Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

домлення трагічної несумісності гуманістичних ідеалів і реалій тогочасної європейської дійсності. У плані художньому це втілилося в поглибленні реалізму письменника. Образ Дон Кіхота став співзвучним своїми певними рисами багатьом людям, ім’я його стало загальним. Ми називаємо Дон Кіхотом людину шляхетну, але наївну, людину, яка самовіддано прагне нездійсненної мети, зазнає поразок у реальному житті, але не відступає. Дон Кіхотом ми називаємо також «безпробудного» мрійника, що викликає сміх, більше того, — презирство, своєю неспроможністю розібратись у лабіринтах реального життя, своїм безсиллям змінити хоча б щось у ньому на краще чи собі на користь.

Образ Санчо Панси, хоча багатьма рисами свого характеру й протистоїть Дон Кіхоту, та внутрішньо доповнює образ лицаря Ламанчі. Плоть від плоті іспанського народу Санчо Панса демонструє його невичерпні можливості, його духовну близькість до шляхетних ідеалів Дон Кіхота. Врешті-решт, тільки один Санчо і вбачає за безумством свого лицаря істинний героїзм, доброту, здатність до самопожертви, великодушність і глибокий розум: «...В нього хитрості от настільки немає, душа в нього відкрита, він нікому не здатний заподіяти зло, він робить тільки добро, лукавства цього самого в ньому ні на волосину немає...». Обом, і Санчо, і Дон Кіхоту притаманні повага й любов до людини.

Багато хто з видатних романістів пізніших часів — Філдінг, Смоллетт, Діккенс і Гоголь — використовував композиційну схему «Дон Кіхота» для створення типу так званого «роману великої дороги». Подаючи широку панораму народного життя, роман заслуговує характеристики глибоко народного, «правдивої історії».

Іспанська драматургія доби Відродження досягла зеніту свого розвитку у творчості Лопе де Beги — основоположника іспанського національного театру.

Лопе Фелікс де Вега Карпйо (1562–1635 pp.) рано виявив свої надзвичайні здібності, здобув добру освіту, спочатку монастирську, а потім — університетську. Майбутній драматург опанував кілька іноземних мов, мав ґрунтовні знання в галузі природничих наук, математики, військової справи, географії. Близькими йому були історія й філософія. Світогляд і художні смаки Лопе де Веги формувалися під значним впливом античної культури та іспанського фольклору.

У творчому доробку поета й драматурга велика кількість творів усіх жанрів, які знала тогочасна європейська література: поеми,

301

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

ліричні вірші, пригодницькі романи, пасторалі, новели. Але світову славу Лопе де Веґа здобув своїми драматичними творами.

Особливе місце в теоретичній спадщині драматурга посідає його поетичний трактат «Нове мистецтво писати комедії у наш час». Виступаючи проти суворого поділу жанрів на «високі» (трагедія) й «низькі» (комедія), тобто проти одного з найсуттєвіших положень класицизму як художнього стилю, Лoпe де Вега писав: «Збираючись писати комедію, я замикаю (всі) правила на шість ключів і видаляю зі свого кабінету Плавта і Теренція з остраху почути їхні крики протесту». Серед трьох правил класицизму (єдностей місця, часу і дії) драматург визнавав доцільним тільки останнє, допускаючи табуйовані класицизмом побічні епізоди, другорядні лінії в сюжеті за умови, що вони не руйнують цілісності твору.

В драматургії Лопе де Веги чільне місце відводиться відображенню проблем соціально-політичних у їхньому тісному зв’язку з історичним матеріалом, а також проблем приватно-побутових.

Героїчна драма «Фуенте Овехуна» («Овеча Криниця») стала новим типом драми в літературі — чи не вперше головним героєм дійства виступає в ній народ, селянська маса. За основу сюжету драми драматург узяв історичний факт — повстання селян Фуенте Овехуни в 1476 році проти тирана-феодала, командора ордену Калатрави Фернана Гомеса де Гусмана. Автор драми цілком на боці народу й рішуче обстоює право трудового люду на боротьбу з насильством і гнобленням.

Відомими були й приватно-побутові п’єси Лопе де Веги, в яких звучить основною тема кохання. Це так звані комедії «плаща і шпаги». Їх іще називають комедіями інтриги, бо головну увагу драматург у них надає розвиткові дії, відсуваючи на другий план розкриття характерів персонажів.

У комедіях «плаща і шпаги» бринить ще не втрачений остаточно ренесансний оптимізм, у них висловлена віра в можливість людського щастя, досягнення поставленої мети діяльною людиною, яка сміливо обстоює свої цілком земні, «у плоті і крові», почуття. Так, Діана, персонаж однієї з найвідоміших комедій Лопе де Beги «Собака на сіні» вже не вбачає перешкоди щастю зі своїм коханим Теодоро в його неродовитому походженні:

Щастя наше не в величчі, а у тому, щоб душа вільну й щиру мала втіху1.

1 Цит. за виданням: Лопе де Вега. Овеча Криниця. Собака на сіні. — Київ, 1962. — С. 346.

302

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Зробивши головним предметом зображення людини в єдності її фізичного й духовного життя, в її різноманітних зв’язках із суспільством, у реальних вимірах її суперечливого характеру, поезія, проза й драматургія Відродження опоетизували земну людину, відновили цінність людського чуттєвого начала й утверджували гармонію чуттєвого й духовного як ідеал, як основу оптимістичного світогляду.

Рекомендована література

1.Алпатов М. В. Художественные проблемы Итальянского Возрождения. — Москва, 1976.

2.Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. — 2-е изд. — Москва, 1989.

3.Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. — Москва, 1990.

4.Бернсон Б. Живописцы итальянского Возрождения. — Москва, 1965.

5.Бицилли П. М. Место Ренессанса в истории культуры. — СанктПетербург, 1996.

6.Брагина М. М. Итальянский гуманизм: Этические учения XIV–XV веков. — Москва, 1977.

7.Вазари Д. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. — Москва, 1956–1971. — Т. 1—5.

8.Валла Л. Об истинном и ложном благе. О свободной воле. — Москва, 1989.

9.Данте А. Малые произведения. — Москва, 1968.

10.Данте Аліг’єрі. Божественна комедія. — Київ, 1973.

11.Еразм Роттердамський. Похвала глупоті. — Київ, 1991.

12.Каптерева Т. П. Искусство Испании: Очерки. — Москва, 1989.

13.Микельанджело. Поэзия. Письма. Суждения современников. — Москва, 1983.

14.Мор Т., Кампанелла Т. Утопія. Місто Сонця. — Київ, 1988.

15.Помпонацци П. Трактаты. — Москва, 1990.

16.Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век). — Москва, 1985.

17.Шеллер-Михайлов А. К. Царства двух монахов // Полное собрание сочинений. — 2-е изд. — Санкт-Петербург, 1905. — Т. XVI.

303

Розділ X. РЕФОРМАЦІЯ І СТАНОВЛЕННЯ

КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

Соціально-економічні й політичні витоки Реформації. Ідейний зміст.

Реформація та німецький гуманізм. Біблія як ідейне джерело Реформації.

Реформація та засади новоєвропейської ментальності. Мистецтво доби Реформації.

Соціально-економічні й політичні витоки Реформації

Реформація (в перекладі з латини — перетворення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI століття охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив створення кількох нових церков, так званих протестантських.

З ідеологічного погляду Реформація досить послідовно відобразила новий, буржуазний час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способі життя. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, філософії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму. Протестантизм виробив особливу етику, що й нині визначає свідомість і звичаї мільйонів людей у багатьох країнах Західної Європи і Нового Світу, — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм

304

РОЗДІЛ X. РЕФОРМАЦІЯ І СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

та інші бюргерські чесноти. Названі тут соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна система сучасного добробуту багатьох розвинених націй континенту, підстава високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури. Протестантська цивілізація всотала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила й деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, чимало посприяла поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує в більшості європейських держав.

Найзагальніші, глибинні причини, що викликали Реформацію, пов’язані з розкладом феодального способу виробництва, зародженням нових капіталістичних відносин і нових класів, загостренням соціаль- но-політичних суперечностей. Реформація була першим ударом по феодалізму. Ідейно її підготував гуманістичний рух доби Відродження з його критикою середньовічного світогляду і зміцненням принципів буржуазного індивідуалізму. Проте не менш важливе джерело ідей Реформації — середньовічні єресі, особливо ті з них, що розвивалися в умовах гострих соціальних зіткнень XIV–XV століть (виступи Дж. Уїкліфа і лолардів в Англії, Яна Гуса, а потім чашників і таборитів у Чехії).

Головного удару Реформація завдала католицькій церкві, що виступала в феодальному суспільстві у двох іпостасях: як установа і як ідеологія. Відтворюючи у своїй структурі феодальну ієрархію, церква освячувала її, стверджувала її божественне походження. Як знаряддя позаекономічного примусу вона підтримувала чинний порядок, використовуючи марновірство мас, їхню віру в рятівну благодать, що нею нібито наділена тільки католицька церква.

Католицизм учив, що людина грішна від природи і без прихильності церкви не може сподіватися на спасіння своєї душі. Церква звільняла від гріха особливими магічними діями, і загроза позбавити їх людину (відлучення) або навіть і цілу територію (інтердикт) була сильним засобом впливу. Феодальна аристократія особливо потребувала церкви в період політичної розпорошеності феодального світу. Універсальність і дієвість церкви компенсували брак єдності феодального класу. Утворення у XV столітті єдиних національних монархій, посилення центральної влади королів, що підтримували

305

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

класове панування дворянства засобами централізованого апарату управління, послабили політичні й ідеологічні функції церкви. Як гарантія сталості соціального порядку вона вже була надто дорогою установою, її монархічна організація на чолі з папою не відповідала інтересам королівської влади.

З розвитком міст і появою буржуазії посилювалося невдоволення феодальними порядками взагалі та їхнім ідеологічним виразником, католицькою церквою зокрема. Одночасно посилювалась єресь, себто критика церкви селянством і жителями міст. Так створювалися умови для Реформації. Три її основні течії сформувалися одночасно:

реформа церкви в інтересах панівного класу феодалів, пов’язана з соборним рухом у Європі XV століття;

реформа церкви в інтересах буржуазії, або євангельський напрям Реформації («бюргерська реформа»);

єретично-сектантський напрям Реформації (з ініціативи низів суспільства).

Соборний рух XV століття прагнув реформувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414–1418 pp.) і Базельський (1431–1448 pp.) собори висунули пропозицію, щоб главою церкви був не папа, а собор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (переважно італійців) в інтересах кіл, представлених своєю національною церквою. У зв’язку з соборним рухом розвинулася така теорія, як французький «галіканізм», що захищав «вільність» французької церкви, себто право використання церковних багатств національним церковним кліром і відмова робити різні сплати римській курії. Така реформа могла задовольнити верхівку й послабити подальший розвиток Реформації.

Буржуазна Реформація практично вимагала створення нової церкви — не феодальної, а буржуазної. Її виразниками були три найвидатніші реформатори XVI століття — Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін.

Ідейний зміст

У підвалини своїх учень усі три реформатори заклали два засадничі для всього євангелічного напряму твердження:

306

РОЗДІЛ X. РЕФОРМАЦІЯ І СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

спасіння людини залежить не від виконання «добрих справ» (таїнств, обрядів і жертв на користь церкви), але тільки від віри в спокутувальну жертву Христа;

джерелом істини в релігії є не священна усна традиція, а тільки Святе Письмо, передусім Євангелії.

Ці два положення мали цілком певний соціальний і політичний сенс. Принцип «виправдання тільки вірою» робив непотрібним цілий апарат магічно-благодатних установ церкви, всю духівницьку ієрархію, а отже, церкву як феодальний заклад і джерело всіх прибутків курії. Визнання джерелом істини не «священного оповідання», себто не церковної усної традиції, і, зокрема, не папських розпоряджень і декреталій, а лише Святого Письма (канонічних книг Старого і Нового Заповіту) позбавляло католицьку церкву, і, насамперед, папство, влади однодержавства й авторитету, церковна громада заступала місце біскупа.

Ці ідеологеми позначилися й на культовій практиці протестантизму: вона не протиставляє духівництво мирянам, кожний віруючий має право по-своєму переказувати і тлумачити «слово Боже» (принцип «священства всіх віруючих»). Відмовившись від церковної організації католицького типу, протестанти відкрили шлях вимогам буржуазно-демократичних свобод і розвитку буржуазного індивідуалізму, релігійний культ спростився і став дешевшим. Збереглися лише деякі релігійні свята, не стало шанування ікон і мощів, кількість магічних дій зведено до двох (хрещення і причастя), богослужіння складається переважно з проповідей, спільних молитов і співання псалмів. Протестанти не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, заперечують уявлення про чистилище, яке поширене в католицькій церкві. Протестантське духівництво обирається мирянами, в протестантизмі немає чернецтва й безшлюбності духівництва (целібату).

Усвоїй реформі католицизму протестантизм посилався на первісне християнство.

Реформація пов’язана з Відродженням, але ці явища не тотожні. Дуже показовою є тимчасова спілка Мартіна Лютера з ідеологами гуманізму Еразмом Роттердамським, Муціаном Рейхліном, Кротом Рубіаном, Ульріхом фон Гуттеном.

У1517–1521 роках Лютер у своєму вченні виступає разом з молодими гуманістами, яких національна мета спонукала стати під

307

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

релігійний прапор. Прагнучи позбутися опіки Рима, вони сподівалися не лише визволення німецького народу від влади папської курії, а й духовного визволення, звільнення науки і культури з-під ідеологічної тиранії католицької церкви.

Проте 1521 року між гуманізмом і Реформацією відбувся ідейний розрив: Лютер зрозумів, що його вчення про «загальний священний сан віруючих» небезпечно діє на уми. Він не тільки змінив свої теологічні погляди, не тільки допустив осіб духовного звання в громаду як «учителів і проповідників Євангелії, як радників громади», але заповзявся створити гарантії збереження чинних порядків.

Найповніше буржуазний характер протестантизму виявив кальвінізм. Він проголошував своїми цінностями накопичення, самообмеження, аскетизм.

Жан Кальвін учив, що Бог у своєму абсолютному передбаченні ще до створення світу наперед визначив одних до спасіння, інших до загибелі. Це передвизначення цілком незмінне й неминуче, людина не може знати мотивів Божої волі. Тобто передвизначеність закономірно й постійно визначає поведінку кожної конкретної людини. Це сила, що спонукає її робити добро й покидає людину тої миті, коли вона вчиняє зло.

Друга важлива ідея кальвінізму — божественне невтручання в закономірність світу, своєрідно виражена ідея відчуженості Бога від світу, трансцендентність Бога світові. Вона наближує Кальвіна до деїстів XVIII століття, які заперечували безпосереднє втручання Бога в дію законів світу, і, отже, є першим кроком до буржуазно-раціоналіс- тичного світогляду XVIII століття.

Вчення про передвизначення зробило кальвінізм бойовою організацією протестантизму в боротьбі з контрреформацією, що насувалася. Кальвінізм від самого початку був надзвичайно активний. Про це свідчить діяльність Кальвіна в Женеві.

Ніхто не знає, вчив Кальвін, передвизначений він Богом до спасіння чи до загибелі. Але кожен має думати, що він є Божий обранець, і напружувати всі сили, аби своїм життям довести, що вартий спасіння. Аскетизм, який у практичному житті набрав ознак буржуазної ощадливості, зумовив скасування численних католицьких свят і збільшення кількості робочих днів. Кальвіністи-проповідники переконували, що покоpa й доброчесна праця є обов’язок, життєве покликання людини, визначене безпосередньо Богом.

308

РОЗДІЛ X. РЕФОРМАЦІЯ І СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

Соціальна орієнтація кальвінізму спричинила його войовничий розрив з ренесансним гуманізмом. Кальвін — послідовніший і суворіший, ніж Лютер, супротивник філософії. Для нього філософ — не лише ідейний опонент, а й політичний конкурент. Надзвичайно промовиста Кальвінова відмова від диспуту з Мігелем Серветом. Цей іспанський гуманіст, знавець давніх мов, природознавець, історик і мораліст, що створив струнку систему філософських поглядів, унаслідок багаторічного вивчення християнської літератури дійшов висновку, що первісне християнство не накидало догматів. Цю думку філософ обґрунтував у творі «Відновлення християнства». Сервет писав Кальвіну листи, викликаючи його на чесний диспут, беручись довести свою правоту. Проте це вже не був початковий етап Реформації, час відкритого зіткнення різних поглядів на релігію. Протестантів тепер цікавила не стільки істина, скільки її прагматичний сенс. Збагнувши корисність догматів для стримування революційно настроєних низів, Кальвін поклав ці догмати в основу своєї доктрини, приписуючи гуманістичній філософії відповідальність за «псування віри». Він стверджував, що присутність Бога в системах мислителів Відродження ніяк не свідчить про їхню релігійність, що гуманізм є запереченням Бога.

Засадничі положення кальвіністської ортодоксії викладено у творі «Настанови в християнській вірі», що його Кальвін видав у Базелі 1536 року.

Проблематика Реформації відбилася в ренесансному мистецтві, літературі, філософії як проблематика суперечки про людину, її волю, розум, її минуле, сучасне й майбутнє. Те, що стримувало розвиток елементів культури в середні віки — концепція гріха й покарання, котра моделювала поведінку людини в становому суспільстві, стало основним об’єктом ідейної боротьби реформаторів усіх напрямів.

Крім соціально-економічного й політичного, Реформація мала також надзвичайно важливий культурний аспект. Усі вони могли сповна відбитися в багатогранній діяльності однієї великої історичної особистості. Величезний внесок у культуру Німеччини зробив політичний та ідеологічний лідер Реформації Мартін Лютер, переклавши німецькою мовою Біблію. До Лютера всі німецькі Біблії — і офіційно дозволені, і нелегально поширювані серед послідовників вальденсів, богемських братів та інших сектантів, — спиралися на латинський переклад Біблії (Вульгата), що містив помилки і спотворення тексту.

309

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Усунути їх можна було, тільки звернувшись до оригінальних текстів. Тут у пригоді стали діячі Відродження з їхнім інтересом до давніх мов.

Мова Лютера — поєднання поширеної вже на той час саксонської канцелярської мови й верхньосаксонського діалекту. Розвинута наступними поколіннями, вона стала літературною мовою завдяки творчості Ганса Сакса, Себастьяна Бранта. Прагнучи бути зрозумілим усьому німецькому народові, Лютер у своїх промовах, полемічних творах, церковних співах користався найуживанішою народною мовою. Після перемоги Реформації його переклад Біблії набув дуже широкого розповсюдження. Видатні представники німецької літератури — Клопшток, Віланд, Лесінґ, Гердер, Гете і Шіллер — захоплювалися ним і використовували багату й виразну мову доби Реформації, що в XVII столітті втратила свою чистоту.

Реформація та німецький гуманізм

Титанічна діяльність Лютера значною мірою посприяла тому, що Німеччина стала головною силою Реформації. Гуманізм поширювався тут з дивовижною швидкістю. Це пояснюється інтелектуальною ситуацією Німеччини, задушливою атмосферою схоластики й водночас потаємними поштовхами майбутніх політичних струсів. Середньовічна ідеологія остаточно вичерпала себе, й громадська думка чекала нових ідей, нових обріїв. І нові ідеї були принесені з півдня, з Італії. У другій половині XV століття розумовим життям Німеччини заволодів гуманізм. Спершу його поширювали друзі італійського гуманіста Енея Сільвія, потім їхні учні й послідовники. Значною мірою спричинилася до цього середньовічна схоластика, своїм мертвим схематизмом і формалістикою підштовхнувши багатьох до нового напряму.

Ще за життя Енея Сільвія завдяки широкому колу його друзів гуманізм уже проникнув з Відня до Праги, Кракова, Базеля, Нюрнберга, Бамберга, Вюрцбурга, Кельна, Аугсбурга, Зальцбурга. І скрізь його прихильниками ставали шановані сучасниками талановиті люди: Георг фон Геймбург, Фелікс Геммерлейн та ін. Радо сприйняли гуманістичні ідеї в центрі промисловості й торгівлі Нюрнберзі: тут утворився чималий гурток їхніх послідовників. Серед них були вчені й навіть духівники: доки цілком не виявилося ставлення нового ідей-

310