1. Харківський університет, його внесок у розвиток науки, української філософії.

Університет в м. Харків, самоврядний (автономний) дослідницький національний університет. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В. Н. Каразіна. 17 січня (29 за новим стилем) 1805 було підписано Указ про відкриття у Харкові Імператорського університету. Це був другий університет на півдніРосійської імперії. Його було засновано з ініціативи місцевого громадянства, перш за все Василя Каразіна, а також братів Тихоцьких - секунд-майораІзюмського гусарського полку Якова Андрійовича Тихоцького (до 1736-1800) полковника 1-го гусарського полку Павла Андрійовича Тихоцького (задовго до 1763 – після 1809). Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Керував збором коштів син Якова Тихоцького - предводитель дворянства Куп'янського повіту Іван Якович Тихоцький (1772 – після 1820). Куратором університету було призначено графа Северина Потоцького, а першим ректором став філолог Іван Рижський. Другий за віком (після Львівського університету) університет сучасної України. У 19 — на початку 20 ст. Харківський університет мав 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний; 1839 створено при ньому ветеринарну школу, що стала згодом самостійним інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. 1811 при ньому було засноване Філотехнічне Товариство, а у другій половині 19 ст. — Харківське Математичне Товариство, Харківське Історично-Філологічне Товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне, та інші. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій Еженедельникъ» (1812), «Украинскій Вестникъ» (1816—1819), «Украинскій Журналъ» (1824—1825) й інші. За перший період свого існування університет (1805—1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає «Учені записки». Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також під кінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині 19 ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою. За революції 1917 — 20 в університеті велася боротьба між прихильниками російської державності й українського курсу. 1936 Харківському державному університету надано ім'я російського письменника О. Ґорького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського Університету). У 1951 році 800 студентів університету було репресовано за відмову складати іспити російською мовою. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній. Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відіграв уже й до того часу певну ролю в розвитку духового життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку „ідеалістичну“ філософію, між іншим і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими початками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812-80), студента і пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення /394/українською народною поезією. Українській матеріял, зібраний Срезнєвським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки (див. VII, Б. 5) та знайомство з ставленням західніх романтиків до народної поезії, приводять харків’ян до зрозуміння своєрідности українського народу. Срезневський приймає народну поезію, як суто романтичну — в ній „все дике, як діброви та степи“, „все поривчасте, як літ степного вихоря“, в ній немає „чопорного сладкогласія“ клясичної поезії. Український бандуриста нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч з Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814-70) та Микола Костомаров (1817-85), обидва пізніше теж професори. Їх філософічні думки сягають глибше — для Метлинського, який сполучає ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія — „вияв вічних думок людської душі“, вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова — одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і „самобутности“ й навіть буття народу. Костомаров, тоді романтичний мрійник, через поезію народну хоче ввійти до самої глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього — як і окрема людина — особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє душевне життя, які найправдивіше виявляються саме в поезії. „Таємне око“ людини дає їй пізнати духове єство народу, „таємний голос“ говорить їй, у чому полягає зв’язок народного духа з його матеріяльним буттям (побутом). Від сучасности народу був природний перехід до минулого. Захоплення „Історією Русів“ та „думами“ стверджує харків’янам романтичну тезу, що народна поезія якнайглибше відбиває все минуле народу, бо в думах вони знаходять, як їм здається, ту саму картину минулого, що й в „Історії Русів“, яку вони вважають за важливе історичне джерело. Костомаров видає дисертацію про „Історичне значення народньої поезії“, підкреслюючи, що серйозний інтерес до народної поезії зв’язаний з підупадом клясицизму. Не дивно, що проти його дисертації були представники старої професури, клясики, м. ін. Гулак-Артемовський. Народна поезія для Костомарова — наскрізь символічна. Поруч з символікою слов’янської поезії він займається мітологією слов’ян. Символіка та мітологія належать до головних інтересів пізньої романтики на Заході (Кройцер, Шеллінґ).

Харків’яни починають і літературну діяльність народною мовою, — це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого /395/ наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчости в дусі народному, але для освіченого суспільства. Вони обирають шлях не назад, а вперед.

Літературна продукція харків’ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських часописах, в окремих збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839-40) та в літературних збірниках, що виходили в Харкові та інде („Український Альманах“ 1831, „Утренняя Звезда“ 1833-4, „Украинский Сборник“ 1838 та 1841, „Сніп“ 1841, „Молодик“ 4 томи 1843-4, „Ластівка“ в Петербурзі 1841, „Киевлянин“, що видавав М. Максимович в 1840-1 рр.). В цих збірниках, поруч творів романтиків, друковано і твори старшого покоління — клясицистів.

2. Починає харківську романтику Лев Боровиковський (1806-89), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студенських колах. ФІЛОСОФІЯ

2. Розвиток освіти і науки в Україні у першій половині 20 ст.

Національна академія наук України заснована 27 листопада 1918 року у м. Києві. Її першим президентом був видатний учений із світовим ім`ям В.І. Вернадський.