1. Земля як інтегрований та диференційований об’єкт правового регулювання

Розгляд землі як інтегрованого об’єкта правового регулювання обумовлений функціями:

• Як охоронюваний законом природній об’єкт, що існує незалежно від волі людини - економічна

• Як місце та умови життя - соціальна

• Як територія держави, просторова межа виконує політичну функцію

• Як основний засіб виробництва

Як основний засіб виробництва – економічна функція (родючість, властивість землі не погіршується, а покращується, просторова обмеженість, постійне місцезнаходження, є природним об’єктом, не має балансової вартості)

Земля – найважливіша частина НПС, що характеризується простором, рельєфом, кліматом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському та лісовому господарстві, а також просторовим базисом для підприємств ті установ різних галузей.

ЗУ «Про охорону земель» Земля – поверхня суші з ґрунтом, корисними копалинами та іншими природними компонентами, що органічно пов’язані та функціонують разом з нею.

Розгляд землі як диференційованого об’єкта регулювання обумовлюється розподілом на категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Андрейцев: земля розглядається як:

• Головна матеріальна основа

• Територія, що визначає особливість природної структури

• Частини довкілля з ґрунтовим покриттям, що формує природні та антропогенні ландшафти

• База для формування рослинності

• Матеріальна основа територіальної цілісності

• Об’єкт, який диференційований на різні категорії

• Територія, що перебуває на праві власності українського народу або уповноважених органів для задоволення суспільних потреб

• Матеріальна основа місцевого самоврядування та об’єкт комунальної власності

• Частина біосфери, яка є основним засобом виробництва, основа для розміщення населення, шляхів сполучення.

Земельна ділянка – територіально-просторова, індивідуально визначена і юрилидчно відособлена поверхнева частина відповідної категорії земель, межі якої встановлені на місцевості та зафіксовані у земельно-правових документах, що посвідчують її приналежність на підставі юридичного титулу власності або користування.

2. Поняття та предмет земельного права.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Предмет земельного права випливає із завдань земельного законодавства.

Завданнями земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально-правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у приватну власність для ведення фермерського та особистого селянського господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.

Статтею 14 Конституції України проголошено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Незважаючи на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право.

Ряд земельних відносин мають такі особливості і таку специфіку, завдяки яким їх регулювання здійснюється нормами земельного права.

Земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю.

Земельне право можна визначити як сукупність земельно-правових норм, спрямованих на регулювання земельних відносин в Україні, які стосуються права власності на землю, використання земельних ділянок за цільовим призначенням, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції з додержанням екологічних правил, встановлення правового режиму земельних ділянок з урахуванням категорії земель, до якої вони належать, створення умов для раціонального використання та охорони земель, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави та Українського народу.

Земельне право як галузь у системі правової науки розглядається як система ідей, теорій, національних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно-правових принципів; правових норм, якими регулюються земельні відносини, а також правових способів задоволення і захисту земельних інтересів фізичних і юридичних осіб за допомогою державних і земельно-правових інститутів.

За характером реалізації земельних прав:

• Матеріальні

• Процесуальні

• Неюрисдикційні

• Юрисдикційні

За інститутами ЗП:

• Інститут права власності на землю

• Інститут права користування

• Інститут набуття прав на земельні ділянки

• Інститут управління:

1. Розподілу і перерозподілу земель

2. Здійснення державного контролю

3. Проведення моніторингу

4. Проведення державної експертизи

• Щодо охорони земель

• Щодо плати за землю

• Щодо відповідальності за порушення земельного законодавства

ОЧ ЗП вивчає інститути, правові режими окремих категорій земель – ст..19 ЗК.