідок цих перемог радянський режим було встановлено на Уралі й у Сибіру.

Ще на початку наступу О. Колчака докорінно змінилася ситуація на Дону і в Україні. Тут спалахнули антибільшовицькі повстання козаків і селян. Це створило сприятливі умови для наступу Добровольчої та Донської армій під командуванням главкома збройними силами Півдня Росії А. Денікіна. Денікінці захопили Царицин, Донбас, Південну та значну частину Лівобережної України. Оволодівши Курськом, Воронежем, Орлом, денікінські війська готувалися до походу на Москву (туди в березні 1918 р. з Петрограду переїхав більшовицький уряд).

Радянська влада була на межі загибелі, але більшовицькі провідники зуміли мобілізувати й перекинути всі сили на Південний фронт. В Україні безкомпромісним противником денікінців став селянський ватажок Н. Махно. Під час їх наступу на Москву махновська “Революційно-повстанська армія України” (40 – 50 тис. осіб) здійснила рейд по тилах білогвардійців і захопила разом з тим багато міст, навіть Катеринослав. А. Денікін був вимушений кинути на боротьбу з Н. Махно цілий армійський та кінний корпуси і майже всі резерви.

Врешті-решт у жовтні 1920 р. червоноармійські війська Південного фронту перейшли в контрнаступ і здобули всі південноросійські міста, вторглися в Україну, відвоювали Північний Кавказ.

У березні 1920 р. війська Денікіна евакуювалися з Новоросійська. Частина денікінських військ була втиснута в Крим. Тут білим главкомом збройними силами Півдня Росії було проголошено генерала П. Врангеля.

З весни до осені 1920 р. відбувалась радянсько-польська війна, в ході якої Червона армія відсунула поляків до Варшави. Але похід червоних на Варшаву завершився їх поразкою. Ці події вважаються початком останнього періоду громадянської війни.

Водночас П. Врангелю вдалося навести порядок у білих військах і, користуючись тим, що почалась радянсько-польська війна, розпочати наступ і витіснити Червону армію з деяких районів Півдня України. Червоні війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе після закінчення воєнних дій з Польщею перейшли в контрнаступ. Незважаючи на величезні втрати, прорвавши укріплення на Чонгарі і Перекопі, червоні повністю оволоділи Кримським півостровом у середині листопада 1920 р.

Успішні дії Червоної армії призвели і до припинення кволої іноземної інтервенції.

Поразка білого руху знаменувала перемогу радянської Росії у громадянській війні. Однак після завершення великомасштабних операцій у ході локальних сутичок у 1920 – 1922 рр. більшовики оволоділи Середньою Азією, Закавказзям і Далеким Сходом.

У жорстокій збройній боротьбі більшовики змогли утримати владу. Були ліквідовані державні утворення, що виникли на уламках Російської імперії (крім Фінляндії, Польщі, Литви, Латвії та Естонії). Більшовицька партія після узурпації влади створила антидемократичний політичний режим і відкрила епоху тоталітарних держав. Через ігнорування таких важливих надбань людства, як демократія і приватна власність, Росія та інші радянські республіки опинилися на узбіччі європейської цивілізації.

Громадянська війна, спровокована більшовиками, відрізнялась жорстокістю, безкомпромісністю. Загальна сума збитків складала 50 млрд. золотих карбованців, людські втрати (з урахуванням загиблих від голоду та епідемій) сягають 13 млн. осіб.