Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Арагону, Англії. Прибутки найбільшого фінансиста на папському престолі Іоанна XXII за роки його понтифікату (1316–1334 pp.) оцінюються в 4 100 000 золотих флоринів. У 1313 році золотий запас римської курії сягає 1 040 000 флоринів.

ВXI столітті все чіткіше викристалізовується моральне ядро християнського вчення, а головне — виявляються принципові суперечності релігійно-морального ідеалу й дійсності. Наслідком цього були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апостолів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народних масах. Та у вульгарній догмі моральне протиріччя сприймається як метафізичне. Бога протиставляють дияволу, царство Христове — царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі — грішній землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів, від диявола, що веде вічну боротьбу з Богом істини і світла, змушеним задля перемоги жертвувати Сином Своїм.

Вцій атмосфері морально-метафізичного дуалізму легко приживаються ідеї «апостольського життя» та занесеного з Болгарії маніхейства. В Німеччині, Італії та Франції поширюється єресь катарів.

УXII–XIII століттях виникає ціла низка катарських церков, які протиставляють своє «істинне» вчення католицькому, своїх «досконалих» — кліру, свій культ — римському. Під впливом доктрини катарів, що проголошувала все мирське злом і закликала до аскези, до підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ Італії. І «мирська» церква змогла повернути до свого лона ці землі, тільки використавши світські засоби — так звані альбігойські війни (1209–1229 pp.), ініційовані Римом, та діяльність інквізиції.

Наприкінці XII століття ліонський купець Вальдес залишив мирське життя для того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи Христа. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об’єднуються в апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають основною темою покаяння й це викликає переслідування їх мирською церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики цим же ідеалом починали оцінювати й церкву, вимагати від кліриків «досконалого» життя. Вони вбачали джерело зла в уподобленні церкви миру, в її багатствах і зазіханні на світську владу. «Дар Константанів» розглядався як початок занепаду церкви. Маючи надію на близький кінець світу, вальденси протиставляли своє «апостольське»

261

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

життя грішному життю католицького кліру, не визнавали таїнства «мирської» церкви.

Скорботна мрія Бернарда Клервоського про церкву днів апостольських запалила душу найбільш відомого з реформаторів духу християнства Франциска Ассизького (1181/82–1226 pp.). Виходець з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом євангельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, ведучи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова Божого. На Цьому жертовному шляху його підтримували, мабуть, слова з «Дій святих апостолів», що воскрешали в пам’яті часи, коли «... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).

Історик культури П. М. Біціллі вважав, що Відродження в «згорнутому вигляді» вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи богословської освіти, Франциск розумів слова Євангелій дослівно, що не могло не викликати глузування й презирства у багатих і вчених абатів та єпископів (Франциска прозвали «Бідняжкою»). Сказав Христос своїм учням: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні суми на дорогу, ні двох одеж, ні взуття, ні ціпка», — і Франциск йшов від міста до міста, від села до села босоніж, у драній рясі, підперезаний обривком мотузка, ночував у куренях або під чистим небом. Сказав Ісус: «Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангелію усій тварі», — і Франциск читав проповіді «усій тварі» — не тільки людям, а й птахам і звірям. Він вважав, що «вище всіх милостей і дарів Духа Святого, котрі Христос уділив друзям, — одне — перемагати себе самого й добровільно, з любові до Христа зносити муки, образи, ганьбу й нестатки».

Франциск став засновником нового виду чернецтва. Чернецтво, що жебракувало, швидко здобуло повагу, особливо серед простого люду в містах і селах. Папа Інокентій III дав благословення на заснування ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив віщий сон, в якому Франциск підпер плечем головний собор Рима, що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі Римському було зрозуміло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.

Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків — домініканський. Засновник його, святий Домінік (1170–1221 pp.), походив з Іс-

262

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

панії, але тривалий час прожив у Південній Франції, ведучи боротьбу проти альбігойців, що сповідували єресь катарів. Саме у Франції Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для діяльності проти всіляких неортодоксальних сект і єресей.

Успіх у цій святій справі залежить від уміння розбиратись у всіляких богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців домініканці, або брати-проповідники, багато часу й сил віддавали освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університетах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Альберт Великий та Фома Аквінський.

Але і в трибуналах інквізиції основними «спеціалістами» з єресей були також домініканці. Назва ордену звучала близько до латинського словосполучення «Domini canes» — тобто «пси Господні». Домініканці повинні були нести знання у світ, проповідувати істину, але, водночас, охороняти церкву від помилкових учень. Тому не випадково емблемою ордену стало зображення пса, що несе в пащі палаючий смолоскип.

Цікаво, що вже у 1233 році — лише через 17 років після заснування ордену — домініканці почали будувати монастир під Києвом. В 1272 році вони були вже в Китаї.

Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий розвиток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи розхитували провінційний характер середньовічного світобачення. Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи набагато розширювали його горизонти. Саме в X–XII століттях формується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «романського» (від лат. romanus — римський). В Італії та Німеччині він характерний і для більшої частини XIII століття. Пробудження інтересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблематики, позначилося й на романіці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламентації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом — братерство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соціальний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів — учасників війни

263

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з «іновірцями». Широко відомими в Європі стали «Пісня про Роланда» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 p.). Перша розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. «Пісня про Роланда» пройнята християнським фанатизмом, водночас вона відобразила й соціально-політичні реалії феодалізму X–XI століть, сповнені суперечностей і драматизму.

Інший герой звільнення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його араби прозвали Сідом, виведений головним персонажем «Пісні про мого Сіда». Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прославляли подвиги Сіда ще за його життя, і стала вершиною іспанського народного епосу.

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Характерна ознака романського стилю — напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму базиліки1. Романська базиліка — масивна кам’яна будова, що мала три нефи (рідко — п’ять), які перетинались одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітектурних школах була ускладнена й збагачена формами східна частина церкви: з’явився хор, що завершувався півкруглим виступом апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували капели, невеликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім’ї тощо (так званій вінок капел).

На відміну від храму язичників, що вважався житлом бога, християнські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутрішнього приміщення храму та його оздоблення відповідали ієрархічній структурі феодального суспільства. Клір займав чільну, найближчу до вівтаря частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були виокремлені місця для знаті. Скульптури розташовували біля вівтаря, їх яскраво розфарбовували, щоб парафіяни в напівтемряві собору

1 Базиліка (від грец. — царський дім) — прямокутна за планом будова, внутрішній об’єм якої розділений рядами колон чи стовпів на поздовжні частини (нефи — кораблі); середній неф, більш високий, освітлювався крізь вікна над дахами бічних нефів.

264

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

легше могли їх сприйняти. Під вівтарною частиною, зазвичай, ховалося ще одне «підвальне» приміщення, яке називалося крипта (від грец. потаємний, прихований). Був звичай там ховати померлих служителів даного храму.

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математичне рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький дослідник Жорж Дюбі. Про зодчого, який обчислив пропорції великої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі Петро і Павло — покровителі цього монастиря. Далі він додає, що це був «прекрасний псалмоспівець», маючи на увазі композиторський дар архітектора, його талант до складання псалмів. Справді, будова зведена на складній основі арифметичних комбінацій. Кожне з використаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвяченого — Бога єдиного; два — Христа, в якому об’єдналися дві сутності — божественна і людська; три — це Трійця; число чотири має дуже багате потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру космосу, його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири стихії), з іншого боку, — уособлює моральні сутності (чотири євангелісти, чотири основні чесноти, чотири кінці Хреста). Квадрат — це знак переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перетині трансептів, під колом напівсфери центрального куполу. Квадрат, коло — рай утрачений і рай майбутній, предмет надій і прагнень.

В XI–XII століттях одночасно й у тісному зв’язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується монументальна скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного світогляду надала йому символічного характеру, умовності прийомів та стилізації форм. Пропорції людської фігури часто порушувалися, складки одягу зображалися без урахування реальної пластики тіла. Простір романських композицій не має глибини. Ієрархічна значущість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттєвим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематичне відтворення окремих епізодів, часто пов’язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча

265

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

вІталії ще збереглися традиції мистецтва мозаїки. В скульптурі найпопулярнішим став рельєф.

Уроманський період особливого значення набуває орнаментальне мистецтво, закорінене в спадщину «варварських» народів, античності, Візантії та Ірану. Збережене в пам’яті народів примітивне світосприйняття недалекої епохи втілилося в зображеннях фантастичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних форм і образів тваринного світу.

Від другої половини XII століття в Західній Європі й передусім

вПівнічній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітектура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ре- місничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XIII–XIV століттях. Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що об’єднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми

розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником (140 76 м без прибудов), розділеним на п’ять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна

деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської школи.

Головним нововведенням готичного стилю стала каркасна система. Вона дала змогу зробити склепіння легшим, ніж у романського храму. Готичні архітектори досягли цього, зробивши ребра хрестових склепінь (нервюри) основою конструкції склепіння. Нервюрне склепіння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим, могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готичних храмів не такі масивні, як романські. Зовні над храмом виростав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани (особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому

266

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допомагала споруджувати будови небаченої раніше височини: в деяких храмах вона під куполом сягала понад 40 м, з’явились і перекриття великої ширини.

Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом живопису за допомогою кольорових розписаних пластин скла, замінили глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фреска майже зовсім зникає.

Пластика вростала в структуру будови храму і збагачувала його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скульптурних композицій, окремих статуй прикрашали готичний храм усередині й особливо ззовні Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її скульптурний жанр — статуя. Готичні скульптурні композиції ясніше й реалістичніше розкривають сюжети, більше пов’язані між собою, а головне, влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.

Готичний стиль був характерним не лише для церковної архітектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво соборів, використовували своє мистецтво й у спорудженні цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська рада. Їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної самосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства й багатство. Ратуші Флоренції, Брюгге, Брюсселя, Лувена та інших міст Європи збереглися як прекрасні пам’ятки світської готики.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспільства відіграла рицарська культура. Разом з куртуазністю, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер, придворних, військових розваг (наприклад, рицарських турнірів), їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман.

Виховання майбутнього рицаря починалося досить рано — з семи років — він оселявся в чужій сім’ї як паж або валет. Саме в такому званні в замку багатого землевласника він починав освоювати ази практичної школи, що звалася куртуазією, тобто вчився гречності і взагалі світських манер. У п’ятнадцять років з рук священика юнак отримував освячений короткий меч і ставав зброєносцем. Разом з іншими юнаками він ніс важку й часто небезпечну службу. По виповненні вісімнадцяти років чи за подвиг на полі бою зброєносця

267

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

посвячували в рицарі й король або сеньйор вручав йому меч. Відповідно до ритуалу, посвячуваний ставав на коліна, а сеньйор торкався своєю рукою щоки юнака, а своїм мечем — його плеча. Наскільки це була важлива подія в житті середньовічного рицаря, свідчить і ритуал, що супроводжував позбавлення рицарського звання, наприклад, у разі доведення факту обману. Рицаря, що вчинив злочин, роззброювали і одягнутого в довгу сорочку виводили на поміст перед натовпом людей. До ніг йому кидали його поламану зброю. Рицарські шпори зривали, герб, що прикрашав його щит, стирали, а сам щит прив’язували до хвоста робочого коня. Показуючи на винуватця, герольд тричі питав: «Хто це?» і тричі йому відповідали з натовпу, що це рицар. Але герольд також тричі голосно перечив: «Ні, це не він! Це не рицар, це — негідник, який зрадив своє слово, клятву вірності». Священик голосно читав 109-й псалом, в якому звучали особливо грізно для присутніх прокляття, звернені проти нечестивця:

Нехай дні його будуть короткі, хай інший маєток його забере! Бодай діти його стали

сиротами, а жінка його — удовою!

І хай діти його все мандрують та жебрають...

Потім розжалуваного рицаря укладали на ноші і, як небіжчика, померлого для рицарства, несли до церкви. В церкві винний прилюдно мусив вислухати заупокійні молитви. Померлим вважався він сам, адже він помер для честі.

Канони куртуазної любові та її літературного висловлення через мистецтво Провансу XII століття прийшли на Захід з арабської Іспанії. Арабо-перські джерела містили концепцію містичної любові як таємниці й сенсу любові земної. Самостійно чи в певній залежності від суфійських поетів, але поети Провансу (так звані трубадури1) створюють власну філософію кохання з притаманною йому системою цінностей та ритуалом, формують новий морально-естетичний ідеал —

служіння Дамі. Ані ідеал служіння сюзеренові, ані ідеал служіння

1 Трубадур, трувер — франц. troubadour, з прованс, trobador, від trober, що означає знаходити, винаходити.

268

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу. Куртуазне кохання з новою психологією любовних переживань дає можливість вияву індивідуальності. Головний мотив творчості трубадурів (у Німеччині — мінезингерів) — кохання поета до Дами, не розділене через соціально-ієрархічні перепони. В центрі емоційного світу трубадура — жертовне посвячення себе служінню Дамі: страждання, нездійсненність бажання. Та саме вони й створюють поета як особистість.

Деякі з провансальських трубадурів після Альбігойських воєн емігрували на північ Італії й принесли з собою мистецтво. Його поетичні форми, образи й стиль підготували ґрунт, на якому виросла поезія Петрарки, стали джерелом, що живило творчість Шекспіра.

Найбільш відомим з трубадурів був Бертран де Борн (бл. 1145– 1210/1215 pp.).

Французький епос розквітав у творчості труверів. Трувери мали своїх попередників — кельтських співців, що звалися бардами. При дворах Карла Великого та Людовіка Благочестивого поети під час бенкетів оспівували подвиги хоробрих воїнів на франкському діалекті або романською мовою, поширеною з VI по XII століття в Західній Європі. Співцями цими були давньогерманські скальди.

З найдавніших пісень труверів склалася поступово кантилена, а остання розвинулася, у свою чергу, в chanson de geste. Кантилена — твір церковного або світського характеру, в основі якого домінує ліричний чи хвалебний елемент. Вона складалася з кількох строф з приспівом і відображала події з народного життя. Як це буває не часто в історії, на подальший розвиток світських кантилен вплинула особа Карла Великого.

Chanson de geste походить від Gesta, тобто «подвиги, діяння», і означає пісню про подвиги чи про рід-плем’я героя. З часом героїчні поеми досягають все більших і більших розмірів. Спочатку вони містили 4 чи 5 тисяч віршів, а в пізніх поемах — 20 тисяч і більше.

Залежно від характеру сюжетів епічні поеми середньовіччя поділяються на кілька груп. До першої належать поеми, в яких оспівуються подвиги Карла Великого і його паладинів (каролінгський чи французький цикл). Сюди ж відносять поеми, герої яких жили в пізніші часи. Другу групу епічних поем утворюють ті, що розвивають легенди Арморіки чи Британії, легенди про короля Артура та його сподвижників чи спадкоємців (так званий британський, або цикл

269

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

короля Артура). Нарешті, третя група містить поеми, які воскрешали подвиги героїв античної доби в середньовічній інтерпретації (цикл Риму, або античний).

Найкращою з епічних поем, що збереглася до нашого часу, була вже названа вище «Пісня про Роланда». Широко відомими також були поема про Рауля де Камбре й поема про Емері де Нарбона.

З труверів, що складали поеми античного циклу, особливу славу мав Бенуа де Сент-Мор (XII ст.). Він написав роман про Трою, можливо, роман про Енея, беручи за взірець Гомера. Популярними були роман про Фіви, написаний під впливом «Фіваїди» Стація, роман про Цезаря, створений як наслідування поеми Лукана «Фарсалія», поема «Олександр», написана двома труверами XII століття — Ламбертом Лі-Куртом і його наступником Олександром де Берне.

Тема кохання була провідною й у рицарському романі. Вона доповнювалася фантастикою, основу сюжетів якої складали надприродні, незвичайні явища, що супроводжували пригоди рицарів.

Автори рицарських романів використовували історичні та географічні відомості, зверталися до фольклору, вплітаючи в канву подій старовинні легенди й повір’я. Обов’язковими при цьому були й моральні сентенції. На початок XIII століття вже складаються класичні форми рицарського роману. З найвідоміших романів цього часу вирізняється тонким аналізом душевних переживань героїв твір Готфріда Страсбурзького «Тристан». За основу його була взята кельтська за походженням оповідь про трагічне кохання рицаря Тристана до Ізольди, дружини корнуольського короля Марка. На перешкоді чистим, благородним почуттям стає обов’язок, що визначається становими зв’язками.

На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в музичній культурі. Саме у XII–XIII століттях досягає вершин розвитку найдосконаліший вид професійного багатоголосся — дискант. Це був спів у протилежному русі, або «протиголосся». Уславленими центрами цього співу стали школи французьких міст Ліможа, Шартра й особливо Парижа, де школу при соборі Паризької Богоматері очолювали славнозвісні майстри поліфонічного співу регенти Леонін та Перотін.

Театр, що відігравав помітну роль у середньовічній культурі, на межі XI–XII століть демонструє перехід від літургійної драми до містерій. Містерії були вже менше пов’язані з богослужінням. Та й

270