12.Джерела вивчення історії давніх словян

Більш розгорнуті характеристики давнього народу містяться в повідомленнях римського географа та природознавця Плінія Старшого і базуються на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р. н.е. до гирла р. Вісли, а також римського історика другої половини І ст. н.е. Корнелія Таціта. За інформацією останнього, венети, на відміну від сарматів, були осілим землеробським народом, добре обізнаним з воєнним мистецтвом — застосовують продуману тактику бою і використовують щити.

Таціт не окреслює територіальних меж розселення венетів, але вказує на те, що вони жили на схід від германських племен. На розселення венетів, принаймні їх частини, у басейні Вісли вказує й географ першої половини ІІ ст. н.е. Клавдій Птоломей, щоправда, в його праці механічно поєднані відомості з різних епох. На карті римських доріг — так званих Певтінгерових таблицях, виготовлених, ймовірно, у другій половині ІІІ ст. н.е., — венети локалізовані на північ від Дакії і на схід від лугіїв, тобто на землях, що простяглись на північ від Карпат, у Верхньому Подністров’ї та західніше від нього, а також — між Дунаєм і Дністром.

Набагато більше інформації про давніх слов’ян містять праці візантійських авторів середини — другої половини І тис. н.е. Саме тоді слов’янські племена виступають як доволі чисельна і потужна сила, що динамічно освоювала нові ареали існування, вела успішні війни зі своїми сусідами, зокрема, турбувала могутню Візантійську імперію. Візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протектор, Феофілакт Симокатта у своїх працях відводять чимало місця давнім слов’янам, яких вони називають чи то антами, чи то склавинами. Таким чином, саме в середині І тис. н.е. в писемних джерелах уперше зустрічається згадка про слов’ян під їх самоназвою. Учені припускають, що на різних етапах ця самоназва зазнавала часткових змін фонетичного вигляду слова. І саме у розглядуваний час вона фіксується у формі склавинів. Ця самоназва слов’ян могла бути пов’язана з давнім індоєвропейським коренем, який означував людину, що належить до свого народу. Інші свої давні назви — венети/ венеди та анти — слов’яни отримали відповідно від германців та іраномовних кочовиків Південного Сходу.

13.Господарська діяльність східних слов’ян

Східнослов’янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та скотарство. Слов’яни також вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.

Основу рільництва в населення степової та лісостепової зони складали зернові, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури — льон і конопля. Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження, після чого їх залишали на короткочасний або довготривалий переліг. Розвиток тваринництва у давніх слов’ян був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування. Найбільшого поширення набуло розведення великої рогатої худоби, свиней та дрібної рогатої худоби. Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював стійлово-вигінний тип тваринництва.

Чимале значення в економіці давніх слов’ян мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. Хутра та шкури диких звірів, крім того, що вони використовувалися для пошиття одягу чи окремих його елементів, служили й предметом торгівлі. Значного розвитку набуло також бортництво. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Ремесла в господарській діяльності слов’янського населення Особливе місце у виробничій діяльності слов’янських племен посідали виробництво та обробка заліза. Ще до появи на історичній арені слов’ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й досягли неабияких результатів. Тепер же, в І тис. розвиток металургії, на думку П.Толочка, більшою мірою залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а насамперед від зростання його значення в побуті та трудовій діяльності населення.

Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту господарської діяльності, адже передбачало об’єднання процесів видобутку руди, її підготовки до плавлення, отримання металу та його наступну обробку. Сиродутним способом добували залізо досить невисокого рівня якості — так звану крицю, що являла собою губчастий залізний корж з великою кількістю шлаків. Аби поліпшити показники такого заліза його декілька разів проковували для ущільнення та видалення шлаків. Результати археологічних розкопок переконують, що ковальством у І тис. н. е. займалися ті ж самі майстри, які видобували залізо. Однак, незважаючи на це, ремісничі вироби ковалів черняхівської культури вказують на доволі високу техніку професійної майстерності цих ковалів. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосували гартування та відпуск металу. Одночасно з розвитком металообробки, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення слов’ян. Це природно гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза, срібло траплялося значно рідше, а золото — лише в поодиноких випадках.

Асортимент ювелірних виробів включав, насамперед, фібули, браслети, каблучки, сережки, підвіски, пряжки тощо. Ювелірне мистецтво базувалось на складній технології, що включала в себе відливання за восковою чи кам’яною моделями, тиснення або карбування, волочіння дроту, його накручування. Широкого поширення набули прикраси з плоскою чи об’ємною зерню, гравірування по гладкій поверхні, інкрустації, позолоти, з’єднання дроту в об’ємну композицію (філігрань) тощо. Крім металу та глини, широко застосувалося у виробничій сфері дерево, яке в лісовій та лісостеповій смугах було основним будівельним матеріалом. Для його обробки використовували сокири, струги, тесла, долота, ложкоподібні свердла. Токарний верстат на слов’янських землях з’являється лише в часи черняхівської культури. На півдні України досить розвинутою була обробка каменю, де значного поширення набули античні традиції каменеобробки. Пізньоскіфські, а згодом черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк при зведенні жител та оборонних споруд. Із м’яких порід каменю висікали досконалі елементи декору, робили ступи та корита. У Подністров’ї в побуті використовували ручні млини, жорна до яких виготовляли з вапняку. У Середньому Подніпров’ї археологами виявлено перші зразки слов’янської кам’яної скульптури. Зазвичай, це скульптурні зображення язичницьких божеств.Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними божествами — лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо. Існували також культи священних гаїв, озер, окремих дерев і криниць. Вченим відомо, що дуб, як правило, уособлював культ Перуна. Вочевидь, вже у І тис. н.е. існували спеціальні святилища та культові споруди. Головними атрибутами святилищ, які розташовувалися в селищах або поблизу них, були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями та вогнищами.

14.Велике переселення народів Розвиток слов’янського етнічного субстрату в І тис. н.е. протікав не ізольовано, а в тісних контактах з іноетнічними племенами, що населяли в цей час Південну та Центрально-Східну Європу. Особливо значний вплив на давню слов’янську історію справляли балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена, винесені сюди зі Сходу хвилями Великого переселення народів. На певних етапах важливе місце посідали й стосунки з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Балти

Найбільш тісні етнічні зв’язки в давніх слов’ян були налагоджені з балтськими племенами, що мешкали на північних кордонах сучасної України, угору від басейнів Прип’яті та Десни. Взаємовідносини та взаємовпливи між слов’янами та балтами були тривалими і різнобічними. Власне, формування праслов’янської (загальнослов’янської) мови, на думку багатьох вчених-лінгвістів, відбувалося впродовж І тис. до н.е. – середини І тис. н.е. саме через виділення її з балтослов’янської групи.

Кельти

Племена кельтів, що в І тис. до н.е. мешкали у верхів’ях Дунаю та Рейну, на межі VI–V ст. до н.е. створили на основі місцевих культур так звану латенську культуру (назва походить від найменування поселення Ла-Тен у Швейцарії), вплив якої поширився від Британії до Карпат, справляючи таким чином значну дію і на формування слов’янських племен. Ряд дослідників вважає, що проникнення кельтів на сучасні українські землі не обмежувалося Карпатським регіоном, а включало до свого ареалу навіть і Середнє Подніпров’я.

Германці

Слов’яно-германські контакти набирають особливої динаміки вже в І тис. н.е., коли германські племена із Скандинавії через пониззя Вісли проникають на Волинь і Поділля, поволі рухаючись до берегів Чорного моря.

Найбільш відомими з-поміж германського субстрату племен є плем’я готів. Останнє під проводом королівського роду Амалів з часом опанувало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я, згодом розселилося у Нижньому Придунав’ї поблизу кордонів Римської імперії. В результаті їхньої поступової міграції та осідання другої-третьої чверті IV ст. сформувалася так звана держава Германаріха — очевидно, тимчасове об’єднання багатьох різноетнічних груп племен під егідою готів. Крім германців до нього входили також сармати-алани, пізні скіфи Причорномор’я та слов’яни. На території правобережної Наддніпрянщини готи проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько двохсот років. Кінець готській зверхності в регіоні поклало вторгнення гунів. У 375 р. вони завдали поразки готському війську під проводом короля Германаріха. Цим фактом скористалися слов’яни-анти, які виступили проти готської зверхності. Незважаючи на те, що готи підступно захопили і стратили короля антів Божа з синами та старійшинами, слов’янам вдалося звільнитися.

Протягом кінця IV – першої третини V ст. германські угруповання залишили Східну Європу. Лише нечисленна група готського населення залишилась у гірському Криму, зберігаючи свою етнічну самобутність аж до початків Нового часу.

Гуни

Усередині І тис. н.е. наймогутнішим племінним утворенням на Євразійському просторі був гунський союз кочових племен. В Європу гуни потрапили з Азії, розгромивши аланів, які кочували в степах Прикаспію та Дону. Наступною жертвою агресивного натиску кочівників стало Боспорське царство. У степах Північного Причорномор’я гуни зіткнулися з остготами (східним відгалуженням готських племен), яких покорили зразу по смерті Германаріха, близько 375 р. Остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, разом з аланами, увійшли до складу гунського союзу, в той час як вестготи в 376 р. відійшли в Подунав’я.

Слідом за вестготами на захід попрямували й гунські племена, доходячи до Фракії та спустошуючи прикордонні римські провінції. Розквіт гунського об’єднання наступає за Аттіли, котрий упродовж 434–445 рр. н.е. правив разом зі своїм братом Бледою, а після його вбивства і до самої смерті в 454 р. н.е. — одноосібно. В цей час гуни здійснюють набіги на Візантію, в результаті яких пустошать Фракію та Іллірію, доходять до Фермопіл й околиць Константинополя.

У часи правління Аттіли гунський союз включав до свого складу багато місцевих племен — крім згаданих уже аланів й остготів, також роксоланів, герулів, гепідів, можливо антів.

Після розгрому гунів об’єднаними силами Західно-Римської імперії, вестготів, бургундів та інших, що сталася 15 червня 451 р. н.е. на Каталаунських полях, племінне об’єднання гунів розпалося. Сини Аттіли, Ірнах і Денгізих, деякий час кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я, дей були розбиті готами. Залишки гунів увійшли в союз із аланами. Ще через деякий час згадки про них зникають зі сторінок письмових джерел. Натомість, шляхом второваним свого часу гунами, в степи Східної Європи проникають інші кочові племена — савіри, сарагури, огури, оногури та інші. Найбільш помітний слід в історії цієї частини Європи залишили авари, болгари та хозари.

Авари

Аварське племінне об’єднання, що виникло на руїнах гунського, було союзом різноетнічних племен, об’єднуючу серцевину якого складали тюркомовні спільноти — крім власне аварів, — утрігури й кутригури, сабіри, а згодом і болгари. До аварського союзу входили також і місцеві землеробські народи, зокрема і склавини. Поява аварів у середині VI ст. в степах Східної Європи була обумовлена тиском на них з боку тюрських племен в районах їхнього попереднього проживання — Закаспію та Південного Приуралля.

У Північному Причорномор’ї авари перебували недовго. Після того, як 567 р. в союзі з лангобардами розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, вони переселились на нові землі, заснувавши тут аварський каганат на чолі з ханом (каганом) Баяном. У VIІ ст. могутність аварів почала спадати. Зазнавши поразки від Візантії в 626 р. аварський каганат був змушений силою втримувати під своєю зверхністю слов’ян, боротись проти франків і болгар, аж поки не розпався на окремі частини. Після створення Болгарського царства на Дунаї 680 р. влада аварів поширювалась лише на Паннонію, а після поразки від військ Карла Великого 791 р. авари остаточно сходять з історичної карти Європи.

Болгари, хозари та мадяри

Розпад Західнотюркського каганату внаслідок міжусобних воєн 30–50-х рр. VII ст. призвів до виходу на історичну арену Східної Європи тюркомовних кочових племен болгарів і хозарів. Звільнення приазовських гуно-болгар дозволило їхньому вождю Кубрату близько 635 р. приєднати причорноморських болгар і створити Велику Болгарію.

До складу Хозарії входили різні кочові народи, в тому числі й угорські племена. Прабатьківщиною мадярів були землі, розташовані на схід від Волги