1.Періоди:а) кам'яний вік, поділяється на палеоліт (давній кам. вік), мезоліт (середній кам.' вік) та неоліт (новий кам. вік);(камінь – осн. матеріал у вигот. знаряддь праці)б) енеоліт — міднокам'яний вік або перехідний від каменю до бронзи;в) бронзовий вік, новій матеріал — бронза г) залізний вік — останній в археологічній періодизації. Починається він з рубежу II та І тисячоліть до н. є.У першій половині кам'яного віку — палеоліту(ашельської доби),1,5 млн. до 150 тис. років тому – заселення тер. України первісною людиною.стоянки :200 тис. років тому поблизу с Лука-Врублівець на Дністрі Розвок людини на території Укр. проходив у ті самі стадії, що і в інших регіонах Землі. Унаслідок цього у ранньому палеоліті зявилась найдавніша людина — пітекантроп (архантроп). Кам'яні знаряддя праці та сліди виробництва цієї людини виявили археологи в Закарпатті.Далі появи нового типу доісторичної людини — неандертальця (палеантропа). 150 тис. років тому). В епоху пізнього палеоліту (25 тис. років тому), тип — Homo sapiens, У межах України є 800 стоянок цієї людини.Зміни в суспільній організації. Спочатку було первісне людське стадо, а у пізньому палеоліті - родові громади. З появою племен завершується формування родоплемінного ладу, що базувався на власності громади на засоби виробництва та на зрівняльному розподілі продуктів серед членів роду, племені.(основи духовної культури, зокрема мислення, мова, релігія, ідеологічні уявлення, елементи мистецтва і магії)Розквіт у неоліті (7 тис. років тому). На зміну загостреному каменю та палиці приходять різання, шліфування і свердління+кам'яні сокири допомогли освоювати лісові простори, буд. житла, вигот. човни — перший транспортний засіб людини, з2являється ліпна кераміка, обпалена глина, посуду і тканин.Перехід від збирання плодів та полювання до продуктивного господарства — до землеробства і скотарства. Перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих називають неолітичною революцією.Землеробство в Україні виникло вперше в межиріччі Бугу та Дністра. Замість того, щоб блукати в пошуках здобичі, люди осідали на певних ділянках землі. Так виникли перші поселення людини.

2.Палеолітпонад 1 млн років тому. первісне людське стадо, постійно пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі, користувалися вогнем, вміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо).Основним заняттям було полювання та збиральництво. Близько 40—35 тис. років тому на зміну пітекантропу й неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, прийшов новий тип людини— "Номо sapiens"(кроманьйонці) у кроманьйонців вищого рівня розвитку досягли господарство і техніка виготовлення знарядь праці, виробляли предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадували людину, фігури тварин. Джерело добування їжі -полювання на великих тварин .Зброя стала досконалішою: дротики, гарпуни, списо-кидалки. На зміну первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною ланкою і об'єднує родичів по материнській лінії ( вин.матріархату). Заборона инцесту. Це сприяло зближенню різних родових груп. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства.Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм , магія ,тотемізм , фетишизм . Кроманьйонці споруджувати житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. В Україні їх залишки виявлені поблизу сіл Мезина на Чернігівщині й Межиріччя на Канівщині.

МезолітЕпоха середнього кам'яного віку ( IX до VI тис. до н.е.). У результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ і умови життя людей. долото, сокира, тесло ножі, кинджали, списи) з крем'яними пластинами. Досягненням того часу є винайдення лука і стріли Давній мисливець уже міг полювати здобич на відстані й у більшій кількості.Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. пристосування для ловлі риби, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. Початок приручення собаки, потім — свині.Відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів. Великі родові об'єднання мисливців на мамонтів та бізонів змінилися порівняно невеликими групами мисливців на дрібнішу дичину. Відбувається масове переселення людей з однієї місцевості в іншу.. Стоянки:біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму.

НеолітБіля 10 000 років тому. Зародж.приручення тварин(першим собака). Пізніше корова, свиня, вівцюя. Скотарство !!.З появою скотарства людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сіяти, жати кам'яними серпами. Зерно мололи зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках. Виробництва з каменю: пиляння, шліфування та свердління.Збільшився асортимент знарядь.(різні сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, накінечники списів). Полювання на диких тварин - джерелом її існування(на оленів, диких коней, вовків, зайців).Поширилось рибальство.(сітки, гарпуни, ловили вудками, замість гачків - кам'яні платівки).Посуд з глини прикрашають орнаментами(можна варити їжу, зберігати воду). Людина опанувала ткацтво. Використовувалися човни. Людина виходить за межі території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються зв'язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних культур.У мистецтві зникають притаманні палеоліту реалістичні зображення, воно набуває рис схематизму та геометризму. Поширюється культ жіночого божества. Культури: Буго-дністровська,к-ра лінійно-стрічкової кераміки,Сурсько-дніпровська, Дніпро-донецька,к-ра ямково-гребінцевої кераміки.

3. Господарство первісних людей періоду раннього палеоліту було присвоюючим , адже базувалось на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин. Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкури тварин, заселяти печери , будувати штучні наземні житла. Також доля змусила первісну людину не тільки використовувати, а й навчитися добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов.У людини середнього палеоліту почали закладатися першооснови духовного світу. Період пізнього палеоліту еволюція людини призводить до винайдення нових знарядь праці з кісток та ріг тварин. Ще однією особливістю цього періоду є удосконалення мови та релігії. Що ж, не тільки людській сутності притаманне прагнення еволюці. Мезоліт приносить потепління, адже льодовик відступає.Зміни пішли первісним людям на краще – вони знову можуть займатись збиральництвом та рибальством. Та залишається фігурувати все ж таки полювання, для більшої результативності якого людина винаходить лук та стріли.Неоліт асоціюється в історії з так званою «неолітичною революцією», що переводить первісних людей на новий, відтворюваний тип господарства. З’являються землеробство та скотарство, прядіння і ткацтво, а також люди вже вміють виготовляти глиняний посуд. Ще однією особливістю періоду є формування та розвиток сусідських общин, внаслідок чого виникають племена – об’єднання декількох родів. А племена в свою чергу формують союзи племен.Енеоліт, як правило, пов’язується із трипільською культурою. Людина вчиться обробляти мідь, яка починає широко використовуватись і в результаті витісняє камінь. З неї виготовляють зброю, предмети побуту, знаряддя праці. Саме цьому енеоліт ще називають міднокам’яним періодом.

4. Неолітична революція відбулась в роки неоліту - 7-5 тис. рр. до н.е.Відбувся перехід від привласнюючого господарства (Збиральництво, полювання) до відтворюючого господарства (Землеробство, скотарство). Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістянимнаконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам'янимизернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами.Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалосяобщинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка.Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленогочорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок.Характерні риси неолітичної революції:1.Поширення нових способів обробки каменю - свердлення, шліфування іпиляння.2.перехід від кочового до осілого способу життя.3.приручення більшості свійських тварин: биків, свиней, кіз, овець.4.виникнення виробництва кераміки, прядіння і ткацтва.5.перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства.6.внаслідок демографічного зростання помітно зростає кількість і розміри поселень.7.відбуваються суттєві зміни в духовному світі та світобаченні людини.Отже, помітно прискорюється розвиток людського суспільства (ччому й дали назву революція).

5. У кінці епохи починається обробка металів (золота, срібла, міді), тому останній період неоліту (ІV—ІІІ тис. до н.е.) називають мідним віком — енеолітом. Прогрес господарства й ускладнення соціального життя вплинули на розвиток духовної культури неолітичного суспільства. З´явились перші карти, нанесені на деревну кору, дерево чи шкіру. Одержала значного розвитку піктографія, за допомогою якої тепер могли здійснювались досить складні записи. Енеоліт, як правило, пов’язується із трипільською культурою. Людина вчиться обробляти мідь, яка починає широко використовуватись і в результаті витісняє камінь.Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура. Називається вона так, бо вперше була знайдена і досліджена в селі Трипілля на Київщині відомим українським археологом та істориком Вікентієм Хвойко. Ця культура займала велику територію – межиріччя Дніпра та Дністра. Основними заняттями трипільців було землеробство. Землю вони обробляли орним способом, тобто за допомогою плуга. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, яке потім збирали дерев’яними серпами з крем’яними лезами. А урожай розмелювали кам’яними зернотерками. Ця культура дуже багата на глиняний посуд, який трипільці виліплювали, обпалювали в печах та орнаментували. Також трипільці удосконалили житло – воно було як одноповерхове, так і могло мати два поверхи, а також складалось із двох приміщень – житлового та господарського. Трипільське житло мало солом’яну стріху, двері, вікна, димар, піч-підлогу, що була глиняною та вистеленою очеретом. Михайло Грушевський вважає трипільців «пращурами слов’ян »…

6. Доба бронзи, що тривала майже тисячу років (ІІІ — кінцем II тис. до н.е) позначилась суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства.Свою назву воно отримало від штучного металу – бронзи – сплаву міді та олова. Вона починає широко використовуватись, починають вироблятись знаряддя праці, з’являється бронзоливарне ремесло.Щодо суспільного життя, тут також відбулось декілька кардинальних змін. Утворились великі союзи племен, посилилось майнове розшарування. Нарешті завершився перший великий суспільний поділ праці – виділення скотарських племен з-поміж інших. Ще важливим процесом бронзового віку є перехід від матріархату до патріархату. З’являється приватна власність, активізуються торгівельні відносини. Частими у цей період стають війни, які ведуться з метою пограбування. Кровної помсти, а також для розширення своєї території. Часті війни призводять до виникнення такого явища, як рабство, а також до формування основ перших державних утворен. У бронзовому віці триває поглиблення першого суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, розміщених досить далеко від долин великих рік. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. У лісостепових племен важливу роль відігравало землеробство. набуло поширення орне землеробство, Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю тепер культивуються льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво.

7. Утвердження заліза як найпоширенішого металу на землях України відбулося у 7 ст. до н. е., Поява залізних знарядь праці та зброї спричинила бурхливий розвиток господарства та військової справи:1.Люди навчилися виплавляти залізо, що спричинило появу значно міцніших і гостріших знарядь праці.2.Використання заліза зумовило зростання проддуктивності праці. Люди виробляють вже більше ніж споживають.3.Відбувся ІІ суспільний поділ праці - ремесло відокремилось від землеробства.4.Виникло виробництво товарів безпосередньо для обміну, а також продажу.5.Розвиток землеробства, ремесла і торгівлі сприяв поглибленню майнового розшарування.Землеробські племена почали застосовувати залізний плуг, за допомогою якого можна було виорати більше землі, а отже – зібрати кращі врожаї. Скотарі степу за тієї доби зажили кочовим життям, постійно переходячи разом із худобою на нові землі. Вони навчилися їздити верхи на конях і долали на цих прудконогих тваринах величезні відстані. з винайденням заліза скотарі-кочовики перетворилися на непереможних воїнів. Ранній залізний вік – один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні знарядь праці і зброї, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових утворень. На території України ця доба припадає на І тис. до н.е. – початок І тис. н.е. і хронологічно відповідає кіммерійському, скіфському та сарматському добам історії.

8. Із винайденням заліза скотарі-кочовики перетворилися на непереможних воїнів.Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть. Всі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, вони були неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів Лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають носіями чорноліської культури. Численні археологічні знахідки свідчать, що на кінець VIII ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли вглиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами, шляхами та річками. Внаслідок цього з-поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка — передусім зброя та кінське спорядження. Та хоч якими непереможними воїнами не здавалися кіммерійці, у VII ст. до н. е. їхнє панування в степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

9. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою. Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Розвивалися також ремесла, з-поміж яких найпоширенішими були ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я.Наприкінці VI ст. до н. е. у скіфів сформувалася держава. Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один із них був верховним царем. Три царства, у свою чергу, поділялися на округи. На чолі і царств, і округів перебували представники єдиної царської династії. Це сприяло зміцненню Скіфської держави.Скіфи постійно воювали. Найбільше відома оборонна війна скіфів проти агресії перського царя Дарія. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків.Скіфія досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт держави пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіппа II. Могутньою держава скіфів залишалася і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н. е.Найвідоміші скіфські поховання дають уявлення про світобачення скіфів. Особливий стиль «звіриний»: скіфи розкішно прикрашали парадний і ритуальний одяг, зброю, кінське спорядження, предмети культу фігурками птахів, риб, левів, вовків, оленів. На межі IV—III ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Причини занепаду Скіфської держави полягають насамперед у зміні клімату, відповідно і природних умов, як-от: висихання степів, збідніння трав'яного покриву.Наприкінці III ст. до н. е. Скіфська держава під натиском сарматів припинила своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Першу — в Нижній Наддніпрянщині та Криму зі столицею Неаполем, другу — в нижньому Подунав'ї.

10. Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством. Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.Культура.Про їхній духовний світ довідуємося зі скіфських прикрас, посуд, а також із розповідей греків. Посуд, зброю, прикраси скіфи оздоблювали сценками зі своїх міфів, легенд. Отож, уважне їх вивчення дає змогу відновити скіфську міфологію. надає «звіриний стиль». Для оздоблення зброї та предметів побуту скіфи використовували зображення оленів, баранів, коней, пантер, барсів, левів, птахів і риб. Трапляються також зображення фантастичних істот – крилатих грифонів із тулубами левів і грифобаранів. Ставили скіфи й кам’яні скульптури – навершя курганів. Із каменю вирубалися схематичні чоловічі фігури, на яких часом прорізали риси обличчя, руки, деталі одягу та зброї.

11. Мала Скіфія — назва двох пізньоскіфських державних утворень ІІІ — ІІ ст.ст. до н. е. одне у Тавриці (Тавроскіфія), інше у Добруджі. Найбільшого розквіту Мала Скіфія досягла в середині II ст. до н. е. під час правління царя Скілура. У той час Скіфська держава займала велику територію. На сході вона межувала з Боспорським царством, на півдні — доходила до передгір'їв Криму, населених таврами, на півночі скіфи володіли районом Нижнього Дніпра, в тому числі й Ольвією, де Скілур почав карбувати свою монету. На західному узбережжі півострова скіфи захопили порти Керкінітіду і Калос Лімен та ряд грецьких укріплених пунктів, перетворивши їх на фортеці. Скіфи вирощували зернові культури і виноград, з якого виготовляли вино, займалися садівництвом. Зерно мололи зернотерками і більш досконалими знаряддями — круглими й чотирикутними жорнами елліністичного та римського типів. Для обробітку землі використовували плуг з залізним сошником та залізні мотики, врожай збирали залізними серпами. Крім землеробства, населення займалося скотарством. Розвивалося також ремісниче виробництво: виготовлення ліпного й гончарного посуду, прядіння, ткацтво, бронзоливарне виробництво, обробка каменю, різьблення по кістці. як рабовласницьку державу варварського типу, що зазнала певної еллінізації, але зберегла пережитки військової демократії. Політична влада в країні зосереджувалася в руках царя, який спирався на військову аристократію. Влада царя була спадковою.Населення Малої Скіфії було різномовне, але офіційною мовою вважалася грецька.Головним божеством залишилася велика богиня родючості, володарка звірів, зображувана інколи між двома кіньми, що характерно для сарматського мистецтва. Поєднання різних культурних напрямів спостерігається і в мистецтві пізніх скіфів. Воно збагатилося такими новими видами, як скульптурний портрет і настінний живопис.З початком готської навали загинули й і скіфські поселення. Жителі їх, переслідувані готами, що виступали в союзі з деякими сарматськими, а пізніше й гуннськими племенами, тікали у гори, де змішувалися з таврськими племенами.

12. Сармати. На зміну скіфам у III ст. до н. е. в причорноморські степи прийшли сармати. кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означає «оперезаний мечем». поряд з етнонімом «сармати» античні автори вживають й інші. Це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, аляни тощо. життя та побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них військові походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, про їхню войовничість. Своєрідною особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Вони були не лише хранительками вогнищ і вихователями дітей, але і воїнами нарівні з чоловіками. Знатні жінки нерідко виконували почесні жрецькі функції. Показово, що в могилу померлої жінки, навіть дівчинки, нерідко клали, окрім прикрас, і предмети озброєння.Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Володарювання сарматів у причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали край йому германські племена готів, які прийшли з півночі, та навала нових кочовиків — тюркомовних гунів.

13. Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Пн. Причорномор'ї, викликаний торг. експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у Греції. 1-им грецьким поселенням на пд.. України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані. Основою грецького госп Пн. Причорномор'я: зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Пн Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції. Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч осн. влада належала багатим купцям. У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на інші грецькі колонії. У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розв. освіти. Розповсюдженою була література, розв. історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму зумовили падіння міст і ослаблення впливу греків у Пн Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони. Протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів припиняють своє існування.

14. Гіпотези походження слов'ян "Верхньодніпровська концепція". Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висунули "верхньодніпровську концепцію ". Вони відносили процес слов'янізації Лісостепової України та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. е. Така "слов'янізація ", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї концепції є твердження російських учених М. Вернера, М. І. Артамонова, М. Б. Щукіна про те, що слов'янська прабатьківщина містилася у Верхньому Подніпров 1 і саме завдяки цьому слов'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ельби до Оки, від Балтики до Дунаю.Український учений В. Д. Баран та інші дослідники вказують на певну обмеженість археологічних і лінгвістичних аргументів прихильників "верхньодніпровської концепції". Намагання вивести походження слов'ян із Прип'ятсько-Верхньодніпровського регіону насамперед спростовуються наявними лінгвістичними даними: саме в цих місцях переважають гідроніми балтського походження. Відсутні також достовірні археологічні свідчення.

Гіпотези походження слов'ян "Віслоодерська концепція".У середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули " віслоодерську концепцію". Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. е. більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, що гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції, мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу. Він також вважав, що виділення слов'ян із балто-слов'янської спільноти відбулося до першої половини І тис. до н. е.

Опоненти даної концепції зауважують, що для визначення слов'янської належності лужицької культури необхідні ґрунтовніші аргументи, а спроба локалізації поселень слов'ян між Віслою та Дніпром (південніше Прип'яті) спирається на переконливі дані.

:Гіпотези походження слов'ян "Синтетична концепція".Суть її полягала в тому, що вже в другій половині епохи бронзи у лісостеповій зоні Центрально-Східної Європи в середовищі індоєвропейських балтослов'янських племен відбулося розділення етнокультурної спільноти, що існувала. Цей процес, на думку вчених, охоплював тшинецьку (ХV-ХІІ ст. до н. е.), лужицько-скіфську (XI ст. — III ст. до н. е.), зарубинецько-пшеворську (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівськопшеворську (III—V ст. н. е.) та ранньосередньовічні культури слов'ян. Згідно з цією концепцією уявлення про розпад індоєвропейців замінюються пошуком конкретних шляхів розвитку етнополітичної історії, аналізом трансформації автохтонності та супутніх цьому міграційних процесів.

Гіпотези походження слов'ян "Азійська теорія".Німецькі вчені намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише в середині І тис. н. е., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795—1861), ця концепція була спростована. Спираючись на широке коло історичних джерел, порівняльно-історичний аналіз географічних і топографічних даних, він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П.Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами (галлами, німцями, литовцями та ін.) є творцями європейської культури.

Гіпотези походження слов'ян "Привісельська концепція". Поступове введення до наукового обігу нових відомостей про давніх слов'ян, поглиблене вивчення процесу їхнього етногенезу дали підставу Історикам-славістам стверджувати, що до "Великого переселення народів" слов'янські племена займали територію від верхів'я Ельби до Середнього Подніпров'я. Власну точку зору на розташування прабатьківщини слов'ян виклав відомий чеський історик-славіст Л.Нідерле (1865—1944). Він доводив, що індоєвропейська балтослов'янська етнічна спільнота в II тис. до н. е. почала розпадатися і з неї вже в І тис. до н. е. виділилася і стала виступати як самостійна праслов'янська, що мала спільну мову.

15 Етногенез слов'ян за даними археології - формування давньослов'янського етносу на базі наступності змінюють один одного археологічних культур від 1-го тисячоліття до н. е.. до VI століття, коли древні слов'яни були зафіксовані в епіграфічних пам'ятниках як уже сформувалася культурно-мовна спільність.Поява археологічних культур, визнаних більшістю археологів слов'янськими, відноситься лише до V-VI століть. Празькому-корчацького, пеньківська і колочинська культури структурно близькі і розділені географічно. Більш ранні так звані постзарубінецкіе пам'ятники (II-IV століття) запропоновано виділити в окрему київську культуру, на базі якої на думку деяких археологів і розвинулися вищезазначені культури. Вивчення етногенезу слов'ян за допомогою археології наштовхується на наступну проблему: сучасній науці не вдається простежити до початку нашої ери зміну і спадкоємність археологічних культур, носіїв яких можна було б впевнено віднести до слов'ян або їх предкам. Окремі археологи беруть деякі археологічні культури на рубежі нашої ери і більш ранні за слов'янські, апріорі визнаючи автохтонність слов'ян на цій території, навіть якщо її населяли у відповідну епоху інші народи згідно синхронним історичними свідченнями.

16. Готи/У середині II - на початку НІ ст. на історичну арену виходять готи — германські племена, які після об'єднання з гепідами, вандалами й тайфалами (балтськими племенами), з'являються на теренах сучасної України. Готські завойовники дійшли до кордонів Римської імперії, проливаючи кров і спустошуючи все на своєму шляху.Готи поділялися на дві групи: вестготів (на захід від Дністра) та остготів (нижня течія Дніпра). На початку IV ст. остготи створили об'єднання племен — державу на чолі з королем Германаріхом.Згодом, під тиском могутніх войовничих кочівників зі сходу — гунів, вестготи й частина остготів перейшли на правий берег Дунаю (з дозволу римлян). Решта остготів залишилася під гунами й навіть зберегла свого короля.Готи напали на антів (які в той час також визнавали владу гунів) і стратили їхнього царя Божа, його синів і 70 прибічників.Гуни. Походження. У III ст. до н. є. в монгольських степах виникло велике об'єднання племен — хунну, яке під ударами китайців змушене було перекочувати на захід.У кінці II ст. н. є. частина кочівників, поєднавшись у межиріччі Волги й Уралу з місцевими племенами угрів, вирушила на захід.Початок великого переселення народів. У III ст. гуни підійшли до Північного Причорномор'я і, скориставшись тим, що основні гарнізони римських військ були кинуті на захист кордонів Римської імперії від готів, зруйнували майже всі античні міста-держави. Вистояли тільки Пантикапей і Херсонес.У IV ст. гуни продовжили свій руйнівний похід до Східної Європи. Вони розбили готів, підкорили антів і ще довго панували на величезній території від Верхнього Дунаю до Азовського моря, здійснюючи постійні набіги на країни Західної Європи.Після смерті правителя Аттили в 453 році гунська держава занепала.Авари— войовничі тюркомовні племена, які перекочували з Центральної Азії спершу на територію Північного Причорномор'я, а потім і до середньої течії Дунаю, утворивши там у VI ст. Аварський каганат.Звідти ці кочівники здійснювали свої грабіжницькі набіги на візантійців, слов'ян та франків, не маючи ніякої власної економічної бази, окрім військової сили і зовсім незначного скотарства. Саме це й зумовило внутрішню слабкість і недовговічність держави аварів.

17. АНТИАнтське державне утворення. Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку: 1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова); 2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади; 3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю. Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття.

18. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні ознаки. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян. Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.Особливості слов'янських язичницьких віруванью Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.Суть віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

19. Головним заняттям слов'ян було землеробство, хліб вважався основною стравою. Його називали «житом» (від слова «жити»). Хліборобство визначило й осілий спосіб їхнього життя. Стародавні слов'яни також ходили на полювання, рибалили, вирощували свійських тварин: велику рогату худобу, овець, кіз, свиней. Потужною тягловою силою поряд з волами стали коні. У густих лісах у деревах вирубували дупла - борті для диких бджіл, а потім збирали мед. Це заняття називалося бортництвом.Поступово перетворювалося в самостійну галузь ремесло. Відбувалосяі групування ремісничого населення в окремих селищах, де виділялися ремісники-ковалі й виготовляли досконалі знаряддя праці з металу - наральники, лемеші, плуги, серпи, ножі, коси-горбуші. Кравці шили ОДЯГ, шевці - взуття, лимарі - збрую для коней. Вправними були і ювеліри. Виділення ремесла в окрему галузь господарства сприяло розвитку торгівлі, заснуванню та зростанню міст-фортець (градів) і майновому розшаруванню населення.Землеробство визначало не лише спосіб життя, а й побут, вірування, культуру слов'ян. Вони, як і предки багатьох інших сучасних народів, обожнювали сили природи, від яких залежали врожай хлібів, добробут у домі, численна і здорова худоба в хлівах, власне як і все життя людей.

20. Основні етапи розвитку Київської Русі. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.

Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян. З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися. Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту. Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі. У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані. З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.

21. Основні теорії походження

Скандинавська - від місцевості у Скандинавії зі схожою назвою.

Фінська - від слова ruotsi, яким фінські племена називали варягів.

Східнослов'янська - від східнослов'янських назв річок із коренем "рос" у Наддніпрянщині.

Сарматська - від назви "руси", яку араби і візантійці використовували стосовно слов'ян і слов'янізованих сарматів - роксоланів, що входили до антського союзу.

22. Аскольд і Дір — перші київські князі, про яких згадують літописні зводи, зокрема Лаврентіївський літопис. Точні дати їхнього життя невідомі, неясним залишається й походження обох князів. Швидше за все, обидва вони були дружинниками новгородського князя Рюрика, який самовільно вирушив у' 860 році вниз по Дніпру з метою зібрати сили для походу на Константинополь. Дорогою Аскольд і Дір заволоділи невеличким укріпленим містечком Києвом, яке платило данину хозарам, і залишилися там князювати, поступово підкоривши своїй владі племінну спілку полян. У 866 році, згуртувавши навколо себе сильну дружину, що складалася здебільшого з варягів, князі здійснили свою мету — виступили в похід проти Візантії. Однак поблизу Константинополя раптова буря розметала і потопила більшу частину їхніх кораблів, тож Аскольдові й Діру довелося повернутися до Києва.Князювання Аскольда і Діра, яке тривало близько двадцяти років, було далеко не мирним. Князям доводилося вести постійну боротьбу з войовничими сусідами — печенігами, дунайськими болгарами, слов'янськими племенами уличів і древлян.У 882 році під стінами Києва з'явилися воїни князя Олега, спадкоємця нещодавно померлого Рюрика. Олег обманом заманив Аскольда і Діра до свого табору, звинуватив у самовільному захопленні влади, присвоєнні князівських повноважень (обидва вони не належали до князівського роду) і стратив. Літопис стверджує, що Аскольд похований на Угорській горі («Аскольдова могила»), а Дір — біля церкви Св. Ірини у Києві.

23. Олег та ігор У 882 р. відбулася зміна династій на київському столі. Підступно вбивши князя Аскольда, влада в Києві захопив опікун малолітнього князя Ігоря з династії Рюриковичів (можливо, його родич) Олег. Свою владу він здійснював від імені Рюриковичів, використовуючи титул великого князя.Після встановлення влади в Києві Олег пішов в землі древлян (883 р.) і уличів (885 р.). Він відновив язичницький культ в Києві. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода, повсталим проти приєднання до Києва; місто було обкладений даниною, встановлені терміни її сплати.У 907 р. він здійснив вдалий похід проти Візантії та змусив її підписати вигідний для Русі договір, що відкривав широкі можливості для торгівлі російських купців. Оскільки візантійці порушили умови домовленості, в 911 р. великий князь знову виступив на Константинополь, після чого в новому договорі були чіткіше визначені правові норми українсько-візантійських відносин, зокрема, правила вирішення конфліктів. Ці договори мали важливе значення, оскільки стверджували Русь як рівноправного партнера імперії.У 912 р. Олег при загадкових обставинах помер. Перші роки князювання Ігоря були нелегкими. Знову взялися за зброю древляни, відмовилися визнати його владу уличі. У 914 р. великий князь зломив опір древлян. Три роки захищалися уличі, після чого відійшли в межиріччі Південного Бугу і Дністра. Так, здолавши древлян, він наклав на них данину, перевершує ту, яку вони сплачували за князювання Олега. У 915 р. виникла загроза зіткнення з новим кочовим народом - печенігами, що з'явилися на кордонах Русі, однак йому вдалося укласти з ними угоду. У 920 р. відбувалися бої княжого війська проти печенігів, яких візантійський уряд вирішило використати як противагу зростанню могутності Русі. Тому погіршилися відносини з Візантією - аж до розриву. У 941 р. Ігор вирушив у похід на Константинополь, але під його стінами візантійці зустріли флот русичів "грецьким вогнем".У 944 р. Ігор знову пішов на Візантію. Візантійці запропонували викуп. У тому ж році був укладений новий договір між Руссю і Візантією, але не настільки вигідний, як попередні угоди: Русь втрачала володіння на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра, зобов'язувалася надавати Візантії допомогу в разі війни, купці повинні були платити митні збори з торгівлі з Візантією. Стверджуючи це угода в Києві, його підписали русичі-язичники і русичі-християни. Причому перші присягнули перед Перуном, а другі - у церкві св. Іллі на Подолі.За князювання Олега та Ігоря територія Київської держави розширилася за рахунок земель не тільки племінних князівств слов'ян, а й племен неслов'янського походження. Так окреслилися контури розвитку держави в середньовічну імперію. Прихід до влади нової династії не вніс істотних змін у політичне життя. Продовжувалося розпочате Аскольдом зміцнення монархічної форми правління,-тобто влади великого князя київського.

24. Наступницею князя Ігоря стала його дружина Ольга (Хельга, правила у 945-957 pp.). Вона розпочала з того, що жорстоко помстилася древлянам за смерть її чоловіка. Ольга перша з князів, хто розпочав реформи на Русі. Вона сама об'їздила на санях майже всі свої володінні. Мета цих поїздок – навести лад у збиранні данини, щоб не повторювалося таких випадків, як з її чоловіком. Вона організувала князівські погости – місця зберігання зібраної данини, встановила норми податків. Замість полюддя Ольга встановила чіткі розміри данини для земель, що перебували під владою Києва. Ольга встановила «статути і уроки», «становища і ловища», «погости». Погости- місце збору данини, які ставали невеликими центрами князівської влади. Сенс реформ княгині Ольги полягав у нормуванні повинностей, централізації влади, ослабленні племінної влади. Довгий час Ольга приводила в дії цю реформу, відточуючи її механізми. Ця робота не принесла їй слави, не обросла легендами, зате мала велике значення в становленні держави. Тепер господарство мало адміністративно - господарську систему. Ольга прагнула зміцнити міжнародне становище Русі – вона сама їздила до Візантії, де, за легендою, прийняла хрещення від візантійського імператора, намагалася видати сина Святослава за дочку візантійського імператора, посилала та приймала послів імператора Священної Римської імперії. В пам'яті народній Ольга отримала прізвисько Мудра, а православна церква канонізувала її як Рівноапостольну, причисливши до лику святих.

25. Святослав Ігорович-князь Новгородський і вел. князь Київський (946-972). Проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів. Спричинив занепад юдейського Хазарського каганату та християнського Першого Болгарського царства. Залишався язичником протягом усього життя.Здійснював походи з 964 з Києва на Оку, в Поволжі, на Півн. Кавказ і Балкани; звільнив в'ятичів від влади хазар, воював з Волзької Болгарією, розгромив (965) Хозарський каганат, в 967 воював з Болгарією за Подунав'ї. C 60-тисячним військом в 970 році він завдав болгарам поразка при Доростолі.Святослав поставив м. Переяславець (Малий Переяслав) на нижньому Дунаї і мріяв зробити його столицею майбутнього великого слов'янського держави. "Туди, - говорив він матері, - сходиться все хороше: з Греції золото, паволоки, вина і різні плоди, з Чехії та Угорщини срібло і коні, з Русі хутра і віск, мед і раби ..."У союзі з угорцями, болгарами та ін вів російсько-візантійську війну 970-971. Зміцнив зовнішньополітичне становище Київської держави. Вбито печенігами у дніпровських порогів.

26. Володимир Великий (980–1015рр.) –використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх братів – Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької дружини, в 980 р. став великим київським князем.Князювання Володимир розпочав з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської землі. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: у 982 р. – підкорив остаточно в’ятичів, у 984 р. – радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті реформи зміцніла система державної влади на місцях.За Володимира завершився процес формування державної території. Київська Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав будувати нові міста (порубіжні) і заселяти їх сильними і вправними воїнами. Наприкінці Х ст. створив величезну і складну систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від ворогів.

Християнство стало офіційною державною релігією на Русі з 988 р. після хрещення Володимира Великого, яке відбулося в Херсонесі. Християнство, по-перше, зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, по-друге, вивело Київську Русь в число передових європейських країн, по-третє, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків, по-четверте, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури, мистецтва, по-п’яте, сприяло об’єднанню населення Київської Русі під проводом єдиного князя, намісника Бога на землі. За його правління родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

27. Київський князь Володимир, хрестився в 988 р., почав енергійно стверджувати християнство в державному масштабі. За його наказом жителі Києва були хрещені в Дніпрі. За порадою християнських священиків, в основному вихідців з Болгарії та Візантії, дітей «кращих людей» передавали духовенству для навчання грамоті, християнських догматів і виховання в християнському дусі. Подібні дії були здійснені і в інших землях. На півночі країни, де залишалися сильні язичницькі традиції, спроби хрещення часом зустрічали труднощі, приводили до повстань. Так, для підкорення новгородців потрібна була навіть військова експедиція киян на чолі з дядьком великого князя Добринею. Прийняття християнства мало велике значення для подальшого розвитку давньоруської держави. Воно ідеологічно закріплювала єдність країни. Створювалися умови для повноправного співпраці племен Східно-Європейської рівнини в політичній, торговельній, культурній сферах з іншими християнськими племенами і народностями на основі спільних духовних і моральних принципів. Хрещення на Русі створило нові форми внутрішнього життя і взаємодії з навколишнім світом, відірвало Русь від язичництва і магометанську Сходу, зблизивши з християнським Заходом.Християнство на Русі було прийнято в східному, візантійському варіанті, пізніше отримав назву - православя, тобто правдива віра.

28. Ярослав Мудрий (1019–1054). Після смерті Володимира між його синами розпочалася жорстока боротьба за владу. Старший син Володимира Святополк убив своїх братів Бориса, Гліба і Святослава. Вирішальна битва між двома претендентами на київський престол Святополком і Ярославом відбулася на весні 1019 р. на річці Альті, вона закінчилась перемогою Ярослава. З братом Мстиславом, який князював у Тмуторокані, питання про поділ сфер впливу Ярослав вирішив мирним шляхом, запропонувавши йому землі дніпровського лівобережжя з Черніговом. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав остаточно об’єднав Русь.Першочерговим завданням Ярослава Володимировича, так само, як і його батька, був захист рідної землі від печенігів. Він продовжив справу фортифікування південних рубежів держави, будував нові міста (Юр’їв, Корсунь та ін). В 1036 р., у київ вщент розгромив печенігів, відігнавши його назавжди від рубежів Руської землі. Одночасно Ярославу Мудрому довелося дбати про захист західних кордонів: відвойовувати у польських феодалів землі, загарбані Болеславом Хоробрим 1018 р., звільнити від поляків волинське місто Белз, разом з Мстиславом відвоювати і возз’єднати з Давньоруською державою /1031 р./ всю Червену Русь.У зовнішній політиці Ярослав Мудрий віддавав перевагу методам дипломатичних зв’язків, підкріплюючи їх династичними шлюбами..Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації своєї держави. За його часів було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувались територія і кордони, вдосконалився державний апарат, збір данини. Ярослав Мудрий приділяв велику увагу церкві, намагаючись забезпечити незалежність церковної ієрархії від Візантії, в 1039 р. заснував митрополію в Києві, а в 1051 році призначає главою руської церкви Іларіона. Він розбудував Київ - звів Золоті Ворота, собор св. Софії. Прославився Ярослав Мудрий і виданням “Руської правди” – першого кодексу законів. Він піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. Розвивалась економіка країни. Лише у Києві працювали ремісники більш як 60 спеціальностей. Столиця стала торговельним центром не тільки Київської Русі, а й Східної Європи.

29. Тріумвірат Ярославичів 1054—1073 років утворився невдовзі після смерті Ярослава Мудрого. Посаджений ним у Києві «на батькове місце», як пише літопис, Ізяслав Ярославович не мав ані здібностей, ані авторитету, ані сили батька, щоб зосередити загальноруську владу в своїх руках, тож увійшов у спілку з братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським. Усі державні справи брати вирішували поспіль. Тріумвіри ухвалювали нові закони («Правда Ярославичів» 1072 pоку), перевели молодшого брата Ігоря з Володимира-Волинського до Смоленська, визволили свого дядька Судислава із в'язниці, куди його запроторив Ярослав, разом ходили в похід на торків. Але тріумвірат Ярославичів дбав головним чином про примноження земель.

1057 pоку Ізяслав заволодів Волинню, а після смерті Ігоря у Смоленську (1060) тріумвіри поділили між собою його волость, нічого не лишивши синам покійного. Тріумвірат Ярославичів загарбав також західні землі Русі (Перемишльську, Звенигородську й Теребовльську волості), що належали Ярославовому онукові Ростиславу. 1067 року вони відібрали Полоцьк у Всеслава Брячиславича.

Після невдалої для Русі битви з половцями на річці Альті 1068 року тріумвірат почав розколюватись. Ізяслав, проти якого спалахнуло повстання киян, утік до Польщі, а в Києві вокняжився Всеслав. Після появи на Русі Ізяслава навесні 1069 року тріумвірат став розпадатися. Ізяславу довелося повернути Всеславові Полоцьк. Відчувши себе послабленим, перший вступив у союз із цим недавнім ворогом проти Святослава, котрий зазіхав на Київ. За ініціативою Святослава вони із Всеволодом у березні 1073 року рушили на Київ. Ізяслав знову подався до Польщі, а в цьому місті вокняжився Святослав. Він передав Чернігів Всеволодові. Тріумвірат Ярославичів перетворився на дуумвірат Святослава і Всеволода.

30. Мстислав I (Великий) Володимирович 1 червня 1076 — † 14 квітня 1132), останній князь, що утримував єдність Київської держави.За життя батька посідав новгородський та переяславський княжі столи, співправив з батьком у Києві. 1096 розбив війська чернігівського князя Олега Святославича і примусив його взяти участь у Любецькому з'їзді 1097. Брав участь у воєнних походах на половців 1093, 1107 і 1111. Здійснив два успішні походи на естів 1113 і 1116. Після смерті батька (1125) посів київський стіл і продовжував зміцнювати престиж великого князя київського та обороняти державу від ворогів. 1130 повернув під вплив Києва Полоцьк, посадивши на полоцький стіл свого сина Ізяслава. 1130 воював з литовцями. Розгромив половців і загнав їх за Волгу та Яїк. Про величезний міжнародний престиж Київської держави за його правління свідчать численні династичні зв'язки київського князя з західноєвропейськими королівськими дворами.Помер 14 (за іншими даними 15 квітня) 1132 року. Похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві. Після його смерті Київська держава остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.

Володимир Всеволодович Мономах.Народився Володимир Мономах 26 травня 1053. Батьком його був Всеволод Ярославич. Ще в юнацькі роки у своїй біографії Володимир Мономах став ростовським князем. Потім керував Смоленськом, пізніше - Черніговом.

Після смерті Всеволода Ярославича поступився престол Святополку, своєму братові. Великою заслугою князя Володимира Мономаха в біографії став розгром половців. Мономах поступився Чернігів Олегу Святославичу. Половці регулярно нападали на Переяславське князівство, де оселився Мономах. На Любецький з'їзд Володимир намагався згуртувати Русь для протистояння половців. Після кількох поразок половців Русь була звільнена.Коли помер Святополк, Володимир Мономах придушив київське повстання і очолив правління країною. Тоді ж вийшов знаменитий «Статут Володимира Мономаха». Розглядаючи коротку біографію Володимира Мономаха, потрібно відзначити, що період його правління був в цілому сприятливим для Русі. Припинилися міжусобиці.За всю біографію Володимир Мономах написав кілька творів. Наприклад, «Повчання», «Лист Олегу Святославичу», «Молитва». Помер великий князь 19 травня 1125.

31. половці у 1068 р. на р. Альта завдали страшної поразки Ярославичам — синам Ярослава Мудрого — Ізяславу, Святославу і Всеволоду і почали просуватися вглиб Русі, руйнуючи все на своєму шляху.У ці важкі часи брати зібралися у Вишгороді (1072), але єдності досягнуто не було. На з'їзді у м. Любечі (1097) було узаконено принцип, за яким кожен князь мав володіти спадковими землями і не зазіхати на володіння інших князів. Це рішення практично закріплювало роздробленість Русі. Була досягнута домовленість про припинення міжусобних воєн, про спільні дії проти половців. Але Любецький з'їзд, як і інші з'їзди (Вітечівський 1100 р., Долобський 1103 р.), не поклав край князівським міжусобицям. У Київській Русі продовжували наростати відцентрові тенденції, влада київського князя ставала номінальною. Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.У той час як Русь вела нескінченну боротьбу з половцями, в далеких східних степах Азії виникла сильна монгольська держава, яка пізніше змінила хід цієї боротьби. Почалася доба монголо-татарських завоювань, що вплинули на країни Азії і Європи, залишивши глибокий слід у їхній подальшій історії. На Русі ж лише за князювання Володимира Мономаха (1113— 1125) — онука Ярослава Мудрого, та його сина Мстислава (1125—1132) вдалося на деякий час відновити єдність земель і припинити міжусобну боротьбу. У цей час велася безперервна боротьба з половецькими вторгненнями, зміцнювалися кордони Русі, відбудовувалися старі фортеці й закладалися нові.Тимчасові успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха та Мстислава не змогли, однак, запобігти феодальній роздробленості Русі.

32. Кінець XI—XIII ст. — це період феодальної роздробленості. 1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти);2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри);3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.;4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади 5) занепад Києва як торгового центру З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку.Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України.

Особливу роль в історії України у період феодальної роздробленості відіграли Волинське та Галицьке князівства.Ще у 980—990 pp. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь.

33.Боротьба з кочівниками Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами.У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів.У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу.. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був оголошений "хрестовим походом". У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.

34.Монголо-татарська навала на київську русь. Встановлення золотоординського іга

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.   Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди , яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.Падіння 1240 р. міста Києва – центру  Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки

35. Соціально-економічний розвиток Русі За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян,від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Спочатку в IX ст. форму­ється система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним еле­ментом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоп­люють і концентрують у своїх руках общинні землі, внас­лідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодін­ня великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися). Основними його верс­твами були: -смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, платили данину князю і були відносно вільними; -закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до фео­дала за купу (грошову позичку); - рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (до­говір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції; - челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину; - холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових техноло­гій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, Налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза. Найпоширенішими — дерев'яні ремесла (виготовлення возів, бочок, меблів) концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

36. Система влади на РусіКиївська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле.^ Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр). У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях ("снемах"). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче. На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні "столи" у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

37. Культура київської русіВеличезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Слов'янську азбуку створили близько 863 р. болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів). Перша школа в Києві при Десятинній церкві була відкрита Володимиром Великим, ще більшого поширення набули школи за правління Ярослава Мудрого. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал-стрижнів із загостреним кінцем. Великі тексти писали на березовій корі (берестяні грамоти). 1037 року при Софійському соборі відкрили школу нового типу, де, крім грамоти, вивчали грецьку і латинську мови, основи філософії і медицини. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який умів робити хірургічні операції. Одним з най давніших зразків літератури є «Слово про закон і благодать», написане першим київським митрополитом Іларіоном близько 1050 р. В ньому піднімається значення християнства, яке протиставляється язичництву, високо оцінюється діяльність князя Володимира Великого за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, висловлюється гордість за неї. Видатним письменником свого часу був великий князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям» 1117 . Найвидатнішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 pp.). Значна частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». У Києві був укладений перший давньоруський літописний звід 1037-1039 pp. Найвідомішим є літопис «Повість временних літ» (1113 p.), складений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором (1056-1114 pp.), в якому виклад відноситься до 1110 року.. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст. Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці , напрікінці X с який потім назвали Десятинною церквою Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра,наприклад «Остромирове євангеліє», 1056-1057., та «Ізборник Святослава прикрашене чудовими заставками і мініатюрами. Значного розвитку набув іконопис. Видатним живописцем ХП ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону «Богоматір велика Панагія». Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. був Боян. Особливу групу акторів і музикантів становили скоморохи — виконавці усної поезії, музичного фольклору. На Русі існували струнні інструменти (гуслі, гудки, лютні), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни, металеві таріл