Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Джованні Боккаччо (1313–1375 pp.) був другом Петрарки і його однодумцем, однак відрізнявся характером творчості. Свої найвідоміші твори він писав прозою, зосередившись на зображенні матеріального боку тогочасної дійсності, на відтворенні розмаїття життєвих ситуацій людського буття.

Значним етапом у творчості Боккаччо була прозова повість у формі сповіді «Ф’яметта» (1343 р.), в основу якої були покладені події реального, певною мірою навіть особистого життя. У стражданнях героїні повісті автор відтворив власні глибокі переживання після того, як був зраджений і покинутий позашлюбною донькою неаполітанського короля Роберта Анжуйського Марією д’Аквіно. Власне образ останньої під іменем Ф’яметти (італ. «вогник») увійшов у всі основні твори письменника. В елегії описуються міські свята, побут городян, їхні розваги, змагання в зброї, розповідається про взаємини Ф’яметти з городянами, їхнє реагування на зміни в її поведінці й зовнішності. В такий спосіб автор вплітає образ героїні в контекст зовнішнього світу й робить його значущим елементом. Повісті властивий точний психологічний аналіз, реалістичне змалювання душевного світу людини. Література збагатилася першим психологічним дослідженням жіночого характеру. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що він зробив основним об’єктом зображення особисті почуття людини. «Ф’яметту» зазвичай називають першою психологічною повістю в європейській літературі.

Своєрідним гімном красі людської плоті, коханню як чуттєвій земній пристрасті, що несе людині й радість, і страждання, стала найдовершеніша поема Боккаччо «Ф’єзоланські німфи» (1345–1346 pp.). Введення розмовної манери, народної мови дало змогу переконливо відтворити сповнені життєвої енергії людські почуття.

Найвищим етапом у творчому розвитку Боккаччо став «Декамерон» (1350–1353 pp.) — збірка оповідань, що започаткувала історію жанру художньої реалістичної новели в Європі. Спираючись на традиції міського побутового оповідання, що дійшли ще від XIII століття (збірка новел «Новеліно, або Сто давніх оповідок»), Боккаччо змінив характер жанру й підніс його до рівня справжнього мистецтва.

«Декамерон» — цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. До збірки ввійшли 100 новел, які обрамляються переднім словом і післямовою автора. Починається вступ з опису чуми, яка спустошила

291

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Флоренцію в 1348 році. Зав’язкою сюжету стає вимушене перебування десяти молодих людей — семи жінок і трьох юнаків — за межами міста. Протягом десяти днів1 кожен із них розповідає щодня по новелі.

У переднім слові Боккаччо обґрунтовує принципи своєї творчості Це своєрідний естетичний маніфест. Головна мета творчості полягає, на думку автора, в тому, щоб зробити оповідання цікавими й корисними, дати читачам розраду й добру пораду. Цього можна досягнути тільки зображуючи життя таким, яким воно є насправді, показуючи земну людину такою, якою вона створена природою і згідно з законами природи. «Моєму перу слід надати не менше права, ніж пензлю живописця, який... змальовує і Христа мужчиною і Єву жінкою». Обстоюючи реалістичні принципи творчості всупереч релігійно-ас- кетичним догмам, Боккаччо виходив з усвідомлення митцем власної творчої індивідуальності, права на свободу.

Останнім видатним поетом італійського Відродження, що жив і творив у період жорстокої реакції (Контрреформації), був Торквато Тассо (1544–1595 pp.). Перший його твір — поема «Рінальдо» (1562 р.) — мав фантастичний рицарський сюжет, вміщений у форму за правилами античної поеми. Потребу в епічній поемі нового зразка, яка б об’єднала достоїнства античної епічної і середньовічної рицарської поем, Тассо реалізував у своєму найвищому досягненні — поемі «Визволений Єрусалим» (1580 p.).

Ренесансна епіка черпала натхнення з реалістичного світу, розколотого на католицьку Європу та Османську імперію. Турки, захопивши Балкани й підкоривши Албанію, Угорщину, загрожували всьому Півдню Європи. Розгром турецького флоту в Лепантській битві (1571 р.)2 об’єднаними силами Іспанії та Венеції розцінювався як перемога католицької зброї. Цим настроєм пройнятий ідейний зміст «Визволеного Єрусалима». Основною сюжетною лінією поеми стала розповідь про облогу Єрусалима хрестоносцями Готфріда Бульонського під час першого хрестового походу (1096–1099 pp.). Батальні сцени, за задумом автора, мали показати цю подію як кульмінацію зіткнення двох світів — християнського та мусульманського. Перемога хрестоносців розглядалася як зумовлена величчю католицьких ідей, вона стала приводом до звеличення героїчних традицій середньовіч-

1 Звідси назва «Декамерон» — від грец. «десятиденник». 2 До речі, це була остання в історії битва гребних флотів.

292

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

ного рицарства. У самого поета під час роботи над поемою посилилася хвороблива релігійність, страх перед цензурою інквізиції. Адже поряд з батальними сценами не менш цінними в художньому відношенні були численні епізоди, що змальовували кохання воїнів-хрис- тиян і жінок-язичниць. Поетичним і гуманістичним змістом сповнена історія рицаря Рінальдо та Арміди. На перешкоді їхньому щастю стають реалії війни, розлучаючи закоханих і приносячи їм страждання.

Коли один з друзів опублікував поему, Тассо навіть зрікся твору. Поема, справді, викликала офіційну негативну оцінку. Переляканий Тассо, вже психічно хворий, видав перероблений варіант поеми під назвою «Завойований Єрусалим», що значно поступався своїм ідейним рівнем та художнім змістом першій редакції. Однак від Тассо увійшла в контекст європейської художньої і філософської культури тема особистої трагедії людей, втягнутих у вир визначних історичних подій.

Дисгармонія суспільно-політичного життя Італії в XVI столітті породила стиль, що передав кризове світовідчуття його 20–60-х років. Цей стиль мав назву маньєризм1. Він не ґрунтувався на нормах гармонії, що було характерним для класичного стилю і взагалі для естетики зрілого Відродження. Віра у високе призначення людини була втрачена, життя з його політичними інтригами, заколотами, зрадами, безперервними війнами, здавалося більш ірраціональним, нерозумним, ніж розумним. Світ і людина стали надто плинними, щоб говорити про їхню надійність, значущість. Життєстверджуючі ідеали гуманізму поступаються місцем гедонізму. Стильовими особливостями маньєризму стають ускладнення форм, деформація образів, потяг до вишуканих, примхливих виразів, що краще за все передають трагічні дисонанси буття.

В першій половині XVI століття в Італії розвивалася комедія. Пізніше, в середині сторіччя, її витіснили такі жанри, як пастораль, мелодрама, а також своєрідний, суто театральний жанр — комедія дель арте (commedia dell’arte). Текст для такої комедії не писався, тому в неї не було автора. Текст імпровізувався самими акторами. Постійними персонажами комедії дель арте були типи-маски: Арлекін, Коломбіна, Панталоне, Брігелла і т.п. Ці персонажі широко використовувалися в європейській драматургії XVII століття.

1 Від італ. maniera — манера, стиль.

293

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Ренесансна літературна й поетична традиція Франції бере свій початок від гуртка Маргарити Наваррської (1492–1549 pp.), сестри короля Франциска І. Вона вирізнялася всебічною освіченістю, знала класичні мови, захоплювалась античним мистецтвом. Як письменниця, поетеса, Маргарита Наваррська формувалася під впливом творів Данте, Петрарки, Боккаччо. Найкращим її твором є прозова збірка новел «Гептамерон», яка побачила світ уже після смерті автора в 1558 році. «Гептамерон» — семиденник, він містить 72 оповідання й композиційно наслідує «Декамерон» Боккаччо.

Одним з найталановитіших представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Моро (1496–1544 pp.) — поет, що першим у Франції наслідував петрарківський сонет. Чуттєво-матеріальне сприйняття світу, яке відбилося в його поемах, баладах, рондо, епіграмах, інтерес до всього земного й часто неприховане глузування над релігійною догматикою зробили з Моро ворога як католицької, так і кальвіністської церкви.

Вершиною французької літератури Відродження була творчість Франсуа Рабле (1494–1553 pp.). Почавши з освіти в духовній школі, а потім у францисканському монастирі, Рабле після знайомства з античною культурою та навчання на медичному факультеті університету в Монпельє зійшовся з ученими-гуманістами, листувався з Еразмом Роттердамським, яким захоплювався, називаючи батьком своїм і матір’ю.

Світову літературну славу Рабле приніс його роман «Гаргантюа і Пантагрюель». Сюжет цієї казки-сатири запозичений з народної літератури, з одного з варіантів легенди про велетня Гарґантюа. Однак запозичивши основну сюжетну лінію, імена й частину важливих епізодів легенди, Рабле, переосмисливши й переробивши цей матеріал, створив цілком оригінальний твір. Перед читачем на тлі широкої картини реального життя постає гостросатирично зображений феодальний світ, дисгармонійно змальований середньовічний світогляд. Відкрита критика схоластики, віри в священні авторитети, релігійного фанатизму, пропаганда гуманістичного виховання та утвердження ідеалів гармонійно розвиненої людини Відродження поєднують Рабле з плеядою письменників-гуманістів XVI століття. Після опублікування в 1546 році третьої частини роману (а робота над ним почалася ще в 1532 р.) вся книга була заборонена теологами. Однак письменник продовжив роботу над твором і остання — п’ята — частина вийшла з друку вже після смерті автора в 1564 році.

294

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» належить до найвидатніших творів реалізму доби Відродження. Але Рабле для глибшого проникнення в сутність явищ і процесів тогочасної дійсності часто створює їх фантастичні образи. М. Бахтін зазначає, що «за найбільш, здавалося б, фантастичними образами розкриваються дійсні події, стоять живі особи, лежить великий особистий досвід автора і його точні спостереження»1. Опираючись на багату фольклорну традицію Рабле використав у романі різноманітні форми і прийоми комічного — пародію, шарж, карикатуру, буфонаду. Але те, що надає особливого колориту образам роману, це гротеск (від італ. grotta — грот, печера, підземелля — місце в Римі, де Рафаель зі своїми учнями під час розкопок античних споруд знайшов живописний орнамент la grottesca, що дивовижно поєднував рослинні, тваринні й людські форми). Саме за гротесковим принципом, який полягає у поєднанні реального й фантастичного, високого й низького, будується вся система образності й комізму в романі Франсуа Рабле.

Друга половина XVI століття у Франції пов’язана з розквітом гуманістичної поезії. Найкращі поетичні здобутки того часу належали паризькому літературному об’єднанню «Плеяда» й особливо його главі — П’єру де Ронсару (1524–1585 pp.). Під впливом Ронсара один із членів літературного об’єднання Жоашен дю Белле написав і опублікував трактат «Захист і прославляння французької мови» (1549 p.). Цей трактат, в якому критикувалася латиномовна поезія і обстоювалися права французької мови, став своєрідним програмним маніфестом «Плеяди».

Ронсар — дворянин, з 12 років — паж принців, а потім наближений до почту членів королівської сім’ї та дипломатичних кіл, побував майже в усіх країнах Європи. Здібний до вивчення мов, юнак, здавалося, мав усе для швидкого досягнення вершин дипломатичної служби: розумний, добре вихований, гарний, вправний шевальє, який прекрасно фехтував і танцював та ще й складав вірші. Однак важка хвороба, що спіткала його в 17 років, призвела до значної втрати слуху. Це поклало край сподіванням на успіх при дворі, й Ронсар повністю віддався поглибленню своїх знань і заняттям поезією.

Три найзначніші періоди творчості Ронсара мали своїми вершинами цикли ліричних поезій: «Любовні вірші до Кассандри», «Любов до Марії» та «Сонети до Єлени».

1 Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. — 2-е изд. — Москва, 1990. — С. 484.

295

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Героїня першого циклу поезій молода італійка, яку Ронсар зустрів 1545 року в королівському палаці в Блуа. Кохання поета залишилося без відповіді, та біль роз’ятреного серця породив прекрасні строфи сонетів, сповнених ніжного й сумного почуття безнадійної любові

В ранкових променях іде моя єдина, Завинута у плащ волосся золотий, Здається, що каскад із локонів рясний Спадає владно вниз, цілуючи коліна.

(Переклад тут і далі Ф. Скляра)

Ця збірка була писана під значним впливом книжної традиції. Жіночий образ у Ронсара — ідеалізований, сповнений неземної краси й чеснот — вимальовується за зразками лірики Петрарки. У 1555– 1556 роках Ронсар публікує іншу за духом низку сонетів, присвячену простій селянці, п’ятнадцятирічній дівчині Марі Дюпен, яка відповіла палким почуттям на його кохання. Мова Ронсара стає щирою, простою, поетичні образи втрачають прикраси вишуканості й набувають кришталевої чистоти і прозорості:

Марі, усе єство ви збурили мені — І розум, і чуття. Тепер я вже не в силі

Співати, як раніш, у строгім давнім стилі.

Передчасна смерть коханої, туга за безповоротною втратою відбилися в рядках сонетів Ронсара, що по праву вважаються вершиною всієї французької любовної поезії доби Відродження:

І ти, вродливице, у юності цвіла, На небі й на землі була тобі хвала,

Та парка заздрісна життєву нить урвала. На похорон сумний несу з долин, узвиш

У глеку молоко і квітів повний кіш, Щоб ти трояндою і в гробі розцвітала.

Останній цикл любовних сонетів Ронсара з’явився вже на схилі його життя (1578 р.) і був присвячений Єлені де Сюржер — фрейліні королеви. Щире і сповнене життєвої мудрості й безнадії кохання напівглухого поета не знайшло відгуку в серці молодої і прекрасної жінки. Та сім років останньої безнадійної закоханості Ронсара від-

296

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

дзеркалилися у надзвичайно яскравих образах поезій, обрамованих дбайливо відшліфованими строфами:

Від неї повіва холодною зимою, Як сніг вона сама, душа ж закута в лід.

Їй любий я лиш тим, що спів мій знає світ. Чого ж, безумний, я терзаюсь в неспокою?

Пощо її ім’я з пихою родовою — Прекрасний мій полон і ніжний рабства гніт?

Щасливо поєднуючи у своїй особі вченого-гуманіста й поета, Ронсар зміг стати реформатором французької поезії та літературної мови. Оцінюючи його роль в історії французької літератури, поет і оратор дю Перрон у жалобній промові пам’яті Ронсара влучно висловився: «...в усьому він був вищий за інших і в цьому він дорівнював сам собі».

В останній чверті XVI століття сягає вершин розвитку жанр фі- лософсько-моралістичної прози. Передусім особливо це стосується творчості Мішеля де Монтеня (1533–1592 pp.). Маючи прекрасні знання з культури античності й Відродження, досвід подорожей по Європі та роботи на посаді мера міста Бордо, Монтень став автором одного з найвидатніших витворів культури Відродження — мораль- но-філософського твору «Проби». Власне, про зміст книги добре написав сам автор у вступному зверненні «До читача»: «Зображую я не когось, а самого себе, предмет цієї книги — я сам». Отже, Монтень спробував крізь своє «Я», що представляє рід людський, побачити людину «без деформацій», до яких призводять норми релігійного світогляду, упередженість політичних доктрин.

Людина, взята «сама по собі», постає істотою мінливою, здатною на метаморфози під тиском зовнішніх обставин і залежно від душевного стану. Вона може досягти довершеності й безодні морального падіння; розуму людському властиво невпинно розвиватись і водночас помилятися. «Проби» як філософський твір сповнені скептичним ставленням до всього, що виступає в личині незаперечної абсолютної істини. Скептицизм Монтеня передусім спрямований проти догматизму середньовічного світогляду, схоластики, будь-яких теоретичних конструкцій, позбавлених опертя на практичний досвід і тому нездатних до розвитку відповідно до багатозначної реальності.

297

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Скептицизм автора «Проб» не суперечив усвідомленню потреби людини в ідеалах, необхідності формування твердих моральних засад особистості. Філософ за ідеал вважає людину доброчесну, людину, якій притаманні гідність і здатність стоїка протидіяти «жалюгідним умовам людського існування». Доброчесне життя пов’язане зі здоровим глуздом і поміркованістю, це діяльність для блага інших людей, а отже, і для власного блага: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов’язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов’язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе».

Морально-філософський твір Монтеня поклав початок жанру есе, який робить предметом художньої творчості внутрішній світ однієї людини — самого автора, особливості його світогляду й світовідчуття, барвисту мозаїку буття в мікрокосмосі його свідомості.

«Проби» справили значний вплив не тільки на подальший розвиток французької і європейської художньої прози й філософської публіцистики, а й на сучасників Монтеня, зокрема великого англійця В. Шекспіра.

Творчість Вільяма Шекспіра (1564–1616 pp.) прийнято поділяти на три періоди.

Перший період (1590–1600 pp.), який ще називають оптимістичним, пов’язаний з ідеалами гуманізму, вірою в торжество розуму, можливість побороти зло. В цей час з-під пера геніального митця виходять драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії, сонети. Перша збірка сонетів, надрукована в 1609 році, відкрила вищий етап у розвитку ренесансної поезії. Сонети Шекспіра, кожен з яких є завершеним твором, самостійною системою образів, взяті разом створюють сюжетний цикл, героями якого стають сам поет, його друг і «смуглява леді». Зміст сонетів циклу передає динаміку складних відносин між персонажами:

Прийшли мені на горе і на страх Любові дві в супутники щоденні. Юнак блакитноокий — добрий геній, І жінка, — демон з мороком в очах.

(Переклад тут і далі Д. Паламарчука)

Ліричний герой сонетів Шекспіра не обмежується виявом почуттів дружби і кохання — він замислюється над можливістю протистоя-

298

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

ти руйнівній силі часу, утверджує вищу цінність духовного багатства над багатством матеріальним, виступає з нищівною критикою пороків і несправедливості реального життя:

Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

Ів злиднях, честь доходить до одчаю,

Ічистій вірності шляхів нема.

.......................................................................

Ізлу — добро поставлене в служниці,

Івладою уярмлені митці,

Іістину вважають за дурниці,

Ігине хист в недоумка руці.

Другий період творчості Шекспіра (1601–1608 pp.), або період трагічний, пов’язаний з поглибленням соціально-політичних суперечностей у тогочасній Англії. Поринаючи у вир людського життя драматург зміг геніально втілити у своїх творах трагічне світосприйняття. Це були «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» та «Макбет».

Трагедії Шекспіра перемогли час і зберегли свій сенс до наших днів, тому що вийшли далеко за межі історичних реалій доби Відродження, піднялися на рівень осмислення загальнолюдських проблем, моральних колізій життя суспільства. Вони були закликом Шекспіра до встановлення у світі ідеалу, якого давно вже прагне людство, — гідного людини порядку речей. Так, один з персонажів трагедії «Тімон Афінський», Алківіад, проголошує необхідність подолати чвари між людьми і встановити мир і спокій у суспільстві:

З війни народжується мир, а мир Хай стримує війну, й на вічні віки Хай одне одному готують ліки.

Третій період творчості (1609–1613 pp.) ще називають романтичним через характерну для нього наявність значного казково-фан- тастичного елемента. Шекспір написав у цей час чотири п’єси, які визначають то як трагікомедії, то як романтичні драми, а також історичну драму «Генріх VІІІ» (1613 p.). Криза ренесансного світогляду призвела до того, що Шекспір переніс позитивне вирішення проблем суспільного життя свого часу у світ незвичайного, у світ фантазії.

299

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Дослідник творчості геніального драматурга О. Анікст, оцінюючи його останні п’єси, зазначив: «Шекспір не знав і не міг знати шляхів до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям потрібне інше життя, ніж те, на яке вони засуджені, вони варті того, щоб нові обставини були для них створені, й запорукою такої можливості є те краще, що було в людській природі».

Творча спадщина Шекспіра стала впливовим фактором розвитку мистецтва й літератури багатьох країн світу. В XVII столітті в Німеччині вона була каталізатором формування реалістичної естетики, взірцем для Шіллера й Гете у створенні національної драми. Романтизм як загальноєвропейський художній напрям теж мав за головний орієнтир драматургію Шекспіра. Його називали своїм учителем видатні письменники критичного реалізму. Феномен Шекспіра та його творчості залишається в полі зору й світової літератури XX століття.

Іспанська література доби Відродження досягла апогею у творчості Сервантеса й Лопе де Веги.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547–1616 pp.), як і більшість з представників гуманістичної культури, здобув хорошу гуманітарну освіту, подорожував, брав участь у Лепантській морській битві між іспано-венеціанською і турецькою ескадрами, пізніше потрапив у полон і скуштував гіркої долі раба в Алжирі. Після повернення на батьківщину, незважаючи на всеєвропейську славу, здобуту своїми художніми творами, письменник жив бідно. Бідним і помер у монастирі, де й похований разом з іншими безталанними. Творчий шлях Сервантеса позначений ліричними поезіями, драматичними творами, пасторальним і рицарським романом, реалістичними новелами. Та світову славу письменник здобув своїм безсмертним романом «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина — 1605 p., друга — 1615 p.). Спираючись на традиції прозових жанрів іспанської літератури Сервантес створив новий тип епічного жанру — реалістичного роману у світовій літературі. Як зазначив І. Франко, «це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу.., у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...».

Образ Дон Кіхота, що органічно поєднав героїзм і слабкість духу, мудрість і безумство, трагічність і комізм, дає змогу прослідкувати світоглядну еволюцію Сервантеса від ренесансного оптимізму до усві-

300