Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Усе це відбувалося на тлі перетворення релігії на доктринальноідеологічний комплекс, що обслуговував державні інтереси; особиста ж віра людини відступила на другий план. Нові раціоналістичні теорії суспільства, держави, нарешті — моралі, всіляко спонукали й до створення релігії розуму, «природної релігії», де в центрі мав стати Бог, гарант розумності світу й можливостей його раціоналістичного пізнання. Відповідно церква ставала соціальною інституцією у справі охорони суспільного порядку й буржуазних привілеїв. Пізніше це з безсоромною відвертістю стверджував Наполеон, який вважав, що немає суспільства без нерівності багатства, а вона, нерівність, не може існувати без релігії. Тому, прагнучи використати католицьке духовенство Франції у своїх політичних цілях, він 1801 року уклав із папою Пієм VII конкордат, що перетворив французьке духовенство на поліцейський орган, змушений, охороняючи суспільний спокій, доносити на його порушників.

Згодом невір’я, цей пафос молодої буржуазії, швидко вичерпало себе, поступившися, за висловом Гегеля, скорботі за втраченою духовністю, але ставлення до релігії залишалося суто прагматичним: віра давала змогу маніпулювати людською свідомістю. Так, Вольтер, найзапекліший борець проти церкви, клерикалізму, релігійної нетерпимості, вимогу «роздавити гадину» (тобто католицьку церкву), заклик до віротерпимості («Філософські листи», 1733 р.) поєднував із відмовою від атеїзму, що загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові. «Якби Бога не було, — іронічно писав Вольтер, — його належало б вигадати». Для самого ж філософа прийнятнішим було пояснення, що відштовхувалося від ідей Ньютона, класичної механіки: Бог створює вихідні умови існування матеріального світу й надалі не втручається в його каузальну структуру. Але потому він діє через встановлені ним на землі закони, волею ж людей керує, даючи їм єдине уявлення про благо.

З ідеєю всевладдя розуму поєднувало релігійну віру німецьке Просвітництво. Як «душу світу» розумів Бога Лессінг. Виступаючи проти ортодоксів богослов’я, він трактував Бога як своєрідну етичну першооснову.

Всі створювані на той час теорії релігії, природи, суспільства, державного устрою, які перебували в опозиції до колишніх авторитетів, вбачали сенс життя в боротьбі за вічні істину, справедливість,

331

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

рівність, дану природою, за незаперечні права людини. Змістовим центром моралі, філософії, мистецтва, навіть релігії у її модифікованому варіанті стала проблема людської особистості. І не дивно — увесь комплекс соціальних умов сприяв формуванню більш діяльної, самостійної та ініціативної особи. Розширення виробництва вимагало прикладання нових сил, а, отже, й людей, здатних боротися за своє місце в житті.

Умовою повноцінного, діяльного людського буття, що гарантувала досягнення власних цілей, було проголошено «розумний егоїзм», всіляко пропагований філософами-новаторами. Однак пріоритетність у суспільстві підприємницького успіху робила активність суто буржуазною. Вона стимулювалася безмежним честолюбством, що спиралося на суспільну думку про моральну перевагу таких рис, як енергійність, розсудливість, наполегливість у досягненні власної мети. Оголошуючи прагнення до самозбереження й самоствердження за рахунок інших, природних для людини, Гоббс називав стосунки між індивідами «війною всіх проти всіх» і вважав, що рівними насправді є ті, хто спроможний однаково нашкодити один одному у взаємній боротьбі.

Навіть одвічний ідеал гармонійної людини, який не був остаточно забутий, тепер полягає в повному підкоренні визначеному буржуазною мораллю обов’язку. Суспільним героєм проголошується «громадянин» — ідеалізований буржуа, нібито здатний добровільно поступатися особистими інтересами заради загального блага. Прагнення ж справді відповідати ідеалові стало родючим ґрунтом для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов’язком. Перемагає раціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомості, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Так народжувалася самовпевнена до екзальтованості буржуазна

«воля до життя».

У цю ж епоху, особливо напередодні Великої французької революції, формуються й інші етичні та гуманістичні принципи, що спираються на ідею нової громадянськості. Вона вимагала від особи самообмеження, дисциплінування в дусі революційної моралі — благо держави, республіки справді ставилося вище за благо окремої людини. Це позначалося й на моральних пошуках, побудованих на запереченні монополії вигоди й корисності. Так, Руссо вважав, що доброчесний вчинок іде від серця й ніколи не робиться з розрахунку.

332

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Всупереч цьому інший французький просвітник, автор «Руїн, чи Роздумів про революції імперій» (1791 р.), Вольней, був упевнений, що основою людських дій є себелюбство й прагнення втіхи, і запевняв: такий учинок викликаний раціональною оцінкою власних інтересів. Він стверджував, що найміцнішою підпорою суспільства є саме «любов до себе», бо вона викликається необхідністю не завдавати шкоди комусь через побоювання одержати зло у відповідь. Найважливіше тут зберегти рівновагу обміну, не передозувати блага комусь і таким чином не знецінити його. Коли подають милостиню, завдають тим шкоду суспільству, бо ніхто не має права користуватися прихильністю й результатами чиєїсь праці без адекватної за неї відплати. Відлік від себе, перетворення всього на предмет насолоди змінює звичне сприйняття світу, наближає час, коли він почне розглядатися як наслідок диктату людської волі й людських бажань.

Різниця поглядів на людську особистість лише наголошувала на необхідності розкрити її одвічну сутність, що визначалося як найголовніше із завдань. У 1749 році з’являється перший випуск монументальної «Природничої історії» французького природознавця Бюффона, в якій зображається шлях, пройдений нашою планетою від її виникнення до появи людини. До загального процесу еволюції на рівних правах з іншими об’єктами розгляду прилучаються життя та розум. Крім своєрідного аналізу ідеї розвитку, яка захоплювала тоді багатьох мислителів, праця Бюффона стала ще одним прикладом підходу до людини з точки зору природничої, а не суспільної історії.

Перетворення природознавства в експериментальне й математизоване вимагало відповідного перегляду всіх раніше досягнутих знань, у тому числі й світоглядних. Відтепер усе, що може дослідно вивчатися, пояснюватися раціонально, називається «природою». Спираючись на раціоналізм нового природознавства і розвиток матеріалізму, особливо у Франції, де за якийсь десяток років видаються основні праці французьких матеріалістів — «Людина-машина» (1746 р.) Ламетрі, «Нарис про походження людських знань» (1746 р.) Кондільяка, «Лист про сліпих на науку зрячим» (1749 р.) та «Думки про пояснення природи» (1754 р.) Дідро, «Про розум» (1758 р.) Гельвеція, «Викрите християнство» (1761 р.) та «Система природи» (1770 р.) Гольбаха — філософія Просвітництва намагається створити універсальну картину буття, поставивши в центр «природну людину».

333

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Поглиблене вивчення цього феномена відкрило поряд із природними соціальні його детермінанти. Але така очевидна дихотомія не усвідомлювалася як цілісність, виникли два протилежні напрями аналізу: один вивчав людину як суто природну істоту, другий — у її суспільному бутті, трактованому як результат «суспільного договору». Погляд на цей предмет демаркував позиції найталановитіших мислителів того часу. Гольбах, французький філософ-матеріаліст, ідеолог революційної буржуазії XVIII століття, у своїй «Системі природи», яку його сучасники називали «Біблією матеріалізму», повністю підкоряє людину законам природи, позбавляючи її свободи волі, шукає пояснення суспільних явищ у явищах природних. З позицій системного принципу дослідження природознавчих, філософських і соціальних проблем Гольбах піддавав гострій критиці ті теологічні й метафізичні концепції, що виривали людину із загального порядку природи, ставлячи її в центр Всесвіту. На думку філософа, порушувалася об’єктивна цілісність природи і, відповідно, втрачалася можливість цілісного сприйняття людини.

Порівнюючи людину з фортепіано, на клавішах якого грає природа, Дідро в цьому йшов за Ламетрі, який у своєму творі «Людина-ма- шина» розглядав її як подобу саморегульованого годинникового механізму. Для Ламетрі природними є як егоїстичні спонуки людей, так і моральні настанови. Тому і їх він підпорядковував дії «природного закону», розуміючи його як почуття, що вчить, чого не слід робити, і не потребує «ні виховання, ні одкровення, ні законодавця».

А Гельвецій, котрий також ішов в авангарді французького матеріалізму й набагато випередив своїх сучасників у деяких принципових питаннях теорії, наполягав на вирішальній ролі соціального середовища в становленні людини, виробничої діяльності — у виникненні й розвитку свідомості, мови, звичаїв, моралі й мистецтва. Традиційно виходячи в аналізі з «незмінної природи» індивіда, філософ постійно наголошував роль матеріальних умов життя, доводив, на противагу думці про природженість моральних почуттів, їхній зв’язок із досвідом та інтересами особи.

Філософія, запозичуючи методи механістичного природознавства, намагалася водночас подолати будь-яку суперечливість і тому пояснювала існуючу протилежність людських якостей їхньою належністю до різних природ — індивідуальної та суспільної. Неперекон-

334

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

ливість такого твердження стимулювала пошук їхнього можливого синтезу. Перемогла ідея, що його можна досягти, виховуючи людину і як природну, і як суспільну істоту. Проблема виховання стає серцевиною філософських і соціально-політичних поглядів просвітителів, їхня безмежна віра в розум надає йому функції основного орієнтиру людини в притаманних їй різнорідних якостях. Просвітителі закликають до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти.

Цій роботі віддаються зусилля найвидатніших із них, чиї твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення. Яскраве свідчення того — «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35 томах, що видавався у Франції з 1751 по 1780 рік і став подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи тогочасний рівень знань, як це й належить довідникові, «Енциклопедія» об’єднала навколо себе опозицію віджилому феодальному режимові, захисників суверенності людської особи, її свобод: Дідро, засновника й головного редактора, Д’Аламбера, Монтеск’є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффона та ін. Вона проникала в усі сфери соціальної дійсності Франції переконливо й авторитетно. Поряд із питаннями науки, політики, філософії розглядалися різні види трудової діяльності, засоби праці й, що дуже важливо, сам трудівник як творець матеріальних цінностей.

«Енциклопедія» стала закликом до об’єктивного дослідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу. Не випадково кожен том наштовхувався на опір церковників і королівської ради, яка не один раз забороняла їх вихід, доки врештірешт дозвіл на видання зовсім не був анульований. «Енциклопедія» так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносилися в педагогічну науку з позицій просвітницького погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти. Суспільство ознайомилося з ними через їх яскраве обґрунтування у творах Руссо та Гельвеція. І перший, стверджуючи, що всі людські вади породжені цивілізацією, і другий, схиляючи голову перед досягненнями культури, були єдині в розумінні виховання як сили, здатної по-справжньому створювати людину. Висновки енциклопедистів про роль і значення просвіти народів, науки

335

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

й техніки у прогресі суспільства, антитрадиціоналізму, поширення нових ідей стали однією з основ ідеології третього стану напередодні революції, суттєво вплинули на формування молодого покоління, що відіграло в ній видатну роль.

Ідеї Руссо — знамення часу

Найбільший суспільний резонанс мав руссоїзм, який своїм політичним радикалізмом сприяв перемозі буржуазії у революції (досить згадати її якобінську диктатуру). Основні художні твори Ж.-Ж. Руссо — «Юлія, або Нова Елоїза» (1761 p.), «Сповідь» (1766–1770 pp.), «Мрії любителя самотніх прогулянок» (1772–1778 pp.) — поряд із його ж «Міркуваннями про походження і причини нерівності між людьми» (1755 р.) і відомим твором «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.) здобули йому особливе місце серед ідеологів Просвітництва. Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму й рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо відкидає як злочинне будь-яке насильство над природою та особою. Природу він розуміє як справжнє джерело й вічний закон людського життя, корисливому розумові й побудованій на розрахунку «безплідній моралі» протиставляє почуття — самостійний і основний елемент духовного життя людини. Ця позиція прокладала шлях психологічному романові XIX століття з такими яскравими його представниками, як Стендаль, Лев Толстой, Достоєвський.

У романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» (1762 р.) Руссо визначає виховання як спосіб розвинути в людині природні основи здоров’я й моральності. Так, виховуючи дитину, слід звільняти її від рис деспотизму й жорстокості, всіляко підтримувати притаманні кожному від природи почуття ніжності, співчуття, людяності.

Та доброзичлива, дружня атмосфера, в яку Руссо вводив героїв більшості своїх творів, була своєрідною утопією, характерною для багатьох представників Просвітництва, котрі у мріях про майбутнє суспільство розглядали колектив як фактор величезного виховного значення, незважаючи на реальну його відсутність. Із втратою ілюзій щодо можливості поліпшити буржуазне суспільство Руссо пізніше схиляється до песимізму, відчуваючи ворожість панівного ладу до своїх ідеалів і все більше вбачаючи їх у простому й доброчесному

336

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

житті народу. Поступово мрія про загальне благо, щасливе майбутнє для всіх перетворюється на ідею відособленого щастя. Герой Руссо стає самітником, тікає у світ природи від світу людей, де панують жорстокість, ненависть, зрадництво. Він зосереджений на собі, своєму внутрішньому стані, віддається імпульсивним пориванням, відмовляючись від аналітичного сприймання дійсності. Так закладалися основи романтизму Шатобріана, Сенанкура та ін.

Велика французька революція

Розгортання революційного руху в Західній Європі не було несподіваним. Події підганяли одна одну, державне банкрутство, тор- говельно-промислова криза, голодні неврожайні роки, виникнення революційної ситуації 1788–1789 років, створення депутатами від третього громадянського стану Національних, а пізніше Установчих зборів, які ухвалили 26 серпня 1789 року «Декларацію прав людини і громадянина». Базуючись на ідеях просвітителів, «Декларація» виголошувала, що люди народжуються і залишаються вільними й рівними у правах, що серед них природними й незаперечними є «свобода, власність, безпека та опір гнобленню», що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам, незалежно від походження, має бути доступною будь-яка посада. Проголошувалася свобода слова, думки, совісті й друку. Водночас затвердження майнового цензу як основи виборчої системи, залишивши за межами активної громадянської діяльності істотну більшість населення, встановило фактично і юридично панування в країні великої буржуазії.

10 серпня 1792 року монархія впала. Велика буржуазія, зусилля якої протягом цього часу були спрямовані на гальмування революції, її зупинення, відкрито перетворюється на консервативну силу. В опозицію до неї стали середні верстви, демократична буржуазія, усунуті від політичного керівництва. Не бажаючи йти на компроміси із силами старого світу, вони об’єднались із народом і домагалися розвитку революційного процесу. Великою підмогою в цьому була демократична преса, яка, виходячи з інтересів народу, відкрито й поіменно звинувачувала уславлених вождів революції в зневажанні потреб народу, а пізніше — у зраді революції. На другому етапі революції (10 серпня 1792 року — 2 червня 1793 року) це протистояння виявляло

337

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

себе в боротьбі прихильників її подальшого розгортання — якобінців (Робесп’єр, Марат, Дантон, Сен-Жюст) і жирондистів, котрі захопили політичне керівництво в Конвенті. Народне повстання 31 травня — 2 червня 1793 років призвело до встановлення якобінської диктатури, започаткувавши найвищий, третій, етап революції (2 червня 1793 року — 27/28 липня 1794 року).

Звільнивши селян від феодальної залежності й затвердивши всенародним голосуванням демократичну конституцію, що базувалася на політичних ідеях Руссо — принципах свободи, рівності й народного суверенітету, якобінська влада консолідувала навколо себе революційні сили. Це дало змогу їй перемогти війська європейських монархічних держав, які намагалися придушити революцію, подолати контрреволюційний опір усередині країни, радикально вирішити найважливіші соціально-політичні й економічні питання. Але буржуазна сутність якобінців, котрі спиралися на народ, та вести його могли тільки в межах своїх інтересів, робила їхню політику непослідовною, суперечливою, позбавленою чіткої програми. Це стало головною причиною поразки якобінської диктатури в результаті контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 липня 1794 року).

Хоча той день став останнім днем Великої французької буржуазної революції, її вплив на світову культуру був величезний. Людство зобов’язане їй метричною системою (платиновий еталон якої мав девіз «На всі часи, для всіх народів»), досвідом створення політехнічних шкіл для навчання інженерних кадрів, навігаційної та військо- во-морської освіти, вдосконалення академічних структур, організації музеїв.

Наука періоду революції віддано служила новому буржуазному суспільству, поставивши в ряд учених зі світовим ім’ям Жозефа-Луї Лагранжа, автора «Теорії аналітичних функцій», П’єра-Сімона Лапласа, великого математика й астронома, творця космічної гіпотези, «Аналітичної теорії імовірностей» і «Трактату про небесну механіку», ЖанаБатіста Ламарка й Етьєна-Жоффруа Сент-Ілєра, які розробили основи еволюційного вчення, видатних хіміків Антуана-Ло- рана Лавуазье, Клода-Луї Бертолле, Нікола Леблана, винахідника оптичного телеграфу Клода Шаппа.

Продовжується накопичення нової інформації про явища природи в рамках диференціювання галузей науки. Виникають галузе-

338

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

ві системи, народжуються уявлення, поняття й методи широкої дії, спрямовані на створення єдиної картини світу. Взяті на озброєння суспільною думкою концепції природного права, природної моралі, взагалі природних норм були виплекані природознавством; атомістична гіпотеза в науковому поясненні світу підкріплюється тенденцією до «атомізації» індивіда в буржуазному суспільстві. Його активність надає неабиякого значення показникам темпу та прискорення, не підвладних традиції, а залежних від реальних умов і власних можливостей.

Загострення політичної боротьби викликало інтерес до ораторства, яке мало своїх неперевершених майстрів в особі Робесп’єра, Мірабо, Дантона, Сен-Жюста, Барера. В період якобінської диктатури робилися спроби створити масові політико-агітаційні вистави, присвячені актуальним сюжетам героїчного буття, вистави розігрувалися на площах просто неба. Народ, аплодуючи персонажам-патріотам, виражав свою солідарність, демонстрував ненависть і презирство до тиранів і зрадників, ворогів республіки.

Відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспільство, французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Ідеї, народжені європейською культурою доби Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Серед них — ідея нації як людської спільноти, що складається історично на основі єдиної території, економічних зв’язків, мови, особливостей культури й характеру.

Щоправда, пафос утвердження незалежної особи орієнтував революційне розуміння нації на загальнолюдські чинники, позбавляючи вагомості будь-яку іншу визначальну належність. Гердер, німецькі романтики заперечували цю концепцію, обстоюючи ідею неповторного духу кожного народу. Подолав суперечливість цих точок зору Гете, помітивши в усіх культурах прагнення до універсальності.

Тенденції розвитку мистецтва

Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової художньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями. В його естетичних вимогах і критеріях повно й різнобічно відображені антифеодальний

339

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

пафос Просвітництва, його філософські, соціальні й моральні засади, своєрідне розуміння «природної людини», природи, розуму. На вірі в загальнолюдську єдність, спільність кардинальних завдань, можливість бути «громадянином світу» ґрунтувалося мистецтво.

Водночас просвітницький рух не однорідний, усередині його кипіли пристрасті, точилася боротьба між різними течіями. Богоборство Вольтера, яке засуджував Галлер, було досить помірковане, порівняно з радикалізмом Руссо, який, у свою чергу, поступався перед сміливою позицією Мельє, Мореллі, Маблі, Дюлорана. Своєрідний відгук ці процеси дістали в просвітницькій естетиці: в суперечках апологетів класицизму з його принциповими супротивниками, Руссо — з енциклопедистами, Гердера — з Кантом. До того ж погляди на мистецтво змінювалися навіть у межах однієї творчої біографії, як це сталося з Гете й Шіллером, котрі перейшли з позицій «Бурі й натиску» на платформу веймарського класицизму.

Однак була основа для консолідації — активна суспільна позиція всіх без винятку митців Просвітництва. Не випадково зростає значення публіцистики, підкріплене збільшенням газетно-журнальної продукції, утвердженням за національними мовами функції основних носіїв інформації (латина остаточно витісняється з науки), виникає популярна пропагандистська література, напівлегальні й нелегальні видання. Еволюціонує художня література, наповнюючись авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характерами. Популярним стає жанр есеїстики, здатний швидко реагувати на будь-які суспільні події, розвивається памфлетна література. В живопису цю лінію продовжують політична карикатура, злободенний лубок.

Висока хвиля суспільного руху, що й призвела до революції 1789 року, ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII століття, який частково подолав, частково засимілював ці течії.

Чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різкі контрасти. В результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. Паралельно відбуваються процеси заміни придворної «серйозної опери» побутовою комічною, котра виражає демократичні

340