4.1.12. «Глобус» —театрШекспіра

Його картини — справжня епоха в живописі Європи. Караваджостав писати безпосередньо з натури, не прикрашуючи своїх персонажів і ницості буденного життя, не приховуючи існуючої в світі жорстокості. Проте пафос його малярства — це гімн юності, мистецтву, красі людського тіла(«Лютніст», «Вакх»,«ПоцілунокЮди»таін.твори).

В епоху Ренесансу, на відміну від суворого середньовіччя, стиль життя вима­гав свят, розкішних бенкетів і різноманітних видовищ, які охоче сприймали і сеньйори, і народні маси. Це сприяло розвиткові театру.

Спочатку західноєвропейський театр мало відрізнявся від балагану. Напри­клад, театр «Глобус» у Лондоні (рис. 4.1.12), де працював Шекспір,не мав ані декорацій, ані бутафорії — все замінювали таблички з написами «Ліс», «Замок» тощо. З часом формується справжній театр — у сучасному значенні цього слова. Відбулася реформа театрального приміщення в Італії, де сформувалися основи сучасної сцени з її законами, виник синтез мистецтв — союз письменника, ком­позитора й художника з актором.

Наприкінці епохи Ренесансу виникає новий тип театрального приміщення, що спирається на принципи, сформовані ще у трактаті давньоримського архітек­тораВітрувія,але формує сценічний простір зовсім по-новому. Віддавна спектаклі відбувалися просто удаорі,тому не потребували декорацій, роль яких виконував фасад будівлі. На початку XVIст.виникає перспективна декорація (ілюзорно намальовані будинки, пейзажі тощо) та спеціально сконструйована сцена.

Багаті й різноманітні жанри ренесансної драматурги:трагедія, щовідверто імітувала античні зразки; «вчена комедія», що базувалася на враженнях від життя й античних зразках водночас;комедія інтриги,в якій основна увага зосереджу­валася на всілякій життєвій плутанині;пастораль(ідилічна картинащастя на лоні природи, стилізована знову ж таки під античність),мелодрама(сильні почуття — з активним музичним супроводом).

У XVI ст.функціонував дидактичний жанрмораліте.Тут зазвичай фігуру­вали алегоричні постаті, як, наприклад, у французькому мораліте «Засудження бенкетів» (1507), де дійовими особами є «дами» Ненажерливість, Ласощі та Убрання і «кавалери»П’ю-за-ваше-здоров'ятаП'ю-навзаєм;цю веселу компа­нію невблаганно долали Параліч, Апоплексія і таке інше.

Серед простолюду була популярна комедія «дельарте»,вонаполягала в імпровізації акторів, що грали у масках, які конденсували в собі певний тип людськоївдачі: простакПанталоне,легковажна йпринадливаКоломбіна,невда­хаП'єро.У XV ст. на основі язичницької традиції виникає народний фарс — різновид комедії у вигляді невеличких п'єс анекдотичного характеру, які викри­вали зажерливість можновладців, продажність суду, розпусту ченців тощо.

Але справжній переворот у мистецтві стався з виникненням опери, яка з XVI ст. сприймається як самостійний світський жанр, легка музика, що внут­рішньо протиставляється суворо-урочистій церковній месі, хоча оперний спів з його повним використанням природних можливостей людського голосу наро­дився саме на ґрунті традицій церковного співу. Літературний сюжет і драма­тична гра набули внаслідок поєднання зі співом підкресленої умовності, хоча саме завдяки емоційному співу замість декламації опера стає найбільш хвилю­ючим і масово-популярним у ті часи видом спектаклю,

Опера виникла в Італії (Флоренція), де спочатку сформувався гурток моло­дих митців, що мріяли про відродження музики античності, а потім було ство­рено і оперну музику як таку. Все було побудовано на виявленні можливостей людського голосу (тенор, баритон, сопрано); текст співався згідно з ускладне­ною, поліфонічною мелодією (опера«Дафна»Я. Пері).

З IX по XVI ст. у музиці Західної Європи — в першу чергу Італії — стверджу­ється поліфонія (багатоголосся), яке витісняє•традиційний спів в унісон (асареііа).

Класик цієї манери ДжовакніПалестріна(XVI ст.) стає видатним представ­ником багатої та натхненної поліфонії, яка передавала складне почуття релігій­ного екстазу, боріння в душі віри та сумнівів, чисто людських почуттів. Палес­тріна — автор не лише сотні мес, величезної кількості псалмів, але й світських мадригалів, присвячених темам кохання (див.далі).

З часом з інструментально-вокального багатоголосся виділяється сольна ме­лодія, покликана передавати провідну тему музичного твору. Водночас форму­ється одноголосе виконання — речитатив, тобто поєднання співу та декламації.

Стали з'являтися урочисті, повільні за ритмікою, але мажорні танцювальні мелодії, які звучали на святах у замках та палацах. Водночас набули поширення камерні мадригали (віршовий текст, покладений на ноти), які виражали почуття

закоханих. Мадригали виконувалися кількома співаками; для акомпанементу використовувалися лютня, флейта, скрипка, віолончель, в північних країнах Єв­ропи — волинка.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що означає термін «Ренесанс» і яквін пов'язується з терміном«гуманізм»?

2. У чому полягала релігійна криза епохи Ренесансу?

3. Що викликало зміни свідомості в епоху Ренесансу?Опишіть найважли­віші наукові відкриття цього періоду.

4. Які соціально-політичніноваціївкорінюютьсявжиттілюдей,починаючи з епохи Ренесансу?

5. Чим.пояснюється небувалий злетмистецтвацієї пори? Стисло опи­шіть стан системимистецтву добу Ренесансу.

6. Назвіть найвидатнішихмитців цієїепохи й коротко охарактеризуйте Їхній художній доробок.

4.2. ЕПОХА РЕФОРМАЦІЇ ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЇ

4.2. і. Релігійна ситуація в Західній Європі у XVI—XVII ст.Невдово­лення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, вангло-германськихземлях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму,щонав'язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних христи­янських чеснот, що Їх на очах втрачала ренесансна Італія~метрополія Церкви та культури, Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до нового великого церковного розколу.

Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство такальвінізм,які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію на­родною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.

Після того, як протест Лютерапроти папських репресій було відхиленоКонстанцькимсобором, цю хвилю почали називатипротестантизмом.Зго­дом з'являютьсябаптисти, менноніти, квакерита численні інші протестант­ськіугрупування.Вони відхиляють чимало таїнств, заперечуютьіконошануван-ня,церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англій­ської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виниклоангліканство, щозберігаєчимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративневід нього незалежне.

Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило,

визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має правопроповідува-' ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.

Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:

джерелом віри є лише Святе Письмо — богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;

спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).

Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора ти­сячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства-Храм замінено молитовним зібран­ням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молит­ви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церков­ного життя.

Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догма­тики та порядків. ДжонВікліф,ЕразмРоттердамський,ВільямОккамвиступа­ють проти постулатів церковної ідеологи, способу схоластичного мислення,вда­ючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад,Еразмова«Похвалаглупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального йсамовпевненогосхолас­тичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти цер­ковної реформи відновили вивченнягреі^ькоїмови;ЙоганнРейхлін"виступив також на захист старовинних єврейськихкнидеок, обстоюючи повагу до культур­них цінностей.

Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у проте­стантських діячів настільки сильним,щочасом вони забували предмет пропо­віді — Святе Письмо. Теми зАрістотедячиОвідіястали на якийсь час популяр­нішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації МартінЛютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'яХриста.Ця ситуація тривала аж доХУІЇІст.

Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою (ЯнГус (рис. 4.2.1), Мартін Лютер (рис. 4.2.2) та інші). У Німеччині задавав тонГуставПфайфер,що проповідував підвідкритим не­бом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну ауди­торію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Цер­кви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.

Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й по­літиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.