1.Діяльність і. Вишенського.

Народився І.Вишенський між 1545–1550 рр. в містечку Судова Вишня в Галичині.Освіта, можливо обмежувалася церковною школою. Засуджуючи у своїх пізніших творах філософію, граматику, риторику, полеміст визнавав, що сам цих наук не вивчав. Згодом І.Вишенський постригся в ченці й жив упродовж певного часу в Уневському монастирі. Що саме спонукало його одягти чернечу рясу —невідомо. У 80-ті роки XVI ст. І.Вишенський з невідомих причин залишив батьківщину й вирушив на Афон. «Писанні до всіх взагалі в Лядській землі живучих».

Переїзд І.Вишенського на Афон не означав його відриву від суспільно-політичного руху свого часу. Він уважно стежив за ходом подій на батьківщині, листувався з Львівським братством, підтримував зв'язок з українськими культурно-освітніми діячами. Тут, на Афоні, і розпочав свою літературно-полемічну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Г.Смотрицьким, братами Стефаном і Лаврентієм Зизаніями. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері. Помер він на Афоні, приблизно у 20-х роках XVII ст. Про те, як саме І.Вишенський закінчив своє життя, немає достовірних відомостей.

1.посів позицію оборонця політичних, економічних і релігійних прав українського народу. Докори на адресу «всіх в Лядській землі живучих» переросли у звинувачувальний акт на адресу шляхти, католицької церкви, православних духовних владик, людей знатного походження взагалі. До І.Вишенського ще ніхто не виголошував таких різких слів про верхівку православного духовенства. Гостротою вражають його відгуки про короля. Жоден із сучасних йому публіцистів не наважився б висловлюватися так, як робив це І.Вишенський.

Особливо різко полеміст виступав проти панівної в Речі Посполитій католицької церкви, в якій він вбачав найбільшу небезпеку для національно-культурного розвитку українського народу. У «Сповіщенні короткому про латинські спокуси» (кінець 1580-х років) І.Вишенський звинувачував її «в брехні поганській, гордості, владі, багатстві й любові світу цього». Причиною таких звинувачень є те, що саме католицька церква, на думку автора, спонукала світські власті Речі Посполитої до різноманітних утисків українського народу. Цю думку письменник пізніше не раз повторював у своїх творах. Теологічних аргументів проти католицтва він не наводив, оскільки не мав відповідної теоретичної підготовки.

1596–1616 рр. виявилися найпліднішими у творчості І.Вишенського. Письменник був глибоко вражений подіями 1596 р. Берестейська унія викликала в нього обурення, і він написав низку творів на захист православ’я. Першим таким твором стало «Послання до князя Василя Острозького» (1598–1599). У ньому гостро засуджувалася книжка Петра Скарги «Sinod brzeski», в якій єзуїт твердив про занепад православ’я й захищав унію. Використовуючи форму народних голосінь-примовлянь, І.Вишенський надав своїй розповіді різкого сатиричного спрямування.

Другим твором письменника цього періоду є «Порада, як себе очистить церква Христова», яка була ніби частиною «Послання», але становила окремий трактат. Різкій критиці в ньому піддано православне духовенство, яке прийняло унію. Виступаючи проти церковної верхівки, І.Вишенський допускав навіть «безпастирську церкву» за аналогією з раннім християнством. Ці погляди — приклад того, що проповідь вільної безпастирської церкви, яка захоплювала діячів Реформації, стала надбанням не лише Західної Європи, але й України. Автор рішуче висловлювався проти великої власності, нажитої хитрістю й неправдою, проте не заперечував дрібної власності, набутої «від благословення Божого». В «Пораді» звучала ідея природної рівності всіх людей, з якої випливає й соціальна рівність.

Цікаві матеріали для характеристики соціально-філософських поглядів І.Вишенського наводяться у творі «Викриття диявола-миродержця» (1599 – 1600). На його погляд, уся історія світу є історією боротьби за владу над ним, а отже, і над людством «диявола-миродержця». Бог, поваливши диявола з небес за гордість, дозволив йому володіти світом. Не позбавив його тієї влади і Христос. Диявол намагався поширити її на всіх людей і це йому, на жаль, вдалося. Наочний приклад того — «князі й пани» в Польській державі. Щоб панувати над людьми, диявол спокушає їх власністю. На думку І.Вишенського, власність — це «ярмо», яке породжує тільки «смуток і біду». Кожен справжній віруючий, наслідуючи Христову заповідь, повинен залишити все, чим володів досі, і шукати особистого спасіння, перебуваючи в лоні православної церкви.

У творах І. Вишенського ворушення, емоційне піднесення чергуються з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців бароккового стилю» (Д. Чижевський). У своїх посланнях з Афону викривав православних єпископів-зрадників, римо-католицьке та уніатське духовенство, польських та українських феодалів-кріпосників, виступав проти покатоличення та ополячення трудящих мас України. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом всього багатства панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством. В. — майстер ораторсько-викривального стилю. В його посланнях були зразки реалістичного зображення дійсності.

1. Розвиток науки та освіти України 19 ст.

Розвиток промисловості, необхідність упровадження і використання нової техніки і технології сприяли розвитку освіти і культури. Велике значення мала поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю, відчутним став вплив національно-визвольного руху, помітно зростала національна самосвідомість народу. Суттєві зрушення відбувалися в системі освіти. У 1803 р. були прийняті «Попередні правила народної освіти», за якими вводилися 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети. Парафіяльні школи створювались при церковних парафіях, давали початкову освіту за півроку-рік. Повітові школи з 1828 р,. були трикласними — завершальними в початковій освіті. Сере дню освіту давали гімназії з 7-річним навчанням. Тут вивчали французьку, німецьку, грецьку, латинську мови, історію, географію, «закон божий». В основному навчалися діти дворян. У середині XIX ст. на Східній Україні було 19 гімназій, а наприкінці століття — 129. Дочки дворян здобували середню освіту в інститутах шляхетних дівчат, які діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Керчі. Проміжне місце між гімназіями й університетами посідали ліцеї: Рішельєвський (Одеса), Кременецький (Волинь), Ніжинський. У 1805 р. було засновано за ініціативою В. Н. Каразіна Харківський університет з чотирьох факультетів, де навчалось усього 65 студентів. У 1834 р. відкрився Київський університет, а у 1865 р. — Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тис. Крім цього, діяло ще 6 інститутів. У 1875 р. відкрився університет у Чернівцях. Розвивалася наука. Вагомих успіхів досягли: у галузі молекулярної фізики — М. П. Авенаріус, математики:професор харківського університету Т.Осиповський уклав підручник з математики. — В. П. Єрмаков; геології — К. М. Феофілактов; етнографії, мовознавства, біології — М. О. Бекетов; механіки — О. М. Ляпунов (Харківський університет); ґрунтознавства і фізичної географії — В. В. Докучаев, ім'ям якого названо Харківський аграрний університет; мікробіології — І. І. Мечников виїхав в париж, став першим, хто отримав Нобелівську премію.ШИМАНОВСЬКИЙ – ств.хірургічні інструменти.(Новоросійський університет). Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для х-променів, чим потім скористався німецький учений Рентген і промені були названі його ім'ям.Разом з НЕЧУєм та кулішем перекладали Біблію.Костомаров-започаткував наукове вивчення історії.Грушевський 1898 випустив перший том 11-ти томної ІСТОРІЇ УКРАЇНИ РУСІ.Мовознавство: О.Потебня «язік и речь» розділив мову і мовлення. У філософії домінував ідеалізм, філософія серця (П. Юркевич, М. Грот). В економічній науці виділялись три напрямки: дворянсько-буржуазний (М. X. Бунге, Г. М. Цехеновецький), народницький (О. С. Постников), марксистський (М. І. Зібер). Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. Серед істориків дворянського стану виділялися Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич»Історія Малоросії); буржуазно-ліберального — М. І. Костомаров, О. М. Лазаревський, творцем «документальної школи» став В. Б. Антонович. Народницьке спрямування репрезентувала О. Я. Єфименко — перша жінка — доктор історичних наук. Ґрунтовні дослідження з історії запорізького козацтва написав Д. І. Яворницький. Розвиток юридичних наук пов'язаний з іменами М. Ф. Владимирського-Буданова (історія українського, литовського, польського права), О. Ф. Кістяківського (кримінальне право, історія українського права), В. А. Незабитковського (між народне право). Тривав процес формування української літературної мови. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. П. Павловським. Основоположником нової української літератури, для якої була характерною національна своєрідність, базування на народній живій мові, став І. П. Котляревський (1769—1838). Першим твором, який на лежить до нової української літератури, стала поема «Енеїда» (1798). Пізніше він написав п'єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». Таким чином, незважаючи на несприятливі умови, культура України в XIX ст. досягла високого рівня. Творчість багатьох письменників, учених, композиторів стала здобутком світової культури.Збирання фольклорних матеріалів:Цертелев, Максимович, Діяльність Руської трійці, 1837 альманах»Русалка Дністрова. Харківські Романтики.

Білет 18

1. Скульптура та живопис України 16 ст.

Нові гуманістичні ідеї в мистецтві вплинули й на розвиток української скульптури, тісно пов'язаної з архітектурою. Так, у Львові в зв'язку з розширенням в другій половині XVI ст. будівництва широко використовувалася декоративна скульптура. На фасадах, порталах, в інтер'єрах львівських ренесансних будинків з'являлися скульптурні рельєфи та пишне різьблення, яким прикрашалися палаци, церкви, іконостаси (Чорна кам'яниця, будинок Корнякта, Успенська церква, каплиця Боїмів та ін.). Серед орнаментальних мотивів різьблення примхливо переплітаються листя аканту, різні квіти, виноградні грона. Ці характерні для доби Відродження мотиви органічно доповнюють ордерні архітектурні форми.

Тісно пов'язаний з епохою Відродження і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна схема монумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або в саркофазі, обрамленому складними архітектурними ордерними композиціями. У 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври встановлено надгробок князя К. Острозького. Одягнений у рицарський обладунок, князь немов відпочиває на ложі, тримаючи в правій руці залізну рукавицю. Монумент спирається на трьох скульптурних левів з світлого мармуру. Пізніше він дістав пишне бароккове обрамлення.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. скульптурні зображення стають пластичнішими. В них наявні світські мотиви, елементи реалістичних форм, звеличення образу людини.

Період, що включає XVI — початок XVII ст., — доба важливих змін і пошуків у живопису. Основними його видами залишаються настінні розписи та іконопис, для яких характерне зображення елементів реального світу, деталей навколишнього оточення. На розвиток живопису впливала визвольна боротьба народних мас, їх естетичні уявлення та прагнення. Це позначилося, зокрема, на розписі дерев'яних сільських церков. Тут з великою силою розкривався самобутній художній талант народних майстрів, своєрідний світ народної фантазії.

Цілісним ансамблем, що майже повністю зберігся до наших днів, є стінопис церкви Святого Духа в с. Потелич. У ньому знайшли відображення ідеї самопожертви у боротьбі з ворогами. Муки Христа в її розписах викликали певні асоціації з стражданнями, що їх зазнавав український народ від феодалів-гнобителів та іноземних поневолювачів. Цим і пояснюється звертання художників до теми «страстей», близької і зрозумілої їм.

Іконопис того часу також набував ознак реалізму, народного забарвлення. Крізь пануючу ще умовність проступають риси живого спостереження навколишнього світу. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набирають певних індивідуальних рис. В зображеннях богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. Архітектурні елементи на іконах виступають у більш реальній перспективі. В релігійних сюжетах відтворювалися сцени оточуючого життя з конкретними побутовими деталями.

Розвиток світського портрету кн..Вишневецька, К.Острозький, картин з батальними битвами.

Однією з тем, в яких ставилися морально-етичні питання, були ікони на сюжет «Страшного суду». Тема «Страшного суду» давала можливість художникам виразити своє ставлення до подій, дати свою моральну оцінку життєвим явищам. Не дивно, що саме вона захоплювала народних митців. На Україні, особливо в XVI ст., у період розгортання визвольної боротьби, картини «Страшного суду» набували соціального, антифеодального спрямування. Це, поряд із «Страстями Христовими», — обов'язкова й поширена тема настінного малювання та іконопису. Народна фантазія найбільше виразилася у зображенні раю та пекла. Дія найчастіше переноситься в тогочасну обстановку, і тут іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла, де господарюють чорти й сатана, вони відправляють панів, що «були немилостиві», суддю неправедного, пана-економа й мельника, який обдурював людей. В обійми чортів потрапляють і лихварі та шинкарі. Не уникають кари й злодії, п'яниці, картярі, легковажні жінки — їх місце серед грішників, серед пекельного вогню.

В останній чверті XVI ст. у Львові виникли цехові організації художників та будівничих. Діяльність цеху художників сприяла розвитку світських жанрів мистецтва, вимагала високої професійної підготовки майстрів. В українському живопису поширюється портрет, з'являються історична та батальна картина, краєвид. На перший план виступає портретний живопис. Саме в цьому цілком світському жанрі прокладалися шляхи до реалістичного мистецтва, до пізнання й утвердження образу людини. Ранні портрети другої половини XVI — початку XVII ст. — історика Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія (пензля В. Стефановича), князя К. Острозького, львівського купця К. Корнякта, львівського старости Мнішека — позначені впливами європейського урочистого портрета з його композиційною побудовою та світлотіньовим об'ємним моделюванням. Полотна, створені львівськими митцями, разом з тим відзначалися декоративністю трактування.

З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу — Федора Сеньковича, Лавриша Пилиповича, Миколи Петрахновича, Себастяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також, як це видно з міських актів, працювали для братств та церков. Творчості львівських художників притаманна висока професійна культура, обізнаність з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Рукописні книги у другій половині XVI ст. оздоблювалися мініатюрами й малюнками, в яких відбиті нові художні тенденції, що з'явились у мистецтві того часу. Книжкові мініатюри пройшли еволюцію від схематичних форм зображення життя до реалістичного тлумачення людських образів. У них з'явилися ренесансні елементи оздоблення. Одним з перших новаторів був Андрійчина, який ілюстрував багато рукописних книг, зокрема «Служебник», «Євангеліє» (Новгородський історико-художній музей), «Холмське євангеліє», «Євангеліє» (Львівський музей українського мистецтва), послідовно впроваджуючи в мистецтво новий художній світогляд, прагнення до реального трактування образу людини.

Багато книг, прикрашених чудовими мініатюрами, наприклад славнозвісне «Пересопницьке євангеліє», що має 480 сторінок тексту на пергаменті, походять із значного центру книгописання — Волині. Крім чотирьох орнаментальних розгорток з мініатюрами, книгу прикрашено заставками, кінцівками, ініціалами, багатьма декоративними орнаментами. Художник сміливо вводив різноманітні ренесансні мотиви та композиції, котрі широко використовувалися в архітектурі того часу. Вони свідчать про його обізнаність із західноєвропейським мистецтвом.

З діяльністю Івана Федорова пов'язаний розвиток на Україні друкованої книжкової графіки. Його львівські й острозькі видання відкрили новий етап у художньому оформленні книг. Воно характеризується своєрідним графічним стилем, який використовували українські друкарі протягом століть. Художній рівень українських першодрукарів надзвичайно високий. Вміщені в них гравюри значно глибше розкривали сюжети книг.

Перші цілком світські гравюри з'явилися в 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб...» гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. Загальний напрям у розвитку мистецтва яскраво позначився і на творах декоративно-вжиткового мистецтва, у формах та прикрасах його виробів. Поступово на місце давньоруського й готичного мистецтва, зокрема орнаменту, приходив ренесанс, створювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяв розвиток цехового виробництва, праця безлічі народних майстрів.

Прогрес економіки й культури, посилення визвольного руху, зміцнення зв'язків з митцями Західної та Центральної Європи сприяли розвитку українського мистецтва наприкінці XVI — в першій половині XVII ст., його виходу на шлях реалістичного відтворення дійсності, опануванню нових, як на той час, засобів художньої виразності.

2. Культурно-історична та політична сутність українізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичнихпроцесів в Україні в 20–30-х рр. булаполітикакоренізації-надання народам срср можливості розвивати власні культурні мови, готувати національні кадри з метою посилення впливу комуністичної партії у нац.. районах, проголошена XII з'їздом РКП(б)1923. В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянськихреспублікта гарантовано вільний розвитокнаціональнихменшин.

2. Потребоюдосягнення своєрідного компромісу зселянством(основною масою національних республік було селянство) та національноюінтелігенцієюшляхомлібералізаціїнаціональних відносин.

3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів.

4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродженняокраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичногосуверенітетутощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від владивідвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосивтеоріюборотьби двох культур,прогресивної,революційної, міської російської таконтрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].1921-тов. *геть неписьменність.(кампанія лікнепу)

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами. 1927 ств.правопис укр.. мови.

За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.1924-1927нарком освіти О.Шумський,1927-33Скрипник.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М.Хвильовийта М.Скрипник(1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

Білет 19

1. Розвиток книгодрукування в Україні 16 ст.

Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною.

Початок слов’янсь­кого друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки — „Часословець» і „Осмоглас- ник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є осно­вою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і ді­яльність Фіоля Швайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкар­ську діяльність він був заарештований краківською інквізицією у 1491 році.

Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х ро­ках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з вели­кими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою кни­гою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федо­ров видає й „Азбуку» — перший слов’янський підручник, надруко­ваний кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (зберег­лося декілька примірників).

У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ „Азбуку», „Псалтир», „Новий Завіт» (988 сторінок!), „Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко вик­ладених» та „Хронологію». За бажанням і на кошти князя Ост­розького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван

Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства — повну слов’янську „Біблію» (1256 сторінок, тираж — 2000 примір­ників).

У 1582 році переїжджає знову до Львова, планує відкрити власну друкарню, але смерть перервала всі плани й наміри. 5 грудня 1583 ро­ку перший український друкар Іван Федоров помер. Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні.

З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обхо­дила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та вір­шовані твори („Служебник», „Псалтир», „Акафіст», „Триодь», „Євангеліє вчительне», „Часослов», „Лексікон словеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися висо­кою поліграфічною технікою. Титульний аркуш прикрашався гравю­рами на сюжет книги, текст кожної сторінки був обрамлений орна­ментом або рамкою, оправа книг виготовлялася із дощечок, обтягну­тих шкірою або дорогою тканиною, прикрашалася тисненням, орна­ментом, а в центрі вміщувався «медальйон із зображенням сцен із ре­лігійних творів. Сам текст творів був надрукований червоними і чор­ними фарбами, використовувалися різні шрифти.

У 1625 році у місті Малині (на Житомирщині) була заснована па­перова фабрика, у цей же період було виготовлено новий друкар­ський шрифт, що підняло книгодрукування в Україні ще на вищий рівень. То ж не випадково, що до 1648 року в Україні функціонувало 25 друкарень, існувати дуже зручні мандрівні друкарні.

2. Роль Києво-Мифодіївського братства в духовному відродженні Наддніпрянської України.

Кирило-мефодіївського товариство (братство) - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 — березень 1847, Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 "братчиків" були покарані засланням у різні місця імперії. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми. Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ. Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

Білет 20

1. Поняття та специфічні риси Відродження в Україні.

Відродження або Ренесамнс (фр. Renaissance -- "Відродження") -- культурно-філософський рух кінця Середньовіччя -- початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Специфіка культури Ренесансу: 1. Відродження до інтересу Античності; 2. Обгрунтування права науки і розуму на незалежність від церкви;(секуляризація) 3. Антропоцентризм замість теоцентризму; 4. Світський характер культури та літератури;5гуманізм.6.синтез античності й середньовіччя.7. трагічність.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії.. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Ренесансні впливи на культуру в Україні

*зошит(про літературу)

У мистецтві Ренесанс -- назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 -- пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії і Німеччини. Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі -- 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах -- 1534 -- 55, С. Конецпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і готичної доби, відбудувався у стилі Pенесансу: "Чорна кам'яниця" (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів -- початок 17 ст., костьол Бернардинів (Ренесанс з манеризмом, 1600-30). Зразком пізнього Pенесансу, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).

У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів ("Чорна кам'яниця"). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба -- вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє -- 1550 -- 61), а також у друкарстві.

У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів -- посуду, предметів церковного призначення (оправа євангелія так званого Горностаєвого -- 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.

Для доби Ренесанс в Україні, характеристичний синкретизм -- сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або риторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Pенесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст. Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст., іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст. (у Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новелі з "Декамерону" Боккаччо і новий переклад "Олександрії" та кілька дрібних опусів. Літературна творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до бароко.